загрузка...
 
ФРАНСИШКУ ДІ СА ДІ МІРАНДА (1481 - 1558)
Повернутись до змісту

ФРАНСИШКУ ДІ СА ДІ МІРАНДА (1481 - 1558)

    

Пісня

    

    Немає в мене мети,

    Скрізь - небезпека з бідою,

    Не можу жи­ти з собою,

    Ані від себе втекти.

    

    Я з болем тікав від люду,

    Допоки міг біль терпіти;

    А нині тікати буду

    Від себе несамовито.

    Середини чи кінця

    Чекаю праці даремній?

    Зі мною - ворог недремний,

    А злука - нестерпна ця.

    

Еспарса

    

    Крутив мене сильний вітер,

    А бурі гналися світом.

    Я вже думав про зовсім інше,

    А життя зробилося гіршим,

    Тож і вислід був сумовитим.

    Я зазнав тяжкої зневіри

    І побачив велике горе.

    Що за час, позбавлений миру!

    Мене біль невідступно боре,

    А тривоги не знають міри.

    

Сільська співанка

    

    О, зaмки мої з повітря,

    Які в уяві постали!

    Так хутко усі ви впали!

    

    Я здвигнув високі зaмки,

    Не знавши, що мрія згине,

    І вимовив: «Забаганки,

    Чому з вас - лише руїни?»

    Ай, думи мої амбітні!

    І де це ви так постали,

    Що не помогли і впали?

    

    Ви впали, в пилу простерті,

    А з вами - мої надії

    На обрій, що заясніє,

    Тож ви - провісниці смерті.

    Без підмурів’я, тендітні,

    Багато ви обіцяли!

    Життя моє обірвали!

    

Пісня

    

    Серцю, яке вас бачить,

    Не варто винити очі,

    Котрі дивитись не хочуть,

    Немовби вони - незрячі.

    

    Натомлюю щогодини

    Їх виглядом гір високих;

    Вузькі краєвиди - око

    Не знайде собі спочину.

    Хай будуть сліпі неначе,

    Нехай вони сльози точать;

    Знайшла вас душа уроча,

    А очі сумні тут плачуть.

    

Сонети

    

                  * * *

    Душе моя, повідай, що віднині

    Робитимеш? У марнім сподіванні

    Я мучуся, блукаю в самотині,

    Не знаючи, що жде мене в коханні.

    

    Грабує доля, наче ми їй винні,

    Й водночас обіцяє процвітання;

    Чи радощі, чи прикрощі первинні?

    Їх мушу врівноважити зарані.

    

    Сльозами я зросив і дні, і ночі.

    А в темряві, здаля, почулись крики -

    Хтось мої біди називав охоче.

    

    Заприсягнусь любов’ю, що довіку

    Плекатиму я мій порив співочий, -

    Здолати зло під силу чоловіку.

    

               

                  * * *

    У лютих бурях, у тяжкім стражданні,

    У болі, що не слабшає ніколи,

    Я прагну вмерти зі своєї волі,

    А смерть глузує із мого прохання!

    

    У злі якесь розумне сподівання

    Зникає, розчиняючись, у болі,

    Бранка душа хирiє мимоволі;

    Хто ж не повірить, що це все - наслaння?

    

    Я знаю очі, винні в цім, одначе

    Очі мої вдивляються повсюди

    І завжди тим, лихим, усе пробачать.

    

    Високі мрії, вільні від огуди!

    Нічого я, крім вас, уже не бачу

    І винний в тім, що вас не бачать люди.

    

                 

                  * * *

    У грудях почуття несамовите

    Воює з глуздом; ця любов триває

    Багато днів і вже дійшла до краю,

    Бо може й добре, й капосно вчинити.

    

    Вона - міцна, занадто гордовита,

    Скрізь - прикрощі, бо глузду в ній немає,

    Своєї праці теж не поважає:

    Ледь забаришся - все довкруж розбито.

    

    А глузд таємно нагляда за часом,

    Тихо чекає слушної нагоди;

    Ось - день, аби спинити викрутаси.

    

    Любов поткнеться - скрізь їй перешкоди;

    Тоді кричить про зради мартопляса.

    Усе горить - хіба тут дійдеш згоди?

    

                

                  * * *

    Сонце - велике, і ширяють птиці,

    Далеко ще зимові хуртовини;

    Оця вода, що падає з вершини,

    Мене тривожить, наче громовиця.

    

    Нічому довіряти не годиться,

    Адже всі речі - надаремні, змінні;

    Йде день за днем, час проминає, плине,

    Ще більш непевний, аніж хитавиця.

    

    Я бачив тіні тут, яскраві квіти,

    Текли струмки у веснянiм розмаї,

    Співало птаство про любов у вітах.

    

    Усе посохло, гамір не лунає.

    Барв юності й мені не переймити -

    Минулим барвам вороття немає.

    

 

                  * * *

    Коли, сеньйоро, затопляю очі

    У вас і бачу диво, я не вірю

    Реальності, ховаю душу щиру

    І поринаю в марення урочі.

    

    Наважившись згадати чар жіночий,

    Я, вражений видінням понадміру,

    Не можу побороти недовіру,

    Чи жах, чи осорома душу точить.

    

    Коли я знову йду до вас, сеньйоро,

    Щоб ви допомогли в якійсь-то справі,

    Чому до мене ви така сувора?

    

    У вас на думці інше, я - в неславі,

    Ваша відмова - мені скрута й горе,

    Серце кричить, мовчить язик вертлявий.

 

    

                  * * *

    Цей ваш портрет - сигнал у даль, де нині

    Ви є, про беззахисність чарівничу,

    Якою тут вражають ваші вічі, -

    Їх очі смертних здріти не повинні.

    

    Той, хто не малював ясної днини

    Проміння сонця, на оцім обличчі

    Побачить сяйво, що палає й ніччю,

    Якщо ж не вгледить - зір у тому винний.

    

    Таких очей не стрів ніхто й ніколи

    Впритул, але мені було б цікаво,

    Якби художник спостеріг вас сплячу.

    

    Що вдіяв би, не зна ніхто довкола.

    Ви й уві сні - ґраційна і хупава.

    Чи осміхнувся б? Жаль, що не побачу.

    

            

                  * * *

    Той дух - за нього добре заплатили,

    Всю вартісну ціну, - ясний і чистий,

    Покинув сам свою долину млисту,

    Бо тут побачив темноту могили.

    

    Той дух облишив море знавісніле,

    Смертне життя сприйнявши бадьористо,

    Облишив славу, статок і врочисто

    Нам шлях облаштував, щоб ми ходили.

    

    Душа, прибувши у наш вік залізний,

    Вже золотим його зробила скоро,

    Керуючи народом твердо й грізно;

    Їй принесла скарби його покора,

    Яким немає ліку. Ай, вітчизно!

    Багаті узбережжя Тежу й Дору!

    



загрузка...