Пісня
Немає в мене мети,
Скрізь - небезпека з бідою,
Не можу жити з собою,
Ані від себе втекти.
Я з болем тікав від люду,
Допоки міг біль терпіти;
А нині тікати буду
Від себе несамовито.
Середини чи кінця
Чекаю праці даремній?
Зі мною - ворог недремний,
А злука - нестерпна ця.
Еспарса
Крутив мене сильний вітер,
А бурі гналися світом.
Я вже думав про зовсім інше,
А життя зробилося гіршим,
Тож і вислід був сумовитим.
Я зазнав тяжкої зневіри
І побачив велике горе.
Що за час, позбавлений миру!
Мене біль невідступно боре,
А тривоги не знають міри.
Сільська співанка
О, зaмки мої з повітря,
Які в уяві постали!
Так хутко усі ви впали!
Я здвигнув високі зaмки,
Не знавши, що мрія згине,
І вимовив: «Забаганки,
Чому з вас - лише руїни?»
Ай, думи мої амбітні!
І де це ви так постали,
Що не помогли і впали?
Ви впали, в пилу простерті,
А з вами - мої надії
На обрій, що заясніє,
Тож ви - провісниці смерті.
Без підмурів’я, тендітні,
Багато ви обіцяли!
Життя моє обірвали!
Серцю, яке вас бачить,
Не варто винити очі,
Котрі дивитись не хочуть,
Немовби вони - незрячі.
Натомлюю щогодини
Їх виглядом гір високих;
Вузькі краєвиди - око
Не знайде собі спочину.
Хай будуть сліпі неначе,
Нехай вони сльози точать;
Знайшла вас душа уроча,
А очі сумні тут плачуть.
Сонети
* * *
Душе моя, повідай, що віднині
Робитимеш? У марнім сподіванні
Я мучуся, блукаю в самотині,
Не знаючи, що жде мене в коханні.
Грабує доля, наче ми їй винні,
Й водночас обіцяє процвітання;
Чи радощі, чи прикрощі первинні?
Їх мушу врівноважити зарані.
Сльозами я зросив і дні, і ночі.
А в темряві, здаля, почулись крики -
Хтось мої біди називав охоче.
Заприсягнусь любов’ю, що довіку
Плекатиму я мій порив співочий, -
Здолати зло під силу чоловіку.
У лютих бурях, у тяжкім стражданні,
У болі, що не слабшає ніколи,
Я прагну вмерти зі своєї волі,
А смерть глузує із мого прохання!
У злі якесь розумне сподівання
Зникає, розчиняючись, у болі,
Бранка душа хирiє мимоволі;
Хто ж не повірить, що це все - наслaння?
Я знаю очі, винні в цім, одначе
Очі мої вдивляються повсюди
І завжди тим, лихим, усе пробачать.
Високі мрії, вільні від огуди!
Нічого я, крім вас, уже не бачу
І винний в тім, що вас не бачать люди.
У грудях почуття несамовите
Воює з глуздом; ця любов триває
Багато днів і вже дійшла до краю,
Бо може й добре, й капосно вчинити.
Вона - міцна, занадто гордовита,
Скрізь - прикрощі, бо глузду в ній немає,
Своєї праці теж не поважає:
Ледь забаришся - все довкруж розбито.
А глузд таємно нагляда за часом,
Тихо чекає слушної нагоди;
Ось - день, аби спинити викрутаси.
Любов поткнеться - скрізь їй перешкоди;
Тоді кричить про зради мартопляса.
Усе горить - хіба тут дійдеш згоди?
Сонце - велике, і ширяють птиці,
Далеко ще зимові хуртовини;
Оця вода, що падає з вершини,
Мене тривожить, наче громовиця.
Нічому довіряти не годиться,
Адже всі речі - надаремні, змінні;
Йде день за днем, час проминає, плине,
Ще більш непевний, аніж хитавиця.
Я бачив тіні тут, яскраві квіти,
Текли струмки у веснянiм розмаї,
Співало птаство про любов у вітах.
Усе посохло, гамір не лунає.
Барв юності й мені не переймити -
Минулим барвам вороття немає.
Коли, сеньйоро, затопляю очі
У вас і бачу диво, я не вірю
Реальності, ховаю душу щиру
І поринаю в марення урочі.
Наважившись згадати чар жіночий,
Я, вражений видінням понадміру,
Не можу побороти недовіру,
Чи жах, чи осорома душу точить.
Коли я знову йду до вас, сеньйоро,
Щоб ви допомогли в якійсь-то справі,
Чому до мене ви така сувора?
У вас на думці інше, я - в неславі,
Ваша відмова - мені скрута й горе,
Серце кричить, мовчить язик вертлявий.
Цей ваш портрет - сигнал у даль, де нині
Ви є, про беззахисність чарівничу,
Якою тут вражають ваші вічі, -
Їх очі смертних здріти не повинні.
Той, хто не малював ясної днини
Проміння сонця, на оцім обличчі
Побачить сяйво, що палає й ніччю,
Якщо ж не вгледить - зір у тому винний.
Таких очей не стрів ніхто й ніколи
Впритул, але мені було б цікаво,
Якби художник спостеріг вас сплячу.
Що вдіяв би, не зна ніхто довкола.
Ви й уві сні - ґраційна і хупава.
Чи осміхнувся б? Жаль, що не побачу.
Той дух - за нього добре заплатили,
Всю вартісну ціну, - ясний і чистий,
Покинув сам свою долину млисту,
Бо тут побачив темноту могили.
Той дух облишив море знавісніле,
Смертне життя сприйнявши бадьористо,
Облишив славу, статок і врочисто
Нам шлях облаштував, щоб ми ходили.
Душа, прибувши у наш вік залізний,
Вже золотим його зробила скоро,
Керуючи народом твердо й грізно;
Їй принесла скарби його покора,
Яким немає ліку. Ай, вітчизно!
Багаті узбережжя Тежу й Дору!