Після того, як В. Андрусяк 1943 року отаборився у Чорному лісі, зв’язок між Василем і Євгенією майже обірвався. Коли за дівчиною, яка не полишала підпільної роботи у снятинській мережі ОУН, почало стежити гестапо, перебралася у Карпати. Тут „Мрія“ (псевдо Євгенії Гуцуляк) закінчила курси медсестер.
На початку 1945 року доля знову звела їх. Після трагічного бою на Різдво того ж року, коли був поранений командир Різун, Євгенія отримала вістку про Василя.
Коли я вечеряла, — згадує п. Андрусяк,— до хати зайшов зі своїм штабом курінний „Скуба“. До них підійшли два стрільці-кур’єри і розповіли про трагічний бій, в якому був важко поранений Різун. Хоч вони говорили пошепки, я почула. На мою вимогу стрільці повідомили:
Командир поранений в обидві руки. Першу допомогу надала медсестра Богданка. Потім привезли із Станіслава хірурга Володимира Манюха, який зробив чистку рани. Через кілька днів у с. Петранці повторну операцію зробив повстанський лікар Пастер. В дальнішому лікував командира молодий лікар Берест.
Євгенія вирішила негайно пробиратись до коханого. З батьком Шрамом добралася до Надвірної, а звідти з сотнею Павла в Посіч. Останні кілометри долала із зв’язковим Різуна Іваном Рев’юком-“Ясем“.
Пані Андрусяк у спогадах пише:
„ ... Ішли лісом довго. Мовчки. Нарешті заговорив: „Перед нами землянка“. Ясь відчинив замасковані двері. Ми обережно зайшли. Ясь виструнчився.
Друже командир! Наказ виконано.
Коли я трохи освоїлась у напівтемряві, то побачила Василька, який лежав блідий на низькому тапчані. Побачивши мене, підняв геть забинтовану ліву руку... Я підійшла і поцілувала його в чоло. Воно було гаряче, бо Василько мав температуру, губи потріскані...“.
Через кілька тижнів, коли затягнулися рани, Василь підійшов до Євгенії, яка доглядала ранених бійців, і сказав: Політв’язень Євгенія Андрусяк на лісоповалах Північного Уралу
(1952 р.)
Нам треба одружитися.
Обвінчали їх 11 травня 1945 року в церкві с. Посіч, що недалеко Станіслава. Так розпочалось нелегке сімейне життя Євгенії і Василя Андрусяків. Воно було коротким.
Їхня остання зустріч відбулася, у середу, 20 лютого 1946 року. Згадує дружина командира:
Я запропонувала йому залишитись, підлікувати хвору руку, але Василько відмовився. Моїм хлопцям, каже, дуже важко — харчів майже немає, по п’ятах ідуть більшовики... Якщо гинути, то із стрільцями. І додав: „Я вже можу вмирати, що хотів зробити — зробив. Хотів створити повстанську армію — створив, і навіть оженився... Ти повинна жити, ти скоро будеш мамою. Ти сильна — виживеш...“.
Про смерть чоловіка Євгенія довідалась ввечері 9 березня. У неї потемніло в очах. А в першій годині ночі 10 березня 1946 року народився син, названий в честь батька Васильком. Переховувалась у надійних людей.
Євгенію Андрусяк чекісти заарештували у с. Новиці.
Калуського району 7 серпня 1947 року. Сина Василька забрали, віддали у Калуш в дитячий будинок. Матір судили. Вирок трибуналу — 10 років позбавлення волі.
Дев’ять довгих років Є. Андрусяк важко працювала на лісоповалах північного Уралу. Більше, ніж фізичні муки, діймала незагоєна душевна рана — де син?
29 квітня 1956 року Євгенію звільнили. Почала шукати сліди сина Василька. Побувала у дитячих будинках Калуша, Станіслава, писала у Київ. Нарешті натрапила на синівський слід. Василька усиновила сім’я офіцера КДБ Корсакова. Останній, після переїзду із Станіслава, проживав у м. Єльні Смоленської області (Росія).
Через суд Є. Андрусяк добила-ся, щоб їй повернули сина. Трохи пізніше Є. Андрусяк розповіла Василькові про батька. Він був вражений почутим, тільки сказав: „ ... Це треба записати, щоб знали онуки“.
Василь Андрусяк-син понад усе прагнув стати військовим льот-чиком (пілотом).
Мати не перечила. Тричі поступав Василь у військові училища України і Сибіру. Й тричі знаходили причини, щоб не прийняти. А причина була одна — батько боровся проти радянської влади, а мати відбувала покарання у таборі.
Євгенію Андрусяк переслідува-ли, не прописували.
Тільки в 1991 р. дістала приписку у сина в Івано-Франківську. З 1994 р. дружина командира Різуна проживає в однокімнатній квартирі по вул. В. Симоненка, 34 у обласному центрі.
На чільному місці у квартирі портрет чоловіка сл. п. командира Василя Андрусяка-“Різуна“. Поряд — родинна фотографія Андрусяків — діти сина Василя: Павло, дочки
Родина Андрусяків. Зліва - Євгенія Андрусяк,
справа - син Василь з дружиною і дітьми
Оксана і Тетяна. Павло Андрусяк працює секретарем Івано-Франківської міської ради. У Євгенії Андрусяк вже ростуть правнуки — Василько (в честь прадіда В. Андрусяка, героя Чорного лісу), Христина та Наталка.
У вільну хвилину Євгенія Андрусяк сідає до столу, щоб на папері донести до нас миті свого нелегкого життя. Вони стали основою книги „Спогадів“, частина яких кілька років тому побачила світ у Львові. Мріє побачити надрукованим і закінчення споминів життєвого шляху.
Вклонімося низько цій скромній і заслуженій жінці — пані Євгенії Андрусяк — за її життєвий подвиг.
14 жовтня 1992 р., в дні святкування п’ятдесятих роковин створення УПА, на лісовій галявині у Чорному лісі (недалеко с. Грабівки Калуського р-ну) постав величний кам’яний хрест. Напис на ньому гласить: „Закладено на освяту місця музею УПА „Чорний ліс“ у день Покрови Святої Богородиці, року 1992“.
У присутності гостей свята „Чорний ліс - 92“ хрест освятили греко-католицькі священики о.о. Михайло Бігун з Калуша і місцевий парох Дмитро Вірста.
З 1993 р. громадським директором музею УПА „Чорний ліс“ є Василь Галюк. Останній зібрав велику кількість матеріа-лів (документів, знимок, тощо), присвячених боротьбі ОУН- УПА на теренах Галичини. Чіль-не місце серед них займає пос-тать сл. п. полковника Василя Андрусяка („Різун“-“Грегіт“; 1915-1946).
Слава Україні!
Героям слава!
Микола Когут збирає матеріали про своїх славних земляків — крайового провідника ОУН Ярослава Мельника-„Роберта“ (1919-1946) і відомого повстанського лікаря Ярослава Мартинця-„Береста“ (1921-1948). Якщо в когось з читачів є матеріали про названих осіб, прошу писати: