У докапіталістичний період управління в основному являло собою функцію влади – державної, політичної, військової, релігійної. Виробничі ж процеси, які часто-густо протікали в крихітних майстернях чи на дрібних земельних наділах на основі особистої праці їхніх власників, спеціальними управлінськими діями не супроводжувалися. З розвитком виробництва та його концентрацією на великих підприємствах стан справ змінився. Тепер основна маса тих, ким потрібно було управляти, була об'єднана економічною владою, тобто власністю, а управління стало її функцією поряд з іншими, такими як виробництво, підприємництво, присвоєння; персоніфікованим носієм цих функцій виявився, зрозуміло, власник.
Спочатку, працюючи на самоті, він сам виконував всі ролі: створював блага і послуги (виробнича функція); приймав рішення про шляхи і форми розвитку своєї справи і ніс за них відповідальність (підприємницька функція); організовував і контролював повсякденну діяльність (управлінська функція); розпоряджався результатами своєї праці (функція присвоєння).
З ростом масштабів виробництва власнику довелося одну за іншою знімати з себе ці функції. Спочатку виробнича функція, а потім і поточне управління та контроль були передані найманим робітникам. У великих акціонерних товариствах значна частина власників не займається і підприємництвом; останнє стало долею окремих їхніх представників, що входять у ради директорів, а також найманих керівників, поставлених ними на чолі компанії. У кінцевому рахунку за більшістю власників залишається лише присвоєння результатів виробництва у формі дивідендів і затвердження рішень, прийнятих від їхнього імені.
Таким чином, розвиток виробництва привів спочатку до того, що управління перетворилося у функцію економічної влади (власності), а потім поступово з рук власника здебільшого перейшло в руки найманих фахівців – професійних керівників усіх рівнів – менеджерів. Так виник менеджмент.
Сьогодні поняття менеджмент (management), яке походить від дієслова to manage, що спочатку означало «мистецтво об'їжджати коней», має ряд значень, що характеризують різні аспекти управлінської діяльності.
По-перше, це – господарське управління організацією, що діє в умовах ринку в «автономному плаванні», зв'язане з необхідністю пошуку шляхів її розвитку і прийняття оперативних рішень з будь-яких, самим несподіваних і складних питаннь. Виходячи з такого підходу управління підприємствами, що існувало в Радянському Союзі в умовах командно-адміністративної системи, не може вважатися менеджментом, тому що воно вільним не було, а направлялося державною владою.
По-друге, під менеджментом розуміється управління деякою самостійною сферою господарської діяльності. Так, нині широкого поширення одержав кадровий менеджмент, тобто сукупність видів діяльності, зв'язаних з управлінням персоналом; його підбором, навчанням, просуванням, підвищенням кваліфікації, вирішенням соціальних проблем і ін. Менеджментом вважається й організація виступів зірок естради, спортивних команд, проведення масових заходів, хоча зрозуміло, що про утворення фірми тут не може бути й мови.
По-третє, поняттям «менеджмент» нині характеризується група осіб, що здійснюють у рамках організації управлінські функції. В українській мові йому відповідає термін «управління».
По-четверте, менеджмент – навчальна дисципліна, викладання якої в коледжі одного з міст США почав у 1881 р. деякий Джозеф Вартон і яка сьогодні складає найважливіший елемент підготовки будь-якого фахівця, а як самостійна спеціальність вищої і середньої професійної освіти являється мабуть чи не найпопулярнішою серед студентів усього світу.
По-п'яте, нарешті, менеджмент являє собою сукупність наукових знань і практичного досвіду в галузі управління, що мають міждисциплінарний характер. Тут використовуються дані економіки, психології, соціології, педагогіки, організації, права і сформульовані ними закони. Чи можна вважати менеджмент наукою в повному розумінні слова, чи це тільки сплав систематизованих положень і висновків перерахованих наук, узагальненого досвіду багатьох поколінь керуючих і особистого мистецтва кожного, хто береться за цю нелегку справу? Остаточної відповіді на це питання до цих пір не дано.
Питання про те, наука менеджмент чи ні, зовсім не позначається як на його авторитеті, так і на авторитеті тих, хто займається ним на практиці – менеджерів. Вони користуються на Заході величезною повагою. З них виходять великі політики, такі, наприклад, як Роберт Макнамара, що пройшов шлях від глави компанії «Дженерал Моторс» до посади міністра оборони США, а згодом Директора Міжнародного банку реконструкції і розвитку. Інші за свої заслуги завойовували загальне визнання і ставали національними героями. Такий Лі Якокка, що підняв з руїн корпорацію «Крайслер» і врятував цим від безробіття сотні тисяч людей і від багатьох неприємностей – американську економіку. Нарешті, менеджери – найвисокооплачувана категорія працівників, які чесною працею заслужили свої іноді багатомільйонні гонорари, що на порядок перевищують оплату вищих урядових чиновників, включаючи президентів і прем'єр-міністрів.
Успіх на цьому поприщі менеджерам приносять глибокі професійні знання – багато хто з них, особливо в США, мають вчені ступені і звання, які дозволяють глибоко і всебічно оцінювати поточний стан речей і робити обґрунтовані прогнози на майбутнє, а також незвичайним педагогічним талантом, умінням працювати з людьми вести їх за собою, керувати, але в той же час і підкорятися як обставинам, так і тим, хто за рангом чи службовим становищем, за знаннями і компетенцією вище від них.
Всіма перерахованими якостями, як правило, не володіють підприємці. Ось що пише про них відомий американський бізнесмен і теоретик менеджменту Харві Маккей: «Людям з підприємницькою жилкою притаманне напівбожевільне, фанатичне прагнення – робити все самим, не допускаючи, щоб хто-небудь сунув ніс, задавав питання і вказував. Вони не хочуть втрачати контроль над своїм бізнесом. Але підприємець, яким би талановитим він не був, має потребу у фахівцях, що володіють тими професійними знаннями, якими він сам не може опанувати».
Цими фахівцями і є насамперед менеджери, яких у нашій країні, як уже говорилося, до останнього часу не було, тому що був відсутній ринок – їх «інкубатор» і адекватне «середовище існування», а були і є так звані господарські керівники, властиві, втім, не тільки командній економіці, але й бюрократизованим західним корпораціям, де їх називають «менеджерами вчорашнього дня». Порівняємо портрети типового господарського керівника і сучасного менеджера, ідеал якого зображується в теоретичних представленнях фахівців у цій галузі.
Господарський керівник
Сучасний менеджер
1
2
1. Чекає рішень «зверху», скутий,
безініціативний, боїться ризику,
намагається все взяти під контроль або
заборонити.
Активний, самостійний, енергійний,
надає підлеглим максимальну свободу дій, йде на виправданий ризик.
2. Виступає переважно як диспетчер,
«пожежний», забезпеченець, інженер;
орієнтований на «технічні» аспекти
роботи, тактичні рішення і дії.
Перш за все розробляє стратегію рішення економічних і правових проблем; виховує підлеглих, вирішує конфлікти; веде переговори.
3. Ірраціональний, благоговіє перед
авторитетами, вірить в могутність
вищого керівництва.
Раціональний, критичний, сподівається в першу чергу на власні сили.
4. Сповідує подвійний стандарт мислення і
поведінки, формально реалізуючи
завдання зверху, а фактично працюючи
на себе і в кращому випадку на свій
колектив.
Позбавлений роздвоєності в свідомості та вчинках, прагнучи в першу чергу до досягнення загальних цілей.
5. Одноосібно приймає всі рішення,
нетерпимий до чужих думок.
Створює команду однодумців, націлених на відпрацювання колективного рішення
в процесі діалогу та дискусій.
6. Має обмежений світогляд і ерудицію,
слабо орієнтується в навколишній
дійсності та погано її уявляє; не прагне
до нових знань.
Динамічний, відкритий для нових ідей, знань і інформації, має широкий погляд на життя.
7. Некомпетентний у питаннях
управлінської психології, людських
стосунків, не орієнтований на
особистість підлеглого.
Вміє працювати з людьми, визнає їх як особистості, хороший педагог.
Між цими умовними крайніми типами знаходяться реальні живі люди з усіма їх достоїнствами і недоліками, більшості з яких насправді дуже далеко до ідеалу. Недаремно один із найвидатніших сучасних фахівців в галузі менеджменту Пітер Друкер висловився таким чином: «В більшості книг з проблем управління дається портрет «керівника завтрашнього дня», який виступає людиною ледве чи не «на всі часи». Нам стверджують, що працівник управління вищої ланки повинен мати виняткові здібності для проведення аналізу і прийняття рішень. Він повинен добре ладити з людьми, розбиратися в структурних механізмах організації, мати математичні здібності, художнє чуття і творчу уяву. Іншими словами, потрібен універсальний геній, яких в реальній дійсності практично не існує. Весь досвід існування людства показує, що в світі панує універсальна некомпетентність. Саме тому ми повинні комплектувати свої організації людьми, які в усякому разі володіють однією з перерахованих якостей, і, як правило, кожний з функціонуючих працівників щонайменше наділений всіма останніми».