Доба ХІХ ст. в українській літературі являє собою цілісний комплекс традицій і новаторства в літературному процесі, об’єднаний єдністю ідейно-естетичних закономірностей. У цю добу була створена літературна класика таким її фундаторами, як І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, Т.Шевченко, П.Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю.Федькович, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Старицький, І.Франко та ін. Наприкінці ХІХ ст. з одного боку, завершується столітній період розвитку нової української літератури, а з іншого з’являються нові її якісні риси, що набувають розвитку пізніше – у ХХ ст.
Як і в інших європейських літературах (щоправда з певним відставанням у часі, але більш прискорено) в дошевченківський період української літератури складається просвітительський реалізм, сентименталізм, преромантизм і романтизм як основні літературні напрями і стилі, формується нова родова система поезії, драми й художньої прози та її провідні жанри, зароджується літературно-естетична та літературно-критична думка, з’являються яскраві творчі індивідуальності. Літературний процес у перші десятиліття ХІХ ст. загалом розвивається під могутнім впливом ідей національно-культурного відродження, ідеології просвітництва і романтизму та за змістом і художніми формами набуває ознак нової європейської літератури.
Західноукраїнські землі
Національно-культурне відродження в західноукраїнських землях першої половині ХІХ ст. відбувалося в умовах посилення національного гніту збоку польського панства й австрійської адміністрації в Східній Галичині, румунізації на Буковині та мадяризації на Закарпатті. Та, незважаючи на це, у народі ще жили спогади про славетні походи Б.Хмельницького, пісні про ватажків повстань С.Наливайка, М.3алізняка, І.Гонту. Водночас українці зберігали в побуті, звичаях, обрядах і піснях традиції духовної культури народу.
На західноукраїнських землях у цей час прошарок освіченої молоді був дуже незначним. І все ж окремі її представники цікавилися народним життям, мовою, звичаями та фольклором українського народу. Під впливом ідей романтизму вони вивчали народну творчість, записували її, виявляли живий інтерес до української літератури. Через відсутність національної інтелігенції ініціатором таких дій виступили деякі представники греко-католицького духовенства. М.Грушевський підкреслював, що греко-католицька церква „стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна”.
Серед передових представників українського католицького духовенства передусім варто відзначити львівського митрополита (з 1816 р.), а згодом і кардинала (першого кардинала-українця) Михайла Левицького. Biн дбав про організацію українського шкільництва, видав катехізис і буквар для народних шкіл. М.Левицький разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував 1816 р. у Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє „Товариство галицьких греко-католицьких священиків”, у статуті якого зазначалося, що книжки „мають бути написані... народною мовою, уживаною по селах”, щоб неосвічене громадянство могло їх використовувати.
3 цією метою І. Могильницький опублікував 1816 р. Зрозумілою для народу мовою книжечку „Наука християнська”, а 1817 р. – „Буквар словено-руського язика”. У 1822 р. вiн першим написав „Граматику язика словено-руського”, а в науковій розвідці „Відомість о руськом язиці” (1829) доводив самобутність української мови. Ця праця двічі перевидавалася (1837, 1848) окремою брошурою. Період розвитку української культури 1816-1830 рр. І. Франко визначив як світанок національного відродження українців у Галичині, що, на його думку, був „тривалим і холодним”. 3а цей час вийшло лише 36 книжок, брошур та невеликих листівок, друкованих кирилицею, мовою церковною, далекою від народної.
Фундатори нової української літератури в Галичині
Масовому утвердженню української мови в Східній Галичині сприяла дискусія з приводу вживання живої, а не штучної української мови, що розгорнулася в 1830-х рр. Початок їй поклало друкування польськими вченими польським алфавітом (латиною) українських народних пісень. Вони пропонували перейти на польський алфавіт.
ІІроти застосування польського алфавіту щодо українського письма гостро виступив Маркіян Шашкевич, який видав брошуру „Азбука і абецадло” та написав критичну рецензію на брошуру Й.Лозинського „Руськоє вісілє”, видану незрозумілою для простих людей мовою. Так розгорнулася в Галичині „азбучна війна”, що велася аж до початку ХХ ст.
В обстоюванні української мови, розвитку української літератури та взагалі української культури в Галичині на власній основі, яка відображала життя, спосіб мислення і душу українського народу, велика заслуга належить гуртку „Руській трійці”. Один з її засновників - Яків Головацьккий писав: „Коли б галичани у 30-х рр. прийняли були польське „абецадло”, пропала би руська індивідуальна народність, пропав би руський (український) дух”.
Літературне угруповання „Руська трійця” було створене 1833 р. прогресивно налаштованими студентами Львівської духовної семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Ці молоді й талановиті патріоти своєю діяльністю започатковують справжнє національно-культурне відродження Галичини, переміщуючи центр національного відродження галицьких українців з Перемишля до Львова. Гурток проіснував до початку 1840-х рр. і припинив свою діяльність 1843 р. зі смертю М. Шашкевича.
„Руська трійця” переважно займалася культурно-просвітницькою діяльністю, хоча влада цю діяльність вважала ворожою. Зокрема, начальник львівської поліції своє обурення висловив так: „Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність”.
Попри всі залякування, завдяки наполегливості і цілеспрямованості „Руської трійці” за допомогою діячів сербського відродження було видано літературний альманах „Русалка Дністрова” (Будапешт, 1837).
„Русалку Дністрову” цісарський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям та зберегти для себе, решту було конфісковано
Найзначніший внесок в українське національне відродження, у пробудження та розвиток національної свідомості русинів-українців на 3акарпатті зробив Олександр Духнович - письменник, педагог, історик, етнограф, фольклорист, греко-католицький священик. Biн видав для українців рідною мовою молитовник, буквар, підручники граматики, географії, посібник з педагогіки для вчителів. О.Духнович збирав українські народні пісні, заснував „Литературное заведеніе Пряшевское” (1850), яке здійснювало серед населения культурно-освітню роботу. Biн написав народною мовою ряд патріотичних поезій, п’єс тощо. Найвідомішою поезією, де звучить його кредо, є „Вручаніє”.