Філософський аспект соціокультурного підходу до вивчення іноземних мов
В. В. Колечко, канд. пед. наук, доц., І. М. Машкова, ст. викладач
Навчання іноземним мовам у наш час усе частіше проводиться у контексті соціокультурної специфіки «природних» носіїв мови. Соціокультурно орієнтовані методики нині набули досить значного поширення. Використовують їх і викладачі вищих навчальних закладів. Наведемо деякі свої думки на користь таких методик. Для цього ми передусім маємо зупинитися на філософському розумінні природи та суті мислення, його зв’язку з мовою, з діяльністю людей.
З позицій, які нас цікавлять, особливо важливо підкреслити, що мислення — це форма духовної, теоретичної діяльності, яка виростає із умов життя людей. А ці умови створюють самі люди через цілеспрямовану діяльність. Будь-яка діяльність містить у собі мету, засіб, результат і сам процес діяльності, і, таким чином, її невід’ємною характеристикою є її усвідомленість. Діяльність — це реальна рушійна сила суспільного прогресу й умова самого існування суспільства. Проте історія культури показує, що діяльність як така не є вичерпною підставою людського існування. Якщо її основою виступає свідомо сформульована мета, то основа самої мети знаходиться поза діяльністю, у сфері людських мотивів, ідеалів і цінностей.
У своїй перетворювальній діяльності людина згідно з об’єктивними природними законами взаємодіє не просто з природою, а й з дійсністю, перетвореною попередніми поколіннями. Людині дана «олюднена» природа, світ культури, в якому і проходить вся її життєдіяльність. Необхідно завжди пам’ятати про суспільний характер індивідуальної діяльності людини не тільки у тому випадку, коли вона включається у безпосередню колективну діяльність, тобто проявляє себе у безпосередньому спілкуванні з іншими людьми. Людська діяльність у соціальному контексті становить історичне явище, що виникає, змінюється, вдосконалюється разом з розвитком соціальних відносин, які вона обслуговує і постійно змінює.
Принцип діяльності як джерела походження різноманітних продуктів культури і форм суспільного життя відіграв важливу методологічну роль у становленні і розвитку деяких соціальних наук (наприклад, мовознавства, психології, етнографії).
Пізнавальна та ціннісна інформація втілюється, перш за все, у мові, а потім і в інших системах знаків, тобто передається саме тими способами, які породжуються потребами суспільства. Це зрозуміло, тому що колективний характер усієї людської діяльності зумовлює необхідність узагальнення здобутків духовного виробництва.
Мислення — це також історичне явище, яке передбачає спадковість набутих від покоління до покоління знань, а отже, можливість їх фіксації засобами мови, з якою мислення знаходиться у нерозривному зв’язку. Мислення окремої людини всебічно опосередковано розвитком мислення усього людства. Таким чином, мислення сучасної людини є також продуктом суспільно-історичного процесу. Історія розвитку і соціальна структура різних суспільств безпосередньо відбиваються на способах мислення індивідів, що належать конкретному суспільству.
Духовна діяльність людей не має будь-яких специфічних, породжених власне нею і тільки в її межах використовуваних інструментальних засобів. Увесь арсенал цих засобів людина одержує від перетворювального і комунікативного видів діяльності. Способи оперування цими неспецифічними засобами дуже своєрідні і стають вагомим внеском у технологічний шар культури. Маються на увазі ті механізми духовної діяльності людей, які часто називають культурою мислення і культурою почуттів. Здатність до розвинутого мислення властива всім людям. Проте жодному вона не дається у готовому вигляді. Розвиток і збагачення мислення людей завжди прямо залежать від різнобічності і змістовності їх праці, від багатства зв’язків і відносин, у які вони вступають.
Мислити людину вчать так само, як працювати або спілкуватися з іншими людьми. Набуте уміння є важливим досягненням і соціальної, і індивідуальної культури.
На специфіці мислення індивідів відбиваються всі конкретні особливості того суспільства, у якому вони існують: економічна і соціальна структура суспільства, певні способи соціальної регуляції, особливості побуту, соціальна система розумових якостей та рис характеру, що ціняться у даному суспільстві й одержуються у процесі виховання та освіти. Тому правомірно розглядати мислення людини, яка належить до конкретного суспільства, і як продукт суспільно-історичного процесу розвитку даного суспільства.
Мислення людини протікає у різних формах та структурах (поняттях, категоріях, теоріях), в яких закріплено й узагальнено пізнавальний і соціально-історичний досвід людства. Знаряддям мислення, засобом вираження та об’єктивізації ідеального є мова.
У процесі розвитку людського суспільства мислення набуває відносної самостійності, яка зумовлює його творчу активність, що сприяє досягненню нових знань. Формування та розвиток категоріальної структури мови відображають формування і розвиток категоріальної структури мислення. Як факт духовної культури, мова у своєму функціонуванні і розвитку зумовлена всією сукупністю духовного та матеріального виробництва, суспільних відносин людей. Саме потреби спілкування, взаємообміну діяльністю визначили основний зміст і природу мови. Проте мова також характеризується відносною самостійністю, яка виражається у наявності специфічних внутрішніх закономірностей її функціонування і розвитку.
Завдяки мові реалізується специфічно людська форма передачі соціального досвіду. Таким чином, у кожній конкретній мові вміщено соціальний досвід кожного конкретного суспільства. В результаті прямого зв’язку мови з різними аспектами суспільного життя у словнику, як у дзеркалі, відображається життя кожного народу, його історія, зв’язок з іншими народами. Кожне слово виступає свідком, пам’ятником історичних змін і подій. Історія кожної окремої мови невід’ємна від історії народу, що ним володіє.
І як засіб спілкування, і як знаряддя мислення мова дає можливість виражати свої думки і розуміти думки іншої людини, поєднувати пізнавальні зусилля окремих людей і народів у єдине ціле. За допомогою мови виражаються не тільки досягнення людської думки, але і почуття, бажання, прагнення, воля людей. Людина, яка не може безпосередньо пізнати все на світі, одержує у мові, тобто непрямим шляхом (опосередковано) найбагатше джерело вражень, знань, досвіду.
Наведені вище положення можна розглядати як спробу стислого філософського обґрунтування доцільності використання соціокультурно орієнтованих методик у навчанні іноземним мовам.
Викладачам, які використовують такі методики, слід враховувати і той факт, що єдність мови і мислення знаходить свій прояв не тільки у зв’язку між різними сторонами слова, але й у співвідношенні логіки і граматики. Науки, які вивчають це співвідношення, — мовознавство, логіка, психологія та інші, — показують, що система категорій логіки, як правило, завжди відповідає системі граматичних категорій і що, навпаки, граматична структура мови відповідає логічній структурі думок. Будь-яка логічна форма не може бути виражена інакше, ніж мовними граматичними засобами. Наприклад, логічні категорії суб’єкта і предиката знаходять своє звичайне вираження у підметі і присудку, які є обов’язковими елементами всіх існуючих мов. Однозначне відбиття певних логічних формул у конкретних словах, словосполученнях та реченнях роблять граматику прямим показником успіхів людського мислення.
Викладачам іноземних мов у процесі організації навчання обов’язково слід пам’ятати, що мова втілює в собі і виражає всю суму суспільних зв’язків «природних» носіїв мови. У такому підході, очевидно, закладено величезні психо-дидактичні можливості. Цим і пояснюється, з одного боку, популярність методик з орієнтацією на соціокультурний контекст життєдіяльності їх основних носіїв і, з іншого, — дійсна продуктивність цих методик, що виражається у більш успішному засвоєнні іноземних мов тими, хто їх вивчає.