загрузка...
 
1.2. Науково-методичні основи формування фінансової політики держави та її узгодження з іншими фінансовими категоріями
Повернутись до змісту

1.2. Науково-методичні основи формування фінансової політики держави та її узгодження з іншими фінансовими категоріями

Перш ніж розглядати сутність фінансового потенціалу територій, необхідно зупинитися на тому, що саме буде визначати його основу, тобто на фінансовій політиці держави. Її сутність, складові, механізми реалізації безпосередньо впливають на об’єкт дослідження цієї роботи. Важливими будуть також особливості практичних засад реалізації фінансової політики уповноваженими органами державного управління України і огляд тих аспектів, що є актуальними на сучасному етапі розвитку держав, які близькі до України за своїми параметрами економічного розвитку.

Хоча здається, що визначити сутність фінансової політики держави не дуже складно, беручи до уваги ключові компоненти, а саме «політику» і «фінанси», однак в науковій літературі можна натрапити це поняття розглядається як у широкому значенні, так і обмежуючись лише певними вузькими аспектами. Часто це пояснюється специфічними завданнями, які вирішуються в ході конкретних досліджень, або особливостями обраної тематики. Тому ми зробимо аналіз існуючих підходів і надамо власне визначення поняттю «фінансова політика держави», виходячи з тих особливостей та цілей, які стоять перед нами.

Обмежимо рамки нашого аналізу тим, що будемо розглядати це поняття в макроекономічному контексті, адже мова йде саме про державну політику. Зрозуміло, що може існувати і фінансова політика у кожного окремого суб’єкта господарювання залежно від місії, сформульованої керівництвом таких суб’єктів. Але так чи інакше побудова такої фінансової політики буде виходити з тих реалій, які існують на макрорівні, а, отже, фінансова політика держави фактично є первинним джерелом, на якому будуть базуватись і генеруватися рішення інших суб’єктів.

Ця думка підтверджується, наприклад, дослідженнями С. В. Большакова, який зазначає, що «фінансова політика – це матеріалізована у фінансові рішення і в практику усвідомлення державою та суспільством, підприємствами і фірмами необхідність зростання добробуту суспільного і приватного капіталу…, що здійснюється через об’єктивно притаманну фінансам функцію розподілу і перерозподілу тільки-но створеної вартості, яка виражена у грошовій формі». Далі він відмічає, що фінансова політика первинних ланок господарювання завжди повинна враховувати політику, яка здійснюється державою у сфері фінансів і кредиту [47]

Також слід додати, що фінансова політика держави безпосередньо буде впливати на ті рішення, які формулюються та впроваджуються на рівні регіональних і муніципальних органів влади, а це одразу відсилає нас до ще однієї особливості цього дослідження – його територіальної або регіональної складової. Тож можна говорити про фінансову політику як про поняття, яке безпосередньо пов’язане із управлінням фінансовими ресурсами всіх ланок фінансової системи як держави у цілому (включаючи її територіальні одиниці), так і підприємств та організацій.

Важливим аспектом є те, що політика, навіть поза контекстом її фінансової складової, сама по собі має прикладний характер, хоча і пов’язана із теоретичними розробками. А існуюча ідеологія розвитку, сформульовані цілі, місії розвитку держави обумовлюють спрямованість і специфіку всіх складових фінансової політики.

На початкових етапах розвитку економічної думки панувала ідея саморегульованого характеру ринкових відносин, що не вимагало ніякого зовнішнього втручання, а отже, і якихось напрацювань, систематизації знань, які можна було б віднести до глобального розуміння категорії фінансової політики, фактично не існувало.

Безпосередній поштовх до розробок у галузі фінансової політики, які мали теоретичний характер, із одночасним застосуванням на практиці можна було побачити в роки кризи 1929-1933 рр., коли на перший план виходить точка зору про неспроможність ринку самостійно регулювати усі відносини між суб’єктами, і це призводить до необхідності втручання держави в економічні процеси. Відповідно теоретичні положення Д. Кейнса і його послідовників у 30-40 рр. ХХ ст. передбачали розв’язання конкретних завдань фінансової політики: послаблення впливу кризи надвиробництва на економіку, підтримка економічної активності, розширення платоспроможного попиту.

У подальшому, в 60-ті роки ХХ ст., на перше місце виходить завдання забезпечення високої зайнятості та стимулювання темпів економічного зростання, а згодом (у 70-ті роки ?? ст..) – боротьба з інфляційними процесами, вирівнювання платіжного балансу із одночасним вирішенням завдань 60-х рр. ?? ст.

Остання чверть ХХ ст. характеризувалася суттєвим зростанням впливу фінансових ринків на загальноекономічний розвиток багатьох країн, що призвело до виокремлення фінансової сфери та відведення їй особливої ролі у розвитку економіки країн у цілому. Це пояснюється об’єктивними тенденціями, а саме:

зростання частки фінансового сектору у ВВП, а в окремих розвинених країнах він взагалі стає рушійною силою економічного розвитку;

фінансові ринки за обсягами перевищили ринки реальних товарів та послуги, а ціни на деривативи, особливо спекулятивні, почали безпосередньо впливати на товарні ринки;

доходи окремих груп суб’єктів господарювання від операцій на фінансових ринках перевищують доходи від інших видів діяльності;

населення звертає свою увагу на фінансові ринки, вкладає гроші в цінні папери, банківські депозити, у тому числі впливаючи на ринки опосередковано через інституційних інвесторів у вигляді страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних компаній і фондів.

Таким чином, вище зазначені тенденції привели до підвищення важливості заходів, які безпосередньо відносять до фінансової політики, а отже, і до подальшого розвитку наукових і практичних розробок у цій сфері.

Вітчизняні та зарубіжні вчені по-різному підходять до трактування поняття «фінансова політика». Більше того, враховуючи прикладний аспект цієї категорії, іноземні дослідники взагалі не виділяють її, а більше оперують загальним терміном ­– «макроекономічна політика держави», у складі якої розглядають фіскальну і монетарну політики. Саме вони за своїм змістом відповідають ключовим видам фінансової політики держави, які виділяють вітчизняні дослідники: бюджетно-податковій політиці та грошово-кредитній політиці.

Наприклад, К. Макконелл і С. Брю, в рамках фіскальної політики розуміють зміни, які вносяться урядом у систему державних витрат і оподаткування, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та неінфляційного національного продукту [48]. Майже на аналогічний підхід можна натрапити в працях А. Саллівана, С. Шеффріна, Г. Манківа, С. Фішера, Р. Дорнбуна, Р. Шмалензи, де фіскальна політика розглядається як вплив на національну економіку шляхом регулювання державних витрат і податкових зборів [49-52].

Що ж стосується монетарної політики, то її розуміють як систему заходів уповноважених органів державного регулювання країни з контролю за пропозицією грошей в економіці для забезпечення економічного зростання та цінової стабільності. На такий підхід можна натрапити у працях більшості зарубіжних дослідників [52-54].

Російські вчені мають розробки, які більше відповідають тим підходам, які панують серед українських дослідників. Так, у сучасному економічному словнику Райзберга Б. А., Лозовського Л. Ш., Стародубцевої Е. Б. фінансова політика визначається як політика держави, уряду відносно використання державних фінансових ресурсів, регулювання доходів і витрат, формування та виконання державного бюджету, податкового регулювання управління грошовим обігом, впливу на курс національної валюти [55]

В іншому словнику ­– фінансово-кредитному за редакцією А. Г. Грязнової фінансова політика характеризується як «сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для виконання своїх функцій і завдань. Проявляється у системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу між соціальними групами населення, галузями та регіонами країни, у фінансовому законодавстві, у структурі доходів і витрат. Фінансова політика обслуговується державним бюджетом і є однією із складових частин економічної політики, тому формується залежно від загальнонаціональних інтересів, які визначають розвиток державного сектору в промисловості, енергетиці, будівництві та інших галузях, які мають структуроутворююче значення» [56]. Це трактування, вочевидь, намагається охопити усі сфери, де фінансова політика проявляє свій вплив, і поряд з цим дещо обмежене. Адже стверджувати, що фінансова політика обслуговується державним бюджетом є помилковим, якщо не зазначати інших ключових елементів, до яких можна віднести позабюджетні фонди, місцеві бюджети, інструменти грошово-кредитної політики тощо.

А. С. Нешитой визначає фінансову політику як особливу сферу діяльності держави, спрямовану на мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл та ефективне використання з метою реалізації державою своїх функцій [56]. Тобто держава визначається як головний суб’єкт, що генерує рішення, визначає загальні напрями впровадження фінансової політики, обирає інструменти для досягнення встановлених стратегічних цілей. Це визначення дещо повторює підхід попереднього автора, але в меншому ступені конкретизації.

У праці інших російських вчених за ред. В. К. Сенчагова фінансова політика держави формулюється як частина (підсистема) економічної політики держави, що являє собою сукупність бюджетно-податкових, інших інструментів та інститутів державної фінансової влади, які наділені згідно із діючим законодавством повноваженнями з формування та використання фінансових ресурсів держави відповідно до стратегічних і тактичних цілей державної економічної політики [57]. Тобто в цьому визначенні не тільки зазначається належність фінансової політики до загальної системи заходів економічної політики держави, а й виділяються її цільові (стратегічна і тактична) складові. У той самий час учені лише наголошують на тому, що до складу входять різні інструменти, інститути, але не конкретизують їх, що робить такий підхід дещо перевантаженим і одночасно неповним. Адже в цьому випадку потрібно було або повністю перелічити органи державної влади, які мають повноваження на ухвалення рішень та впровадження їх у дію в рамках фінансової політики, або взагалі зазначити їх окремо від визначення як ключових суб’єктів.

Інші російські дослідники, навпаки, дають загальні, майже неконкретизовані визначення фінансової політики, з яких іноді важко зрозуміти особливості або специфіку цього поняття.

Наприклад, В. В. Ковальов розглядає державну фінансову політику як частину соціально-економічної політики держави, яка спрямована на забезпечення збалансованого зростання фінансових ресурсів у всіх ланках фінансової системи країни [58].

М. В. Романовський визначає фінансову політику як сукупність методологічних принципів, практичних форм організації і методів використання фінансів [59].

А. І. Архіпов та І. А. Погосов [60] вважають, що фінансова політика являє собою сукупність цілеспрямованих заходів держави у сфері управління фінансами з метою визначення найбільш ефективних із них, що відповідають сучасним умовам господарювання, для створення фінансової основи реалізації економічної політики держави.

Отже, відсутність єдиних підходів до визначення фінансової політики серед зарубіжних і російських вчених є очевидною. Тому розглянемо, яким чином вітчизняні дослідники розв’язують цю проблему.

О. Д. Василик вважає, що «фінансова політика держави – це досить складна сфера діяльності законодавчої та виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення її економічного і соціального розвитку» [18]. При цьому «основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі має забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських утворень різних форм власності, спільних підприємств з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерціалізованих підприємств. За цих умов важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню» [18].

Такий підхід безпосередньо обмежує фінансову політику рамками лише держави, її фінансовими ресурсами, хоча й підпорядковує всі дії органів державного управління вирішенню в першу чергу загальноекономічних проблем.

О. Р. Романенко дає більш широке трактування фінансової політики: як «визначення цілей, завдань, на вирішення яких спрямовується процес формування, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів» [62]. З такого формулювання важко зрозуміти, що саме мав на увазі автор і воно потребує більш детального розгляду.  А враховуючи той факт, що далі в його праці розглядаються типові складові фінансової політики держави, то можна стверджувати, що таке визначення фінансової політики є недосконалим та потребує конкретизації.

В. М. Опарін також схиляється до тієї думки, що фінансова політика - це комплекс дій і заходів, які здійснюються саме державою, та підкреслює, що це повинно проводитися «в межах наданих їй функцій та повноважень у сфері фінансової діяльності суб’єктів господарювання та фінансових інституцій, громадян і безпосередньо держави з метою вирішення певних завдань і досягнення поставлених цілей» [19].

В. І. Оспіщев та О. П. Близнюк при визначенні сутності фінансової політики акцентують увагу на тому, що фінансова політика є складовою економічної політики держави, у якій конкретизуються головні завдання економіки країни, визначається загальний обсяг фінансових ресурсів держави, і одночасно фінансова політика  є відносно самостійною сферою діяльності держави, найважливішим засобом реалізації політики держави у будь-якій сфері суспільної діяльності [62].

П. Л. Юхименко дотримується думки, що фінансова політика держави – це частина (підсистема) її економічної політики, яка є сукупністю законодавчих і нормативних актів, бюджетно-податкових, інших фінансових інструментів, інститутів та заходів державної влади, які згідно із законодавством мають повноваження щодо формування й використання фінансових ресурсів держави та регулюють фінансово-кредитні потоки у секторах економіки відповідно до стратегічних і тактичних цілей державної економічної політики [64].

І. О. Петровська та Д. В. Клиновий зазначають, що фінансова політика – це спосіб впливу фінансових відносин на економічний і соціальний розвиток суспільства, який безпосередньо залежить від характеру виробництва і сутності виробничих відносин, проявляється в системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів та їх розподілі [65].

С. Л. Лондар та О. В. Тимошенко вважають, що фінансова політика держави – це визначений урядом напрям діяльності, що передбачає цілісну сукупність організаційних, правових, інформаційних, інших заходів, спрямованих на ефективне формування фінансових ресурсів держави, їх розподіл, раціональне використання та контроль відповідних фінансових потоків за допомогою використання потенціалу фінансової системи та забезпечення функціонування фінансових механізмів [66].

Таким чином, можна відзначити, що ряд дослідників при визначенні фінансової політики більше акцентують увагу на ресурсній складовій фінансової політики, в той час як у інших вчених домінує підхід, орієнтований на розв’язання конкретних або загальних завдань.

Поряд із цим потрібно зауважити, що майже всі дослідники не розрізняють понять «фінансова політика» і «фінансова політика держави», використовуючи їх як синоніми, коли мова йде саме про участь держави у формулюванні основних принципів фінансової політики. Як зазначалося вище, можна розглядати фінансову політику і як складову системи фінансового менеджменту конкретного суб’єкта господарювання. У цьому випадку доцільно давати загальне трактування фінансової політики з поділом її на окремі частини, які, у свою чергу, окреслять специфічні риси, властиві фінансовій політиці різних за своїм статусом суб’єктів.

Виходячи з вищезазначеного, вважаємо, що вдале розмежування понять «фінансова політика», «фінансова політика держави», «фінансова політика підприємства» дає, наприклад, Л. М. Под’яблонська:

фінансова політика – визначення цілей і завдань, на вирішення яких спрямований процес формування, розподілу та перерозподілу ВВП для забезпечення фінансовими ресурсами безперервного процесу відтворення і задоволення окремих конкретних потреб відтворення;

фінансова політика держави – частина соціально-економічної політики держави щодо забезпечення збалансованого зростання фінансових ресурсів у всіх ланках фінансової системи країни;

фінансова політика підприємства – сукупність методів управління фінансовими ресурсами підприємства, спрямованих на формування, раціональне та ефективне використання фінансових ресурсів [67].

Отже, враховуючи вищевикладені підходи і точки зору на таку категорію, як «фінансова політика», різницю в її трактуваннях з боку більшості дослідників, вважаємо за необхідне дати власне визначення цій категорії, а також сформулювати визначення категорії «фінансова політика держави». Окремі дослідження [18, 62, 65, 67] дають підстави розмежувати ці поняття, особливо беручи до уваги той факт, що існують заходи фінансової політики не тільки держави, а й інших суб’єктів господарювання. На кардинально новий підхід у цьому ми не претендуємо, але, виходячи із зручності подальшого дослідження обраної теми, нам необхідно оперувати поняттям, яке відображає авторський погляд на мету, завдання, об’єкт і предмет роботи.

Таким чином, ми будемо розуміти фінансову політику як процес формування, розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів для досягнення заздалегідь визначених цілей і завдань.

А фінансову політику держави визначимо як складову частину економічної політики держави, яка являє собою систему заздалегідь визначених заходів, форм і методів мобілізації, розподілу та використання фінансових ресурсів державними фінансовими інститутами з метою виконання державою своїх функцій відповідно до стратегічних і тактичних цілей її економічного та соціального розвитку.

Отже, фінансова політика держави як організаційно-економічна категорія об’єднує в собі об’єктивні фінансові відносини та імперативні управлінські рішення, які виникають у процесі формулювання та впровадження у дію концепції функціонування і розвитку фінансів держави. Реалізація фінансової політики здійснюється у вигляді комплексу заходів, які втілюються через фінансове право, систему фінансів, фінансову систему та фінансовий механізм з метою найбільш повного виконання фінансами своїх функцій.

Через норми фінансового права та елементи фінансової системи і фінансового механізму здійснюється реалізація положень фінансової концепції розвитку держави. Якщо остання відсутня, то навряд чи можна говорити про будь-яку фінансову політику в державі.

Зміст фінансової політики держави та її взаємозв’язок з іншими фінансовими категоріями подано на рисунку 1.7.

Рис. 1.7. Зміст фінансової політики та її взаємозв’язок з іншими фінансовими категоріями

Виходячи з визначення фінансової політики, потрібно виділити принципи, на яких вона має бути побудована. З нашої точки зору найбільш важливими є такі положення:

Фінансова політика є невід’ємною частиною економічної політики держави. Існує значна кількість взаємозв’язків між фінансовими відносинами та економікою в цілому. Потрібно також відзначити, що фінансовий стан держави і окремих суб’єктів економіки визначається рівнем організації економічних відносин, обсягами виробництва товарів та послуг, заходами реформування окремих складових фінансової та економічної систем держави тощо.

Фінансово-матеріальна збалансованість економіки, що виходить із факту еквівалентності фондів фінансових ресурсів, які є в розпорядженні різних суб’єктів (держави, підприємств, населення), реальним матеріальним благам. Тому перерозподіл фінансових ресурсів буде, у свою чергу викликати й перерозподіл матеріальних ресурсів. У той самий час необхідно відзначити, що фонди фінансових ресурсів, які обертаються на фінансових ринках і мають характер спекулятивних операцій, не будуть приводити до руху матеріальних ресурсів.

Забезпечення реалізації стимулювальної функції фінансів, а саме їх активного впливу на зростання ВВП. При цьому кожна ланка фінансової системи повинна працювати у тісній взаємодії з іншими для забезпечення загального розвитку і зростання економіки країни та добробуту населення.

Плановий характер фінансової політики. Якщо за кордоном практика стратегічного і тактичного планування застосовується постійно, то в Україні ситуація відрізняється тим, що конкретних програм розвитку недостатньо, а ті, які існують, мають загальнодекларативний характер, їх зв’язок з іншими програмами розвитку або відсутній, або слабо простежується. Відповідно перед урядом повинно стояти завдання розроблення і планування бюджетно-податкових і грошово-кредитних показників на перспективу не менше ніж 3 роки, а також обов’язково мати довгострокову стратегію розвитку економіки та фінансової системи країни на 5-7 років. Це дасть змогу здійснювати порівняння досягнутих показників із плановими, розраховувати ефективність впроваджених заходів, створить загальне розуміння у суспільстві напряму, в якому розвивається держава.

Ефективність фінансової політики держави. Якщо говорити у короткостроковій перспективі, то її результативність може бути охарактеризована досягненням конкретних запланованих показників або їх перевищення. У цілому ж ефективність фінансової політики держави буде визначатися комплексним соціально-економічним ефектом. Пріоритетом при цьому має бути якість життя населення. Розмір ВВП, обсяги експортно-імпортних операцій, профіцит бюджету тощо не можуть бути кінцевими орієнтирами розвитку.

Успішність реалізації фінансової політики держави буде залежати від багатьох факторів, серед яких відзначимо:

об’єктивні економічні закони розвитку суспільства;

історичний досвід і поточні погляди на розвиток економіки держави;

специфіку зовнішніх і внутрішніх умов існування держави, напрямів її економічної політики;

комплексний характер розробок у сфері фінансової політики, який повинен ураховувати складність взаємозв’язків між окремими її елементами.

У той самий час, залежно від характеру завдань, які стоять перед державою, і тривалості часу, необхідного для їх розв’язання, фінансова політика може мати стратегічні і тактичні ознаки. Це достатньо поширена практика, коли, наприклад, розробляється програма стратегічного розвитку окремої сфери або галузі економіки, завжди поряд із ключовими, загальними напрямами формулюються конкретні завдання, які забезпечать реалізацію встановлених цілей. І вже такі завдання будуть мати конкретні числові параметри і терміни реалізації.

Тому і фінансова політика може бути як стратегічною (тобто довгостроковою, розрахованою на тривалу перспективу, що передбачає вирішення значних за масштабом цілей і завдань, передбачених соціально-економічною політикою держави), так і тактичною (спрямованою на вирішення конкретних завдань у рамках сформульованої мети).

Дуже подібний поділ фінансової політики, але дещо в іншому ракурсі може застосовуватися відносно того, які завдання вона вирішує – поточні чи перспективні. Зрозуміло, що вирішення поточних завдань, як правило, передбачає використання інструментів регулювання без їх суттєвих змін у звичайному режимі. У той час як перспективна фінансова політика розрахована на тривалий період і часто пов’язана зі змінами в самих інструментах або напрямах їх використання.

Залежно від впливу на окремі складові фінансової системи фінансова політика держави може бути деструктивною, коли заходи впливу будуть призводити до погіршення параметрів об’єкта управління (наприклад, зменшення окремих статей витрат державного бюджету), і конструктивною, коли заходи мають протилежний ефект (наприклад, збільшення податкових надходжень до державного бюджету).

Також може існувати поділ фінансової політики на види, кожен з яких застосовується залежно від загальноекономічної ситуації в країні:

політика економічного зростання;

політика обмеження ділової активності;

політика стабілізації.

Під політикою економічного зростання розуміють систему фінансових заходів, спрямованих на збільшення фактичних обсягів валового національного продукту і підвищення рівня зайнятості. Така стимулювальна фінансова політика включає зниження податків, збільшення державних витрат, а також політику «дешевих грошей», яка проводиться центральним банком країни.

Відносно цієї політики, вважають, що якщо національна економіка має збалансований бюджет, то в період депресії і спаду необхідно проводити фінансову політику в бік збільшення бюджетного дефіциту.

Якщо ж держава проводить фінансову політику, спрямовану на зниження рівня фактичного валового внутрішнього продукту порівняно з його потенційним рівнем, то вважається, що держава проводить політику стабілізації. Її використовують з метою недопущення інфляції, яка виникає через надлишковий попит, а також для запобігання кризі надвиробництва.

Фінансова політика обмеження ділової активності передбачає заходи із збільшення ставок оподаткування, зменшення державних витрат, політику «дорогих грошей» центрального банку країни.

Якщо держава проводить заходи, пов’язані із стабілізацією цін і підтримку обсягів випуску продукції на оптимальному для даної країни рівні, використовуючи при цьому заходи фіскальної політики і політики державних витрат, то вважається, що здійснюється політика стабілізації.

Політика стабілізації у випадку спаду в національній економіці або депресії, коли ВВП нижчий від потенційного рівня, може включати зниження ставок оподаткування, збільшення державних витрат, політику «дешевих грошей» центрального банку.

І навпаки, коли ВВП вищий від потенційного рівня, можуть реалізовуватися такі заходи щодо стабілізації, як збільшення ставок оподаткування, зниження державних витрат, політика «дорогих грошей» центрального банку.

Слід відрізняти в кожний конкретний момент часу фінансову політику стабілізації від політики економічного зростання і політики, спрямованої на обмеження ділової активності. Наприклад, фінансова політика економічного зростання може проводитися в період, коли фактичний ВВП перевищує потенційний, і передбачати ряд заходів для стимулювання подальшого економічного зростання, у той час як політика стабілізації виключає такий варіант розвитку подій.

Усі розглянуті вище види фінансової політики можуть належати до тактичних заходів, але в стратегічному плані вони все одно спрямовані на досягнення однієї мети – стійкого економічного зростання.

Відзначимо, що діяльність органів державної влади з розроблення та реалізації фінансової політики проходить чотири ключові етапи:

Розроблення науково обґрунтованої концепції фінансової політики держави, яка ґрунтується на стратегічних цілях, вимогах економічних законів, аналізі перспектив зростання виробництва та споживання, сукупного попиту і пропозиції.

Визначення основних напрямів, підходів, механізмів і засобів досягнення результатів, які прогнозуються, на перспективу і на поточний період на базі різних варіантів сценаріїв економічного розвитку.

Здійснення практичних заходів через розроблені конкретні механізми реалізації фінансової політики.

Коригування механізмів реалізації фінансової політики із урахуванням результатів їх застосування в практичній діяльності.

Що стосується складових фінансової політики, то в цьому питанні майже не існує єдиної точки зору. Як зазначалося вище, зарубіжні дослідники традиційно концентрують свою увагу лише на двох складових: фіскальній і монетарній політиках. І такий підхід є однаковим, його дотримуються практично всі провідні вчені, які є представниками західної економічної думки [48-52 та ін.].

Зовсім інша ситуація спостерігається в літературі українських та російських авторів. Наприклад, О. Д. Василик виділяє «як бюджетну, податкову, кредитну, грошову, валютну, інвестиційну політику, так і певні напрямки в галузі страхування, державного боргу, фондового ринку, співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями тощо» [18].

В. М. Опарін відзначає, що фінансова політика може розглядатися в широкому та вузькому розумінні. При цьому, говорячи про широке розуміння, він дотримується тієї позиції, що фінансова політика включає монетарну і фіскальну політику. А у вузькому розумінні – це лише фіскальна політика. Але він також відзначає, що фінансова політика включає політику в сфері управління державним боргом, фондового та страхового ринку і міжнародних фінансів [19].

С. Л. Лоднар, О. В. Тимошенко вважають, що фінансова політика держави повинна розглядатися в контексті таких її складових: бюджетної, податкової, бюджетно-податкової, грошово-кредитної, валютної, страхової, інвестиційної, інноваційної, амортизаційної [66]. Тут можна побачити незрозуміле і необґрунтоване виділення спочатку бюджетної та податкової політики, а потім їх поєднання в окрему бюджетно-податкову політику. Політику інноваційну й амортизаційну більше відносять до фінансової політики підприємств, ніж держави.

О. Р. Романенко відзначає, що зміст, завдання і вимоги до фінансової політики проявляються через податкову, бюджетну, грошово-кредитну та міжнародну фінансову політику [62]. Тут нових складових частин, на відміну від попередніх авторів, вже не з’являється, хоча далі по тексту своєї праці він відзначає наявність ще й митної та валютної політики.

Досить близькими є погляди російських вчених. Так, Е. В. Альохін вважає, що фінансова політика вміщує такі елементи: бюджетну політику, податкову політику, цінову політику, грошово-кредитну політику, митну політику, політику внутрішніх та зовнішніх запозичень, політику в сфері міжнародних фінансів [68].

У дослідженні Н. Н. Назарова та А. Б. Кораєва [69] до заходів у сфері фінансової політики пропонується відносити бюджетну політику, податкову та митну політику, управління державним боргом, державну майнову політику, політику державних спеціальних (позабюджетних) фондів. Також вони відзначають провідний статус саме бюджетної політики, а інші сфери тісно залежать від параметрів бюджету.

Л. В. Давидова, О. А. Фьодорова, Г. В. Коршунова [70] обмежуються лише бюджетною, податковою, митною і грошово-кредитною політикою.

Л. М. Под’яблонська  як важливі напрями державної фінансової політики виділяє бюджетну, фіскальну, податкову, інвестиційну, соціальну, митну політику [67].

Здійснюючи аналіз і зіставлення наведених думок, потрібно відзначити, що загальним недоліком більшості підходів є виділення окремих видів фінансової політики держави, які ніяк не стосуються фінансів і є елементами суто економічної політики або містять в собі лише окремі елементи фінансових відносин. При цьому можна побачити, що ці елементи, швидше, належать іншим видам фінансової політики.

Розглянемо типові приклади таких помилок. Так, політика у сфері страхового і фондового ринків взагалі ніяк не стосується фінансової політики держави через те, що процеси формування, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів державними інститутами фактично не спостерігаються. Твердження, що держава приймає законодавчо-нормативні акти, у тому числі через уповноважені органи безпосереднього регулювання цих ринків, не свідчить про їх участь у русі фінансових ресурсів.

Також можна стверджувати, що держава страхує окремі категорії службовців і осіб, умови праці яких пов’язані із значним ризиком, але обсяги таких операцій є несуттєвими для ринку в цілому, тому і вплив буде відсутнім.

Держава виходить на фондовий ринок з метою розміщення власних боргових зобов’язань і в цьому сенсі, зрозуміло, впливає на фондовий ринок. Але це не політика держави на фондовому ринку, це, швидше, політика держави у сфері управління державним боргом або частина бюджетної політики. Саме у цих сферах подібні дії мають вирішальне значення. Не слід вважати, що держава емітує власні ціни лише для того, щоб відбувався розвиток фондового ринку. Головна мета полягає у необхідності залучення грошових ресурсів для фінансування видатків бюджету, виконання поточних зобов’язань за раніше емітованими борговими інструментами.

Амортизаційну політику і політику в сфері інновацій взагалі потрібно розглядати лише на рівні окремих суб’єктів господарювання, а не держави. Держава створює умови для їх реалізації шляхом прийняття законодавчих норм, які будуть спонукати підприємства використовувати, наприклад, прискорену амортизацію або через встановлені податкові пільги заохочувати проведення науково-дослідних розробок, які у кінцевому підсумку приведуть до появи нових за своїми характеристиками товарів та послуг. Але рух фінансових ресурсів держави у цих сферах буде мати опосередкований характер (наприклад, у вигляді грантів на окремі наукові дослідження і розробки) або взагалі не відбуватиметься.

Розглядати валютну політику окремо взагалі не має сенсу. Це типова складова грошово-кредитної політики центральних банків, у якій одним із інструментів є управління золотовалютними резервами країни. Сюди ж відносять й інші заходи, пов’язані із регулюванням руху іноземної валюти на території конкретної країни, встановлення режиму регулювання валютного курсу і т. д.

Міжнародна фінансова політика виявляється звичайною компіляцією заходів, які існують в інших видах фінансової політики, лише виділяючи їх міжнародну специфіку. Наприклад, О. Р. Романенко визначає, що «в її основу покладено управління валютно-фінансовими та кредитними відносинами у сфері міжнародних відносин» [62]. Можна побачити, що мова йде про частину грошово-кредитної політики, а також, як відзначають інші дослідники [18, 67], про політику управління державним боргом, у даному випадку – про позики від міжнародних фінансово-кредитних інститутів, таких, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо.

Митна політика також містить елементи інших сфер. З одного боку, встановлення ставок митних зборів або регулювання режиму оподаткування товарів та послуг, які перетинають кордон, є суто частиною бюджетно-податкової політики, адже мова йде про фінансові потоки, які спрямовуються на поповнення дохідної частини державного бюджету. Ті ж елементи митної політики, які відносять до регулювання експорту-імпорту товарів та послуг, встановлення квот, обмежень, заборон, ніяким чином не стосуються руху фінансових ресурсів. Відбувається переміщення матеріальних цінностей, втілених у конкретних результатах діяльності суб’єктів господарювання у вигляді товарів та послуг, а це слід потрібно до елементів економічної політики держави.

Що стосується соціальної політики, то її безпосереднє віднесення до одного з видів фінансової політики є дещо сумнівним. У першу чергу ті сфери, у яких традиційно реалізуються заходи соціальної політики, а саме: освіта, охорона здоров’я, соціальне страхування тощо, фінансуються, як правило, за рахунок коштів державного бюджету або позабюджетних фондів. Ці кошти вже були акумульовані через систему податків і зборів, сформовані у фонди, призначені для подальшого розподілу за заздалегідь визначеними напрямами. Тому соціальна політика не може бути безпосередньою складовою фінансової політики. Її підпорядкованість і залежність від результатів реалізації бюджетно-податкової політики відводять їй вторинну роль. Хоча неможливо заперечувати, що кінцева мета фінансової політики держави у тому числі полягає у забезпеченні добробуту населення.

Інвестиційна політика, з нашої точки зору, також не повною мірою відповідає ознакам, що властиві фінансовій політиці держави. Це проявляється в тому, що інвестиції самі по собі не обов’язково мають характер вкладень у вигляді грошових коштів. Це можуть бути матеріальні й нематеріальні активи, права власності, певна сукупність знань у вигляді документації тощо. Більше того, держава, як правило, не бере участі своїми власними коштами в реалізації інвестиційних проектів, а створює умови для їх залучення шляхом прийняття відповідних законодавчо-нормативних актів. Можна також розглянути умовний приклад реалізації інвестиційного проекту, з якого стає очевидним відсутність в окремих типах інвестицій будь-яких ознак, що властиві визначенню фінансової політики держави. Припустимо, що іноземна корпорація вирішує відкрити виробництво продукції на території України, обирає придатне для цього приміщення, а все обладнання передає створеному дочірньому підприємству на умовах оренди або лізингу. Продукція, яка виробляється на цьому підприємстві, повністю вивозиться на ринки інших країн, а підприємство працює без отримання прибутку. Таким чином, створюються умови, за яких вітчизняна економіка майже не отримує ніяких фінансових потоків від діяльності цього підприємства (крім заробітної плати працівникам і відрахуванням у соціальні фонди), а отримані доходи фактично виводяться за кордон у вигляді плати за оренду/лізинг обладнання.

Таким чином, ми будемо дотримуватися тієї точки зору, що виділення тих чи інших видів фінансової політики повинно відображати цільові орієнтири держави, ті завдання, які вирішуються її конкретними діями. Якщо ж держава для реалізації своїх цілей присутня на окремих ринках або приймає необхідні законодавчо-нормативні акти, це не означає, що їх потрібно виділяти як відповідні види фінансової політики. Це, швидше, інструментарій, використання якого дає можливість досягти заздалегідь визначених орієнтирів.

Що ж стосується основних видів фінансової політики держави, то ми будемо вважати ключовими такі: бюджетно-податкову політику, грошово-кредитну політику і політику управління державним боргом. Розглянемо їх сутність детальніше, адже саме ці види розкривають сутність самої фінансової політики держави.

Бюджетно-податкова політика – це складова фінансової політики держави у сфері оподаткування, державних витрат та державного бюджету, спрямована на забезпечення зайнятості населення та стримування інфляційних процесів. Є інструментом перерозподілу ВВП за допомогою системи оподаткування, бюджетних витрат та соціальних трансфертів.

До кола завдань бюджетно-податкової політики входять: перерозподіл національного доходу, фінансування заходів економічної та соціальної політики, стимулювання науково-технічного прогресу, створення суспільних благ (оборона, охорона здоров’я, освіта), подолання негативних зовнішніх ефектів (у наслідок приватного споживання).

Важливість бюджетно-податкової політики проявляється в інтенсифікації розвитку економіки та усуненні протиріч, властивих ринковій економіці. Її заходи впливають як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію.

У короткостроковому періоді пріоритетами такої політики можуть бути макроекономічна стабілізація, протистояння інфляції, а в довгостроковому – сприяння стійкому зростанню, покращання демографічної ситуації, інфраструктури, освіти тощо.

Залежно від фази економічного циклу застосовують стимулювальну або стримувальну бюджетно-податкову політику. Стимулювальна політика використовується під час спаду і вирішує завдання скорочення прецесійного розриву випуску, зниження рівня безробіття та спрямована на збільшення сукупного попиту. Її інструментами є збільшення державних витрат, зменшення податків, збільшення трансфертів.

Стримувальна політика використовується у фазі економічного буму і ставить за мету зменшення інфляційного розриву випуску, зниження інфляції і спрямована на зменшення сукупного попиту. Її інструментами є зменшення державних закупівель, підвищення ставок оподаткування, скорочення трансфертів.

Крім того розрізняють дискреційну та автоматичну (недискреційну) бюджетно-податкову політику. Перша пов’язана із законодавчою зміною урядом величини державних закупівель, податків і трансфертів з метою стабілізації економіки. А друга ґрунтується на дії автоматичних стабілізаторів – інструментів, величина яких не змінюється, але сама їх наявність автоматично стабілізує економіку. До таких інструментів відносять: податок із доходів фізичних осіб, податок на прибуток, непрямі податки (у першу чергу ПДВ), допомогу у зв’язку з безробіттям і допомогу соціально незахищеним верствам населення.

У розвинених країнах економіка на 2/3 регулюється за рахунок дискреційної бюджетно-податкової політики і на 1/3 – за рахунок автоматичних стабілізаторів.

Бюджетно-податкова політика повинна мати базис, а уряд повинен чітко розуміти, на якій стадії розвитку перебуває економіка, з якими проблемами вона стикається і як їх вирішувати. Спочатку необхідно отримати підтвердження про фазу економічного циклу (у даному випадку спад) і ухвалити рішення про доцільність зміни сукупного попиту шляхом використання стимулювальної бюджетно-податкової політики, а також обрати період, коли застосування основних інструментів дасть найкращий ефект.

Перевагами бюджетно-податкової політики вважають: ефект мультиплікатора, відсутність зовнішнього лага, наявність автоматичних стабілізаторів. Серед недоліків слід виділити: ефект витіснення, наявність внутрішнього лага, невизначеність, дефіцит бюджету.

Грошово-кредитну політику застосовують у тісній взаємодії із бюджетно-податковою політикою. Її можна визначити як вид фінансової політики держави, за допомогою якої держава через уповноважені органи (найчастіше – центральний банк країни) регулює обсяг грошової маси в обігу з метою забезпечення стабільного економічного зростання, повної зайнятості, цінової стабільності, рівноваги платіжного балансу.

Тактичними цілями грошово-кредитної політики є контроль за пропозицією грошей (грошової маси), контроль за рівнем відсоткових ставок, контроль за обмінним курсом національної валюти.

Основними інструментами грошово-кредитної політики, які можуть застосовуватися регулювальними органами, є такі: встановлення норм обов’язкового резервування для комерційних банків, операції на відкритому ринку, рефінансування комерційних банків, процентна політика (регулювання облікової ставки), управління золотовалютними резервами, регулювання експорту та імпорту капіталу. Використання цих інструментів дає можливості безпосередньо та опосередковано впливати на пропозицію грошової маси в обігу.

Так само, як і бюджетно-податкова політика, грошово-кредитна політика може бути стимулювальною і стримувальною. Перша застосовується у період економічного спаду, і її головна мета – пожвавлення економічного зростання, стимулювання ділової активності, зменшення безробіття. При цьому центральний банк країни вживає заходів щодо збільшення пропозиції грошей шляхом зниження норм обов’язкового резервування та облікової ставки, викупу державних цінних паперів. Стримувальна грошово-кредитна політика має зворотні цілі та проводиться у період економічного буму для зниження ділової активності та боротьби з інфляцією. При цьому центральний банк зменшує пропозицію грошей в економіці, збільшуючи норми обов’язкового резервування та облікову ставку, а також здійснюючи продаж державних цінних паперів.

На сучасному етапі розвитку грошово-кредитної політики її головна мета, яка переслідується більшістю розвинених країн світу, – це боротьба з інфляційними процесами, а основними інструментами при цьому є операції на відкритому ринку і управління обліковою ставкою.

Ще один вид фінансової політики – управління державним боргом – передбачає вжиття державою комплексу заходів щодо встановлення обсягів та умов залучення коштів, їх використання і погашення, а також забезпечення належної платоспроможності держави.

Цей вид фінансової політики може розглядатись у широкому розумінні стосовно діяльності держави як позичальника і гаранта виконання зобов’язань її суб’єктів, що потребує комплексного підходу, включаючи узгодження цілей і методів інших видів фінансової політики (бюджетно-податкової та грошово-кредитної), дій уряду і центрального банку країни, розроблення заходів щодо зниження боргового навантаження, активне управління державним боргом тощо.

У вузькому розумінні управління державним боргом слід розглядати як конкретні дії, спрямовані на підготовку, випуск, розміщення боргових зобов’язань держави, надання гарантів, обслуговування та погашення боргу.

Політика управління державним боргом містить такі важливі складові: формування боргової стратегії, націленої на забезпечення сталості та обґрунтованості рівня державного боргу; досягнення збалансованої структури боргу; активне управління ринковою частиною державного боргу; збереження потенціалу рефінансування боргу при зміні кон'юнктури фінансових ринків; виконання цільових орієнтирів щодо вартості обслуговування боргу і допустимого ступеня ризику; утримування заборгованості державного сектору економіки на економічно прийнятному рівні [17].

Що стосується методів управління державним боргом, то вони подані на рисунку 1.8.

Рис. 1.8. Методи управління державним боргом

Найчастіше застосовуються пролонгація, консолідація, конверсія боргу. Інші методи є менш популярними, а їх використання свідчить про проблеми або відсутність можливостей у країни розрахуватись із своїми кредиторами.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн світу мають суттєві проблеми в політиці управління державним боргом, обсяги якого часто перевищують існуючі рекомендаційні нормативи, а витрати на обслуговування займають значну питому вагу у видатковій частині державного бюджету країни.

Таким чином, ми виділили як основні види фінансової політики бюджетно-податкову, грошово-кредитну і політику управління державним боргом, а також дали характеристику окремих форм і типів фінансової політики держави (рис. 1.9). Інші види фінансової політики держави, які зустрічаються у працях дослідників, будемо вважати похідними або комбінаторними, що поєднують у собі окремі елементи фінансової політики і політику держави та інших сфер.

Підбиваючи підсумки, можна зробити загальний висновок про відсутність єдиного трактування сутності фінансової політики, фактичне ототожнення цього поняття із фінансовою політикою держави. Тому ми визначили, що під фінансовою політикою потрібно розуміти процес формування, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів для досягнення заздалегідь визначених цілей і завдань.

Рис. 1.9. Формовидова класифікація фінансової політики держави

Фінансова політика держави, з нашої точки зору, є складовою частиною економічної політики держави, яка являє собою систему заздалегідь визначених заходів, форм і методів мобілізації, розподілу та використання фінансових ресурсів державними фінансовими інститутами з метою виконання державою своїх функцій відповідно до стратегічних і тактичних цілей її економічного і соціального розвитку.

Що ж стосується складових фінансової політики держави, відносно яких також існує стільки точок зору, скільки осіб досліджує цей аспект, ми будемо виділяти бюджетно-податкову, грошово-кредитну політику та політику управління державним боргом. Інші види фінансової політики будемо вважати похідними від основних її видів, або комбінаторними.



загрузка...