загрузка...
 
НОРМАЛЬНА АНАТОМІЯ.
Повернутись до змісту

НОРМАЛЬНА АНАТОМІЯ.

 Особливості поперекових хребців (vertebrae lumbales)

1 Мають соскоподібний відросток (processus mamillaris) та додатковий відросток (processus accessorius).

2 Масивне тіло.

3 Сплюснутий сагітально орієнтований остистий відросток.

4 Довгі поперечні відростки, які є рудиментами ребер і називаються реброподібними відростками (processus costalis).

5 Суглобові поверхні лежать в стріловій площині, причому верхні суглобові поверхні обернені досередини, а нижні – назовні.

Крижова кістка (os sacrum) утворена п’ятьма крижовими хребцями (vertebrae sacrales), які між собою зрослися. Крижова кістка має трикутну форму. Вгорі на ній розміщується основа крижової кістки (basis ossis sacri), а знизу – верхівка крижової кістки (apex ossis sacri). На ній є передня тазова поверхня, facies pelvica, та задня спинна поверхня, facies dorsalis. На тазовій поверхні є чотири поперечних лінії (lineae transversae), які утворилися внаслідок зрощення тіл хребців. Є чотири пари передніх крижових отворів (foramina sacralia anteriora) і чотири пари задніх крижових отворів (foramina sacralia posteriora). На спинній поверхні внаслідок зрощення відростків утворилося п’ять гребенів: серединний крижовий гребінь (crista sacralis mediana) – непарний; присередній крижовий гребінь (crista sacralis medialis) і бічній крижовий гребінь (crista sacralis lateralis) – парні.

Через товщу кістки проходить крижовий канал (canalis sacralis), який донизу, на верхівці, закінчується крижовим розтвором (hiatus sacralis). Останній обмежений двома крижовими рогами (cornu sacrale). На бічних частинах (pars lateralis) знаходяться вушкоподібні поверхні (facies articularis) для з’єднання з аналогічними поверхнями тазових кісток. Позаду вушкоподібної поверхні розміщується горбистість крижової кістки (tuberositas ossis sacri). Тіло I поперекового хребця з тілом I крижового хребця утворюють кут, спрямований наперед – мис (promontorium).

Куприкова кістка (os coccygis) утворена 3-5 куприковими хребцями (vertebrae coccygeae), які зрослися. Кістка має тіло (corpus ossis coccygis) і спрямовані догори куприкові роги (cornu coccygeum).

Усі хребці складають хребтовий стовп. Він має вторинну кривину, куди відносять шийний лордоз (lordosis cervicis) і поперековий лордоз (lordosis lumbalis), які обернені наперед, та первинну кривину, до неї відносять грудний кіфоз (kyphosis thoracica) і крижовий кіфоз (kyphosis sacralis) – вигини, які обернені дозаду. При неправильній поставі може розвинутися сколіоз (scoliosis) – бічний вигин хребтового стовпа (частіше в грудному відділі).

Тазовий пояс (пояс нижніх кінцівок) включає в себе кульшові кістки та крижову кістку.

 Кульшова кістка (os coxae) складається з клубової, лобкової та сідничої кісток. В тій ділянці, де тіла усіх трьох кісток зростаються, утворюється кульшова западина (acetabulum), яка має півмісяцеву поверхню (facies lunata), ямку кульшової западини (fossa acetabuli), кант кульшової западини (limbus acetabuli)) і вирізку кульшової западини (incisura acetabuli). Кульшова кістка має затульний отвір (foramen obturatum) та велику сідничу вирізку (incisura ischiadica major).

Клубова кістка (os ilium) складається з тіла клубової кістки (corpus ossis ilii) і крила клубової кістки (ala ossis ilii), а також має дугоподібну лінію (linea arcuata). Крило клубової кістки вгорі закінчується клубовим гребенем (crista iliaca), на якому розрізняють зовнішню губу (labium externum), внутрішню губу (labium internum) і проміжну лінію (linea intermedia). Спереду гребінь крила закінчується верхньою передньою клубовою остю (spina iliaca anterior superior) та нижньою передньою клубовою остю (spina iliaca anterior inferior), а ззаду – верхньою задньою клубовою остю (spina iliaca posterior superior) і нижньою задньою клубовою остью (spina iliaca posterior inferior).

Внутрішня поверхня крила клубової кістки зайнята клубовою ямкою (fossa iliaca), а на сідничній поверхні (facies glutea) містяться передня сіднична лінія (linea glutea anterior), задня сіднична лінія (linea glutea posterior) та нижня сіднична лінія (linea glutea inferior), де прикріплюються сідничні м’язи. На крижово-тазовій поверхні (facies sacropelvica) крил розміщена вушкоподібна поверхня (facies auricularis) для з’єднання з крижовою кісткою, а вище і ззаду розміщується клубова горбистість (tuberositas iliaca).

Лобкова кістка (os pubis) розміщується спереду від клубової кістки і має тіло лобкової кістки (corpus ossis pubis), верхню гілку лобкової кістки (ramus superior ossis pubis) та нижню гілку лобкової кістки (ramus inferior ossis pubica). Останні, з’єднуючись, утворюють лобковий симфіз (symphysis pubica). На верхній поверхні лобкової кістки міститься гребінь лобкової кістки (crista pubica), а спереду – лобковий горбок (tuberculum pubicum). Нижній край верхньої гілки лобкової кістки оточує затульний отвір і містить затульну борозну (sulcus obturatorius), яка обмежована переднім затульним горбком (tuberculum obturatorium anterius) та заднім затульним горбком (tuberculum obturatorium posterius). Між лобковим горбком та кульшовою западиною над затульним отвором розміщується затульний гребінь (crista obturatoria).

Сіднича кістка (os ischii) має тіло сідничої кістки (corpus ossis ischii) і гілку сідничої кістки (ramus ossis ischii), позаду від якої розміщений сідничий горб (tuber ischiadicum). Над сідничим горбом розміщується сіднича ость (spina ischiadica), яка відокремлює велику сідничу вирізку (incisura ischiadica major) від малої сідничої вирізки (incisura ischiadica minor).

Лобкова і сіднича кістки обмежовують затульний отвір (foramen obturatum), на верхньому краї якого розміщується затульна борозна (sulcus obturatorius).

З’єднання тазового пояса (juncturae cinguli pelvici)

Крижово-клубовий суглоб (art. sacroiliaca) – плоский, простий, тривісний, горизонтальна, фронтальна, сагітальна осі; суглобові поверхні: вушкоподібні суглобові поверхні клубової і крижової кісток; рухи: малорухомий; допоміжний апарат: передня крижово-клубова зв’язка (lig. sacroiliacum anterius), міжкісткова крижово-клубова зв’язка (lig. sacroiliacum interosseum), задня крижово-клубова зв’язка (lig. sacroiliacum posterius), клубово-поперекова зв’язка (lig. iliolumbale), несправжні зв’язки таза: крижово-горбова (lig. sacrotuberale) та крижово-остьова (lig. sacrospinale) зв’язки.

Лобковий симфіз (symphysis pubica) відносять до напівсуглобів (hemiarthrosis), він з’єднує між собою симфізні поверхні лобкових кісток. Має міжлобковий диск (discus interpubicus), в якому є щілина, верхню та нижню лобкові зв’язки (lig. pubicum superius et inferius).

Таз (pelvis) в цілому

 Кульшові та крижова кістки, з’єднуючись за допомогою крижово-клубових суглобів і лобкового симфізу, утворюють таз, який поділяється на два відділи: верхній і нижній. Верхній відділ – це великий таз (pelvis major), а нижній відділ – це малий таз (pelvis minor). Великий таз від малого відмежовується межовою лінією (linea terminalis), яка проходить через мис, дугоподібну лінію клубових кісток, гребені лобкових кісток і верхній край симфізу. Великий таз (pelvis major) обмежований ззаду тілом V поперекового хребця, по боках – крилами клубових кісток. Малий таз (pelvis minor) утворений лобковими і сідничими кістками, має верхній отвір таза (apertura pelvis superior), який є входом в малий таз, і нижній отвір таза (apertura pelvis inferior), який є виходом з малого таза.

Затульний отвір в кульшових кістках закритий фіброзною пластинкою – затульною перетинкою (membrana obturatoria). На бічній стінці малого таза знаходяться великий сідничий отвір (foramen ischiadicum majus) і малий сідничий отвір (foramen ischiadicum minus), які обмежовані крижово-остьовою зв’язкою (ligamentum sacrospinale) та крижово-горбовою зв’язкою (ligamentum sacrotuberale).

Великий таз має такі поперечні розміри:

• відстань між правою та лівою верхніми передніми клубовими остями – міжостьова відстань (distantia interspinosa), дорівнює 25-27 см;

• відстань між найвіддаленішими точками правого та лівого клубового гребенів – міжгребенева відстань (distantia intercristalis), дорівнює 28-29 см;

• відстань між двома великими вертлюгами стегнових кісток – міжвертлюжна відстань (distantia intertrochanterica), дорівнює 30-32 см.

Малий таз має такі розміри:

• пряма кон’югата (conjugata recta), або анатомічна кон’югата (conjugata anatomica), – між мисом та верхнім краєм лобкового симфізу, дорівнює 11,5 см;

• справжня кон’югата (conjugata vera), або акушерська кон’югата,  – між мисом та найбільш випнутою точкою лобкового симфізу, дорівнює 10,5 – 11 см;

• косий діаметр (diameter obliqua), або косий розмір входу в малий таз (між крижово-клубовим суглобом одного боку і клубово-лобковим підвищенням іншого боку), дорівнює 12 – 12,5 см;

• поперечний діаметр (diameter transversa), або поперечний розмір входу в малий таз (між найвіддаленішими точками межової лінії), дорівнює 13 – 13,5 см;

• прямий розмір виходу з малого таза (між верхівкою куприка і нижнім краєм лобкового симфізу) дорівнює 9 – 10 см;

• поперечний розмір виходу з малого таза (між внутрішніми краями сідничних горбів) дорівнює 11 – 11,5 см.

У жінок таз ширший і нижчий, ніж у чоловіків, мис у них виступає наперед менше, і тому верхній отвір жіночого таза більше заокруглений. У жінок крижова кістка широка і коротка, а кут, утворений нижніми гілками лобкових кісток, становить більше 90°.

При вертикальному положенні тіла людини верхній отвір таза нахилений наперед та вниз – нахил таза (inclinatio pelvis) і утворює з горизонтальною площиною гострий кут : у жінок – 55-60°, а у чоловіків – 50-55°.

Якщо з’єднати середини усіх прямих розмірів малого таза, то утворюється тазова вісь (axis pelvis), або провідна вісь таза, по якій при нормальних пологах проходить потиличне тім’ячко головки плода.

М’ЯЗИ ЖИВОТА (musculi abdominis) поділяються на передню, бічну та задню групи.

До м’язів передньої групи живота належать:

1 Прямий м’яз живота (musculus rectus abdominis) – тягне ребра вниз, згинає хребет, бере участь в утворенні черевного преса.

2 Пірамідний м’яз (musculus pyramidalis) – натягує білу лінію живота.

До бічної групи м’язів живота належать:

1 Зовнішній косий м’яз живота (musculus obliquus externus abdominis)- повертає тулуб в протилежний бік, а при двобічному скороченні – опускає ребра, нахиляє тулуб наперед і бере участь в утворенні черевного преса.

2 Внутрішній косий м’яз живота (musculus obliquus internus abdominis) – повертає і згинає тулуб у свій бік, опускає ребра і бере участь в утворенні черевного преса.

3 Поперечний м’яз живота (musculus transversus abdominis) – опускає ребра і зменшує розміри черевної порожнини, є основним м’язом черевного преса.

До задньої групи м’язів живота належить:

1 Квадратний м’яз попереку (musculus quadratus lumborum) – утримує хребет у вертикальному положенні, згинає поперекову частину хребта, а при однобічному скороченні – нахиляє тулуб у свій бік.

Біла лінія живота (linea alba) – утворена внаслідок перехрестя волокон апоневрозів косих і поперечного м’язів живота. Біла лінія простягається від мечоподібного відростка груднини до лобкового симфізу. Посередині розміщується пупкове кільце (anulus umbilicalis). Вище пупка біла лінія ширша і тонша, а нижче пупка – вужча і товстіша. Біла лінія живота є місцем серединної лапаротомії.

Піхва прямого м’яза живота (vagina musculi recti abdominis). Прямий м’яз живота лежить в піхві, яка утворена апоневрозами широких м’язів живота. Передня стінка піхви над пупком утворена апоневрозом зовнішнього косого м’яза живота і передньою пластинкою апоневроза внутрішнього косого м’яза живота (lamina anterior). Задня стінка піхви утворена задньою пластинкою апоневроза косого (lamina posterior) і апоневрозом поперечного м’язів живота. Нижче пупка апоневрози усіх трьох м’язів живота, зростаючись між собою, утворюють передню стінку піхви, а поперечна фасція, яка вкриває черевну стінку з внутрішнього боку, – задню стінку піхви. На цьому рівні розміщується ввігнутий донизу апоневротичний край – дугоподібна лінія (linea arcuata). Потовщення передньої стінки піхви прямого м’яза живота в нижній частині пов’язане з вертикальним положенням тіла.

ПАХВИННИЙ КАНАЛ (canalis inguinalis)

Нижні краї апоневрозів зовнішніх косих м’язів живота, перекидаючись між верхніми передніми клубовими остями і лобковими горбками з кожного боку, підвертаються всередину і утворюють пахвинні зв’язки (ligamentum inguinale). Пахвинний канал довжиною 4-5см існує в нормі, розміщується в пахвинній ділянці, над пахвинною зв’язкою і спрямований зверху вниз і присередньо. У чоловіків в ньому проходить сім’яний канатик, а у жінок – кругла зв’язка матки. Стінки пахвинного каналу утворені так: передня стінка – апоневрозом зовнішнього косого м’яза живота, задня стінка – поперечною фасцією, верхня стінка – нижніми краями внутрішнього косого і поперечного м’язів живота і нижня стінка -пахвинною зв’язкою.

Канал має два кільця: поверхневе пахвинне кільце (anulus inguinalis superficialis) обмежене бічною ніжкою (crus laterale) і присередньою ніжкою (crus mediale) апоневрозу зовнішнього косого м’яза живота, міжніжковими волокнами (fibrae intercrurales) і поверненою зв’язкою (ligamentum reflexum); глибоке пахвинне кільце (anulus inguinalis profundus) являє собою заглибину в задній стінці каналу. Кільця пахвинного каналу є слабкими місцями передньої черевної стінки разом з білою лінією живота та пупковим кільцем, де можуть виходити грижі.

ЯМКИ І СКЛАДКИ НА ВНУТРІШНІЙ ПОВЕРХНІ ПЕРЕДНЬОЇ ЧЕРЕВНОЇ СТІНКИ

На внутрішній поверхні передньої черевної стінки, яка вкрита парієтальним листком очеревини, знаходяться: непарна серединна пупкова складка (plica umbilicalis mediana) і парні – присередня пупкова складка (plica umbilicalis medialis) та бічна пупкова складка (plica umbilicalis lateralis). Між присередньою і бічною складками розміщена присередня пахвинна ямка (fossa inguinalis medialis), яка відповідає зовнішньому пахвинному кільцю і через яку виходять прямі пахвинні грижі. Назовні від бічної пупкової складки міститься бічна пахвинна ямка (fossa inguinalis lateralis), яка відповідає глибокому пахвинному кільцю і через яку виходять косі пахвинні грижі. Між присередньою пупковою складкою та серединною пупковою складкою над сечовим міхуром розміщується надміхурова ямка (fossa supravesicalis).

ДІЛЯНКИ ЖИВОТА

1 Підребер’я (підреброва ділянка), regio hypochondriaca;

2 Надчерев’я (надчеревна ділянка), regio epigastrica;

3 Бік (бічна ділянка), regio lateralis;

4 Пупок (пупкова ділянка), regio umbilicalis;

5 Пахвина (пахвинна ділянка), regio inguinalis;

6 Підчерев’я, hypogastricum (лобкова ділянка), regio pubica.

М’язи тазового пояса (musculi pelvis) поділяються на внутрішні м’язи та зовнішні м’язи.

 До внутрішніх м’язів таза належать:

1) клубово-поперековий м’яз (musculus iliopsoas), який складається з клубового м’яза і великого поперекового м’яза – згинає та супінує стегно, при фіксованому стегні нахиляє тулуб наперед;

2) малий поперековий м’яз (musculus psoas minor), не завжди зустрічається – натягує клубово-гребінну дугу, незначною мірою згинає поперековий відділ хребтового стовпа;

3) внутрішній затульний м’яз (musculus obturatorius internus) – повертає стегно назовні та відводить зігнуте стегно;

4) грушоподібний м’яз (musculus piriformis) – повертає стегно назовні та відводить його.

До зовнішніх м’язів таза належать:

1) верхній близнюковий м’яз (musculus gemellus superior) та нижній близнюковий м’яз (musculus gemellus inferior) – обертають стегно назовні;

2) великий сідничний м’яз (musculus gluteus maximus)- розгинає, відводить та супінує стегно, а при фіксованому стегні – розгинає таз і тулуб, утримуючи тулуб у вертикальному положенні;

3) середній сідничний м’яз (musculus gluteus medius) – відводить стегно, передні м’язові волокна – пронують стегно, а задні – супінують його, при фіксованому стегні утримують таз і тулуб у вертикальному положенні;

4) малий сідничний м’яз (musculus gluteus minimus) – відводить стегно, його передні м’язові пучки беруть участь у повороті стегна досередини, а задні – назовні;

5) квадратний м’яз стегна (musculus quadratus femoris) – повертає стегно назовні та приводить стегно;

6) зовнішній затульний м’яз (musculus obturatorius externus) – повертає стегно назовні та приводить його;

7) м’яз-натягувач широкої фасції стегна (musculus tensor fasciae latae) – згинає стегно, а також натягує клубово-великогомілкове пасмо.

Грушоподібний м’яз, виходячи через великий сідничий отвір, не заповнює його повністю, внаслідок чого утворюються надгрушоподібний отвір (foramen suprapiriforme) і підгрушоподібний отвір (foramen infrapiriforme).

Внутрішній та зовнішній затульні м’язи, закриваючи затульний отвір, утворюють в ділянці затульної борозни затульний канал (canalis obturatorius).

Під пахвинною зв’язкою, між нею і клубовою кісткою утворюється простір, який за допомогою частини волокон клубової фасції, а саме клубово-гребінної дуги (arcus iliopectineus), яка прикріплюється до клубово-гребінного підвищення, поділяється на два отвори: присередньо розміщена судинна затока (lacuna vasorum) (в ній проходять стегнові артерія та вена) і збоку – м’язова затока (lacuna musculorum) (в ній проходять клубово-поперековий м’яз і стегновий нерв).

ШЛУНОК (gaster) – це резервуар для травної грудки, яка сформувалася в ротовій порожнині і пройшла через глотку та стравохід. У шлунку відбувається хімічне перероблення їжі завдяки виділенню шлункового соку. Крім того, шлунок виконує такі функції: екскреторну, ендокринну, всмоктувальну, в стінках шлунка утворюється антианемічний фактор.

Шлунок має кардію – cardia (кардіальну частину – pars cardiaca) з кардіальним отвором (ostium cardiacum); дно шлунка (fundus gastricus), склепіння шлунка (fornix gastricus), тіло шлунка (corpus gastricum) з шлунковим каналом і воротарну частину (pars pilorica). Остання має воротарну печеру (antrum pyloricum), воротарний канал (canalis pyloricus) та воротар (pylorus) з воротарним отвором (ostium pyloricum). У шлунку розрізняють передню стінку (paries anterior) та задню стінку (paries posterior), які, сходячись, утворюють малу кривину (curvatura minor), спрямовану догори і праворуч (на ній розміщується кутова вирізка – incisura angularis), та велику кривину (curvatura major), спрямовану донизу і ліворуч.

Топографія шлунка: голотопія – розміщується в черевній порожнині у лівій підребровій та власне надчеревній ділянках; скелетотопія – від XI грудного хребця до I поперекового хребця, його кардіальний отвір розміщений на рівні XI грудного хребця ліворуч, а воротарний отвір – на рівні XII грудного – І поперекового хребців праворуч; дно шлунка доходить до V міжребер’я по лівій середньоключичній лінії; синтопія – до передньої поверхні шлунка вгорі прилягає діафрагма, а до середньої частини – ліва частка печінки. Нижня частина передньої поверхні шлунка вільна і при наповненому шлунку стикається з передньою черевною стінкою, а задня поверхня шлунка прилягає до селезінки, підшлункової залози, лівої нирки з наднирковою залозою і поперечної ободової кишки. Шлунок вкритий очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально).

Зовнішня оболонка шлунка – серозна (tunica serosa), являє собою вісцеральний (нутрощевий) листок очеревини. Ця оболонка утворює печінково-шлункову зв’язку (ligamentum hepatogastricum) і шлунково-діафрагмову зв’язку (ligamentum gastrophrenicum), які йдуть до малої кривини, а також шлунково-селезінкову зв’язку (ligamentum gastrolienale) та шлунково-ободовокишкову зв’язку (ligamentum gastrocolicum), які ідуть до великої кривини.

Середня оболонка шлунка – м’язова (tunica muscularis), має поздовжній шар (stratum logitidinale), коловий шар (stratum circulare) і косі волокна (fibrae jbliquae). Коловий шар найкраще розвинений в ділянці воротарної частини, де він утворює воротарний м’яз-замикач (m. sphincter pyloricus).

Внутрішня оболонка шлунка – слизова (tunica mucosa), має добре розвинутий підслизовий прошарок (основу), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюється багато шлункових складок – plicae gastricae (колових і поздовжніх). Між цими складками знаходяться шлункові поля (areae gastricae), в глибині яких містяться шлункові ямочки (foveolae gastricae), де відкриваються протоки шлункових залоз (glandulae gastricae). На малій кривині шлунка утворюються в основному поздовжні складки, які становлять шлункову доріжку (magenstrasse) для проходження рідкої їжі. Слизова оболонка при переході шлунка в дванадцятипалу кишку утворює воротарну заслінку (valvula pilorica), яка реагує на хімічний вміст шлунка.

КИШЕЧНИК (intestinum) поділяється на тонку кишку і товсту кишку. Тонка кишка (intestinum tenue) складається з дванадцятипалої кишки (duodenum) – безбрижовий відділ, порожньої кишки (jejunum) і клубової кишки (ileum) – брижовий відділ. Товста кишка (intestinum crassum) поділяється на сліпу кишку (caecum), ободову кишку (colon) висхідну ободову, поперечну ободову, низхідну ободову, сигмоподібну ободову кишки та пряму кишку (rectum) з відхідниковим каналом (canalis analis).

ТОНКА КИШКА (intestinum tenue). Топографія: голотопія – тонка кишка лежить у черевній порожнині та займає надчерев’я (надчеревну ділянку) і частково підчерев’я (лобкову ділянку); скелетотопія – починається на рівні тіл XII грудного – I поперекового хребця і закінчується в ділянці правої клубової ямки; синтопія – навколо петель тонкої кишки лежить товста кишка, дванадцятипала кишка охоплює головку підшлункової залози, стикається з ворітною печінковою веною, спільною жовчною протокою, печінкою та правою ниркою.

Дванадцятипала кишка (duodenum) має вигляд підкови і розміщується у пупковій ділянці. Вона поділяється на верхню частину (pars superior), в якій розміщується ампула – ampula (на рівні XII грудного – І поперекового хребців), низхідну частину (pars descendens) (на рівні І-ІІІ поперекових хребців), горизонтальну частину (pars horizontalis) (на рівні III поперекового хребця) і висхідну частину (pars ascendens) (на рівні ІІІ-ІІ поперекових хребців). При переході верхньої частини в низхідну утворюється верхній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni superior), при переході низхідної частини в горизонтальну частину утворюється нижній згин дванадцятипалої кишки (flexura duodeni inferior), при переході дванадцятипалої кишки в порожню кишку утворюється дванадцятипало-порожньокишковий згин (flexura duodenojejunalis), який фіксується м’язом-підвішувачем дванадцятипалої кишки (musculus suspensorius duodeni) до лівої половини II поперекового хребця.

Дванадцятипала кишка прилягає вгорі до квадратної частки печінки, в нижній частині – до правої нирки з наднирковою залозою і своєю присередньою поверхнею оточує головку підшлункової залози. Дванадцятипала кишка вкрита очеревиною з одного боку (ретроперитонеально). Від печінки до кишки іде печінково-дванадцятипалокишкова зв’язка (ligamentum hepatoduodenale).

Стінка дванадцятипалої кишки має три оболонки:

• зовнішню фіброзну оболонку (tunica fibrosa), а спереду –серозну (tunica serosa));

• середню оболонку – м’язову (tunica muscularis), яка складається із зовнішніх поздовжніх і внутрішніх колових волокон;

• внутрішню оболонку – слизову (tunica mucosa) з добре розвиненим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого на слизовій оболонці утворюються численні колові складки. На присередній стінці низхідної частини дванадцятипалої кишки слизова оболонка утворює поздовжню складку дванадцятипалої кишки (plica longitudinalis duodeni), на якій містяться великий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni major) (тут відкривається спільна жовчна протока – ductus choledochus і протока підшлункової залози – ductus pancreaticus) та малий сосочок дванадцятипалої кишки (papilla duodeni minor), де відкривається додаткова протока підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius).

Порожня кишка (jejunum) займає початкові 2/5 брижового відділу тонкої кишки і має типову для шлунково-кишкового тракту будову: серозна оболонка (tunica serosa), м’язова оболонка (tunica muscularis), утворена поздовжнім шаром (stratum longitudinale) та коловим шаром (stratum circulare), і слизова оболонка (tunica mucosa), яка утворює численні колові складки (plicae circulares). Слизова оболонка має специфічні вирости – кишкові ворсинки (villi intestinales), через які йде всмоктування поживних речовин. Лімфоїдний апарат слизової порожньої кишки представлений поодинокими лімфатичними вузликами (noduli lymphoidei solitarii).

Клубова кишка (ileum) займає 3/5 кінцевого відділу тонкої кишки і має будову, аналогічну до будови порожньої кишці. Лімфоїдний апарат слизової оболонки клубової кишки представлений скупченими лімфатичними вузликами, які мають назву пейєрових бляшок (noduli lymphoidei aggregati).

Порожня та клубова кишки вкриті очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і мають брижу тонкої кишки (mesenterium) – дуплікатуру очеревини, в якій міститься жирова клітковина разом із судинами і нервами, що живлять тонку кишку. Тонка кишка займає майже увесь нижній поверх черевної порожнини.

ТОВСТА КИШКА (intestinum crassum) у вигляді рамки обмежовує нижній поверх черевної порожнини. Вона має спеціальні ознаки, які відрізняють її від тонкої, а саме: стрічки ободової кишки (taeniae coli), що утворені зовнішнім поздовжнім шаром м’язової оболонки кишки. Таких стрічок є три: вільна стрічка (taenia libera), чепцева стрічка (taenia omentalis) і брижово-ободовокишкова стрічка (taenia mesocolica); випини ободової кишки (haustra coli), які утворюються внаслідок того, що м’язові стрічки коротші за довжину кишки; чепцеві привіски (appendices omentales), або жирові привіски ободової кишки (appendices adiposae coli). Крім того, слизова оболонка має півмісяцеві складки ободової кишки (plicae semilunares coli) і не має ворсинок.

Товста кишка має такі відділи:

Сліпа кишка (caecum) – розміщується у правій клубовій ямці, оточена очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і не має власної брижі. У місці сходження стрічок на сліпій кишці розміщений червоподібний відросток (appendix vermiformis), який має брижу червоподібного відростка (mesoappendix) і вкритий очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально). При переході клубової кишки у сліпу розміщується клубовий отвір (ostium ileale), який розташовується на верхівці клубових сосочків (papilla ilealis). Оскільки клубовий отвір має краї (клубово-ободовокишкову губу – labrum ileocolicum, або верхню губу – labrum superius, та клубово-сліпокишкову губу – labrum ileocaecale, або нижню губу – labrum inferius), що з’єднуються у вуздечку клубового отвору (frenulum ostii ilealis), вони утворюють клубово-сліпокишковий клапан (valva iliocaecalis), який служить для закриття клубового отвору і замикає вихід з тонкої кишки.

Висхідна ободова кишка (colon ascendens) – розміщується в правій бічній черевній ділянці, оточена очеревиною з трьох боків (мезоперитонеально), не має власної брижі. При її переході у поперечну ободову кишку утворюється правий згин ободової кишки (flexura coli dextra), який прилягає до печінки і тому називається печінковим згином ободової кишки (flexura coli hepatica).

Поперечна ободова кишка (colon transversum) – пересікає черевну порожнину справа наліво, досить рухома внаслідок того, що має довгу брижу поперечної ободової кишки (mesocolon transversum), вкрита очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально). На місці переходу її в низхідну ободову кишку утворюється лівий згин ободової кишки (flexura coli sinistra), який прилягає до селезінки і називається селезінковим згином ободової кишки (flexura coli splenica).

Низхідна ободова кишка (colon descendens) – міститься в лівій бічній черевній ділянці, вкрита очеревиною з трьох боків (мезоперитонеально), здебільшого власної брижі не має.

Сигмоподібна ободова кишка (colon sigmoideum) – міститься в лівій клубовій ямці, покрита очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально) і має довгу брижу сигмоподібної ободової кишки (mesocolon sigmoideum).

Пряма кишка (rectum) – відрізняється від усіх інших відділів товстої кишки відсутністю специфічних ознак і є кінцевим відділом товстої кишки, який розміщений між сигмоподібною ободовою кишкою та відхідниковим каналом. Вона утворює два згини, що розміщений у сагітальній площині: верхній – крижовий згин (flexura sacralis), відповідає увігнутості крижової кістки, і нижній – відхідниково-прямокишковий згин (flexura anorectalis), або промежинний згин (flexura perinealis), що розміщується в ділянці переходу прямої кишки у відхідниковий канал вище місця проходження кишки через тазову діафрагму промежини. Також має бічний згин (flexurae lateralis), який складається з бічного верхньоправого згину (flexura superodextra lateralis) або бічного верхнього згину (flexura superior lateralis), з бічного лівопроміжного згину (flexura intermediosinistra lateralis) або бічного проміжного згину (flexura intermedia lateralis) та бічного нижньоправого згину (flexura inferodextra lateralis) або бічного нижнього згину (flexura inferior lateralis). Розширена частина прямої кишки, що розміщена над відхідниковим каналом, є ампулою прямої кишки (ampulla recti). Зовнішній шар прямої кишки – сполучнотканинний; середній шар – м’язовий, який має поздовжні і циркулярні волокна; слизова оболонка утворює поперечні складки прямої кишки (plicae transversae recti), яких є три – верхня, середня та нижня.

Відхідниковий канал (canalis analis) має довжину 4 см і є продовженням прямої кишки та кінцевим відділом травного тракту. Під шкірою відхідникового каналу лежить зовнішній м’яз-замикач відхідника (m. sphincter ani externus), який утворений поперечносмугастими м’язовими волокнами промежини і є свідомим м’язом (вольовим). Глибше його розміщується внутрішній м’яз-замикач відхідника (m. sphincter ani internus), який є потовщеним коловим шаром м’язової оболонки відхідникового каналу і побудований з непосмугованих м’язових волокон та є мимовільним м’язом.

Слизова оболонка відхідникового каналу утворює 8–10 постійних поздовжніх складок – відхідникові стовпи (columne anales), між якими знаходяться відхідникові пазухи (sinus anales), обмежовані знизу відхідниковими заслінками (valvulae anales). У підслизовому прошарку в ділянці нижньої частини відхідникових стовпів розміщується добре розвинене венозне сплетення. Ця ділянка має назву гемороїдальної зони (zona haemorroidalis).

ПЕЧІНКА (hepar) є найбільшою травною залозою, яка бере участь в обміні речовин. Топографія: вона займає праве підребер’я, частину власне надчерев’я і частково ліве підребер’я. Її нижня межа починається в Х міжребер’ї праворуч по середній пахвовій лінії, підіймається догори до IV ребра праворуч по середньоключичній лінії, потім перетинає груднину трохи вище мечоподібного відростка і закінчується в V міжребер’ї ліворуч, посередині між середньоключичною і пригруднинною лініями. Нижня межа починається в Х міжребер’ї праворуч по середній пахвовій лінії, перетинає хрящ 9-го ребра праворуч, тягнеться в надчеревній ділянці на 1, 5 см нижче мечоподібного відростка, перетинає хрящ VII ребра ліворуч і з’єднується з верхньою межею.

Печінка має діафрагмову поверхню (facies diaphragmatica) (передньоверхню) і нутрощеву, або нижню поверхню (facies visceralis). До нутрощевої поверхні прилягають органи, які утворюють на паренхімі печінки відповідні втиснення: ниркове (impressio renalis), надниркове (impressio suprarenalis), шлункове (impressio gastrica), дванадцятипалокишкове (impressio duodenalis), стравохідне (impressio oesophageale) і ободовокишкове (impressio colica).

Печінка вкрита очеревиною з усіх боків (інтраперитонеально). Серпоподібна зв’язка (lig. falciforme), яка являє собою дуплікатуру очеревини, переходить з діафрагми на печінку і розділяє діафрагмову поверхню печінки на більшу праву частку печінки (lobus hepatis dexter) та меншу ліву частку печінки (lobus hepatis sinister). Серпоподібна зв’язка переходить на діафрагму і утворює вінцеву зв’язку (lig. coronarium), яка по краях розширюється і утворює праву трикутникову зв’язку (lig. triangulare dextrum) та ліву трикутникову зв’язку (lig. triangulare sinistrum).

На нутрощевій поверхні печінки знаходяться права стрілова борозна (sulcus sagittalis dextra) та ліва стрілова борозна (sulcus sagittalis sinistra), які з’єднуються поперечною борозною (sulcus transversus), що називається воротами печінки (porta hepatis). Ліва стрілова борозна спереду складається з щілини круглої зв’язки (fissura ligamenti teretis), де у плода проходить пупкова вена. У дорослого вона заростає і утворює круглу зв’язку печінки (lig. teres hepatis). Задня частина лівої стрілової борозни утворена щілиною венозної зв’язки (fissura ligamenti venosi), де міститься заросла венозна (Аранцієва) протока – венозна зв’язка (lig. venosum). Права стрілова борозна спереду утворена ямкою жовчного міхура (fossa vesicae felleae, s. biliaris), де розміщується жовчний міхур, а ззаду – борозною порожнистої вени (sulcus venae cavae), де проходить нижня порожниста вена. У ворота печінки входять ворітна печінкова вена, власна печінкова артерія і нерви, а виходять загальна печінкова протока (ductus hepaticus communis) і лімфатичні судини.

Стрілові та поперечна борозни відмежовують у правій частці печінки квадратну частку (lobus quadratus), яка розміщена вентрально, і хвостату частку (lobus caudatus), яка розміщена дорзально.

Печінка вкрита фіброзною оболонкою (Глісонова капсула, capsula fibrosa). Прошарки сполучної тканини розділяють паренхіму печінки на класичні часточки. Всередині прошарків між часточками печінки знаходяться гілки ворітної печінкової вени, печінкової артерії і жовчної протоки, які формують печінкову тріаду.

На відміну від усіх інших органів печінка отримує артеріальну кров із власної печінкової артерії і венозну – з ворітної вени. У печінці кров проходить через синусоїдні кровоносні судини, де вона є мішаною, до центру часточки. Ввійшовши у ворота печінки, ворітна печінкова вена та печінкова артерія розпадаються на часткові, сегментарні і т. д. до часточкових вен і артерій, які йдуть разом з міжчасточковою жовчною протокою. Від міжчасточкових артерій і вен відходять навколочасточкові судини. Від останніх починаються капіляри, які, зливаючись, утворюють внутрішньочасточкові гемокапіляри. Вони вливаються у центральну вену часточки. Вийшовши із часточки, центральні вени впадають у часточкові, від яких починається система печінкових вен. Останні, збільшуючись, збираються в 3-4 печінкові вени, які впадають у нижню порожнисту вену. Ця система називається дивовижною венозною сіткою печінки (rete mirabile venosum hepatis).

Жовч виробляється печінковими клітинами, звідки вона попадає у жовчні капіляри (ductuli biliferi). Останні, прямуючи до периферії, переходять у жовчовивідні міжчасточкові проточки (ductuli biliferi interlobulares). Ці проточки зливаються між собою і утворюють праву печінкову протоку (ductus hepaticus dexter) та ліву печінкову протоку (ductus hepaticus sinister) відповідно від правої і лівої часток печінки, які у воротах печінки формують загальну печінкову протоку (ductus hepaticus communis). Загальна печінкова протока, проходячи у товщі печінково-дванадцятипалокишкової зв’язки, зливається з міхуровою протокою (ductus cysticus) і утворює спільну жовчну протоку (ductus choledochus). Вона зливається із протокою підшлункової залози і утворює печінково-підшлункову ампулу (ampulla hepatopancreatica), яка відкривається на великому сосочку дванадцятипалої кишки. У товщі печінково-підшлункової ампули розміщується м’яз-замикач ампули (m. sphinter ampullae), який регулює надходження жовчі і підшлункового соку в дванадцятипалу кишку. Аналогічні м’язи-замикачі знаходяться по довжині спільної жовчної протоки і загальної печінкової протоки.

Жовчний міхур (vesica biliaris, s. fellea) являє собою резервуар для зберігання жовчі і має дно жовчного міхура (fundus vesicae biliaris, s. fellea), тіло жовчного міхура (corpus vesicae biliaris, s. fellea) та шийку жовчного міхура (collum vesicae biliaris, s. fellea), яка переходить в міхурову протоку. Жовчний міхур розміщується в ямці жовчного міхура і вкритий очеревиною з трьох боків (мезоперитонеально).

ПІДШЛУНКОВА ЗАЛОЗА (pancreas) – це друга за величиною залоза травної системи. Топографія: лежить в надчеревній ділянці і частково – у лівому підребер’ї. Вона має трикутну форму і простягається від І до II поперекових хребців. Головка підшлункової залози (caput pancreatis) оточена дванадцятипалою кишкою. До передньонижньої поверхні (facies anteroinferior) тіла підшлункової залози (corpus pancreatis) прилягає права нирка з наднирковою залозою, до передньоверхньої поверхні (facies anterosuperior) – шлунок, а до задньої поверхні (facies posterior)– нижня порожниста вена, черевна частина аорти і черевне нервове сплетення. Хвіст підшлункової залози (cauda pancreatis) торкається воріт селезінки. Підшлункова залоза вкрита очеревиною тільки спереду (ретроперитонеально).

Екзокринна частина підшлункової залози, яка виробляє підшлунковий сік, являє собою складну альвеолярно-трубчасту залозу, поділену на часточки перегородками, що відходять від капсули. Підшлунковий сік потрапляє у низхідну частину дванадцятипалої кишки. Підшлункова залоза має ще додаткову протоку підшлункової залози (ductus pancreaticus accessorius), яка відкривається на малому сосочку дванадцятипалої кишки. Крім м’яза-замикача ампули, протока підшлункової залози має свій власний м’яз-замикач протоки підшлункової залози (m. sphinter ductus pancreatici).

Ендокринна частина підшлункової залози утворена підшлунковими острівцями (insulae pancreaticae) – острівці Лангерганса, які знаходяться в основному у хвості підшлункової залози і виробляють гормони глюкагон та інсулін. Вони надходять безпосередньо у кров і регулюють вміст цукру в ній.

СЕЛЕЗІНКА (splen; lien) є великим лімфатичним вузлом, розміщується в черевній порожнині і топографічно належить до органів черевної порожнини. Селезінка розміщена в лівому підребер’ї на рівні ІХ-ХІ ребер. Вона має діафрагмову верхню поверхню (facies diaphragmatica) і нутрощеву нижню поверхню (facies visceralis). До останньої прилягають: шлунок (шлункова поверхня – facies gastrica), ліва нирка з наднирником (ниркова поверхня – facies renalis), лівий згин ободової кишки (ободовокишкова поверхня – facies colica) і хвіст підшлункової залози (підшлунковозалозова поверхня – facies pancreatica). Місце на нутрощевій поверхні, де в селезінку входять судини та нерви, називається воротами селезінки (hilum splenicum). Селезінка оточена очеревиною з усіх боків (лежить інтраперитонеально). Очеревина є її серозною оболонкою (tunica serosa). Селезінка має нижній край (margo inferior) та верхній край (margo superior), передній кінець (extremitas anterior) та задній кінець (extremitas posterior).

Селезінка оточена сполучнотканинною капсулою (волокниста оболонка – tunica fibrosa), яка вдається всередину паренхіми, утворюючи селезінкові перекладини (trabeculae splenicae). Паренхіма складається із селезінкової пульпи (pulpa sphenica), яка має білу пульпу (pulpa alba) та червону пульпу (pulpa rubra,) і її будова детально описана в курсі гістології.

ОЧЕРЕВИНА (peritoneum) – це серозна оболонка (tunica serosa), яка вкриває стінки черевної порожнини (cavitas abdomonis) та, тією чи іншою мірою, органи, що знаходяться в ній. Тому вона поділяється на пристінкову очеревину (peritoneum parietale) та нутрощеву очеревину (peritoneum viscerale). Перехід пристінкової очеревини у нутрощеву здійснюється за допомогою похідних очеревини: зв’язок (ligamenta), бриж (mesenterium et mesocolon). Похідними очеревини є також великий і малий чепці (сальники), omentum majus et omentum minus. Якщо орган вкритий очеревиною з усіх боків, то таке його положення називається інтраперитонеальним; якщо з трьох боків – мезоперитонеальним, якщо з одного боку – екстра- або ретроперитонеальним. Черевна порожнина, або порожнина живота, cavitas abdominis – це порожнина, яка обмежена вгорі діафрагмою, спереду і з боків – м’язами живота, а ззаду – поперековим та крижовим відділом хребтового стовпа і поперековими м’язами. У черевній порожнині містяться органи травної та сечостатевої систем і селезінка.

Очеревинною порожниною (cavitas peritonealis) називається комплекс щілин між пристінковим та нутрощевим її листками або між самими нутрощевими листками, де розміститься 1-2 мл серозної рідини. Вона поділяється на верхній поверх і нижній поверх, а також порожнину малого таза.

Верхній поверх (cavitas superior) очеревинної порожнини розміщений між діафрагмою і поперечною ободовою кишкою та її брижею. У ньому знаходяться печінка, селезінка, шлунок і дванадцятипала кишка. Верхній поверх має такі утвори:

• печінкова сумка (bursa hepatica), яка охоплює праву частку печінки і жовчний міхур;

• передшлункова сумка (bursa pregastrica) – відокремлюється від печінкової сумки серпоподібною зв’язкою печінки і охоплює передню поверхню шлунка, ліву частку печінки та селезінку;

• чепцева сумка (bursa omentalis) – розміщується позаду малого чепця і охоплює задню поверхню шлунка.

Малий чепець, або малий сальник (omentum minus), – це дуплікатура очеревини, яка утворюється з печінково-шлункової зв’язки (lig. hepatogastricum), печінково-дванадцятипалокишко-вої зв’язки (lig. hepatoduodenale), печінково-діафрагмової зв’язки (lig. hepatophrenicum) та печінково-стравохідної зв’язки (lig. hepatoesophageale). Між листками сальника печінково-дванадцятипалокишкової зв’язки справа наліво проходять: спільна жовчна протока, ворітна печінкова вена і власна печінкова артерія.

Великий чепець, або великий сальник (omentum majus), являє собою 4 листки очеревини, які є продовженням шлунково-ободовокишкової зв’язки, і, вільно звисаючи як фартух, вкриває органи верхнього та частково нижнього поверхів очеревинної порожнини.

Печінкова сумка з`єднується із чепцевою сумкою за допомогою чепцевого отвору (foramen omentale). Останній обмежований: вгорі – хвостатою часткою печінки, знизу – верхньою частиною дванадцятипалої кишки, спереду – печінково-дванадцятипалокишковою зв’язкою, ззаду – пристінковим листком очеревини.

Нижній поверх очеревинної порожнини простягається від поперечної ободової кишки та її брижі до входу в малий таз. У ньому міститься більша частина тонкої і товстої кишок.

В нижньому поверсі по боках від кореня брижі тонкої кишки, яка простягається від лівої половини другого поперекового хребця до правої клубової ямки, містяться верхній закуток (recessus superior), або верхня брижова пазуха, та нижній закуток (recessus inferior), або нижня брижова пазуха, де лежать петлі тонкої кишки. У місці, де клубова кишка переходить у сліпу (клубово-сліпокишковий кут), знаходяться верхній клубово-сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis superior) та нижній клубово-сліпокишковий закуток (recessus iliocaecalis inferior). Позаду сліпої кишки розміщується засліпокишковий закуток (recessus rertocaecalis). У ділянці дванадцятипало-порожньокишкового згину містяться верхній дванадцятипало-кишковий закуток (recessus duodenalis superior) та нижній дванадцятипало-кишковий закуток (recessus duodenalis inferior). В корені брижі сигмоподібної кишки розміщується міжсигмоподібний закуток (recessus intersigmoideus). Між висхідною ободовою кишкою і пристінковою очеревиною проходить права приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus dextra), або правий бічний канал – canalis lateralis dexter, а між низхідною кишкою і пристінковою очеревиною – ліва приободовокишкова борозна (sulcus paracolicus sinistra), або лівий бічний канал (canalis lateralis sinister).

Порожнина малого таза розміщується між межовою лінією та промежиною. В ній знаходяться сечовий міхур, пряма кишка, у жінок ще матка, піхва, у чоловіків – передміхурова залоза, сім’яні пухирці. Очеревина, переходячи з прямої кишки на сечовий міхур у чоловіків, утворює прямокишково-міхурову заглибину (excavatio rectovesicalis). У жінок очеревина переходить з прямої кишки на матку, утворюючи прямокишково-маткову заглибину (excavatio rectouterina), або Дугласів простір. При переході з матки на сечовий міхур утворюється міхурово-маткова заглибина (excavatio vesicouterina). В цих заглибинах накопичується гній чи інша рідина при патологічних процесах у черевній порожнині.

НИРКИ (ren, nephros) – це парні паренхіматозні органи, які знаходяться у черевній порожнині, поза очеревиною в правій поперековій ділянці (regio lumbalis dextra) і лівій поперековій ділянці (regio lumbalis sinistra). Права нирка на передню черевну стінку проектується в надчеревну, праву бічну і пупкову ділянки. Ліва нирка – в ліву бічну і надчеревну ділянки. Права нирка тягнеться від XII грудного до III поперекового хребця, а ліва -від XI грудного до II поперекового.

Задня поверхня кожної нирки у верхній частині прилягає до діафрагми, а в середній і нижній – до м’язового ложа, яке утворене великим поперековим м’язом, квадратним м’язом попереку і поперечним м’язом живота. До передньої поверхні лівої нирки вгорі прилягає надниркова залоза, до верхньо-бічної частини -селезінка, до середньої – шлунок і підшлункова залоза, до нижньо-присередньої – петлі тонкої кишки, а до верхньо-бічної – ободова кишка. До передньої поверхні правої нирки вгорі прилягає надниркова залоза, до середньої частини – печінка, до присереднього краю – дванадцятипала кишка, до нижньо-присередньої – петлі тонкої кишки і до нижньо-бічної – товста кишка.

Кожна нирка має верхній кінець (extremitas s. polus superior) та нижній кінець (extremitas s. polus inferior), передню поверхню (facies anterior) і задню поверхню (facies posterior), присередній край (margo medialis), ввігнутий, та бічний край (margo lateralis), випуклий. На присередньому краї знаходяться ниркові ворота (hilum renale), де входить артерія, нерви, а виходять вена, лімфатичні судини і ниркова миска. Ниркові ворота продовжуються всередину нирки, утворюючи ниркову пазуху (sinus renalis), де розміщується жирова клітковина, великі та малі ниркові чашечки (calices renales majores et minores) і початковий відділ ниркової миски (pelvis renalis).

До паренхіми нирки прилягає волокниста капсула (capsula fibrosa), або фіброзна оболонка. Ззовні від останньої розміщується жирова капсула (capsula adiposa), яка найкраще помітна в ділянці задньої поверхні нирки. Ззовні від жирової капсули розміщена ниркова фасція (fascia renalis), яка складається з переднього листка (lamina anterior) і заднього листка (lamina posterior). Вони зростаються між собою на верхніх кінцях і на бічних краях. Від листків ниркової фасції до волокнистої капсули нирки тягнуться прошарки сполучної тканини, які фіксують нирку. До переднього листка ниркової фасції прилягає очеревина. Крім прошарків ниркової фасції, нирку фіксує черевний тиск, м’язове ложе, судини і нерви нирки, які утворюють ниркову ніжку (crus renis).

Паренхіма нирки складається із кіркової речовини нирки (cortex renalis), яка розміщена ззовні, і мозкової речовини нирки (medulla renalis). У мозковій речовині розрізняємо 7-10 ниркових пірамід (pyramides renales), кожна з яких має основу ниркових пірамід (basis pyramis) і верхівку ниркових пірамід (apex pyramis). Остання закінчується нирковим сосочком (papilla renalis), на якому розміщене дірчасте поле (area cribrosa). Між пірамідами знаходяться прошарки кіркової речовини, які утворюють ниркові стовпи (columnae renales). Кіркова речовина (cortex renalis) складається із лабіринта кіркової речовини (labyrinthus corticis), або згорнутих частин (pars convoluta), між якими містяться прошарки мозкової речовини. Вони мають назву мозкових променів (radii medullares), або променистої частини (pars radiata). Кожна ниркова піраміда утворює ниркову частку (lobus renalis), а одна згорнута і промениста частини – ниркову часточку (lobulus renalis). З верхівки ниркової піраміди сеча потрапляє в малі ниркові чашечки, calices renales minores (їх є 7-8), з них вона збирається в 2-3 великі ниркові чашечки, calices renales majores, а останні утворюють ниркову миску, яка переходить у сечовід (ureter).

КРОВОПОСТАЧАННЯ НИРКИ. Вона кровопостачається нирковою артерією (arteria renalis), яка в ділянці воріт розгалужується на передню гілку (ramus anterior) і задню гілку (ramus posterior). Останні діляться на сегментарні артерії (arteriae segmentales), а сегментарні – на міжчасткові артерії (arteriae interlobares), які на межі кіркової і мозкової речовин розгалужуються на дугоподібні артерії (arteriae arcuatae). Від дугоподібних артерій у кіркову речовину відходять променеві кіркові артерії (aa. corticales radiatae), або міжчасточкові артерії (aa. interlobulares). Вони дають початок численним приносним клубочковим артеріолам (arteriola glomerularis afferens), які розпадаються на артеріальні капіляри і утворюють нирковий клубочок (glomerulus corpusculi renis). Від ниркового клубочка відходить виносна клубочкова артеріола (arteriola glomerularis efferens), яка розпадається на вторинні артеріальні капіляри, що окутують трубочки нефрона. Таке кровопостачання нирки, коли артеріальні судини двічі розпадаються на капіляри, називається дивовижною артеріальною сіткою нирки (rete mirabile arteriosum renis). Венозні капіляри утворюють в кірковій речовині зірчасті венули (vv. stellatae), які впадають у дугоподібні вени (vv. arcuatae). Дугоподібні вени переходять в міжчасткові вени (vv. interlobulares), останні формують ниркову вену (v. renalis), яка впадає у нижню порожнисту вену (venae cava inferior).

УТВОРЕННЯ І ШЛЯХИ ВИВЕДЕННЯ СЕЧІ В МЕЖАХ НИРКИ. Первинна сеча утворюється внаслідок фільтрації рідкої частини крові у капсулу нефрона (capsula nephroni), яка охоплює кожен нирковий клубочок. Капсула ниркового клубочка разом з клубочком утворюють ниркове тільце (corpusculum renale), яке розміщується у згорнутій частині кіркової речовини. Від ниркового тільця йде проксимальна частина канальця нефрона (pars proximalis tubuli nephroni), яка переходить у петлю нефрона (ansa nephrica), або петлю Генле. Остання переходить у дистальну частину канальця нефрона (pars distalis tubuli nephroni), що впадає у вставну трубочку (tubulus renalis colligens). Всі вище перелічені сечові трубочки обплітаються густою сіткою вторинних артеріальних капілярів, і за рахунок реабсорбції тут утворюється вторинна сеча. Елементи нирки, де утворюється сеча, складають структурно-функціональну одиницю нирки – нефрон (nephron).

Після нефрона сеча потрапляє у прямі збірні трубочки (tubulus colligens rectus), які на верхівці ниркової піраміди закінчуються сосочковими отворами (foramina papillaria). Останні відкриваються отворами на дірчастому полі верхівки піраміди в малі ниркові чашечки. З малих ниркових чашечок сеча потрапляє у великі ниркові чашечки, які зливаються і утворюють миску, а остання переходить у сечовід.

СЕЧОВОДИ (ureter) – це парний орган довжиною 25-З0 см, який лежить позаочеревинно. У сечоводах розрізняють черевну частину (pars abdominalis), тазову частину (pars pelvica) та внутрішньостінкову частину (pars intramuralis). Остання лежить у стінці сечового міхура і відкривається на дні сечового міхура отвором. Стінка сечоводів складається із зовнішньої оболонки (tunica adventitia), м’язової оболонки (tunica muscularis) і слизової оболонки (tunica mucosa). М’язова оболонка має зовнішній коловий та внутрішній поздовжній шари.

Сечоводи мають такі звуження:

• при переході ниркової миски у сечовід;

• при переході черевної частини у тазову;

• по всій довжині тазової частини;

• при переході сечоводів у сечовий міхур.

СЕЧОВИЙ МІХУР (vesica urinaria) лежить в порожнині малого таза позаду лобкового симфізу. Він має верхівку міхура (arex vesicae), тіло міхура (corpus vesicae) і дно міхура (fundus vesicae), яке спрямоване вниз і назад. Нижній відділ утворює шийку міхура (cervix vesicae), яка переходить у сечівник. Порожній сечовий міхур лежить екстраперитонеально. При наповненні верхівка міхура підіймається, і очеревина вкриває частину передньої, бічної і особливо задньої поверхонь – мезоперитонеальне положення сечового міхура. Дно міхура у чоловіків знизу прилягає до передміхурової залози, пухирчастої залози і ампули сім’явиносної протоки, а ззаду – до ампули прямої кишки. У жінок сечовий міхур ззаду прилягає до піхви і матки.

Стінка сечового міхура утворена слизовою оболонкою (tunica mucosa) і добре розвиненим підслизовим прошарком (tela submucosa), внаслідок чого слизова утворює численні складки. Між вічками сечоводів (ostium ureteris) і внутрішнім вічком сечівника (ostium urethrae internum) підслизова основа відсутня, тому тут складок немає. Це місце називається трикутником міхура (trigonum vesicae). Він обмежований угорі міжсечовідною складкою (plica interureterica) слизової оболонки. Середня оболонка сечового міхура – м’язова оболонка (tunica muscularis), де м’язи розміщені в три шари: внутрішній і зовнішній поздовжні і середній – циркулярний. Поздовжні шари утворюють в ділянці тіла сечового міхура м’яз-випорожнювач міхура (musculus detrusor vesicae), а коловий шар, що найбільш розвинений у ділянці внутрішнього вічка сечівника, утворює внутрішній м’яз-замикач сечівника (m. sphinter urethrae internum). Він є несвідомим.

ЖІНОЧИЙ СЕЧІВНИК (urethra feminina) – це трубка довжиною 3-6 см, яка розміщується позаду лобкового симфізу і своїм зовнішнім вічком відкривається в присінок піхви. Спереду і вгорі цей отвір оточений поперечносмугастим, зовнішнім м’язом-замикачем сечівника – m. sphincter urethrae externus, який належить до м’язів промежини. Він є свідомим. Сечівник має внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum), внутрішньостінкову частину (pars intramuralis) та зовнішнє вічко (ostium urethrae externum). М’язова оболонка жіночого сечівника має коловий шар (stratum circulare), в якому виділяють внутрішній замикач сечівника (sphinter urethrae internum) та поздовжній шар (stratum longitudinale).

Будова чоловічого сечівника буде розглянута в розділі чоловічих статевих органів.

ЧОЛОВІЧІ СТАТЕВІ ОРГАНИ (organa genitalia masculina) поділяються на внутрішні чоловічi статеві органи (organa genitalia masculina interna), до яких належать яєчко з над’яєчком, сім’яний канатик, сім’явиносна протока, пухирчаста залоза (сім’яна залоза), передміхурова залоза і цибулино-сечівникова залоза, та зовнішні статеві органи (organa genitalia masculina externa), до яких належать калитка і статевий член. Чоловічий сечівник служить не лише для виведення сечі, а й для виведення сперми, тому він відноситься до сечової і статевої систем.

Яєчко (testis, orchis) – парний паренхіматозний орган, який розміщується в калитці і виробляє сім’я та чоловічі статеві гормони. Кожне яєчко має верхній кінець (extremitas superior), нижній кінець (extremitas inferior), присередню поверхню (facies medialis) і бічну поверхню (facies lateralis), передній край (margo anterior) та задній край (margo posterior). До заднього краю яєчка прилягає над’яєчко (epididymis), яке має голівку над’яєчка (caput epididymidis), тіло над’яєчка (corpus epididymidis) і хвіст над’яєчка (cauda epididymidis). Між яєчком і тілом над’яєчка розміщується пазуха над’яєчка (sinus epididymidis).

Яєчко вкрите білковою оболонкою (tunica albuginea), яка на задньому краї вдається у паренхіму яєчка і утворює середостіння яєчка (mediastinum testis). Від останнього відходять перегородочки яєчка (septula testis) до його протилежного краю. Ці перегородочки поділяють його на 150-200 часточок (lobuli testis). В кожній часточці знаходяться 1 – 2 звивисті сім’яні трубочки (tubuli seminiferi contorti), де виробляється чоловіча статева клітина – сперматозоїд. Звивисті сім’яні трубочки переходять у прямі сім’яні трубочки (tubuli seminiferi recti), а останні впадають в середостіння яєчка, утворюючи тут сітку яєчка (rete testis). Від сітки яєчка відходять виносні проточки яєчка в кількості 15 – 20 (ductuli efferentis testis), які, пронизуючи білкову оболонку, переходять у голівку над’яєчка і утворюють там часточки над’яєчка (lobuli epididymidis). Із часточок сперматозоїд переходить в досить покручену протоку над’яєчка (ductus epididymidis), яка досягає у довжину 2 м. Протока над’яєчка опускається до його хвоста, де переходить у сім’явиносну протоку.

Сім’явиносна протока (ductus deferens) має калиткову частину (pars scrotalis), канатикову частину (pars funicularis), пахвинну частину (pars inguinalis) і тазову частину (pars pelvica). Вона входить до складу сім’яного канатика, який йде в пахвинному каналі до його внутрішнього кільця, де від сім’яного канатика відокремлюється сім’явиносна протока, яка загинається під дно сечового міхура і з’єднується з вивідною протокою пухирчастої залози (ductus excretorius), утворюючи ампулу сім’явиносної протоки (ampulla ductus deferentis). При з’єднанні цих проток утворюється сім’явипорскувальна протока(ductus ejaculatorius) довжиною до 2см, яка проходить через передміхурову залозу і відкривається в простатичну частину чоловічого сечівника на верхівці сім’яного горбика (colliculus seminalis).

Сім’яний канатик (funiculus spermaticus) – це структура, яка складається з артерій та вен яєчка, артерій та вен сім’явиносної протоки, лoзоподібного венозного сплетення (plexus pampiniformis), м’яза-підіймача яєчка (musculus cremaster), піхвового відростка (processus vaginalis), нервів, лімфатичних судин і сім’явиносної протоки.

Передміхурова залоза (prostata) – це м’язово-секреторний орган, за формою нагадує каштан, має основу передміхурової залози (basis prostatae), яка прилягає до сечового міхура, і верхівку передміхурової залози (apex prostatae), яка обернута до сечово-статевої діафрагми. Вона має передню поверхню (facies anterior) та задню поверхню (facies posterior), праву (lobus prostatae dexter) та ліву (lobus prostatae sinister) частки передміхурової залози і перешийок передміхурової залози (isthmus prostatae), що охоплює сечівник. Передміхурова залоза складається з 36 альвеолярно-трубчастих передміхурових залозок, які виробляють передміхуровий сік і відкриваються численними проточками передміхурової залози (ductuli prostatici)) в передміхурову частину сечівника на основі сім’яного горбика. М’язовий апарат під час еякуляції сприяє виштовхуванню секрету із передміхурової залози і є додатковим (мимовільним) м’язом-замикачем сечівника, який не дає сечі змішуватись із спермою. Залоза в похилому віці атрофується і її маса зменшується.

Пyхирчаста залоза (glandula vesiculosa; vesicula seminalis) виробляє сім’яну рідину, її вивідна протока (ductus excretorius) з’єднується із сім’явиносною протокою. Сім’яна рідина разом із секретом передміхурової залози є складовою частиною сперми.

Цибулинно-сечівникова залоза (glandula bulbourethralis) – це парна альвеолярно-трубчаста залоза, яка розміщується у товщі м’язів сечо-статевої діафрагми та має протоку цибулинно-сечівникової залози (ductus glandulae bulbourethralis), що проходить через цибулину статевого члена і відкривається в губчасту частину чоловічого сечівника. Залоза виробляє секрет, який захищає слизову оболонку сечівника від подразливої дії сечі.

Калитка (scrotum) – це зовнішній статевий орган, який має вигляд звислого донизу шкірно-фасціального мішка, де знаходяться яєчка і над’яєчка. Перегородкою калитки (septum scroti) вона поділяється на праву та ліву половини. Калитка – це фізіологічний термостат, який підтримує температуру яєчок на нижчому рівні, ніж температура тіла, що є необхідною умовою нормального сперматогенезу.

До складу калитки входить 7 оболонок, які вкривають яєчко і є похідними відповідних шарів передньої черевної стінки, а саме:

1 Шкіра калитки (cutis scroti) – має шов калитки (raphe scroti), численні складки, пігментована, вкрита волоссям і містить специфічні сальні та потові залози.

2 Під шкірою розміщується м’ясиста оболонка (tunica dartos), яка є похідною підшкірної жирової клітковини і зростається із шкірою.

3 Зовнішня сім’яна фасція (fascia spermatica externa) – є похідною поверхневої фасції передньої черевної стінки.

4 Фасція м’яза-підіймача яєчка (fascia cremasterica) – є похідною міжніжкової фасції в ділянці поверхневого пахвинного кільця.

5 М’яз-підіймач яєчка (musculus cremaster) – є похідним внутрішнього косого і поперечного м’язів живота.

6 Внутрішня сім’яна фасція (fascia spermatica interna) – є похідною поперечної фасції черевної стінки.

7 Піхвова оболонка яєчка (tunica vaginale) – серозна оболонка – відповідає очеревині і складається з нутрощевої пластинки (lamina viscerale) та пристінкової пластинки (lamina parietale). Остання зростається з білковою оболонкою і переходить на над’яєчко. Між обома пластинками міститься щілиноподібний простір – піхвова порожнина (cavitas vaginale), яка заповнена невеликою кількістю серозної рідини.

Статевий член, або прутень (penis), – служить для виведення сечі із сечового міхура і викиду сперми у статеві шляхи жінки. Він має корінь статевого члена (radix penis), тіло статевого члена (corpus penis) та голівку статевого члена (glans penis). Шкіра, яка вкриває статевий член, в основі голівки утворює вільну складку – передню шкірочку статевого члена (preputium penis). Остання за допомогою вуздечки передньої шкірочки (frenulum preputii) з’єднується із шкірою голівки. Статевий член сформований двома печеристими тілами статевого члена (corpus cavernosum penis) і одним губчастим тілом статевого члена (corpus spongiosum penis). Печеристі тіла своїми задніми кінцями зростаються під лобковим симфізом і утворюють жолоб, де залягає губчасте тіло. Усі тіла статевого члена вкриті білковою оболонкою печеристих тіл (tunica albuginea corporum cavernosorum) та білковою оболонкою губчастого тіла (tunica albuginea corporis spongiosi). Всередині губчастого тіла проходить чоловічий сечівник.

Чоловічий сечівник (urethra masculina) – це трубка довжиною 16-22см, в якій розрізняють передміхурову частину (pars prostatica), проміжну частину (pars intermedia) (перетинчаста частина – pars membranacea) та губчасту частину (pars spongiosa). На своєму шляху сечівник робить верхній (фіксований) згин і нижній (вільний) згин.

Передміхурова частина (pars prostatica) проходить через передміхурову залозу. В цій частині на бічній стінці сечівника розміщується сім’яний горбок (colliculus seminalis), на верхівці якого розміщений передміхуровий мішечок (utriculus prostaticus), або маточка. Біля останньої відкривається сім’явипорскувальна протока (ductus ejaculatorius), а на основі горбика – проточки передміхурової залози (ductuli prostatici). Проміжна частина (pars intermedia) cечівника коротша, вона проходить через сечо-статеву діафрагму. Описані дві частини належать до заднього (фіксованого) відділу сечівника.

Губчаста частина (pars spongiosa) сечівника (передня уретра) залягає в губчастому тілі статевого члена, на верхівці голівки якого відкривається зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum).

Чоловічий сечівник має такі звуження: зовнішнє вічко сечівника (ostium urethrae externum) на голівці статевого члена; вся проміжна частина сечівника (pars membranacea); внутрішнє вічко сечівника (ostium urethrae internum), яке відкривається в сечовий міхур. Крім того, сечівник має такі розширення: вся передміхурова частина (pars prostatica); розширення губчастого тіла статевого члена на його основі – цибулина статевого члена (bulbus penis); розширення сечівника в ділянці голівки статевого члена – човноподібна ямка сечівника (fossa navicularis urethrae).

ЖІНОЧІ СТАТЕВІ ОРГАНИ (organa genitalia feminina) поділяються на внутрішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina interna), до яких належать яєчники, маткові труби, матка та піхва, і зовнішні жіночі статеві органи (organa genitalia feminina externa), до яких відносять соромітну ділянку з великими і малими статевими губами, присінком піхви, клітором та лобковим підвищенням.

Яєчник (ovarium) – парний орган, розміщується в порожнині малого таза. Він має присередню поверхню (facies medialis) і бічну поверхню (facies lateralis), вільний край (margo liber) та брижовий край (margo mesovaricus), матковий кінець (extremitas uterina) і трубний кінець (extremitas tubaria). Яєчник розміщується в порожнині очеревини, але нею не вкритий; він вкритий зародковим епітелієм. До матки яєчник прикріплюється за допомогою власної зв’язки яєчника (lig. ovarii proprium), а до стінок таза – за допомогою підвішувальної зв’язки яєчника (lig. suspernsorium ovarii). До брижового краю яєчника підходить брижа яєчника, через яку судини і нерви заходять у ворота яєчника (hilum ovarii).

Паренхіма яєчника складається з кори яєчника (cortex ovarii) і мозкової речовини яєчника (medulla ovarii). У корі яєчника дозріває яйцеклітина, що розміщується спочатку в первинному фолікулі (folliculus ovaricus primarius), який потім перетворюється в пухирчасті яєчникові фолікули (folliculi ovarici vesiculosi), або Граафів пухирець. Після того як пухирець розривається, яйцеклітина виходить на поверхню яєчника і потрапляє в маткову трубу. Сам пухирець наповнюється кров’ю і перетворюється у жовте тіло (corpus luteum). Якщо немає запліднення, то жовте тіло з часом перетворюється у білясте тіло (corpus albicans). При заплідненні жовте тіло розростається і перетворюється у жовте тіло вагітності (corpus luteum graviditatis), яке функціонує протягом всієї вагітності.

Маткова труба (tuba uterina, s. salpinx) – це парний орган, що має циліндричну форму і розміщується в ділянці верхнього краю широкої маткової зв’язки. Довжина кожної труби становить 8-18см. У ній розрізняють 4 частини:

• маткову частину (pars uterina), яка проходить через стінку матки і відкривається в порожнину матки матковим вічком маткової труби (ostium uterinae tubae uterinae);

• перешийок маткової труби (isthmus tubae uterinae), який лежить ближче до матки;

• ампулу маткової труби (ampulla tubae uterinae) – більшу частину маткової труби;

• лійку маткової труби (infundibulum tubae uterinae) – розширену частину, яка відкривається черевним отвором маткової труби (ostium abdominale tubae uterinae) в черевну порожнину і оточена торочками маткової труби (fimbriae tubae uterinae), одна з яких – яєчникова торочка (fimbria ovarica), довша за інші. Маткова труба вкрита з усіх боків очеревиною і має свою власну брижу маткової труби (mesosalrinx). Крім зовнішньої серозної оболонки, труба має м’язову оболонку (поздовжній і коловий шари) і слизову оболонку. У матковій трубі відбувається в нормі запліднення яйцеклітини, по ній яйцеклітина проходить у матку.

Матка (uterus) – непарний порожнистий орган грушоподібної форми, який розміщується в порожнині малого таза. Вона має дно матки (fundus uteri), тіло матки (corpus uteri) і шийку матки (cervix uteri), яка відкривається в піхву вічком матки (ostium uteri), обмежованим передньою губою (labium anterius) та задньою губою (labium posterius). У шийці матки розрізняють надпіхвову частину шийки (portio supravaginalis cervicis) і піхвову частину шийки (portio vaginalis cervicis). Тіло матки має міхурову поверхню – facies vesicalis (передню поверхню) та кишкову поверхню – facies intestinalis (задню поверхню). Місце переходу тіла матки в шийку називається перешийком матки (isthmus uteri). Передня поверхня матки прилягає до сечового міхура, а задня – до прямої кишки. При порожньому сечовому міхурі тіло матки нахилене наперед. Таке положення називається антеверзіо. При наповненні сечового міхура дно і тіло матки зміщується назад – це ретроверзіо. Крім того, між тілом і шийкою матки утворюється кут, відкритий наперед. Таке положення називається антефлексіо.

Порожнина матки має трикутну форму, вгорі сполучається з матковими трубами, а донизу через канал шийки матки і вічко матки – з піхвою.

Стінка матки складається з трьох шарів:

• слизової оболонки (ендометрій – endometrium) – в ній відсутній підслизовий прошарок, тому вона не утворює складок і зрощена із середньою оболонкою матки;

• м’язової оболонки (міометрій – myometrium) – утворена непосмугованою м’язовою тканиною і складається із внутрішнього, середнього та зовнішнього шарів;

• серозної оболонки (периметрій – perimetrium) – це нутрощева очеревина, яка вкриває матку з усіх боків, крім передньої і бічної поверхонь надпіхвової частини шийки матки (мезоперитонеально). Серозна оболонка утворює широку маткову зв’язку (ligamentum latum uteri), в якій розрізняють такі частини, як брижу матки (mesometrium), брижу яєчника (mesovarium) і брижу маткової труби (mesosalpinx). Між листками широкої зв’язки матки містяться судини, нерви, сечовід, жирова клітковина і кругла маткова зв’язка (lig. teres uteri), яка йде через пахвинний канал до лобка. Крім того, матка фіксована до стінок таза кардинальною зв’язкою (lig. cardinale), або поперечною зв’язкою шийки (lig. transversum cervicis).

Піхва (vagina) – це трубка довжиною 7-9 см, яка сполучає порожнину матки із зовнішніми статевими органами жінки. Верхня частина піхви охоплює шийку матки, утворюючи склепіння піхви (fornix vaginae), яке має передню частину (pars anterior), задню частину (pars posterior) та бічну частину (pars lateralis). Піхва має передню стінку (paries anterior) та задню стінку (paries posterior) і відкривається отвором (ostium vaginae) в присінок піхви (vestibulum vaginae). У дівчат цей отвір закритий складкою слизової оболонки – дівочою перетинкою (hymen), а після дефлорації від неї залишаються сосочки дівочої перетинки (carunculae hymenales). Внутрішня оболонка – слизова містить поздовжні складки, які називаються піхвовими зморшками (rugae vaginales). Ці зморшки утворюють на передній і задній стінках стовпи зморшок (columnae rugarum). Середня оболонка піхви – м’язова, а зовнішня – сполучнотканинна.

Жіноча соромітна ділянка (pudendum femininum), або вульва (vulva).

Великі соромітні губи (labium majus pudendi) обмежовують соромітну щілину (rima pudendi)). Права велика соромітна губа та ліва велика соромітна губа з’єднуються між собою за допомогою передньої спайки губ (commissura labiorum anterior) та задньої спайки губ (commissura labiorum posterior).

Малі соромітні губи (labium minus pudendi) – це складки шкіри, в яких немає жирової клітковини, вони лежать присередньо від великих соромітних губ. Передній край малих соромітних губ роздвоюється і утворює передню шкірочку клітора (preputium clitoridis), а нижні краї утворюють вуздечку клітора (frenulum clitoridis). В місці з’єднання малих соромітних губ ззаду утворюється вуздечка соромітних губ (frenulum labiorum pudendi).

Клітор (clitoris) – довжина 2-З см, є аналогом печеристих тіл чоловічого статевого члена і складається з голівки клітора (glans clitoridis), тіла клітора (corpus clitoridis) та ніжок клітора (crus clitoridis). Ніжки клітора прикріплюються до нижніх гілок лобкових кісток.

Присінок піхви (vestibulum vaginae) – це щілина між малими соромітними губами. Сюди відкривається зовнішнє вічко сечівника, отвір піхви (ostium vaginae) і протоки малих присінкових залоз (glandula vestibularis minores) та великих присінкових залоз (glandula vestibularis major) (бартолінієві залози). Цибулина присінка (bulbus vestibuli) складається з губчастої тканини, яка розміщується по боках від нижнього кінця піхви (аналог губчастого тіла статевого члена).

ПРОМЕЖИНА (perineum) у вузькому розумінні – це м’які тканини, що знаходяться між відхідниковим отвором і зовнішніми статевими органами. У широкому розумінні промежина – це комплекс м’яких тканин, які закривають вихід із малого таза.

За формою промежина нагадує ромб, який обмежений верхівкою куприка ззаду, нижнім краєм лобкового симфізу спереду і сідничими горбами по боках. Лінією, проведеною між сідничими горбами, промежина поділяється на передню та задню ділянки. Передня ділянка лежить у фронтальній площині, і через неї у чоловіків проходить сечівник, а у жінок – піхва та сечівник. Вона називається сечо-статевою ділянкою (regio urogenitalis). Задня ділянка лежить у горизонтальній площині, називається тазовою ділянкою (regio pelvica), або відхідниковою ділянкою (regio analis), і через неї проходить кінцевий відділ прямої кишки.

М’язи промежини поділяються на поверхневі та глибокі. До поверхневих м’язів сечо-статевої ділянки відносять: поверхневий поперечний м’яз промежини (m. transversus perinei superficialis), який укріплює промежину; цибулинно-губчастий м’яз (m. bulbospongiosus), який стискує вхід у піхву у жінок, а у чоловіків видавлює сім’я і сечу; сідничо-печеристий м’яз (m. ischiocavernosus), який сприяє ерекції статевого члена чи клітора. До поверхневих м’язів відхідникової ділянки відносять зовнішній м’яз-замикач відхідника (m. spchinter ani externus), який складається з поперечносмугастих волокон і є свідомим.

Глибокі м’язи промежини беруть участь в утворенні тазової та сечо-статевої діафрагм. До глибоких м’язів сечо-статевої ділянки належать: глибокий поперечний м’яз промежини (m. transversus perinei profundus), який починається від сідничих горбів і закінчується в сухожилковому центрі промежини; зовнішній м’яз-замикач сечівника (m. spchinter urethrae externus), утворений коловими поперечносмугастими волокнами, які становлять свідомий замикач сечівника, стискуючи його перетинчасту частину. До глибоких м’язів тазової ділянки відносять: м’яз-підіймач відхідника (m. levator ani); куприковий м’яз (m. coccygeus), котрий більше розвинений у тварин.

До фасцій тазової ділянки належать: поверхнева фасція промежини (fascia perinei superficialis), яка є продовженням поверхневої фасції тіла і закінчується в шкірі відхідника; власна фасція промежини (fascia perinei propria), яка є продовженням власної сідничної фасції. Вона вкриває нижню поверхню м’яза-підіймача відхідника і закінчується в шкірі. Частина власної фасції промежини, яка вкриває м’яз-підіймач відхідника знизу, називається нижньою фасцією тазової діафрагми (fascia diaphragmatis pelvis inferior). Тазова фасція (fascia pelvis) є продовженням власної клубової фасції і має пристінковий листок (lamina parietalis fasciae pelvis) та нутрощевий листок (lamina visceralis fasciae pelvis). Пристінковий листок вкриває м’яз-підіймач відхідника і внутрішній затульний м’яз. Нутрощевий листок вкриває нижню частину прямої кишки. Частина тазової фасції, яка покриває м’яз-підіймач відхідника вгорі, називається верхньою фасцією тазової діафрагми (fascia diaphragmatis pelvis superior).

У сечостатевій ділянці проходить власна фасція промежини, яка тут ділиться на три листки: глибокий листок (lamina profunda fasciae perinei propria) – вкриває глибокі м’язи сечо-статевої ділянки угорі і зростається перед лобком із середнім листком. Глибокий листок має назву верхньої фасції сечо-статевої діафрагми (fascia diaphragmatis urogenitale superior);

Середній листок (lamina media fasciae perinei propria) – вкриває глибокі м’язи сечо-статевої ділянки знизу і утворює нижню фасцію сечо-статевої діафрагми (fascia diaphragmatis urogenitale inferior); поверхневий листок (lamina superficialis fasciae perinei propria) – вкриває знизу поверхневі м’язи сечо-статевої ділянки і переходить у фасцію статевого члена чи клітора.

 По боках від відхідника розміщується парна сідничо-відхідникова ямка (fossa ischioanalis), яка заповнена специфічною жировою клітковиною (парапроктос) і містить судини та нерви.

ЗАЛОЗИ ВНУТРІШНЬОЇ СЕКРЕЦІЇ (glandulae endocrinae), або ЕНДОКРИННІ ЗАЛОЗИ, – це залози, які не мають проток, їх секрет потрапляє безпосередньо у кров. Вони мають досить рясне кровопостачання, а їх секрет відрізняється великою хіміко-фізіологічною активністю. Ендокринна система за походженням поділяється на залози ентодермального, мезодермального та ектодермального походження.

Залози ентодермального походження поділяються на бранхіогенну групу (щитоподібна, прищитоподібні та загруднинна залози) і залози, що розвиваються із епітелію кишкової трубки (ендокринна частина підшлункової залози).

До залоз мезодермального походження (інтерреналова система) відносять інтерстиціальні клітини статевих залоз та кіркову речовину надниркових залоз.

До ектодермальної групи залоз внутрішньої секреції належать гіпофіз і епіфіз (неврогенна група) та мозкова речовина надниркових залоз і параганглії.

Ендокринна частина статевих залоз. В паренхімі яєчка знаходяться інтерстиціальні клітини (Лейдіга), які виділяють тестостерон. Останній впливає на розвиток вторинних статевих ознак. В паренхімі яєчника розміщується жовте тіло (corpus luteum), яке продукує прогестерон (він готує слизову оболонку матки до імплантації зародка, затримує розвиток нових фолікулів, стимулює розвиток молочних залоз під час вагітності) та фолікулярний епітелій, який виділяє фолікулін, що сприяє розвитку первинних жіночих статевих ознак, як ріст яєчника і матки, та розвитку таких вторинних жіночих статевих ознак, як ріст грудної залози, волосся за жіночим типом тощо, та сприяє регуляції менструацій. Отже, ці гормони впливають не лише на розвиток вторинних статевих ознак, але й на розвиток плода під час вагітності.

Ендокринна частина підшлункової залози представлена острівцями підшлункової залози (insulae pancreaticae), які ще називаються острівцями Лангерганса. Вони виробляють інсулін та глюкагон, що впливають на обмін вуглеводів, регулюючи вміст цукру в організмі. При недостатній продукції цих гормонів виникає захворювання – цукровий діабет.

Надниркова залоза (glandula suprarenalis) – парна ендокринна залоза, яка лежить на верхньому кінці правої та лівої нирок на рівні ХІ-ХІІ грудних хребців. Кожна надниркова залоза має трикутну форму і має передню поверхню (facies anterior), задню поверхню (facies posterior) та ниркову поверхню (facies renalis), верхній край (margo superior) і присередній край (margo medialis), а також має ворота (hilum) і складається з кіркової речовини (cortex) та мозкової речовини (medulla). В кірковій речовині виробляються мінералокортикоїди, глюкокортикоїди і андрогени. Мозкова речовина надниркових залоз виробляє адреналін та норадреналін.

Параганглії – це невеликі скупчення хромафінних клітин, розміщених біля черевної аорти (аортальні параганглії – paraganglion aorticum) або в товщі симпатичного стовбура (симпатичний паравузол – paraganglion sympathicum). Параганглії виконують функцію, аналогічну до функції мозкової речовини надниркової залози.

Гілки черевної частини аорти (pars abdominalis aortae).

Вони поділяються на пристінкові (rr. parietales) та нутрощеві (rr. viscerales). Нутрощеві гілки, у свою чергу, поділяються на парні та непарні.

До пристінкових гілок черевної частини аорти відносять:

нижню діафрагмову артерію (aa. phrenicae inferiores) – парна, віддає верхні надниркові артерії (aa. suprarenales superiores) і кровопостачає нижню поверхню діафрагми та очеревину, що її вкриває;

поперекові артерії (aa. lumbales) – чотири пари, відходять від задньої поверхні аорти і кровопостачають задню групу м’язів живота, поперекові м’язи, шкіру задньої стінки живота, спини, попереку і оболонки спинного мозку;

серединну крижову артерію (a. sacralis mediana) – непарна, відходить від місця роздвоєння аорти (bifurcatio aortae) і заходить в малий таз, закінчуючись сліпо.

До парних нутрощевих гілок черевної частини аорти відносять:

середню надниркову артерію (a. suprarenalis media), яка відходить на рівні ІІ поперекового хребця і, анастомозуючи з верхніми та нижніми наднирковими артеріями, кровопостачає надниркову залозу;

ниркову артерію (a. renalis) – відходить від аорти на рівні ІІ поперекового хребця і заходить у ворота нирки. В паренхімі нирки ниркова артерія ділиться відповідно до сегментів і часток нирки. На своєму шляху ниркова артерія віддає нижню надниркову артерію (a. suprarenalis inferios);

 яєчкову артерію (a. testicularis) у чоловіків, яєчникова артерія (a. ovarica) у жінок відходить від аорти нижче ниркової артерії і проходить у складі сім’яного канатика до яєчка, а в товщі підвішувальної зв’язки – до яєчника.

До непарних нутрощевих гілок черевної аорти належать:

1 Черевний стовбур (truncus coeliacus) довжиною 1,5-2 см, починається від черевної аорти на рівні XII грудного хребця і поділяється на три артерії: ліву шлункову артерію (a. gastrica sinistra), загальну печінкову артерію (a. hepatica communis) та селезінкову артерію (a. splenica).

Ліва шлункова артерія (a. gastrica sinistra) простягається уздовж малої кривини шлунка, кровопостачає шлунок, малий чепець і черевний відділ стравоходу, анастомозує з правою шлунковою артерією.

Загальна печінкова артерія (a. hepatica communis) відходить від черевного стовбура, прямує праворуч і ділиться на дві артерії: власну печінкову артерію (a. hepatica propria) та шлунково-дванадцятипалокишкову артерію (a. gastroduodenalis). Власна печінкова артерія іде в товщі печінково-дванадцятипало-кишкової зв’язки до печінки і в ділянці її воріт віддає праву гілку (r. dexter) та ліву гілку (r. sinister). Від правої гілки відходить жовчноміхурова артерія (a. cystica) до жовчного міхура. Від власної печінкової артерії відходить права шлункова артерія (a. gastrica dextra), яка, анастомозуючи на малій кривині з лівою шлунковою артерією, кровопостачає шлунок та малий чепець. Шлунково-дванадцятипалокишкова артерія (a. gastroduodenalis) проходить позаду воротарної частини шлунка і поділяється на праву шлунково-чепцеву артерію (a. gastroomentalis dextra) та задню (a. pancreatoduodenalis superior posterior) і передню (a. pancreatoduodenalis superior anterior) верхні підшлунково-дванадцятипалокишкові артерії. Права шлунково-чепцева артерія (a. gastroomentalis dextra) йде по великій кривині шлунка і, анастомозуючи з лівою шлунково-чепцевою артерією, кровопостачає шлунок та великий чепець. Задня верхня підшлунково-дванадцятипалокишкова артерія (a. pancreatoduodenalis superior posterior) та передня верхня підшлунково-дванадцятипало-кишкова артерія (a. pancreatoduodenalis superior anterior) віддають гілки до підшлункової залози і дванадцятипалої кишки.

Селезінкова артерія (a. splenica; a. lienalis) – найбільша гілка черевного стовбура, йде уздовж верхнього краю підшлункової залози до селезінки, віддаючи до дна шлунка короткі шлункові гілки (aa. gastricae breves) та гілки підшлункової залози (rr. pancreatici) до підшлункової залози. Біля воріт селезінки від селезінкової артерії відходить ліва шлунково-чепцева артерія (a. gastroomentalis sinistra), яка йде уздовж великої кривини шлунка і, анастомозуючи з правою шлунково-чепцевою артерією, кровопостачає шлунок та великий чепець.

2 Верхня брижова артерія (arteria mesenterica superior) – відходить від черевної частини аорти на рівні І поперекового хребця і йде донизу між головкою підшлункової залози та нижньою частиною дванадцятипалої кишки в товщу брижі тонкої кишки.

Від верхньої брижової артерії відходять:

нижня підшлунково-дванадцятипалокишкова артерія (a. pancreatoduodenalis inferior) – кровопостачає підшлункову залозу і дванадцятипалу кишку);

порожньокишкові артерії (aa. ileales) і клубовокишкові артерії (aa. jejunales) – в кількості 12 – 18 кровопостачають брижову частину тонкої кишки;

клубово-ободовокишкова артерія (a. ileocolica) – кровопостачає клубово-сліпокишковий кут і віддає артерію червоподібного відростка (a. appendicularis);

права ободовокишкова артерія (a. colica dextra) – кровопостачає висхідну ободову кишку;

середня ободовокишкова артерія (a. colica media) – кровопостачає поперечну ободову кишку.

Нижня брижова артерія (arteria mesenterica inferior) – починається від черевної аорти на рівні ІІІ поперекового хребця і віддає:

ліву ободовокишкову артерію (a. colica sinistra) – кровопостачає низхідну ободову кишку;

сигмоподібні артерії (aa. sigmoideae) – кровопостачають сигмоподібну кишку;

верхню прямокишкову артерію (a. rectalis superior) – кровопостачає верхній відділ прямої кишки.

Анастомоз між правою і лівою ободовокишковими артеріями називається дугою Ріолана (arcus Riolani).

На рівні ІV поперекового хребця черевна аорта поділяється на дві спільні клубові артерії – роздвоєння аорти (bifurcatio aortae).

Спільна клубова артерія (arteria iliaca communis) опускається в малий таз і на рівні крижово-клубового суглоба поділяється на зовнішню клубову артерію (a. iliaca externa) та внутрішню клубову артерію (a. iliaca interna).

Внутрішня клубова артерія біля верхнього краю великого сідничого отвору поділяється на передній стовбур (truncus anterior) та задній стовбур (truncus posterior), які кровопостачають стінки і органи малого таза. Залежно від цього гілки внутрішньої клубової артерії поділяються на нутрощеві (rr. viscerales) та пристінкові (rr. parietales).

До пристінкових гілок внутрішньої клубової артерії відносять:

клубово-поперекову артерію (a. iliolumbalis), яка кровопостачає великий поперековий і клубовий м’язи, квадратний м’яз попереку, клубову кістку;

бічні крижові артерії (aa. sacrales laterales) – кровопостачають кістки та м’язи крижової ділянки і оболонки спинного мозку;

верхню сідничну артерію (a. glutea superior) – виходить з таза через надгрушоподібний отвір і кровопостачає сідничні м’зи, кульшовий суглоб та шкіру сідничної ділянки;

нижню сідничну артерію (a. glutea inferior) – виходить через підгрушоподібний отвір і кровопостачає великий сідничний м’яз;

затульну артерію (a. obturatoria) – виходить через затульний канал на стегно, де кровопостачає зовнішній затульний м’яз, кульшовий суглоб, присередню групу м’язів стегна,шкіру зовнішніх статевих органів і віддає гілочку до голівки стегна;

пупкову артерію (a. umbilicalis) – у дорослої людини заросла на більшій довжині і функціонує тільки в початковій частині, де від неї відходять верхні міхурові артерії (aa. vesicales superiores) до верхівки сечового міхура і сечовідні гілки до нижнього відділу сечовода.

До нутрощевих гілок внутрішньої клубової артерії належать:

артерія сім’явиносної протоки (a. ductus deferentis) у чоловіків – кровопостачає сім’явиносну протоку;

нижня міхурова артерія (a. vesicalis inferior) – кровопостачає сечовий міхур, пряму кишку, у чоловіків віддає гілки до пухирчастої залози і передміхурової залози, а у жінок – до піхви;

середня прямокишкова артерія (a. rectalis media) – кровопостачає ампулу прямої кишки, м’яз-підіймач відхідника; у чоловіків віддає гілки до пухирчастої залози і передміхурової залози, а у жінок -до піхви. Ця артерія анастомозує з верхньою і нижньою прямокишковими артеріями;

маткова артерія (a. uterina) у жінок – між листками широкої зв’язки матки доходить до шийки матки і віддає піхвову артерію (a. vaginalis), трубну гілку (r. tubarius) та яєчникову гілку (r. ovaricus), анастомозуючи з яєчниковою артерією від черевної аорти;

внутрішня соромітна артерія (a. pudenda interna) – виходить з порожнини таза через підгрушоподібний отвір, а потім через малий сідничий отвір заходить в сідничо-відхідникову ямку. В цій ямці віддає нижню прямокишкову артерію (a. rectalis inferior) і ділиться на промежинну артерію (a. perinealis) до м’язів промежини і гілки до зовнішніх статевих органів (rr. genitales externi).

Зовнішня клубова артерія (a. iliaca externa) – є продовженням спільної клубової артерії, через судинну затоку виходить на стегно, де має назву стегнової артерії (a. femoralis).

Від зовнішньої клубової артерії відходять:

нижня надчеревна артерія (a. epigastrica inferior) – заходить у піхву прямого м’яза живота, кровопостачає м’язи живота і віддає артерію підвішувального м’яза яєчка (a. cremasterica) у чоловіків, а у жінок – артерію круглої зв’язки матки (a. ligamenti teretis uteri). Вона анастомозує з гілками затульної артерії;

глибока огинальна артерія клубової кістки (a. circumflexa ilium profunda) – йде до верхньої передньої клубової ості і віддає гілки до м’язів живота і таза, анастомозує з гілками клубово-поперекової артерії.

Нижня порожниста вена (vena cava inferior) формується в заочеревинному просторі на рівні IV – V поперекових хребців при злитті лівої спільної клубової вени (v. iliaca communis sinistra) та правої спільної клубової вени (v. iliaca communis dextra), праворуч і нижче від роздвоєння аорти. Вона проходить через сухожилковий центр діафрагми в заднє середостіння грудної порожнини і впадає у праве передсердя. Розрізняють пристінкові (vv. parietales) та нутрощеві (vv. viscerales) притоки порожнистої вени.

До пристінкових приток нижньої порожнистої вени належать:

поперекові вени (vv. lumbales) – 3-4 пари, які збирають кров від ділянок, що відповідають розгалуженню поперекових артерій;

нижні діафрагмові вени (vv. phrenicae inferiores) –збирають кров від ділянок, що відповідають розгалуженню однойменних артерій.

До нутрощевих приток нижньої порожнистої вени відносять:

праву яєчкову вену (v. testicularis dextra) у чоловіків, праву яєчникову вену (v. ovarica dextra) у жінок – починається від заднього краю яєчка чи від воріт яєчника численними венами, які утворюють лозоподібне сплетення (plexus pampiniformis). У чоловіків лозоподібне сплетення і яєчкова вена входять до складу сім’яного канатика. Ліва яєчкова (яєчникова) вена під прямим кутом впадає у ліву ниркову вену;

ниркові вени (vv. renales), парні йдуть від воріт нирки і, анастомозуючи з поперековими венами, впадають у нижню порожнисту вену між першим та другим поперековими хребцями;

праву надниркову вену (v. suprarenalis dextra) – виходить з воріт надниркової залози. Ліва надниркова вена впадає в ліву ниркову вену;

печінкові вени (vv. hepaticae) – 3-4 вени впадають у нижню порожнисту вену в ділянці однойменної борозни печінки.

Ворітна печінкова вена (vena portae hepatis) –розміщується у товщі печінково – дванадцятипалокишкової зв’язки між спільною жовчною протокою та власною печінковою артерією і формується позаду головки підшлункової залози при злитті верхньої брижової вени (v. mesenterica superior), нижньої брижової вени (v. mesenterica inferior) та селезінкової вени (v. splenica). Вона збирає венозну кров з непарних органів черевної порожнини, крім печінки. До входження у ворота печінки ворітна печінкова вена приймає такі притоки: міхурову вену (v. cystica), праву шлункову вену (v. gastrica dextra) та ліву шлункову вену (v. gastrica sinistra) і передворотарну вену (v. prepylorica). Крім того, у воротах печінки у ворітну печінкову вену (часто безпосередньо у печінку) впадають припупкові вени (vv. umbilicales).

Між ворітною печінковою веною, верхньою та нижньою порожнистими венами існують такі порто-кавальні анастомози:

• у товщі черевного відділу стравоходу – між лівою шлунковою веною (v. gastrica sinistra) – система ворітньої печінкової вени і стравохідними венами (vv. oesophageales) – система верхньої порожнистої вени;

• у товщі прямої кишки – між верхньою прямокишковою веною (v. rectalis superior) – система ворітної печінкової вени і середньою прямокишковою веною (v. rectalis media) та нижньою прямокишковою веною (v. rectalis inferior) – система нижньої порожнистої вени;

• навколо пупка: між верхньою надчеревною веною (v. epigastrica superior) – система верхньої порожнистої вени, припупковими венами – система ворітної печінкової вени і нижньою надчеревною веною (v. epigastrica inferior) – система нижньої порожнистої вени;

• у товщі висхідної і низхідної ободових кишок : між поперековими венами (vv. lumbales) – система нижньої порожнистої вени і правою та лівою ободовокишковими венами (vv. colicae dextra et sinistra) – система ворітної печінкової вени.

Між верхньою і нижньою порожнистими венами існують такі кава-кавальні анастомози:

• між верхньою надчеревною веною (v. epigastrica superior) – система верхньої порожниcтої вени і нижньою надчеревною веною (v. epigastrica inferior) – система нижньої порожнистої вени;

• між поперековими венами (vv. lumbales) – система нижньої порожнистої вени і висхідною поперековою веною (v. lumbalis ascendens) –  система верхньої порожнистої вени;

між грудонадчеревними венами (vv. thoracoepigastricae) – система верхньої порожнистої вени і поверхневою надчеревною веною (v. epigastrica superficialis) –  система нижньої порожнистої вени;

між поперековими венами (vv. lumbales) – система нижньої порожнистої вени і зовнішнім хребтовим сплетенням (plexus venosus vertebralis externus) – система верхньої порожнистої вени.

ВЕНИ ТАЗА

Спільні клубові вени (vv. iliacae communes) утворюються на рівні крижово – клубових суглобів при злитті внутрішньої клубовї вени (v. iliaca interna) та зовнішньої клубової вени (v. iliaca externa).

Внутрішня клубова вена (v. iliaca interna) має пристінкові і нутрощеві притоки відповідно до розгалуження однойменних артерій.

Нутрощеві притоки внутрішньої клубової вени формуються із таких венозних сплетень:

• крижового венозного сплетення (plexus venosus sacralis);

• передміхурово-залозистого венозного сплетення (plexus venosus prostaticus) – у чоловіків;

• маткового та піхвового венозних сплетень (plexus venosus uterinus et vaginalis) – у жінок;

• міхурового венозного сплетення (plexus venosus vesicalis);

• прямокишкового венозного сплетення (plexus venosus rectalis).

Зовнішня клубова вена (v. iliaca externa) є продовженням стегнової вени (v. femoralis) і приймає кров від усіх вен нижньої кінцівки. Під пахвинною зв’язкою у зовнішню клубову вену впадають нижня надчеревна вена (v. epigastrica inferior) та глибока огинальна вена клубової кістки (v. circumflexa ilium profunda).

Лімфатичні тазові судини і вузли (vasa et nodi lymphoidei pelvis). В ділянці таза розрізняють нутрощеві та пристінкові лімфатичні вузли.

Нутрощеві лімфатичні вузли (nodi lyphoidei viscerales) розміщуються біля органів таза і поділяються на такі групи: приміхурові вузли (nodi paravesicales), передміхурові вузли (nodi prevesicales), заміхурові вузли (nodi retrovesicales), бічні міхурові вузли (nodi vesicales lateralis), приматкові вузли (nodi parauterini), припіхвові вузли (nodi paravaginales) та припрямокишкові вузли (nodi pararectalis), або відхідниково-прямокишкові вузли (nodi anoractales). Виносні судини з цих вузлів прямують в клубові вузли в основному до загальних клубових вузлів та до зааортальних вузлів. Від яєчників лімфа відтікає в поперекові вузли.

Пристінкові лімфатичні вузли (nodi lyphoidei parietales) розміщуються по ходу великих кровоносних судин – загальні клубові вузли (nodi iliaci communes); внутрішні клубові вузли (nodi iliaci interni), до яких відносять сідничні вузли (nodi glutealis) та крижові вузли (nodi sacrales); зовнішні клубові вузли (nodi iliaci externi), до яких відносять затульні вузли (nodi obturatorii). Виносні судини від цих вузлів прямують спочатку в загальні клубові вузли, потім в зааортальні вузли, а від них – в поперекові лімфатичні вузли.

Лімфатичні судини і вузли живота (vasa et nodi lymphoidei abdominis). В черевній порожнині, як і в тазовій, розрізняють пристінкові та нутрощеві лімфатичні вузли.

 Нутрощеві лімфатичні вузли (nodi lyphoidei viscerales) живота розміщуються по ходу великих судин, що відходять від черевної аорти, і до них тече лімфа від усіх внутрішніх органів черевної порожнини – черевні вузлu (nodi coeliaci), праві/ліві шлункові вузли (nodi gastrici dextri/sinistri), праві/ліві шлунково-чепцеві вузли (nodi gastroomentalis dextri/sinistri), воротарні вузли (nodi pylorici), підшлунковозалозові вузли (nodi pancreatici), селезінкові вузли (nodi splenici), підшлунково-дванадцятипало-кишкові вузли (nodi pancreaticoduodenales), печінкові вузли (nodi hepatici), верхні брижові вузли (nodi mesenterici superiores) та нижні брижові вузли (nodi mesenterici inferiores). Судини, що виносять лімфу з цих вузлів, прямують до поперекових вузлів. Виносні судини останніх формують поперекові стовбури (trunci lumbales), які, зливаючись, утворюють грудну протоку.

Пристінкові лімфатичні вузли (nodi lyphoidei parietales) живота знаходяться навколо аорти та нижньої порожнистої вени – поперекові вузли (nodi lumbales (sinistri, dextri et intermedii) (ліві, праві та проміжні), бічні аортальні вузли (nodi aortici laterales), передаортальні вузли (nodi preaortici), зааортальні вузли (nodi retroaortici), бічні порожнисті вузли (nodi cavales laterales), передпорожнисті вузли (nodi precavales), запорожнисті вузли (nodi retrocavales), нижні діафрагмові вузли (nodi phrenici inferiores) та нижні надчеревні вузли (nodi epigastrici inferiores).

Лімфатичні судини верхньої половини стінки живота прямують догори і збоку до пахвових лімфатичних вузлів. Судини нижньої половини стінки живота опускаються до пахвинних лімфатичних вузлів.

НЕРВИ ЖИВОТА І ТАЗА

Від черевної частини блукаючого нерва, який представлений переднім (truncus vagalis anterior) та заднім (truncus vagalis posterior) блукаючими стовбурами, відходять гілки до шлунка, печінки, селезінки, підшлункової залози, нирок, тонкої та товстої кишок (включаючи верхній відділ низхідної ободової кишки). При цьому гілки переднього стовбура іннервують шлунково-кишкову трубку до верхнього відділу прямої кишки, а гілки заднього стовбура заходять в черевне сплетення і разом з його волокнами іннервують органи черевної порожнини.

Поперекове сплетення (plexus lumbalis) утворене передніми гілками 4 верхніх поперекових спинномозкових нервів і частиною ХІІ грудного спинномозкового нерва.

М’язові гілки поперекового сплетення іннервують клубовий м’яз, великий поперековий м’яз та квадратний м’яз попереку.

З-під бічного краю великого поперекового м’яза відходять такі нерви:

• клубово-підчеревний нерв (n. iliohypogastricus) – розміщується паралельно до ХІІ ребра, іннервує бічну групу м’язів живота, прямий м’яз живота і шкіру над пахвинною зв’язкою;

• клубово-пахвинний нерв (n. ilioinguinalis) – розміщується нижче і паралельно до попереднього, іннервує бічну групу м’язів живота, заходить в пахвинний канал та іннервує шкіру під пахвинною зв’язкою;

• бічний шкірний нерв стегна (n. cutaneus femoris lateralis) – пронизує широку фасцію стегна в ділянці передньо-верхньої клубової ості та іннервує шкіру бічної поверхні стегна;

• стегновий нерв (n. femoralis) – найбільший нерв поперекового сплетення, який виходить на стегно через м’язову затоку. На стегні він іннервує усі м’язи передньої групи стегна та шкіру над ними. Від стегнового нерва відходить підшкірний нерв (n. saphenus), який проходить у привідному каналі і виходить через його передній отвір, який розміщений у нижній частині lamina vastoadductoria, лягає на присередню поверхню гомілки, доходячи до основи великого пальця стопи. Він іннервує шкіру присередньої поверхні гомілки та стопи.

• затульний нерв (n. obturatorius) виходить з-під присереднього краю великого поперекового м’яза і через затульний канал виходить на стегно. Він іннервує зовнішній затульний м’яз, капсулу кульшового суглоба, всю присередню групу м’язів стегна та шкіру над ними;

• статево-стегновий нерв (n. genitofemoralis) виходить з товщі великого поперекового м’яза і поділяється на стегнову гілку (r. femoralis), що іннервує шкіру в ділянці підшкірного розтвору, та статеву гілку (r. genitalis), яка іннервує м’яз-підіймач яєчка у чоловіків і круглу зв’язку матки у жінок.

Крижове сплетення (plexus sacralis) утворене передніми гілками V поперекового, усіх крижових і куприкового спинномозкових нервів. Розміщується на передній поверхні грушоподібного м’яза. Куприковий нерв з’єднується з передніми гілками IV та V крижових нервів, утворюючи куприкове сплетення (plexus coccygeus), яке розміщується на передній поверхні куприкового м’яза та крижово-остьової зв’язки. Від нього відходять відхідниково-куприковий нерв (n.anococcygeus) та м’язові гілки (rr.musculares). Від крижового сплетення відходять короткі та довгі гілки.

До коротких гілок крижового сплетення належать:

верхній сідничний нерв (n. gluteus superior) – виходить через надгрушоподібний отвір та іннервує середній та малий сідничні м’язи і м’яз-натягувач широкої фасції стегна;

нижній сідничний нерв (n. gluteus inferior) – виходить через підгрушоподібний отвір і іннервує великий сідничний м’яз;

соромітний нерв (n. pudendus) – виходить через підгрушоподібний отвір, огинає сідничу ость і через малий сідничий отвір знову потрапляє в порожнину таза, де іннервує всі м’язи промежини і віддає гілки до статевого члена або клітора;

м’язові гілки (rr. musculares) – іннервують внутрішній затульний, грушоподібний м’язи, верхній та нижній близнюкові м’язи і квадратний м’яз стегна.

Поперекові вузли (ganglia lumbalia) поперекового відділу симпатичного стовбура представлені 4-5 вузлами і міжвузловими гілками. Ці вузли знаходяться на передньобічній поверхні тіл поперекових хребців досередини від великого поперекового м’яза. Поперекові вузли правого i лівого симпатичних стовбурів з’єднуються між собою сполучними гілками (rr. communicantes). До першого i другого поперекових вузлів підходять сполучні білі гілки (r. communicans albus), від кожного вузла відходять сполучні cipi гілки (rr. communicantes grisei) до поперекових спинномозкових нервів i поперекові нутрощеві нерви (nn. splanchnici lumbales)), які йдуть до черевного сплетення i мають як передвузлові, так i післявузлові нервові волокна.

Крижові вузли (ganglia sacralia) крижового відділу симпатичного стовбура представлені чотирма вузлами, які лежать на тазовій поверхні крижової кістки досередини від тазових крижових отворів. Внизу правий i лівий симпатичні стовбури наближаються i закінчуються в непарному вузлі (ganglion impar), або куприковому симпатичному вузлі. Крижові вузли правої i лівої сторін з’єднуються між собою поперечними гілками. Від них відходять сполучні cipi гілки (rr. communicantes grisei) до крижових спинномозкових нервів i крижові нутрощеві нерви (nn. splanchnici sacrales), які йдуть до верхнього i нижнього підчеревних автономних (вегетативних) сплетень.

Передвузлові волокна у складі великого i малого нутрощевих нервів, а також поперекових нутрощевих нервів підходять до передвузлових симпатичних вузлів, які лежать спереду хребтового стовпа у мicцi відходження від черевної аорти черевного стовбура i верхньої брижової артерії. Це півмісяцевої форми черевні вузли (ganglia coeliaca), верхній брижовий вузол (ganglion mesentericum superius), аортально-ниркові вузли (ganglia aorticorenalia), діафрагмові вузли (ganglia phrenica), ниркові вузли (ganglia renalia) та деякі інші. Післявузлові волокна від них йдуть до органiв разом з кровоносними судинами i утворюють по їx ходу однойменні сплетення. Найбільшим вегетативним сплетенням є черевне сплетення (plexus coeliacus), від якого йде іннервація печінки, селезінки, шлунка, підшлункової залози, тонкої i товстої кишок (до низхідної ободової).

Черевне сплетення (plexus coeliacus) продовжується навколо черевнoї аорти, утворюючи черевне аортальне сплетення (plexus aorticus abdominalis), від якого йде іннервація нирок, надниркових залоз, сечоводів i яєчок (яєчників).

У місці відходження від черевної аорти нижньої брижової артерії черевне аортальне сплетення утворює нижнє брижове сплетення (plexus mesentericus inferius), від якого по артеріях йде іннервація низхідної ободової, сигмоподібної ободової i верхньої частини прямої кишок.

У місці роздвоєння аорти утворюється непарне верхнє підчеревне сплетення (plexus hypogastricus superior), до якого підходять нутрощеві нерви від нижніх поперекових i верхніх крижових вузлів симпатичного стовбура. Нижче мису верхнє підчеревне сплетення ділиться на праве i ліве нижнє підчеревні сплетення (plexus hypogastricus inferior), від яких йде іннервація органів i тканин малого таза. До нижнього підчеревного сплетення підходять крижові нутряні нерви.

Парасимпатична частина блукаючого нерва складається із дорсального ядра блукаючого нерва i численних внутрішньостінкових вузлів, що входять до складу біляорганних i внутрішньоорганних сплетень. Ці вузли входять до складу серцевого, стравохідного, легеневого, шлункового, селезінкового, підшлунково-залозистого та ін. нутрощевих автономних вегетативних сплетень, які іннервують гладкі м’язи i залози внутрішніх органів шиї, грудей i живота.

Тазова частина парасимпатичної системи представлена парасимпатичними ядрами, тазовими парасимпатичними вузлами i відростками клітин цих вузлів, які йдуть у складі передніх корінців, а потім передніх гілок крижових спинномозкових нервів i утворюють парасимпатичний корінець – radix parasympathica, або тазові нутрощеві нерви – nn.splanchnici pelvici. Ці нерви підходять до нижнього підчеревного сплетення (plexus hypogastricus inferior) i у складі його гілок досягають зовнішнix i внутрішніх статевих органів, органів сечової системи, що знаходяться в порожнині малого таза, i відділів товстої кишки нижче лівого згину ободової кишки.



загрузка...