загрузка...
 
ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ (1894–1977). НА ТЕМИ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ
Повернутись до змісту

ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ (1894–1977). НА ТЕМИ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ

1. Політичні партії можна за характером їх ідеології в загальному поділити на дві великих групи: партії представництва інтересів і партії світогляду. До першої групи треба віднести угруповання, для яких найвищий критерій в їх політичній діяльності є інтереси тієї або іншої групи суспільства: скажімо, пролетаріату, великих промисловців, селянства; але також і груп, що не становлять певної об'єктивно-суспільної цілості і лише вперше в межах партії створюють таку єдність – напр[иклад], «демократи» і «республіканці» в Сполучених Штатах Північної Америки спираються на майже цілком однакові соціальне шари суспільства, – боротьба між цими партіями йде тільки з-за розподілу урядових місць, які дістають при побіді представники партії, що перемагає. Партії представництва інтересів, розуміється, звичайно не мають сталого програму або цей програм не грає такої вже визначної ролі в діяльності партії. Змінились інтереси – змінюється й та чергова вимога, за яку бореться в даний мент партія, і ця боротьба за цю вимогу буде полишена, якщо інтереси представленої групи зміняться знову або знайдуть для себе легший шлях для задоволення.

Інший характер мають партії світогляду. Це партії, політичною діяльністю котрих кермує певний світогляд, що, розуміється, зовсім не живе готовий у масах, а якщо живе, то тільки несвідомо, і який треба уперше пропагувати, розповсюдити, довести до свідомості якомога ширших кол. Ті вимоги, які виставляє партія, у своїй суті залишаються без змін, незалежно від того, яке число прихильників підтримує партію, чи можуть у даний мент гасла партії мати який-небудь успіх у масах. Ця боротьба за загальні гасла іноді веде до повної загибелі партії – бо програм її костеніє в формулах, що придбали майже сакральне значення.

Дуже важко було б назвати партію, що в чистому вигляді репрезентує той чи другий тип. Партія, що виходить з оборони інтересів, звичайно зв'язує з ними й якісь елементи «світоглядності», часто може й задля того, щоб закрити занадто вже своєкорисний характер своїх інтересів (напр[иклад], поміщицько-реакційні партії там, де велике землеволодіння затримує розвиток країни). Навпаки, партії світогляду вже через те повинні якось ставитись до оборони інтересів тих чи інших груп, що їх світогляд там чи інде знаходить собі відгомін, і оборона соціальної групи, що переважно перейнята даним світоглядом, переводиться хоч би і не в інтересах цієї групи, так ув інтересах репрезентованого нею світогляду, (пролетаріат захищають не для нього самого, а для соціалізму, селянство – виходячи із інтересів національного розвитку тощо). Але така протилежність двох типів партій різко виступала там, у тих країнах, або в межах тих соціальних груп, де було кілька партій, що обороняли майже ті самі інтереси, але по різному – наприклад, в оборону пролетаріату ставали й англійські робітничі організації, що боролись за різні конкретні завдання, в залежності від певних обставин та умов, і німецька соціал-демократія, якої програм обіймав не тільки те, що можливо здійснити тепер, але і (в «програмі-максимум») намічав шляхи будівництва соціялістичної держави будучини.

По війні угруповання «світоглядні» в значній мірі розширили свої впливи і зміцнили свої позиції. Монархісти в країнах, що перестали бути монархіями і де відновлення монархії не є безпосередньо чиїмось інтересом; національні партії там, де надії їх обманула історія, і там, де розподілення нації по групах інтересантів небезпечне для будучини нації, підйом активності релігійних угруповань (наприклад), провідна роль, яку католики відограли в ряді держав), захоплення широких мас пролетаріату ідеологічним боком соціалізму (вперше прийняли ідеологію соціалізму англійські робітничі організації, а що ідеологія марксизму їх не задовольняла, – вироблюють поволі власну систему соціальну), нарешті повстання на ґрунті повоєнного суспільного життя утопічних – і тому наскрізь «світоглядних» партій (які, правда, при своїй перемозі дуже легко стають реальними політиками і представниками інтересів), як комунізм та фашизм. За таким розквітом ідеологічної політики йдуть і ліберальні, консервативні, соціалістичні й інші партії, підновлюючи своє ідеологічне вбрання.

 2. Але весь цей пишний квіт «ідеологічної політики» поки що не привів ще до перегляду самих основ політичного світогляду як такого. А такий перегляд є в першу чергу потрібний. Бо хіба це можливо переносити просто із релігійної, етичної або соціально-етичної сфери категорії думання до сфери політичного вчинку, не зревізувавши, не переглянувши цих категорій? Хіба етичну норму можна просто перенести до сфери політичного будівництва? Може, вона зовсім не може виконати завдання підпирати суспільний порядок? Або хіба ідеал національної суверенності можна перевести в дійсність без корегування його реальними силами, що стоять поза нацією? Як установити «вище благо» для народу. Чи можна класти в основу критерій економічного розвитку, мовляв, господарство процвіте? Адже ж при поступі народнього господарства зовсім не процвітають усі групи народні? Та, крім того, хіба ж ситий нарід є ідеалом народу (чи то з національного, чи то з космополітичного пункту погляду).

Таких питань можна б було поставити десятки – та всі вони вказували б на одне й те саме: неясність перших основ усякої політичної ідеології, до якої не можна просто переносити категорій з інших сфер. А робити так – значить робити свій політичний «світогляд» дуже непевним, отже, ненадійним та небезпечним.

Я хочу в першу чергу вказати на кілька понять, які цілком ігноруються сучасними політичними світоглядами, бо їх, якраз, нема де взяти – вони майже зникли й із сучасної філософії історії, тоді як без них політичні світогляди часто є просто обманом і самообманом.

 3. Одна з основних рис сучасних політичних партій – і цієї риси не бракує і партіям, що мають цілий світогляд – є некритичний оптимізм щодо можливості досягнення цілей, які ставить перед партією її світогляд. Розуміється, партія цікавиться питанням, чи є матеріяльні можливості виконати це зав­дання зараз, чи є сприятлива міжнародна ситуація, чи не дозволить досягнути цієї цілі компроміс з іншими партіями й т. д.

Але людська діяльність в усякій галузі людської творчості – також і в сферах значно більш обмежених і простих, ніж сфера політичної творчості, має певну закономірність. І ця закономірність є в суті «неоптимістична»! До людської творчості належить, крім людської волі, певне довкілля, жива «стихія», в якій ця воля має здійснюватися. І те, що здійснюється, не є ніколи й ніде тільки відбиткою, відтиском «чистої» волі. Поет увіходить, щоб творити, у стихію слова, й опанування цією стихією не є проста задача. Тому поет сам бачить у своєму творі силу недосконалостей, слабих місць, зривів того наміру, що був може красніший і вищий, ніж те, що здійснилось, але не був реальністю. За зреалізувавшім наміру, задуманого людина платить завше зниженням, симпліфікацією, розкладом. Життя нижче устремління, але проте воно – життя.

Але ж повстання життя не залежить тільки від людського бажання, а й од, для людини непередбаченої, таємної для неї сили, що криється в житті самому, й од якоїсь - так само від людини незалежної – гармонії поміж виявом волевої активності й законами життя «стихії», в якій ця активність втілюється. Не від сили стремління поета бути поетом залежить його поетичне значення й мистецька вартість його творів, а від того, що стихія слова чомусь підлягає одному й не підлягає другому з поетів, що між душею справжнього поета й таємницею життя мови існує якась внутрішня спорідненість і гармонійна співзгучність, і що стихія в самому поеті – його душа – має певну своєрідну структуру. Так – і в науці, і в мистецтві, і в усіх галузях культури. І немає ніяких підстав думати, що справа буде інакше стояти у творчості «історичній» – у політичній діяльності «партій», націй чи інших суспільних організацій і окремих осіб.

4. Не дурно ж мова знає вираз «обдарованість» для визначення здібності людини до тієї або іншої діяльності. Але цей неясний, непевний вираз ми можемо замінити трохи яснішими.

По-перше: і окрема людина, і нарід, і клас, і партія – усяка реальна одиниця суспільно-історичного життя має свою долю. Цим словом ми хочемо визначити, відкидаючи весь містично-фаталістичний відтінок його значення, що кожна зі згаданих суспільно-історичних одиниць і її довкілля має певні органи, що їх придбати, відкинути або змінити зовсім не во владі її свідомої волі й що виявляються в її житті, яке б пасивне, спокійне та в собі замкнене воно не було. Так – людина має характер, що Шопенгавер його назвав «умопостижним», і який забарвлює все життя й усю чинність людини, хоч би в неї й не було випадку виявити свій «героїзм», якщо її характер героїчний, – або свою «підлоту», якщо такий її характер. Так і нація може бути «палкою», «легковажною», «фальшивою», «важкою», «глибокою» або «поверховою», «брехливою», або «одвертою» й т. д. І хоч би життя народу проходило в умовах, в яких буденщина опановує все й усіх, все ж і в дрібніших рухах її духа помітимо, – а найбільше сам нарід помітить – те прокляття й те благословення, що живе в його характері, як його «доля». Так і державна цілість має свій стиль, що опановує країну, краєвид, господарство, політичне життя й бюрократію, урядові кола й опозицію заразом, – і цей стиль виявиться, хоч би життя держави й було безтурботне, як день «Сонгороду», й безбарвне, як осіннє небо. Бо ж і в дрібніших хвилях, що підійме вітер на поверхні калюжі, помітимо й почуємо й безмежну рухливість води, й її різнобарвні переливи і переплески, й її здібність піднятися до неба у стовпі водомету, й її могутню силу – силу стихії.

Ця доля – це ж «природні здібності», «національний характер», «характер даної державності» тощо. Коли хочете, можна вживати й ці «прозаїчні» вирази. Але ж філософ історії у своїй термінології повинен підкреслити єство відношення людини до «надлюдського» і «надіндивідуального» в історії. І тут немає виразнішого та багатшого змістом слова, ніж «доля» – слова, що підкреслює суворий, трагічний і в той самий час колосальний своїм значенням, могутній у силу своєї захопливості й невмолимо жорстокий характер того, що зв'язує людину, націю й державу не тільки назверх, а й з середини, ув її житті через них самих.

І політик, що свідомий цього факту буття історичної долі, не буде легковажити її жорстоким вироком, – політичний ідеал свій поставить під суд долі – бо тільки смішне безглуздя судити долю політичним ідеалом. Негарну жінку не зробить гарною жодний «інститут краси», але як вона буде ухилятися від паризьких мод, то може буде достойною й естетично коректною. Без дару до тонкого гумору ліпше від нього утримуватися, ніж його культивувати. Легковажну націю не зроблять глибокою ніякі зовнішні впливи, але серйозність може просвітити її радісне безладдя. Долю не можна обійти або підманути, але в ній треба шукати вищого і святішого – не у презирливому нехтуванні нею.

5. Це не значить – не можна боротись з долею й не можна перемогти її. Але, якщо боротьба з нею конечна, невідхильна – не можна ставати до неї в позиції «історичних іменинників», та ще бажаючи іменини справляти «й на Антона й на Онуфрія»!

Бувають побіди над «долею». Це випадки, напр[иклад], (унутрішнього) національного відродження, велетенського росту людини під упливом велетенського завдання, що стає несподівано перед нею й піднімає її до себе, це – дивне відновлення держави, що, здавалось, розбита дощенту, це – дивовижний прояв дійсної шляхетності у класі, що був психічно отруєний беззаконним пануванням або жорстоким гнітом. Це буває. Але – ця зміна долі на користь борця – це також ірраціональне, несподіване, вище за людську волю, як і сама доля. Ніяким напруженням волі, індивідуальної чи колективної, цього не досягнути. Цю зміну долі варто за теологічним терміном (відкинувши його суто теологічний зміст) назвати милостю (gratia) або, як добре казали у старовину, – благодаттю.

Доля, хоч би вона наділяла і «добрими» якостями й утворювала «сприятливі» обставини, – доля завше є жорстока й сувора. Бо в ній – незмінність, залізна необхідність, або ліпше безвихідність. І щастя особисте або національне є жорстока і трагічна доля: бо щастя псує людей, народи; бо щастя ослаблює, бо щастя затемнює інші можливості (– нещастя). Натомість – благодать зміняє невблаганне, хитає постійне, відкриває нові перспективи, інші можливості. Тому кожну зміну долі треба вважати благодаттю. В новому новим розцвіте душа людини, дух народу, нація, держава. І благодать, як і доля, – надлюдське, від індівідуальної волі та високої якості ідеалу незалежне. Тому – не радісний оптимізм у боротьбі з долею, а високий трагізм – є правдиве відношення до історичної стихії, в якій кується будучина людей і народів. Не бажання побіждає, а «благодать» (в філософічно-історичному сенсі цього слова). Вона є силою, що розбиває, прориває тісне коло історичної необхідності – сили традиції, минувшини й долі. Цей «прорив» (Durchbruch) – за Тіліхом говорячи – не є певний. Його можна чекати, його сподіватися, на нього надіятися, але ніколи не знати. Тому в боротьбі з долею є велика надія, але й велика небезпека. Як не побіда, то загибель; як не перемога, то смерть. Трагічним духом віє на полі боротьби волі з долею. І легковажність, короткозорість і обман – святкувати перемогу до побіди, до того як історична благодать у своєму прориві освятить зусилля сильних силою волі, але безсилих у великій трагічній боротьбі без допомоги стихій історичного розвитку.

Отже історичний оптимізм є профанацією святинь історичного руху. Трагічний погляд на історію не вбачає в будучині тільки однієї можливості – перемоги. Він гостро відчуває на кожнім кроці й іншу можливість – загибель; ніщо, що поглине його ідеали в випадку поразки, – загине людина, нація, партія, держава... Тому прийнявши трагічний погляд на історію, можливо боротись лише за «святе святих», за найвище, за останнє.

Історичний оптимізм у марксизмі висунув формулу: люди ставлять перед собою завше лише завдання, що їх можна розв’язати. Це не так. Люди ніколи не можуть ручитися, що поставлені ними завдання можна розв'язати. Ці «завдання» можуть розруйнувати, взірвати світ. У постійній свідомості небезпеки жити і творити – це трагічна повага (достоїнство) людини.

І не в оптимістичній гармонійності шляхів до цілі може вибороти щось воля. Політичний ідеал може й не бути в гармонії з етичним, національний із соціальним, релігійний із державним. Але вищий обов'язок волевої чинності накладає повинність свідомості цих конфліктів і протилежностей. Людина може бути зобов'язана в цілях політичних взяти на себе гріх етичний (Степун), принести в жертву релігійну норму державній або навпаки. Конфлікт сфер, яким підлягає людина, повинен стояти ясно перед її трагічною свідомістю, – бо ж людина не доскональна істота, в якої все мало б бути гармонійним, співзгучним і щасливим. Брати на себе вину, щоб, може, й досягнути цілі, йти на небезпеку, щоб дістати надію перемоги – без цього людина не зрушиться з місця в історичному русі; але в історичному русі немає гарантій, немає забезпеченого щастя. Доля впаде лише під ударом незалежної від людини благодаті.

6. Коли в історичному русі, в політичній боротьбі виходити не з тимчасових інтересів, а з надчасового світогляду, – тоді цей світогляд повинен бути «трагічним». Бо інакше – безпринциповий оптимізм «історичних іменинників», на яких «зачекає історія», що не почувають глибокої потреби й високого сенсу історичної творчості. Коли великі історичні завдання упущені свого часу, коли їх розв'язання замінено боротьбою за дрібні та «настирливі» інтереси, тоді пройде без сліду й та година, в яку можливо буде велике. Благодать не чекає, доля закаменіє нерухома. «Толците й отверзется». Але як немає завше живої волі, завше живої – в свідомості трагізму історичних перспектив, – то й усі двері історії залишаються зачиненими назавше.

1925 р.



загрузка...