загрузка...
 
ЮЛІАН ВАССИЯН (1894–1953). ІСТОРІЯ ЯК ДЕФІНІЦІЯ
Повернутись до змісту

ЮЛІАН ВАССИЯН (1894–1953). ІСТОРІЯ ЯК ДЕФІНІЦІЯ

Царина людської мрії не дасться ближче означити. Якби мрії, що їх снило людство в усіх формах, сталися матеріяльними фактами, ми побачили б найчудачніші зразки творчости, від ідеально правильних конструктивних концепцій, до хворобливих фантастичних починів, в яких деколи важко вже добачитися й сліду душевного здоров'я. Внутрішній світ бажань, думок, плянів, ідей – надзвичайно багатий; з того тільки незначна частина знаходить догідні зовнішні умови, щоб здійснитися. На випадок абсолютної творчости людського духа, т. зн. коли б усе подумане ставалось одночасно зовнішньо-тілесним, дійсність була б лябіринтом суперечностей, непроглядних протиріч, невиданих злочинів, блискавковим народжуванням і таким же пропаданням цілих світів. Казковість явищ була б чимсь нормальним при невичерпаній здібності помислів. Отже духове життя не є чимсь логічно впорядкованим, навпаки, воно дуже хаотичне. Людина не пізнавала б учорашніх своїх творів, ще менше розуміла б твори свого оточення і ніколи мабуть не зуміла б упорядкувати систематично свого знання згідно з декілька основними засадами ладу. Логічно-статичне поняття «космос» було б заступлене інтуїтивно-динамічним почуттям творчої ненастанности. Внутрішній духовий світ, вивернений наверх у пластичних вимірах, дав би найбільш дивовижну мішанину мотивів, типів і форм, з яких не можливо було б ніяк витворити єдности. Бо яка ж єдність між твердженням і запереченням того самого в двох моментах, що слідують безпосередньо по собі? Хіба та, що обидва вони мають спільне джерело, що однак було б без значення в світі об’єктивації тому, що суб’єкт залишався б немовби на місці. Здібність абсолютної творчости розглядаємо по боці її об'єктивного здійснення, а не по боці самого суб’єкту. Власне уявляємо собі інтенсивно часову наслідність духового життя в перекладі на її позему розгорненість в екстенсивно-плястичній буттєвій формі. Проблема такої матеріялізації кожного душевного відруху, переживання, пориву, уяви має на цілі спрямування зусилля духа в напрямку «інтуїтивної» аналізи (!!) можливого образу зовнішнього світу. Не сумніваємося, що внутрішнє ставання відбувається в такт якогось суцільного ритму, що його можна вважати його логікою, та що найбільш недоладні явища того життя мають у чомусь гармонізуючу їх основу. А проте, не дивлячись на постулят єдности й логіки, черневик душевного світу, цебто наш духовий оригінал, далеко не відповідає ідеальним зразкам ладу, логіки, розумности. Власне «інтуїційно-аналітичний эксперимент» з відверненням вимірів чи пак виверненням внутрішнього життя в зовнішньо-простірну постать об'єктивного світу хоче тим робом уможливити наглядний образ духового досвіду, що не легко піддається в своїй первісній формі критичній перевірці. Яким є людське душевне життя в кожній своїй складовині, заки вона ще піддалася вищій функції розуму, якою є неконтрольована стихія духового життя – ось зусилля повищого наміру. Треба уявити собі кожний момент духового процесу в простірній проекції, можливо треба навіть уміти довести інтенсивно-ідеальну сферу життя в статичний стан зовнішньої дійсности, щоб перед очима бачити розвинену ленту духової творчости.

Намір переобразу духа в матерію стрічає непоборний опір, однак невідомо звідкіль. Просто найбільш напружене зусилля довести різні внутрішні переживання до зовнішньо-спостережної форми – не вдається. Проекція суб’єктивних актів в об’єктивні стани не матеріялізується, хіба тільки допустимо, умовно, як цілком спекулятивна передумова. Досвідчені труднощі намаганого безпосереднього перевтілення душевних якостей у величинний вимір мають різний характер. Загально відчуваються вони при кожній спробі окреслення явищ інтенсивного світу, подання вичерпного їх визначення, одним словом при кожній нагоді їх дефініції. Характеристична закраска дотичного душевного стану виступає дуже виразно: почуття тяжіння чогось невисказаного, тиснення якогось опору й одночасно дуже сильне зусилля узовнішнити (об’єктивувати) психічний феномен, що має бути здефініований, пояснений. Отой цілком виразний нахил дефініювання шляхом матеріялізації вказує на об'єктиваційний гін як на структурну особливість душі. Внутрішні переживання перекласти на мову зовнішніх документів – ось постійне наставлення духа до матеріялізації. Так немовби затримка в цьому процесі спричиняла автоматично застій внутрішнього життя, закостенілого від невисказаности. В дійсності цей перебіг не інакший, хоч не все мусять процеси внутрішнього життя знайти достатнє відзеркалення в засобах зовнішнього світу. Засадничо йдеться про перебіг душевних актів, т. з. про їх закінчене упостатнення. Кожний рух душевного життя або прямує статися безпосередньо значним або буває влучений у поле провідного настрою свідомости і щолиш таким посереднім шляхом знаходить своє доцільне здійснення. Наскільки яканебудь перешкода утруднює такий нормальний процес внутрішнього сповнювання, так що не наступає остаточно форма, що в ній завершується внутрішній розвиток – тоді зупинений струм розливається і творить якийсь збірник загамованої течі, в якій нема звичайного руху, тільки застій. Цей стан переживає людина як здавлення і почуття туманности, неозначення; з духового плеса не підноситься ніякий знак активного почину, внутрішнє ставання спараліжоване, свідомости не оживляє різнобарвна черга переживань.

Духовий світ дозріває так само, як органічно-матеріяльний. Подібно як зерна, кинені в землю, прозябають і немов свідомо намагаються діпняти свойого цілевого назначення, так і поява духового життя просякнена духом доцільности, що запліднює кожен духовий почин прямуванням до форми, яку він, якби міг поставитися до неї об’єктивно, назвав би єдиною своєю доцільною метою. Готовість душевного життя цілком не залежить від зовнішніх умов. Тому кожна форма матеріалізації є тільки символічним змалюванням екстенсивними засобами інтенсивних переживань. Це свого роду наслідуваня духових оригіналів розмірами плястичного світу. Кожний процес об’єктивації не є нічим іншим, як спробою побачити себе в дзеркалі світового простору.

Самонагляд у переносній категорії зовнішньої дійсности належить до найосновніших форм і потреб вічної людини. Потреба узовнішнитися, заспокоювана в широкій скалі способів, це праінстинкт, якого джерело міститься десь у таємній містерії органічного зачаття. Не можна прямо відповісти на питання про матеріяльні причини людського гону до вияву, тому що розпятість його дуже глибока, засяжна й різнорідна і в такій своїй динаміці вона не дається стягнути до якоїсь конкретности. Життєвий розріст відбувається безнастанно й тієї його всесторонної експансивности не можна з нічим так наглядно порівняти, як з соняшним світлом, що вдирається в кожний отвір і не знає для себе перешкоди. Ідучи назустріч запитам про причини найбільш нам відомих, повседневних, може й буденних об’єктивацій – втягаємося непомітно в щораз темнішу гущавину, аж опиняємося віч-на-віч з самим життям... і стверджуємо як аксіому: життя в цілості є джерелом усякої експансії, воно є самим ростом, а з другого боку одночасно єдиною засадою пояснення такого стану речей. Чому щось узагалі росте, здобуває ширшу основу свойого закріплення, чому життя завойовує щораз більший простір, – на це питання нема такої відповіді, що називала б означену причину невідомого явища. Вкінці власний досвід невичерпаної сили життєвого росту такий багатомовний, наглядний і виразовий, що ніякий сумнів не може його евідентного характеру послабити. Дійсність «життя» відкривається безпосередньо процесом людської суб’єктивности і заки появляється на черзі поетичний тип рефлексії, життя давно вже об'явилося своїм найбільш істотним характером без помочі свідомого експерименту і методичного нагляду. Спонтанний його струм не пропадає для пам’яти з кожним проминулим моментом, але зазначується непомітно й самочинно в душі. Так твориться основний досвід, що його має кожна свідома (чи тільки свідома?) істота в наслідок самого факту життя та який є єдиною підставою-джерелом всякого дальшого досвіду т. є. методичного пізнавання. Цього досвіду, як сказано, ніхто не вчиться намірено, він приходить знечев’я, сам. Вміння жити дане одночасно з ним самим у характері життєвого підмету. Оцей первісний тон життя взагалі недоступний для вивчення й навчання. Не можна нікому зробити зрозумілим чи уявним біль, якого він сам ще не пережив. Так само відкривається кожному краса різного роду переживань щолиш з хвилею їх зародження. В цьому розумінні основний досвід можливий виключно і єдино як безпосередній, особисто пережитий розвиток. Спосіб, яким переживаємо різні душевні процеси (Vorgaenge), творить фундаментальну сферу внутрішньої історії, що є передумовою всякого дальшого й вищого духового життя. Істота, цебто природа переживань відслонюється не інакше, як у безпосередності життя, тому основний досвід духового життя в цілості є апріорний: нема ніякого способу пізнати що-небудь у цьому внутрішньому світі, окрім оригінального переживання. Примат життя (в широкому розумінні) попереджує секундарні рефлексії розуму про нього в той спосіб, що вможливляє їх. Ні опис ні розбір психічних явищ не був би можливий без основного їх досвіду, т. є знання їх у формі суб’єктивних переживань.

Значення основного досвіду для духової культури є в своєму роді абсолютне. Ніякі зусилля спекуляції не зможуть нпр. на йоту змінити того тону, що окреслює природу болю. Супроти фактичної якости душевного життя інтелектуальне мистецтво безрадне; вона незмінна й остаточна. Даремне було б намагатися перестилізовувати його при помочі складного фільтру теоретичної психології. Почуття любови залишиться незмінне по своїй істоті, без уваги на зовнішні обставини, що інакші в первісному лісі, а інакші в модерній метрополії. Відоме повторювання думки про незмінність людського характеру набирає тут своєї далекосяглости. Цей наш основний досвід триває незмінно і робить людську природу найбільш консервативним осередком загальної нашої історії. Людина всіх часів і релігій – це немов той сам спільний підмет для великого багатства різнорідних присудків. Як швидко знаходять спільну мову дикун і цивілізований, коли зустрінуться в межах основного досвіду (спалах еросу, спільний страх перед ворогом, почуття голоду), але як вони собі далекі своїми середовищами, пралісом і модерним містом! Основний досвід (можливо, що термін невідповідний) не має широкої скалі форм, це кілька елементарних почувань; любов – осередній афект життя, його безпосередня й посередня афірмація, бо той, хто любить, переживає розкіш і водночас спричинює продовження життя; голод – осередній негативний афект (у загальному розумінні недостаток, снага проявитися, в дійсності виповнює далеко понад 3/4 цілого життя); страх – почування загрози життя, наділі негативний афект, якого функція не скріплює сил життя, тільки їх зберігає, обороняє, остерігає перед небезпекою. Кожна осторога прокидає завжди настороженість (das Ноrchen) натінену тоном легкого ляку; цікавість – теж первісний афект, але супроти двох перших немов другорядний. Ті конституують життя, отже виражені безпосередньо в його основу, в сам його корінь, страх боронить життя, як готового предмету, перед загрозами; він немов сторож стоїть назовні самого життя, щоб сигналізувати кожний крок небезпеки, що чигає вже. Зате цікавість історично значно пізніше досягнення, що виступає в живинах, які мають сильніше розвинені сприймальні (перцепційні) функції. Цікавість – це джерело чи пак перший засіб, завдяки якому первісний досвід поширюється в досвід загальний, відомий у науковій термінології під назвою знання. Цікавість означає активність суб’єкту, веденого інстинктом вижидання, віри, сподівання до відкриття нових, ще не існуючих перед тим змістів досвіду. На цьому афекті, найбільш з усіх натіненім тоном інтелектуальности, найкраще увидатнюється творча природа людини, його ростова істота. Простежити на розвитку дитини цей процес, значить зробити ясну уяву щодо велетенського осягу цікавости. Страх відкриває нагло небезпеку і хвилево паралізує осередки вольових рухів, т. є моторичні вузли. Повний параліч волі наприклад заходить тоді, коли загрожена істота прикована до місця й цілком не може з нього рушитися; нормально, після хвилевого паралічу наступає реакція, що її вислідом є привернення організмові свободи діяння оборони, висловленого в формі втечі або наступу на джерело небезпеки, щоб його усунути чи знищити. Цікавість є добровільним зворотом уваги в напрямі відкриття повних форм досвіду, отже афектом наскрізь додатнім, не дивлячись на дуже часті випадки, що їх фінальним актом є смерть. Вона з правила ненамірена й непередбачена, значить цілком випадкова, зумовлена чисто механічними, зовнішніми обставинами. Вправді жертва, ведена стихією цікавости, сама наближається до свого насильного кінця, однак в її мотивах руху нема ні одного відсотка волі своєї загибелі. Цікавість – афект наскрізь позитивний.

Окреслюючи характер афектів не з погляду наслідків їх діяльности, але на основі їх функційного становища супроти свого живого підмету, робимо мимовільно помилку. Бо нема від'ємних афектів, усі вони є додатні з простої рації своєї активної ролі на користь суб'єкту; ними висловлюється стан суб'єкту, його потреби, переживання, прямування, здивування, збентеження, одушевлення і т. д. Суб'єктивно, всі афекти додатні вже тому, що необхідно зроджуються на життєвому шляху суб'єкту. Зате по боці об'єктивних своїх наслідків заходить між ними дуже широка скаля різниць, ступнів, відтіней. Не треба забувати, що традиційним критерієм цінування афектів, т. є означування їх важности для людського життя є ідеал буденного життя. Наприклад, все добре, що зберігає, продовжує життя, робить його веселим, безтурботним, погідним, що приспорює людині життєвий успіх і вменшує його боротьбу. Однак умовність кожного так означеного критерія є очевидна, бо ж усі ці ідеали ведуть однаково до життєвого кінця і нема з його погляду ніякої різниці, чи йдемо до смерти тернистим довгим шляхом зусиль, чи проїзджаємо його безжурно серед вишуканої краси й почуття розкоші. Однак цей об'єктивний критерій є теоретичний, абстрактний, можна сказати спекулятивний. Життєве наставлення – все суб'єктивне. Людина не питається, що чекає її на кінці її життєвого шляху і коли навіть сила думки вижолобить у її голові непохитну певність її долі, що це власне буде смерть, то й тоді згадана певність не в силі викликати повної резиґнації, байдужости до способів, якими вона має іти до сповнення призначеної їй долі. Навіть найбільшим аскетам і самовідречникам не рівнодушне, чи їхнє земне життя,з яким вони давно перестали зв'язувати почуття його реальної тривалої ціни, буде виповнене жорстокими муками, чи промине спокійно, як лагідний соняшний день. І Спаситель молився й просив Небесного Отця, щоб відхилив від Нього чашу призначення. Стихійний уплив життя, що вилонюється на поверхню свідомости немов з якоїсь невичерпаної безодні живловости, за сильний, щоб не впливати на найвищі сфери розуму в додатньому для себе напрямі. Життя борониться перед знищенням і упадком тим, що не перестає вирізьблювати щораз досконаліших постатей себе самого. На тій основі тримається в непослабленій силі виразу основний досвід, т. є комплекс елементарних сил, що творять органічне життя. Тут провідну ролю грає інстинкт, яким життя забезпечує собі потрібні засоби та умови самозбереження апріорі і тільки допоміжно засягає ради й послуг медитативних, свідомих чинників. Ціла велика царина життєвих процесів доконується в силу свойого внутрішнього автоматизму, можна сказати, в силі спонтанної стихійности органічної інтуїції, цілком без участи й помочі свідомости, розуму, духа. Життя нашого організму, навіть самого субстрату психічних явищ, мізку, стоїть майже в цілості поза сферою свідомости і працює таємно перед духом, так, що він не має безпосередніх відомостей про те, але довідується про нього щолиш апостеріорі, посередньо, при допомозі великого апарату складних праць набутого досвіду, і висліди його праці ніколи не мають аподиктичности, евіденції математичних аксіомів, але тільки ступінь правдоподібности, умовности. Метода самонагляду не в силі схопити свойого предмету безпосередньо, а чужий нагляд (обсервація другої людини) вже є посереднім актом, пізнанням немовби з другої руки. До того ж нормальні процеси життя, головно його внутрішніх органів, як, наприклад, мізку етц., не дадуться спостерігати навіть посереднім шляхом, бо нема до тепер методи обсервації безпосередніх процесів, так як вони відбуваються. Власне чинності сил первісного досвіду відбуваються в тій першій сфері спонтанного вилонювання життя без попередньої інтервенції свідомих процесів духа.

Який же висновок з тієї апріорної природи первісного досвіду? Такий, що в корені духового життя бурлить життя організму, а в його корені життя органічне взагалі, а під ним безмежний океан буття. Це космічно-духова ієрархія, що її розум може спіймати тільки в такому ладі слідування з себе, при чому кожна вища сфера перевищає істотно попередню, хоч з неї слідує в характері наслідку. Суперечило б це фундаментальному законові кавзальности, висловленому відомим твердженням «саusa continet causatum» тоді, якби предмет причинового циклю (причинової детермінаціцї), яким у даній хвилі є безконечне буття, був замкнений. Тимчасом усякий акт виокрему (ізоляції) – стисло умовний, т. є достосований до інтенціонального стану думки, що згори встановляє: наслідок не може містити в собі більше, ніж його причина. Отже ізоляція окремих відтинків або форм буття є методично доцільна, але буття самого не вичерпує так, що дійсність відома під поняттям «наслідку» все багатша ніж про те каже діялектичний акт розуму. Буття якби росло вгору і вшир і вглиб, немовби було вічною засадою невичерпаної натуги, духове в цілості, але ієрархічне в пізнаючій свідомості. Розум відкриває чи освідомлює сам себе на вершинах органічного буття і всупереч найвиразнішій волі не може віднайти себе в сфері, що її називає неорганічною матерією. Та не дивлячись на неминучість ієрархічного ладу пізнання, дух знає, що він є всюди, хоч усвідомлюється в окремішній ситуації високорозвиненого органічного життя. Він усюди вже тому, що не можемо про нічого твердити, чого не діткнула містична сила духа. І нежива матерія, з якої дух саме себе проганяє, вкінці мусить бути пізнана – як недухова. Чи це не значить, що дух є в матеріяльній сфері, однак ту свою приявність там висловлює запереченням.

«Первісний досвід» є мотором життя й історії. Життя забезпечується найперше в цій своїй безпосередній інтуїційно-спонтанній сфері. Широкі можливості, що їх відкриває для нього думка, переходять процес добору й селекції власне згідно з процесами первісно-досвідної сфери життя. Дуже малий відсоток бажань, плянів, замірів, найкращих і найгірших, здійснюється, так, що людина немов двигає з собою тяжкий вантаж цілком нездійснених поривів, ідеалів напівздійснених і вповні здійснених у формі свого життєвого дорібку, об'єктивізованого, як момент історії. Сама обставина, що з великого духового розкрилення тільки дуже незначна частина приймає органічне тіло історичного процесу, вказує, що основа життя просто вибухає вогнем творчої волі, обмежуваної і пригашуваної подувами космічного холоду, мряки й вітру. Якби все подумане зараз же приймало матеріяльну постать, – світ був би шаленим процесом безнастанного побільшування і нищення. Правдоподібно перемогла б у тій діялектичній боротьбі духа творчости й духа нищення (добро – зло, любов – ненависть) перша засада, бо вкінці людина не має сили бути чимсь іншим, як силою ствердження, конструкції, творення.

Тепер відслонюється онтологічне середовище думки про історію як дефініцію. Вона представляє сферу здійсненого. З усіх можливостей тільки деяка кількість прийняла форму «історичного тіла», ввійшла в стан об'єктивації. Життя людської одиниці, коли б можна побачити всі його рухи, відрухи, рефлексії, представляє вкінці скромну чергу досягнень реальних, плястичних, решта десь пропала б безслідно. Що ж дефініює історія? Дійсне в безконечній сфері можливого. З хаосу хотінь, боротьби, суперечностей видобуває синтетичний процес історії середню дійсности як вислід усіх сил у грі діалектичного процесу емуляції. Витоплене має вигляд щирого золота – воно безсумнівне щодо своєї фактичної природи.



загрузка...