1. Мета, завдання та структура курсу «Історія української культури».
2. Культура : визначення поняття, види й форми.
3. Джерела та методи дослідження історії української культури.
Основні поняття і терміни теми : культура, цивілізація, субкультура, контркультура, масова культура, елітарна культура, світова культура, національна культура, артефакт.
На сьогоднішній день осмислення процесів розвитку культури є одним із основних завдань багатьох гуманітарних наук. Це пов’язано з тим, що в кінці ХХ ст. проблеми розвитку культури стали проблемами збереження самої людини. На думку дослідників, саме людина є найбільшою небезпекою для людства.
У ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території зазвичай історично співіснують різні народи, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що сьогодні культурна самобутність власного народу оцінюється нами набагато вище, ніж його військова могутність.
Предметом курсу є культурний процес і культурне буття українського народу в контексті культурологічної думки.
Метою навчальної дисципліни «Історія української культури» є вивчення основних періодів розвитку української культури, проблеми етногенезу та культурогенезу українського народу, аналіз історичної специфіки української національної культурної традиції, що постає невід’ємною умовою формування ціннісних орієнтирів та гуманізації сучасного українського соціокультурного простору.
Завдання курсу полягає у тому, щоб ознайомити студентів із основами сучасних підходів до історії національної культури, особливостями історичного розвитку української культури, виявити її зв’язок із соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами, навчити студентів вільно оперувати сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним матеріалом.
Історія української культури робить наголос на діяльності окремих особистостей – митців, учених, педагогів, духовних пасторів тощо, які, власне, й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці – художні твори, наукові праці тощо.
Сфера вживання поняття культура надзвичайно різноманітна, наприклад, культура поведінки, культура побуту, фізична культура, політична культура, культура мови, художня культура тощо.
Слово «культура» в буквальному перекладі з латинського означає : обробка, опрацювання, обробіток, догляд, удосконалення. У Давньому Римі воно спочатку вживалося у значенні уміння обробляти землю. Уперше це слово вжив у поетичному трактаті «Землероство» римський письменник Марк Порцій Катон (234–149 до н.е.), позначивши ним процес впливу людини на природу з метою її зміни. Автор помітив, що своєю працею хлібороб вносить у світ природи людський початок. Вирощуючи рослини, в які вкладені не тільки праця, а й знання, він змінює, «культивує» їх.
Стосовно духовного життя цей термін вжив римський філософ і оратор Цицерон. У 45 р. до н. е. в одному із своїх листів він називає філософію культурою душі, тобто мистецтвом плекання розуму, вдосконалення своїх розумових здібностей. Цицерон вважав, що за допомогою філософії можна «обробляти» розум людини і розвивати в ньому якості, гідні громадянина.
В епоху середньовіччя це поняття пов’язувалося зі словом «культ», тобто поклоніння Богу. Лише у XVIII ст. в епоху Просвітництва воно набуло широкого значення і стало позначати всю повноту людської діяльності (причому і як процес, і як результат цієї діяльності) і як специфічну, притаманну тільки людині, ознаку, яка і виокремлює людину від решти живих істот. Саме культура робить людину людиною: люди відрізняються лише рівнем культури – некультурних людей не існує.
Увага до культури як самостійного явища була викликана в ХІХ ст. – столітті бурхливого розвитку природничих наук, машинного виробництва, соціального переосмислення буття. Нині існує понад 500 визначень культури.
Прийнято вважати, що перше визначення поняття «культура» належить Е. Б. Тейлору (англійський історик культури, 1832–1917), яке він подав у своїй фундаментальній праці «Первісна культура». Визначення Б. Тейлора на сьогодні вважається класичним.
«Культура – комплекс, що включає знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї, а також інші здібності та навики, засвоєні людиною як членом суспільства».
У сучасних європейських мовах слово «культура» вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом «культура» користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. У цьому значенні поняття «культура» збігається з поняттям «цивілізація». По-третє, під «культурою» розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово «культура» вживається як абстрактна, узагальнювальна назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо. Культуру можна визначити як світ свідомого буття людини, створеного людьми в процесі взаємодії з природою та між собою. Вона проявляється в матеріальних, духовних, соціальних продуктах, що покладені в основу суспільного, колективного й індивідуального життя.
Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною «другу природу». По-друге, культура як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. По-третє, культура – це міра людського в людині та суспільстві, що є чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.
На основі різновидів людської діяльності вчені виділяють в культурі матеріальну, духовну і соціальну (політичну) сфери.
Матеріальна культура включає фізичні об’єкти, створені руками людини (артефакти). Матеріальна культура – це також культура праці і матеріального виробництва, культура і охорона навколишнього середовища, культура топосу (місце проживання), культура ставлення до власного тіла, фізична культура.
Духовна культура – це результат пізнавальної та інтелектуальної, духовної діяльності людини. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, звичаї, мова. До духовної культури теж належать відповідні установи, організації і заклади, як от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, концертні зали тощо, які забезпечують функціонування духовної культури.
Водночас необхідно вказати на умовність поділу культури на матеріальну й духовну, бо всі без винятку її прояви містять у собі матеріальне і духовне начало.
Соціальна культура фокусує світ людських стосунків. Це культура спілкування, сімейних стосунків, правова культура та ін. Різновидами соціальної культури є також етнічна, національна, елітарна, масова культури, тощо.
Крім типів, виділяють також культурні форми – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст життя суспільства. Вони є засобами та умовами необхідними для задоволення і розвитку людських потреб. У них вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. До найбільших культурних форм у світовому масштабі відносять:
1. Національні культури – є синтезом цінностей створених різними соціальними групами людей і класами певного суспільства. Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління.
2. Регіональні культури – характерні для цілих регіонів, наприклад, форми релігії, філософії, мистецтва.
3. Цивілізації (від лат. сivilis – громадянський, державний) – ступінь розвитку матеріальної і духовної культури.
У межах цих великих культурних форм існують менші форми:
а) субкультура – це культура певної соціальної групи, яка включає стійкі норми, ритуали, особливості мови, зовнішнього вигляду тощо; може бути молодіжна, професійна, кримінальна, релігійна (наприклад, рокери, байкери, армійська, бандитська).
У сучасному світі розрізняють такі субкультури:
– регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);
професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі):
релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);
вікові (пов’язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).
б) контркультура – субкультура, що містить у собі соціокультурні цінності та настанови, які суперечать фундаментальним принципам домінуючого культури. Наприклад, нацистські угрупування, тоталітарні секти та ін.;
в) масова культура – це сукупність явищ культури ХХ–ХХІ ст., характерних для економіки (виробництво масових товарів), дозвілля, спілкування і сфери художньої культури, орієнтованих на посередній рівень розвитку масового споживача;
г) елітарна культура – створюється і використовується елітарною частиною суспільства (наприклад, світське мистецтво, салонна музика тощо); вона більш складна за змістом і важка для сприйняття непідготовленими людьми (кінофільми Фелліні, Тарковського, музика Шнітке);
д) народна культура – містить два види – популярну (поп-культура) і фольклорну;
є) сільська культура – культура сільського населення, що ґрунтується на традиціях, сталості відносин, певній замкненості;
ж) міська культура – культура великих адміністративних та індустріальних центрів.
Поняттям «культурний регіон» прийнято позначати своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляються у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад. Сьогодні виділяють такі культурні регіони: європейський (західноєвропейський-північно-американський), далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. На формування своєрідності того чи іншого регіону впливали різні фактори, до найважливіших із яких відносять: природно-біологічний (адаптація людини до природних умов, її боротьба за виживання), географічний (ландшафт, клімат), етнічний (специфіка формування і взаємодії етносів та етнічних груп).