Лекція  2 – 3 Історичні умови виникнення та джерела формування української культури

Лекція  2 – 3 Історичні умови виникнення та джерела формування української культури

План

Періодизація історико-культурного процесу в Україні.

Культурогенез українського народу. Витоки української культури.

Матеріальна та духовна культура стародавнього населення України (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт). Феномен Трипільської культури.

Культура мідно-бронзової та залізної доби (кімерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор’я).

Культура давніх слов’ян.

Основні поняття і терміни теми: палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, анімізм, фетишизм, тотемізм, магія, «палеолітичні венери», трипільська культура, скіфський звіриний стиль, пантеон, язичництво.

1. Українська культура – органічна частина світової культури. Опановуючи курс української та зарубіжної культури, необхідно звернути увагу на те, що культура українського народу є частиною світової культури, світової цивілізації. Вона розвивалася за спільними законами, в руслі розвитку європейської культури, хоча і має свої особливості, як і кожна національна культура.

 Визначимо головні періоди у розвиткові української культури і дамо їм коротку характеристику.

Перший період розвитку культури України охоплює період від початків людської цивілізації на території України до культури східнослов'янських племен дохристиянської доби. Племена і народи, що проживали на цій території впродовж тисячоліть, творили культуру, передаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток. Найдавніші свідчення перебування на території України датуються ще добою пізнього палеоліту. Відчутний слід залишили в історії культури України племена трипільців, кімерійців, скіфів, сарматів. Культура античних міст Північного При­чорномор’я сприяла розвитку економічного життя, суспільних відносин і культури місцевих племен, що прискорювало процес розкладу первіснооб­щинного ладу і сприяло їх подальшому прогресу.

Племена черняхівської культури – анти – мали усталені торговельні та культурні зв’язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

Культура доби Київської Русі – це другий період формування культу­ри України. За часів князювання Володимира Святославича на київських землях було введене християнство за грецьким зразком, що відповідало тодішнім інтересам держави. Християнство сприяло розширенню еко­номічних і культурних відносин Київської Русі з європейськими країнами і по суті володіло монополією на культурне творення у державі. Склалася і розвивалася давньоруська мова, почався інтенсивний розвиток освіти, літератури, мистецтва. 

Наступний період – третій – це час, позначений формуванням української народності з середини XIII ст. Розвиток української культури в XIV – першій половині XVII ст. органічно пов’язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського. Кревська унія (1385 р.) поклала початок об’єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті права володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що, у свою чергу, спричинило відкритий протест українського населення.

У той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси. У цей період з’яв­ляється в Україні нова соціальна верства – козацтво, якому судилося відіграти епохальну роль в історії і культурі України.

Зазначимо, що в українській культурі наприкінці XIV– початку XVII ст. перехрещувалися впливи культур Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.

Четвертий період розвитку української культури проходив під впли­вом визвольної війни народу під проводом Богдана Хмельницького. Усна народна творчість другої половини XVII ст. відобразила найголовніші по­дії тієї доби. У процесі визвольної боротьби значно поширився світогляд українців, зросла їх етнічна самосвідомість. Розвиваються освіта, книго­друкування сприяє зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Події визвольної війни опиняються у центрі уваги літераторів, художників, музикантів, істориків. 

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, який став стилем епохи, цілісною художньою системою. У XVIII ст. українсь­ка культура продовжувала розвиватися у важких умовах. Територія України залишалася у складі різних держав, обмежувалися культурні права українського народу, гетьманська влада слабшала, а згодом була остаточно скасована. Українська православна церква втратила свою автономію, стала частиною Російської церкви. Однак навіть у цих умовах творчий геній українського народу створив ряд неперевершених шедеврів, які стали набутком не тільки вітчизняної, а й світової культури. 

Наступний період розвитку української культури пов’язаний із гли­бокими перетвореннями у всьому слов’янському світі. Уже наприкінці XVIII ст. почалися процеси формування слов’янських націй, які супроводжувалися бурхливим розвитком національних культур, формуванням етнічної самосвідомості. Джерелом, з якого постають процеси українсь­кого національно-культурного відродження XIX ст., був фольклор. Укра­їнська інтелігенція, яка народжується цього часу, сприяє розвитку демо­кратичних напрямів у культурі. Розвиток нації знаходить вияв у непо­вторних національних формах культурної творчості. Розквітає українсь­ка література, відбувається становлення професійного театру, започатковується музична класика, реалістичного вияву набуває живопис. У XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для сходу і захо­ду України, але й виник особливий тип митця, діяча української культу­ри, який характеризувався тісним зв’язком із народним життям.

Отже, у XIX на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Історія української культури  XX ст. – складний і суперечливий час, це шостий період розвитку етнокультури українців. Культура України XX ст. – це свідчення незламного духу народу, який постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам’яті, мистецьких надбань минулих часів. 

Культурне життя в радянській Україні було цілком обумовлене жорсткою системою і режимом політичної влади, воно мало суперечливий характер, соціалістичні досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору проти культури та її творців, врешті – проти власного народу. Однак і тоді народжувалися діячі, які своїм талантом змушували захоплюватися цілий світ – це і О. Довженко, і М. Багряний і багато інших імен, які сьогодні повертаються до нас із забуття.

90-ті роки XX ст. започаткували сьомий етап історії української куль­тури. Акт про державну незалежність України, прийнятий 24 серпня 1991 р., відкрив нову сторінку в історії культури України. Чи не вперше український народ отримав можливість вільно творити.

У XXI ст. Україна увійшла незалежною державою. Поступово вона посідає гідне місце у світовій системі економічних, політичних і культу­рних зв’язків.

Отже, українська культура – це загальноєвропейська культура, яка постійно зазнавала впливу інших культур, і не завжди ці впливи були позитивними, але українська культура вижила і гідно представлена досягненнями українських митців серед інших народів

2. Культурогенез – процес появи і становлення будь-якого народу і народності загалом і появи культури як такої в первісному суспільстві. На сьогодні не існує єдиної теорії появи культури.

Формування етнічної культури (культурогенез) нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців.

Нагадаємо основні точки зору:

1) міграційна (слов’яни прийшли на свою нинішню територію, український народ – це етнос, який виник унаслідок міграції інших народів);

2) автохтонна (слов’яни є споконвічними жителями Східної Європи; на сучасній українській території здавна жили народи, які не вели кочове життя, а займалися матеріальним виробництвом, тобто по історичній вертикалі змінюються культури, а етнос залишається незмінним).

  Сьогодні автохтонну теорію вважають максимально наближеною до істини. 

Як визнано сучасними вченими,  культурогенез і етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософ­ському, життєдіяльному планах східний слов’янин, а відтак і українець, – не одвічна біологічна й історична даність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, які спільни­ми зусиллями витворили підвалини його специфічно-національних способу жит­тя та світогляду. З огляду на це, пи­тання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке зна­чення і викликає у своєму розв’язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.

Однак дискусійність багатьох проб­лем, пов’язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не тільки тенденційністю в їх розв’язанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, що відбувалися на теренах сучасної України.

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури слід шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.). Безумовно, впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам’яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням.  

 Отже, племена і народи, що проживали на території України впродовж тисячоліть, творили культуру, пе­редаючи її у спадок наступним поколінням і забезпечуючи цим безперервний прогресивний розвиток.

3. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт – стародавній кам’яний вік (1 млн. – 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт – середній кам’яний вік (10 тис. – 7 тис. pp. до н.е.), неоліт – новий кам’яний вік (6 тис. – 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт – мідно-кам’яний вік (3300–2800 pp. до н.е.), бронзовий вік     (2800–1200 pp. до н.е.).

Дослідники вважають, що близько 1 млн. років тому на наші терени прийшли перші люди. На сьогодні доведено, що найраніше освоєною територією України було Закарпаття         (с. Королево ).

Стоянки найдавніших в Україні людей знайдені також на Дністрі, Житомирщині, у Донбасі, Гірському Криму. Археологи знаходять тут кам’яні знаряддя праці, залишки поховань. Залишки штучної будівлі з фундаментом із кісток мамонта досліджено на стоянці Молодове Чернівецької області на річці Дністер. 

У первісному суспільстві виникає релігія як необхідність пояснення навколишнього світу. Початкові форми релігійних уявлень – тотемізм, фетишизм, магія, анімізм.

Анімізм – одна з форм релігії, пов’язана з вірою в одушевлення усіх предметів і явищ.

Магія – сукупність обрядових дій, пов’язаних із вірою в можливість впливу на навколишній світ.

Тотемізм – комплекс вірувань, пов’язаних із уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини-предка, покровителя).

Фетишизм – віра в надприродні властивості матеріальних предметів, як природних, так і зроблених людиною.

У VI – ІІІ тис. до н.е. коли на території України наступила епоха неоліту, у житті людини відбувся перший якісний поворот – перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворювальних видів діяльності – землеробства і скотарства – неолітична революція.

Найбільш відомою культурою України  часів пізнього неоліту та енеоліту є Трипільська культура – IV – III тис. до н. е. на Середньому Подніпров’ї, яку в 1896 р. відкрив український археолог Вікентій Хвойка.

Трипільська культура існувала майже 1500 років і досягла надзвичайного розвитку, зробивши непересічний внесок у світову й українську духовну скарбницю. Вона слугувала взірцем для наступних поколінь.

Характерні особливості трипільської культури:

– поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд;

– житло будувалося по колу, одна оселя біля іншої, а середина залишалася порожньою;

– хати зводилися каркасні; проміжки між стовпами запліталися лозою та обмазувалися ззовні й зсередини товстим шаром глини;

– стіни і піч розписувалися яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом;

– у релігійно-ідеологічних уявленнях трипільців пріоритетним був культ Великої Богині-Матері. Їй присвячувалися високомистецькі жіночі статуетки («палеолітичні венери»), які були символом родючості й шанування предків;   

– високий технічний і художній рівень виготовлення кераміки, яка й сьогодні вражає своїм розмаїттям і досконалістю форм, незбагненною вишуканістю та декоративністю орнаменту, його космогонічністю.

Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура почала занепадати, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском численніших і войовничіших, на думку вчених, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах України. Однак відтепер традиції землеробства разом із осілим способом життя стали вирішальними при визначенні культурного розвитку племен на наших землях.

4. Після Трипілля на нинішній території України виникали, розвивалися й взаємодіяли одна з одною різноманітні культури, носії яких різними шляхами потрапляли в наші краї.

Початок епохи металів був позначений кардинальними змінами у соціальних відносинах. Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою стала патріархальна сім’я, а це засвідчує про перехід від материнського до батьківського родового ладу – патріархату.

У другій чверті III тис. до н. е. на території України розпочався бронзовий вік. Його особливість – істотне поширення виробів із бронзи – першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з оловом. Опанування нової технології дало змогу значно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. Проте бронза не замінила цілком каменю, – речі з нього використовувались упродовж усього бронзового віку. В ливарній справі з’явилися професійні майстри високої кваліфікації. В Україні відомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) і металообробки (Карпато-Дунайський регіон).

У сфері культури ідея звеличення людини знайшла своє втілення в широкому побутуванні кам’яних антропоморфних стел. В ідеології племен бронзової доби особливе місце посідав культ предків. Над померлими насипалися кургани, що вимагало фізичних зусиль великих колективів. Кургани були складними архітектурними спорудами. На верхівках окремих курганів розташовувалися святилища, і частина з них, на думку дослідників, виконувала роль своєрідних первісних обсерваторій.

Побут племен бронзового віку збагатився численними прикрасами з бронзи: браслетами, підвісками, кільцями, шпильками, фібулами.

Початок 1 тис. до н. е. пов’язаний із відкриттям заліза і освоєнням технології його виробництва, що значно прискорило розвиток продуктивних сил і сприяло загальному прогресу суспільства.

У межах України на ранньому етапі залізної доби проживали історичні народи, відомі з писемних джерел:

Античні джерела опов­ідають про племена кіммерійців, які проживали на нашій території, мали культурні зв’язки з народами Малої Азії і Кавказу. Культура племен іранського походження, зокрема скіфів, – ще одна яскрава сторінка розвитку людської цивілізації на українських територіях. 

Культура скіфських і сарматських племен, які мешкали з VII ст. до н. е. до IV ст. н. е. на території сучасної України, є невід’ємною складовою стародавньої культури нашої Батьківщини.

Високого рівня у скіфів і сарматів досягло ювелірне мистецтво. Для декоративно-прикладного мистецтва скіфів характерним є «звіриний стиль».

Завдяки Геродоту ми знаємо про релігійні уявлення скіфів, знаємо, що скіфи були язичниками і мали розвинений пантеон давніх божеств.

Своєрідним продовженням скіфської культури була сарматська. Сармати теж вели кочовий спосіб життя, так само, як і скіфи, мали воєнізоване суспільство, наслідували міфологію, звичаї, релігійні уявлення та мистецтво скіфів.

Сармати вірили у потойбічне життя, тому споряджали небіжчиків на той світ із їжею, знаряддями праці, зброєю і прикрасами.

Скіфи і сармати тісно взаємодіяли з античним світом через міста-держави у Північному Причорномор’ї (Ольвію, Херсонес, Пантікапей), а також із численними грецькими поселеннями, що входили до складу цих держав.

Греки принесли в Україну (Північне узбережжя Чорного моря) – міста на античний лад, архітектуру, театри, храми, письмо та ін.

5.  З розкладом первісного ладу на території слов’янських племен вини­кають напівдержавні об’єднання – союзи племен, на чолі яких стояли князі.

Племена черняхівської культури – анти – мали усталені торговельні та культурні зв’язки з Римом, що було важливим чинником розвитку культури племен на землях антів. Чималий вплив на антів у галузі військової техніки та організації справили племена готів, що жили на півдні України.

Стародавній культурі східнослов’янських племен були притаманні риси, характерні для ранніх етапів розвитку суспільства: міфологічна свідомість, політеїзм, давні форми язичницьких релігійних уявлень і відповідні їм обряди, наявність розгалуженої демонології, первісні форми мистецтва. Слов’яни були язичниками.

«Служителі культу» у східних слов’ян навряд чи існували. Храмів не було. Дерев’яні зображення богів стояли просто неба – на капищах. Сюди приносили дарунки.

Первісні релігійні вірування давніх слов’ян мали характер практичний, домашній та господарський і супроводжували суто побутові потреби людей. Це були вірування натуралістичного спрямування, тісно пов’язані з навколишнім світом.

Людина прагнула відчувати єдність з природою та прихильність природи до своїх потреб і сподівань, оскільки щохвилинно пересвідчувалася у своїй залежності від природи. Тому первісні вірування та релігії демонструють шанобливе ставлення людей до природи, до навколишнього середовища – насамперед до сонця, води, землі, дерев, а особливо – до тварин і птахів.

Ранні релігії стародавніх слов’ян були анімістичними (лат. anima, animus – душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: відчуває, розуміє, має свої бажання, бореться за місце під сонцем.

Для релігійних уявлень праукраїнців є характерним поклоніння силам природи (Сонцю, Воді, Грому, існували в уяві також польовики, лісовики, мавки) і культ предків (культ Рода і рожаниць).

Боги слов’янського пантеону – Даждьбог (бог Сонця, врожаю, достатку), Перун (бог грози і війни), Сварог (бог вогню), Лада (богиня кохання) та ін.

У праукраїнців існували також ритуали, які мали календарно-обрядовий характер. Частина з них, запозичена християнством, дійшла до наших днів (коляда, масляна, купала).

Типовим слов’янським житлом була напівземлянка з дерев’яними стінами, що обмазували глиною. Існували і наземні будівлі з піччю. В містах археологічні дослідження виявили будинки, що мали два і більше поверхи.

На Русі великого поширення набули обрядові пісні, танці, скомороші ігри.

Під час археологічних розкопок знаходять музичні інструменти – гудки, гуслі, сопілки.

Музичним супроводом частіше за все служила гра на рожку, сопілці, гудку, гуслях. Особливою любов’ю в південній частині Русі користувалися струнні інструменти. Пісні, музика й танці супроводжували давніх русичів і під час розваг та відпочинку. Князі й представники заможних верств населення запрошували на бенкети (пири) професійних співаків та акторів, яких інколи й постійно тримали при своїх дворах. Але переважна частина професійних виконавців, згуртувавшись у невеликі колективи, вела мандрівний спосіб життя, виступаючи в різних містах на ринковій площі (торжищі). Таких акторів називали скоморохами. 

Різниця в умовах і способі життя на селі й у місті за часів Київської Русі відчувається досить помітно.

Попри істотну різницю в житті села й міста, існували і досить впливові фактори створення єдиної національної культури: релігія, мова, спільні політичні інтереси. Оскільки все населення однаково страждало від нападів кочових сусідів зі сходу й півдня, докорінні прагнення всіх жителів Давньої Русі були пов’язані зі зміцненням військової могутності держави. Народна мрія про надійну й міцну державу знаходила втілення у творах героїчного епосу. Його напівлегендарні, напівміфічні герої – захисники рідної землі – були популярні серед населення всіх князівств, від півдня до півночі. Найбільшою любов’ю користувалися фольклорні твори про Микулу, Святогора, Вернигору, Прудивуса, Вирвидуба, Добрито, Микиту Кожум’яку, Альошу Поповича, Іллю Муромця.

Отже, українська культура має давні корені і відзначається поступальним, безперервним розвитком. Багато її галузей – прикладне мистецтво, дерев’яна архітектура, народна творчість – мають глибокі тисячолітні традиції. Українська культура збагачувалася надбанням сусідніх народів і племен – скіфів, сарматів, греків. Протягом тисячоліть різноетнічні народи створювали на території України певні культурні традиції, які з часом ставали підґрунтям української культури.