1.13 Основні етапи розвитку української державності
Щодо кількості етапів розвитку української державності висловлені різні міркування, і тут останнє слово - за істориками, але якщо йдеться про основні з них, то традиційно виділяють: етап Київської Русі - княжа доба; козацьку державність ХУІ-ХУШ ст.; державність Української Народної Республіки; державність Радянської України; сучасну відроджену українську державу.
У результаті об'єднання слов'янських племен у УІІ-УШ ст. виникла країна Руська земля. Оскільки найінтенсивніше у цей період розвивалося об'єднання полян з центром у Києві, то й держава, яка тут виникла, стала називатися Київська Русь. Її територія у IX ст. об'єднувала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Найбільшого розвитку Київська Русь досягла за часів князювання Ярослава Мудрого (1019-1054). Саме у цей час з'явилась і найдавніша частина законодавства Київської Русі - «Руська правда». Але після смерті Ярослава почався період князівських міжусобиць і феодальної роздробленості Русі. Цим скористалися татаро-монголи, які захопили східну і центральну її частини, а згодом і польсько-литовські князі приєднали західну частину її території, що й призвело до розпаду Київської Русі.
Втікаючи від своїх панів, українські селяни поселялися у безлюдному тоді Середньому Подніпров'ї. Вони називали себе козаками, а їхнім організаційним центром стала Запорізька Січ, яка була військово - політичним утворенням і мала військовий та територіальний поділ. У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а територіально - на п'ять - вісім паланок.
Найвищим органом влади у Запорізькій Січі була Військова рада, яка, як правило, скликалась двічі на рік - 1 січня та 1 жовтня, а на вимогу війська і в інший час. Свої ради були також у куренях і паланках. Очолював Січ кошовий отаман, який обирався Військовою радою і був наділений найвищою військовою, адміністративною та судовою владою. Йому допомагали військовий суддя, військовий писар і військовий осавул, які також обиралися радою на один рік. Курені очолювали курінні отамани, паланки - полковники, їм допомагали осавул, писар, підосавул і підписарій. Вся військова старшина також обиралася відповідними радами.
Посилення гніту з боку польської шляхти спричинило вибух народно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., у результаті якої Б. Хмельницький утілив у життя ідею незалежної української держави на всій її території. Але під тиском політичних обставин у січні 1654 р. на Переяславській раді Україна прийняла протекторат московського царя, залишаючись при цьому суверенною державою. Однак царизм, послідовно втілюючи в життя свою експансіоністську політику, пішов у наступ на суверенітет України.
Характерним прикладом з цього приводу є настанова Катерини II князю О. В’яземському при вступі його на посаду генерал-прокурора (квітень, 1764 р.), в якій зазначалось, що «...треба викоренити звихнену думку (українців), за якою вони вважають себе окремим народом, іншим від тутешнього (московського). Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, якими управляють на основі конфірмованих їм привілеїв, порушити ж їх, раптом відмовившись від них, було б дуже непристойно. Але й називати їх чужоземними і поводитись з ними на такій самій основі було б більше, ніж помилкою, можна сказати певно, безглуздям. Ці провінції, а також Смоленську треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитись, неначе вовки на ліс. Приступити до цього буде дуже легко, якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба змагатися, щоб час і назва гетьманів зникли».
Як наслідок, у 1764 р. гетьманство в Україні було ліквідоване.
5 червня 1775 р. за наказом Катерини II російська армія під проводом генерала Текелія зруйнувала Запорізьку Січ. Таким чином, Україна опинилася у складі Російської імперії.
У лютому 1917 р. у результаті буржуазно-демократичної революції, яка відбулась у Росії, Російська імперія розпалася, що сприяло процесам відродження України як суверенної держави.
У березні 1917 р. у Києві була створена Центральна Рада. Її главою став М. Грушевський. Своїм I Універсалом Центральна Рада проголосила, що «народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям». III Універсалом Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка (УНР), але, як і раніше, у федеративних зв'язках з Росією. І лише IV Універсалом 9 січня 1918 р. Україна була проголошена незалежною суверенною державою. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію УНР.
У жовтні 1918 р. розпалася Австро-Угорська імперія, і 13 листопада у Львові було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). 22 січня 1919р. у Києві відбулася урочиста церемонія злуки УНР і ЗУНР.
30 грудня 1922 р. був утворений СРСР, до складу якого увійшла й Україна. З цього часу вона хоча і проголошувалася суверенною державою, але фактично втратила свою незалежність і перебувала у складі СРСР до 1990 р.
Процес перебудови СРСР призвів до його розпаду, що сприяло відродженню сучасної незалежної держави Україна.
«Зокрема, політико-правове закріплення суверенітету України здійснювалось шляхом прийняття таких політико - правових актів:
- 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій було проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах;
- 24 серпня 1991 р. був прийнятий Акт проголошення незалежності України, в якому була проголошена незалежність України і створення самостійної держави - України та зазначалось, що її територія є неподільною і недоторканною, віднині тут мають чинність виключно Конституція і закони України;
- 1 грудня 1991 р. Акт проголошення незалежності України був одностайно схвалений її народом на всеукраїнському референдумі. Його підтримали 28,8 мільйона громадян, або близько 90 відсотків тих, хто взяв участь у референдумі.
З урахуванням факту припинення існування СРСР як суб'єкта міжнародного права та геополітичної реальності, що констатувалось главами держав Росії, України і Білорусії, які були засновниками Союзу РСР та підписали Союзний договір 1922 р., 8 грудня 1991 р. було створено Співдружність Незалежних Держав (СНД). Угоду про створення СНД було ратифіковано Постановою Верховної Ради України 10 грудня 1991 р.
Крім того, з метою юридичного закріплення суверенітету Україною були прийняті такі закони, як: «Про економічну самостійність» від 3 серпня 1990 р., «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р., «Промови в Україні» від 28 жовтня 1989 р., «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р., «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. зі змінами і доповненнями, «Про громадянство України» в редакції від 16 квітня 1997 р., «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 р. зі змінами і доповненнями тощо.