загрузка...
 
РОЗДІЛ 1 СВОБОДА СОВІСТІ ТА СВОБОДА РЕЛІГІЇ: СУТНІСТЬ ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ І КАТЕГОРІЙ
Повернутись до змісту

РОЗДІЛ 1 СВОБОДА СОВІСТІ ТА СВОБОДА РЕЛІГІЇ: СУТНІСТЬ ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ І КАТЕГОРІЙ

Аналіз філософської та релігієзнавчої літератури засвідчує відсутність чіткого розмежування між категоріями та поняттями «свобода совісті», «свобода релігії», «свобода віросповідання». Поряд з філософським та релігієзнавчим широко використовуються політологічний та правовий підходи до їх витрактування. Плутанина, підміна понять, що виникають в умовах методологічного плюралізму, заважають однозначному розумінню предмета дослідження, тягнуть за собою помилковість міркувань та хибність висновків. Ситуацію ускладнює різноманітність підходів до розуміння природи основних прав та свобод людини.

Головне завдання дослідження полягає в аналізі законодавчої бази України у сфері релігії для встановлення її відповідності до міжнародних стандартів та політичних реалій. Реалізація цього завдання передбачає використання міждисциплінарного підходу, оскільки досліджувана проблема потребує світоглядного обґрунтування, порівняння правових гарантій з реальним станом їх дотримання з боку держави та громадян. Правова система не виокремлює спеціальної галузі права, яка б розглядала проблеми релігійних і міжконфесійних відносин та забезпечувала б свободу совісті. Законодавство України у сфері релігії акумулює в собі базові положення конституційного права, норми адміністративного, сімейного та інших галузей права. Окрім того, Україна як член міжнародної спільноти забезпечує імплементацію норм міжнародного права в свою правову систему. Отже, багатоаспектність проблеми, пов’язаної з аналізом законодавства України у сфері релігії, вимагає різнобічного бачення складних відносин між державою та громадянином, державою та церквою, державою та міжнародною спільнотою. Визначення основних понять і категорій – перший крок до реалізації поставленого завдання.

Проблема свободи совісті має теоретичний та практичний аспекти. Свобода совісті – фундаментальна загальнолюдська цінність, що визнана  системою міжнародного права та національними правовими системами більшості країн світу. У цьому зв’язку необхідно розрізняти свободу совісті в її загальнолюдському (недержавному) та політико-правовому (державному) значеннях. У першому випадку свобода совісті постає як свобода людини, тобто невід’ємна та обов’язкова, відприродна можливість її повноцінного існування. У другому –   як політична свобода, тобто гарантоване та забезпечене  державою право, що кореспондується з обов’язками, оскільки право однієї особи є межею свободи іншої. Так само воно є межею втручання держави у життя особи, способом обмеження, поділу, демократизації влади. Вказуючи на вищу цінність свободи людини, теоретик лібералізму Бенжамен Констан наголошував, що «особиста свобода – це є дійсна сучасна свобода; політична свобода  є її гарантом» [83]. Залежно від того, наскільки встановлені державою правові норми кореспондуються з природними правами та свободами людини, в тому числі й у сфері свободи совісті, визначають міру демократичності й справедливості існуючого ладу [92, с.531].

Історично зміст категорії «свобода совісті» змінювався залежно від рівня розвитку суспільства та держави,  ставлення людей до політичних орієнтацій, у першу чергу релігійних.

Сучасне розуміння свободи совісті у філософському контексті означає особливу якісну визначеність людського буття, яка відображає здатність кожної людини вільно, без детермінації зовнішніми, силовими чинниками здійснювати самовизначення в духовній, світоглядній, політичній сферах, а також можливість її зовнішньої творчої та відповідальної самореалізації на основі ціннісно орієнтованого вибору [92, с.596]. 

Категорії «совість» та «свобода», що входять до словосполучення «свобода совісті», мають власне визначення та самостійне існування. Совість є елементом моральної свідомості, трактується з філософської та морально-етичної позиції як можливість людини на підставі власних та колективних переконань усвідомлено й відповідально здійснювати моральну оцінку змісту й наслідків своїх та чужих вчинків. Совість несумісна з позицією крайнього індивідуалізму, оскільки окрім бачення людиною своєї мети та засобів її досягнення, передбачає орієнтацію на моральні норми і принципи, які склалися в суспільстві на певному етапі його розвитку. Набуття совісті означає наявність у системі особистих переконань внутрішніх моральних критеріїв оцінки власних, а також чужих думок і дій. Набуття совісті засвідчує здатність людини обмежувати свободу моральними рамками поведінки.

Термін «свобода» в сучасному значенні має матеріальний та ідеальний зміст. Матеріальна (або фізична) свобода – це свобода дій, яка може бути обмежена об’єктивними умовами життєдіяльності людини, її фізичними можливостями, втручанням сил природи. В ідеальному значенні категорія свободи розглядається як свобода думки, волі. Воля – це здатність людини самостійно, без зовнішнього примусу або обмеження, підпорядковувати свої бажання усвідомленій об’єктивній необхідності, формувати на цій основі цілі та відшуковувати внутрішні можливості їх досягнення. У будь-якій ситуації, як правило, людина має певну свободу вибору цілей. Навіть коли альтернативи відсутні, є можливість уповільнити чи прискорити настання неминучих подій. Кожна свідома людина здійснює вибір відповідно до своїх можливостей та світоглядних переконань. Звідси випливає, що свобода волі людини може бути обмежена її моральною позицією, умовно вираженою категорією «совість».

Свобода визнається в її негативному та позитивному значеннях. Перша розуміється як незалежність від силового або морального тиску та обмежень. Друга – як свобода самопізнання, вільного розвитку особистості та її творчого самоздійснення. Наявність так званої «негативної свободи» є необхідною умовою «позитивної свободи» [97, с.595]. Отже, свобода – це здатність людини чинити згідно зі своєю волею та цілями, ґрунтуючись на усвідомлену об’єктивну необхідність. Свобода накладає на людину моральну та соціальну відповідальність за прийняті рішення.

Таким чином, визначаючи «свободу совісті», не можна механічно поєднувати категорії, що до неї входять. Останні тільки підкреслюють, що свобода совісті у світоглядному розумінні постає як можливість самовизначення та самоздійснення в усіх сферах людського життя, послуговуючись  такими етичними категоріями, як добро і зло, чеснота й підлість, гарний і поганий вчинок, чесне та безчесне поводження тощо.

Домінування релігійного світогляду в період середньовіччя призвело до появи вільнодумства та визначило подальше розуміння свободи совісті з позиції відношення до релігії, самовизначення людини у  ставленні до  Бога. Епоха  буржуазних революцій XVII-XVIII ст. закріпила таке розуміння на політико-правовому рівні.

У правовому аспекті свобода совісті – це право сповідувати будь-яку релігію або не сповідати ніякої (ставитися до релігії нейтрально); заявляти чи не заявляти про свої релігійні або антирелігійні переконання; вести пропаганду релігійних та інших поглядів, відправляти релігійні культи, які не повинні порушувати громадський порядок, мораль, використовуватися з політичною метою.

Необхідною умовою реалізації свободи совісті визнається демократична форма правління. Підкреслимо, що демократія не вимагає вибору між двома крайніми позиціями, – вірою чи невір’ям, – а приймає будь-яке ставлення до релігії, якщо воно не суперечить реалізації прав та свобод громадян у межах чинного законодавства. У правовій демократичній державі створюються конституційно-правові гарантії відповідальності за вияви насилля, нетерпимості та дискримінації на релігійному ґрунті.

Свобода совісті як теоретико-правова модель включає об’єктивний та суб’єктивний компоненти. Свобода совісті об’єктивно – це система юридичних норм, що знайшли відображення в законодавстві про свободу совісті, прийнятому на певному етапі історичного розвитку в межах окремої держави чи на міждержавному рівні. Об’єктивний зміст свободи совісті фіксує залежність особи від держави, можливість обмеження права на свободу з боку останньої.

Абсолютна свобода – нонсенс, пусте поняття, символ, конструкт, який можна наповнювати яким-завгодно змістом. Абсолютна свобода – це ідеал, який при наближенні до нього постійно віддаляється, тобто є недосяжним. Зокрема, привабливість свободи в рівності була і залишається головним компонентом соціальних утопій, соціалістичних та комуністичних доктрин, попри такому суспільному ідеалу вона не може бути закріплена в праві.

Право не декларує, а визначає, закріплює і гарантує максимально досяжні поведінкові моделі, парадигми, правила, зразки поведінки суб’єкта права, однак не пусті поняття та ідеали. Ірраціональні норми, які не коригуються безпосередньо з певною поведінкою, техніко-юридичними засобами описати не можна. Наповнення конструкту «право на свободу совісті» будь-якими раціональними нормами, під якими розуміють норми, що відповідають конкретній поведінці, перетворює його на химеру [91, с.65, 68]. Більше того, коли дозволено все, – немає нічого недозволеного, а це означає, що можливості права себе вичерпали. Таке розуміння права трансформує свободу у свавілля, і уможливлює реалізацію етатистської моделі влади.

Право на свободу совісті засобами юридичної науки може бути описане двома способами: 1) через конкретні поведінкові ситуації (проте такий спосіб легко трансформує право в обов’язок); 2) через заборони та обмеження. Свобода на практиці завжди обмежується зовнішніми чинниками, серед іншого й політико-правовою діяльністю держави. Важливо, щоб ці обмеження не тільки юридично закріплювали право на свободу совісті як важливий компонент правового статусу особи, але й встановлювали відповідальність держави за їх порушення. «У такому серйозному питанні, як охорона вірувань, що має особливо важливе значення для блага всього людства, – писав у ХІХ ст. Дж. Ст. Мілль, – уряду має бути надане не тільки право, але визначено його прямим обов’язком охороняти загальновідомі думки…» [89]. Сучасна теорія права визнає, що право на свободу совісті, як і будь-яке інше право, має кореспондуватися з обов’язком. Додамо, не тільки обов’язком особи дотримуватися правових норм, але й обов’язком держави щодо гарантування прав і свобод особистості.

Таким чином, абсолютно вільною людина як член суспільства та громадянин бути не може; людина вільна тільки у суб’єктивному сенсі – в думках, переконаннях, світобаченні тощо.

Свобода совісті як правова конструкція у суб’єктивному значенні – це конкретні можливості, права, домагання, що виникають на основі та в межах законодавства про свободу совісті. Свобода совісті постає мірою реалізації правових гарантій, залежна від правоздатності суб’єкта, його волі та правосвідомості. Реалізація свободи совісті в суб’єктивному сенсі можлива за умови її гарантування і забезпечення на державно-правовому, а також міждержавному рівнях. Базуючись на вченні про суб’єктивні права та свободи особистості, правова концепція свободи совісті розкривається як індивідуальна суб’єктивна свобода та невід’ємне право кожного громадянина. Усе зазначене дає підстави для висновку про те, що використання конституційним правом України правової конструкції «право на свободу…» впритул наближає його до міжнародного законодавства, що є  цілком  прийнятним  і  виправданим [34, ст.9, п.1; 42, ст.35, п.1; 44, ст.18, п.2].

Релігієзнавчо-правова сутність свободи совісті розкривається через поняття «свобода релігії», «свобода віросповідання», «свобода в релігії», «толерантність».

У світоглядному сенсі «свобода релігії» постає складовою частиною «свободи совісті», оскільки охоплює тільки сферу релігійного життя суспільства, відображає право та можливість вільного виявлення індивідом своїх релігійних переконань.

Поняття «свобода релігії» ширше за обсягом, ніж «свобода віросповідання». Свобода віросповідання включає два аспекти: перший, індивідуальне право кожного обирати будь-яку релігію, належати до будь-якої конфесії, змінювати свої релігійні переконання, висловлювати, розповсюджувати будь-які релігійні погляди, брати участь у релігійних богослужіннях та обрядах, а також не сповідувати ніякої релігії; другий аспект враховує право релігійних об’єднань різних конфесій на сповідування віри в межах закону. Структурно діяльність релігійної організації, спрямована на сповідування віри, передбачає відправлення культу, розповсюдження віровчення безпосередньо або через засоби масової інформації, місіонерську та благодійницьку діяльність, подвижництво, паломництво, розвиток релігійної освіти тощо. 

Свобода релігії, крім зазначених аспектів, включає релігійний плюралізм як можливість співіснування на законних підставах релігій, які різняться своєю ідеологією, конфесійною приналежністю, чисельністю тощо. Релігійний плюралізм є обов’язковою умовою забезпечення свободи віросповідання [72, с.23].

Свобода совісті та віросповідання як правовий інститут структурно об’єднує індивідуальну та колективну правоздатність у сфері релігії. Колективна правоздатність у свою чергу визначає рівень свободи колективної діяльності віруючих та свободи церкви, що не одне й те саме.

У сучасній релігієзнавчій та політологічній літературі помітне намагання поєднати розширене розуміння поняття «церква» як організація (тобто церква як спосіб упорядкування віросповідної діяльності віруючих) з правовим підходом щодо витлумачення суб’єктивного права на свободу совісті. Зокрема, ряд авторів визначають свободу церкви   як «соціально-правові гарантії вільного функціонування церкви, релігійних громад та інших об’єднань віруючих» [79, с.250; 87, с.403]. Подібної думки дотримується М.Бабій, зазначаючи, що «поняття «свобода церкви» відображає соціально-правові можливості й умови функціонування в державі церкви, релігійних об’єднань, громад та інших релігійних організацій [72]. Поняття «свобода церкви» включає структурно як свободу створення, управління, функціонування релігійних організацій, свободу богослужбової практики, так і свободу господарської, фінансово-економічної, освітньої, інформаційної, місіонерської їх діяльності» [92,  с.596]. Таке комплексне бачення «свободи церкви» неприйнятне з юридичної точки зору. Свобода церкви як юридичної особи структурно не включена до юридичної конструкції «право на свободу совісті та віросповідання». Свобода совісті та свобода церкви на правовому рівні забезпечується різними галузями права (публічне право та господарське право), оскільки свобода колективної діяльності віруючих можлива як у межах церкви-юридичної особи, так і церкви-громади, релігійної організації чи об’єднання, які не мають такого статусу. Позбавлення релігійної організації статусу юридичної особи не позбавляє її права на колективну  діяльність у напрямку сповідування віри, якщо така організація офіційно зареєстрована. Поширення релігійними організаціями свого віровчення забезпечує індивідуальну свободу віросповідання.

У сучасному міжнародному праві та праві окремих держав закріпилася практика ототожнення понять «свобода совісті», «свобода релігії» та «свобода віросповідання». Так, зокрема, Конституція України (ст.35) гарантує право на свободу світогляду і віросповідання, що по суті є право на свободу совісті, безперечно, не в широкому, а у вузькому специфічно правовому значенні терміна. Термін «свобода світогляду», у використаній Конституцією України  конструкції, вказує на міру свободи у виборі світоглядної позиції, забезпечує перехід від дуалізму вибору між вірою та невір’ям до плюралістичного розуміння світоглядної свободи [88, с.6], підкреслює можливість формування світогляду індивіда на власних ціннісних позиціях та переконаннях.

 Конституція Російської Федерації (ст.28) поряд із терміном «свобода совісті» використовує термін «свобода віросповідання» в такий спосіб підкреслюючи право кожного індивіда на вибір позиції у ставленні до релігії, з одного боку, та відповідальність індивіда за прийняте рішення, з другого. У міжнародно-правових документах зафіксовано терміни «свобода совісті» та «свобода релігії» [34, 39, ст.9, п.2; 44, ст.18, п.1]. Поняття «свобода віросповідання» та «свобода релігії» в суб’єктивному праві визнаються тотожними,  оскільки обидва

є суть право людини у сфері релігії.

Одним із аспектів свободи совісті, що виражається здебільшого через свободу думки щодо релігійних цінностей, норм, установок і таке інше є свобода в релігії. Погодимося з загальноприйнятою в філософських колах думкою про те, що свобода в релігії вказує «межі свободи, в яких згідно з віросповіданням може реалізовуватися ініціатива та самодіяльність віруючих щодо тлумачення головних положень віровчення, відправлення культів» [79, с.250; 87, с.403]. Реалізація свободи в релігії, зазначає ряд дослідників, нерідко є проблематичною і розцінюється як єресь [87, с.404].

Свобода світогляду та свобода релігії невіддільні від толерантності. У широкому світоглядному значенні толерантність (від лат. tolerantia – терпіння) – різновид взаємодії та взаємовідносин між різними сторонами – індивідами, соціальними групами, державами, політичними партіями, за якого сторони виявляють сприйняття і терпіння щодо різниці у поглядах, уявленнях, позиціях та діях [92, с.661]. У вузькому релігієзнавчому значенні толерантність визначається як віротерпимість, тобто така взаємодія та взаємовідносини між суб’єктами, за яких визнається і реалізується право на вільне співіснування різних релігій.

Толерантне ставлення до інакомислення та релігійних поглядів, які відрізнялися від традиційних, зародилося і виникло в кромвелівський період Англійської буржуазної революції к. XVII ст. на противагу релігійній нетерпимості. Релігійна толерантність як історично перша форма толерантності постала необхідним результатом релігійного плюралізму і одночасно – умовою його подальшого розвитку. Ліберальна свобода, політична та правова рівність доповнюють перелік умов забезпечення толерантності.

Поділ поняття «толерантність», здійснений М.Бургіним на основі зовнішніх її виявів, включає  деклараційний, реляційний та акційний види. Деклараційний вид толерантності виявляється на словах у заявах, деклараціях, висловлюваннях. Реляційний – у відношеннях, тобто ставленні суб’єктів один до одного. Акційний вид знаходить відображення у діях суб’єктів взаємодії. Історії відомі суто деклараційний та реляційний види толерантності [92, с.661], однак здебільшого на практиці маємо справу зі змішаними видовими рисами, що дозволяє полемізувати з заявленою позицією та тлумачити перелічені види як характеристики або структурні елементи толерантності.

Релігійна толерантність є значним досягненням людства, оскільки дозволяє подолати ксенофобію та пов’язану з нею конфронтацію на релігійному ґрунті. Поряд із цим доводиться визнати, що релігійна толерантність є таким принципом взаємовідносин, який людині важко визнавати й підтримувати. Свідомість людини включає ментальні риси, ідентифікації, що на рівні колективного несвідомого забезпечують її самозбереження, розрізнення «своїх» і «чужих». Тому толерантність передбачає психологічну установку індивіда (релігійної групи) сприймати «іншого» як такого, що готовий поважати релігійні погляди, відмінні від його власних. Поряд із цим релігійна толерантність дозволяє захищати свої віросповідні позиції, якщо виявляється, що позиція «іншого» ставить під сумнів саму можливість їх існування. Таким чином, принцип толерантності діалектично поєднує, з одного боку, відкритість та повагу до інших, безумовне визнання  загальнолюдських прав і свобод, а з іншого, нетерпимість до нетерпимості, але не позначену фанатизмом, а достатньо обґрунтовану та виважену.

Підводячи підсумки першого розділу, відмітимо, що «свобода совісті» постає зі світоглядної позиції як філософська категорія, граничне, недосяжне в реальній практиці поняття, тому таке її розуміння не може бути закріплене в праві. У правовому сенсі «свобода совісті» розглядається в суб’єктивному значенні і поряд із цим як сукупність правових норм. Саме тому юридичний конструкт «право на свободу…», використаний у міжнародному та Конституційному праві України, є теоретично обґрунтованим закріпленням у юридичних документах правових гарантій свободи совісті.



загрузка...