загрузка...
 
РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ  СИСТЕМИ СТАНДАРТИЗАЦІЇ. Історичний огляд розвитку стандартизації
Повернутись до змісту

РОЗДІЛ 2. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ  СИСТЕМИ СТАНДАРТИЗАЦІЇ. Історичний огляд розвитку стандартизації

Ще в стародавньому Єгипті при будівництві використовувались цеглини постійного, “стандартного” розміру. При цьому спеціальні урядовці займались контролем розмірів цегли. Чудові пам’ятники грецької архітектури – відомі храми, їх колони, портики зібрані з відносно невеликої кількості “стандартних” деталей. Стародавні римляни застосовували принципи стандартизації при будівництві водопроводів – труби цих водопроводів були постійного розміру.

У середньовіччі з розвитком ремесел методи стандартизації почали застосовуватись частіше. Так, були встановлені розміри ширини тканини, єдина кількість ниток в її основі, навіть єдині вимоги до сировини, що використовується в ткацькому виробництві. 1785 року французький інженер Леблан виготовив партію збройних замків – 50 штук, кожному з яких притаманна важлива якість – взаємозамінність, і його можна було використовувати у будь-якій зброї без попередньої підгонки.

У другій половині ХІХ ст. роботи із стандартизації проводились майже на всіх промислових підприємствах. Завдяки внутрішньозаводській стандартизації виробів, що виготовляються, стала можливою раціоналізація процесів виробництва. Головна мета, яку при цьому переслідували підприємці, – отримання більш високих прибутків.

Стандартизація розвивалась, передусім, у середині окремих фірм. Однак надалі, за часів розвитку суспільного поділу праці, все більшого значення почала набувати стандартизація національна і навіть міжнародна. 1891 року в Англії, а потім і в інших країнах була введена стандартна різьба Вітворта (з дюймовими розмірами), яку згодом у більшості країн замінили метричною різьбою. 1846 року в Німеччині були уніфіковані ширина залізничної колії та зчеплення для вагонів. 1869 року там вперше опублікували довідник, який містив розміри стандартних профілів катаного заліза. 1870 року в більшості країн Європи були встановлені стандартні розміри цегли. Результати національної і міжнародної стандартизації мали велике практичне значення для розвитку продуктивних сил. Однак це були тільки перші кроки. В одній лише Німеччині через наявність на її території великої кількості дрібних держав налічувалось, як зазначав Енгельс, стільки типів мір і ваги, скільки днів у році.

Потреба людини у вимірюваннях виникла в давні часи. З глибини століть дійшли до нас одиниця ваги коштовного каміння – карат (у перекладі з стародавньосхідної означає “сім’я боба”, “горошина”), одиниця аптекарської ваги – гран (у перекладі з латинської означає “зерно”).

Одиниці виміру встановлювались випадково: наприклад, “лікоть” відповідав довжині скіпетра Генріха І. Поширена в багатьох країнах одиниця довжини “фут” відповідала довжині ступні Карла Великого. Пошуки більш обґрунтованих одиниць виміру розпочато давно. Так, вже 1790 року у Франції створили одиницю довжини “метр”, рівну десятимільйонній частині чверті довжини земного меридіану. Але минуло 85 років, перш ніж перші 17 держав, які брали участь у Міжнародній метричній конвенції 1875 року в Парижі, погодились прийняти як одиницю виміру довжини метр. Метрична конвенція і створення Міжнародного бюро мір та ваги стали важливими кроками на шляху науково-технічного прогресу (НТП).

Відомо, що деякі міри мають антропометричне походження і пов’язані з певною трудовою діяльністю людини. Так, у Київській Русі застосовувались у побуті:

вершок – верх перста (довжина фаланги вказівного пальця);

пядь – від слова “п’ять” (відстань між кінцями витягнутих великого і вказівного пальців);

лікоть – відстань від ліктя до кінця середнього пальця;

сажень – від слова “досягати”, тобто можна дістати;

скісна сажень – межа того, що можна дістати;

верста – довжина борозни, тобто “повертай плуг назад”.

Старовинне походження мають і “природні” міри. Першими з них стали міри часу. У Вавілоні, скажімо, в ІІ ст. до н.е. час вимірювався в так званих “мінах”. Міна дорівнювала проміжку часу (близько 2 астрономічним годинам), за який із прийнятих у Вавілоні водяних годинників витікала “міна” води, маса якої становила приблизно 500 грамів. Згодом “міна” скоротилась і перетворилась у звичайну для нас хвилину.

Ні в стародавньому світі, ні в середні віки не існувало метрологічної служби, але до нас дійшли відомості про застосування зразкових мір і зберігання їх у церквах та монастирях. Так, “золотий пасок” великого князя Святослава Ярославовича (1070-і роки) був зразковою мірою довжини, а в “Уставі новгородського князя Всеволода про церковні суди, народ і мірила торговельні” (ХІІІ ст.) зазначено, що міри належить “в будь-який рік зважувати”.

Найважливішим метрологічним документом є Двинська грамота Івана Грозного (1550 р.), в якій регламентовано правила зберігання і передачі розміру нової міри сипучих тіл – осьміни. Її мідяні екземпляри  поширювалися у  містах на  зберігання старостам. З цих мір належало виготовити дерев’яні копії та використовувати їх у побуті. Зразкові міри, з яких знімались копії, зберігались централізовано в наказах Московської держави. Таким чином, можна стверджувати про початок створення за часів Івана

Грозного державної системи забезпечення єдності вимірювань і державної метрологічної служби.

За навмисне псування контрольних мір загрожувало покарання – аж до смертної кари. Перевірку і нагляд за мірилами здійснювали два столичних заклади: “Вимірна хата” і “Велика митниця”. Перші відомості про стандартизацію в Росії з’явились у 1555 році: за часів Івана Грозного спеціальним наказом були встановлені постійні розміри гарматних ядер і введені калібри для перевірки цих розмірів. Але ще раніше російські будівельники застосовували цеглу “стандартної” форми, створюючи з обмеженого числа цегляних профілів безліч різноманітних поєднань.

Метрологічною реформою Петра І в російському побуті були дозволені англійські міри, які отримали особливо широке поширення на флоті і в кораблебудуванні, – фути, дюйми. Заснована 1725 року Петербурзька академія наук розпочала відтворення кутових одиниць, одиниць часу і температури. Назрівала необхідність створення в країні єдиного керівного метрологічного центру.

У 1736 році була утворена Комісія ваги і мір на чолі з головним директором Монетного двору графом М.Г. Головкіним. Як вихідні міри довжини комісія виготовила мідний аршин, дерев’яну сажень; за міру рідких тіл вона прийняла відро московського кам’яномурованого питного двору. Роботи з виготовлення бронзової позолоченої гирі, яка використовувалась як первинний зразок російських мір ваги, тривали 11 років (1736 1747 рр.). Цей російський еталонний фунт майже 100 років залишався єдиним еталоном в країні.

У розвитку вітчизняної метрології за останні 200 років можна виділити кілька етапів. Перший етап охоплює майже все ХІХ ст. Для цього періоду характерні централізація метрологічної діяльності та початок широкої участі російських вчених у роботі міжнародних метрологічних організацій. Так, наказом “Про систему Російських мір і ваги” (1835 р.) були затверджені еталони довжини і маси – платиновий сажень, рівний 7 англійським футам, і платиновий фунт, який майже співпадає за вагою з бронзовим позолоченим фунтом 1747 року.

1842 року на території Петропавловського муру в спеціально побудованому, захищеному від вогню приміщенні відкривається перший централізований метрологічний заклад Росії – Депо зразкових мір і ваги, де зберігаються створені еталони, їх копії, а також зразки різноманітних зарубіжних мір (у теперішній час ці зразки зберігаються в музеї Д.І.Менделєєва у Санкт-Петербурзі). У Депо не лише знаходились еталони та їх копії, але й виготовлялись зразкові міри для місцевих органів, а також проводились перевірки і співставлення зразкових мір із закордонними. Ця діяльність регламентована “Положенням про міри і ваги” (1842 р.), яке започаткувало основи державного підходу до забезпечення єдності вимірювань.

Як і багато інших наук, метрологія в своєму розвитку не уникнула описового періоду. Він завершився в нашій державі капітальною працею Ф.І.Петрушевського “Загальна метрологія” (1849 р.), яку удостоїли Демідовською премією імператорської Академії наук. Для російських вчених того часу було властиве глибоке розуміння ролі і місця метрології в науці та житті.

1869 року петербурзькі академіки Б.С.Якобі, Г.І.Вільд та О.В.Струве направили в Паризьку академію наук доповідь, в якій запропонували з метою забезпечення єдності вимірювань у міжнародному масштабі виготовити нові міжнародні прототипи метра і кілограма та розподілити їх однотипні копії між зацікавленими державами.

Цю пропозицію прийняли, і в результаті наступної роботи вчених різних країн була підготовлена та 20 травня 1875 року підписана Метрична конвенція. Вона стала основою міжнародного наукового співробітництва, сприяла уніфікації мір і розширенню метрологічної діяльності в національному і міжнародному масштабах. Згідно з конвенцією Росія отримала платино-іридієві еталони одиниці маси №12 і 26 та еталони одиниці довжини №11 і 28, які були доставлені у нову будівлю Депо зразкових мір і ваги (нині це будинок № 19 на Московському  проспекті  у Санкт-Петербурзі).

1892 року управляючим Депо призначили Д.І.Менделєєва (1834 – 1907 рр.). Він так багато зробив для вітчизняної метрології, що період з 1892 по 1917 рр. отримав назву “менделєєвський етап розвитку метрології”. У 1893 році Менделєєв реорганізував Депо зразкових мір і ваги в Головну палату мір і ваги – один із перших у світі науководослідних закладів метрологічного напряму. Лише через 8 років у США організували Національне бюро еталонів, а 1900 року в Англії – метрологічне відділення Національної фізичної лабораторії. На чолі з Д.І.Менделєєвим була проведена велика робота із створення російської системи еталонів та їх співставлення з англійськими і метричними мірами; почала організовуватись державна метрологічна служба; реалізована широка програма наукових досліджень в галузі метрології. Власні наукові роботи Д.І.Менделєєва з метрології досі не втратили свого значення. Його наукове кредо – “Наука розпочинається … з тих пір, як починають вимірювати; точна наука немислима без міри” – й тепер визначає роль і місце метрології у системі природничих наук.

1901 року з ініціативи Д.Менделєєва в м.Харкові була заснована так звана “повєрочна палата”. Зараз вона має назву “Українська Головна Палата мір і ваги” – головна еталонна база нашої держави. З наявних на території України 35 еталонів саме в Харкові налічується 32.

У кінці ХІХ і на початку ХХ ст. було досягнуто значних успіхів у розвитку техніки, промисловості та концентрації виробництва. У зв’язку з цим у найбільш розвинених в економічному відношенні країнах з’явилось прагнення до організованої національної стандартизації, яке згодом у більшості випадків завершилось створенням національних організацій зі стандартизації. Так, 1901 року в Англії створено Комітет стандартів, головним завданням якого було сприяння посиленню економічної могутності Британської імперії шляхом розроблення і впровадження стандартів на сировину, промислові вироби, військову техніку.

Посилена мілітаризація багатьох країн на початку ХХ ст. вимагала виробництва великого числа зброї при обов’язковому додержанні принципу взаємозамінності. А це завдання можна було вирішити лише з допомогою стандартизації. Тому не дивним є той факт, що під час Першої світової війни і одразу після неї заснували кілька національних організацій із стандартизації, наприклад, у Голландії (1916 р.), Німеччині (1917 р.), Франції, Швейцарії та США (1918 р.). У Росії 1923 року створили “Комітет еталонів і стандартів”.

Після Першої світової війни стандартизацію почали все більше сприймати як об’єктивну економічну необхідність. У цей час організації із стандартизації були створені у Бельгії і Канаді (1919 р.), Австрії (1920 р.), Італії, Японії і Угорщині (1921 р.), Австралії, Швеції та Чехословаччині (1922 р.), Норвегії (1923 р.), Фінляндії і Польщі (1924 р.), Данії (1926 р.), Румунії (1928 р.).

Постійне розширення товарообміну і необхідність більш тісного співробітництва в сфері науки і техніки призвели до заснування в 1926 році Міжнародної асоціації із стандартизації (ISA). У 1939 році робота ISA була перервана Другою світовою війною. 1943 року в рамках ООН створили Координаційний комітет з питань стандартизації з бюро в Лондоні і Нью-Йорку. У жовтні 1946 року засновано Міжнародну організацію із стандартизації (ISO), до складу якої увійшли 33 країни. Нині ISO є найбільшою із значної кількості міжнародних організацій із стандартизації. Членами ISO є понад 130 країн світу.



загрузка...