загрузка...
 
§ 4. Державне регулювання
Повернутись до змісту

§ 4. Державне регулювання

Державне регулювання кредитно-фінансових інститутів – один з найважливіших елементів розвитку і формування кредитної системи країн.

Основними напрямками державного регулювання є: політика центрального банку стосовно кредитно-фінансових інститутів, особливо банків; податкова політика уряду на центральному і місцевому рівні; участь уряду в змішаних (комерційних) або державних кредитних інститутах; законодавчі заходи виконавчої і законодавчої влади, що регулюють діяльність різноманітних інститутів кредитної системи.

У промислово розвинутих країнах політика центрального банку поширюється головним чином на комерційні й ощадні банки і здійснюється в таких формах: облікова політика; регулювання норми обов’язкових резервів; операції на відкритому ринку; прямий вплив на кредит.

Облікова політика центрального банку складається в урахуванні і переобліку комерційних векселів, які надходять від комерційних банків, що у свою чергу одержують їх від промислових, торгових і транспортних компаній. Центральний банк видає кредитні ресурси на оплату векселів і встановлює так звану дисконтну ставку. Як правило, облікова політика центрального банку спрямована на лімітування переобліку векселів, встановлення граничної суми кредиту для кожного комерційного банку. У такий спосіб здійснюється вплив на обсяг позичок. Облікова політика звичайно сполучується з державним регулюванням процентних ставок по внесках і кредитах. Хоча банки в основному самостійно визначають відсоток по вкладах і позичках, проте вони орієнтуються на дисконтну ставку центрального банку — так зване дисконтне вікно. При цьому необхідно відзначити, що в кожній країні існує своя специфіка облікової політики, обумовлена традиціями, розвитком кредитної системи, роллю держави і центрального банку в економіці.

Однією з форм регулювання центрального банку є визначення норми обов’язкових резервів для комерційних банків. Зміст цієї форми регулювання полягає в тому, що комерційні банки зобов’язані берегти частину своїх кредитних ресурсів на безпроцентному рахунку в центральному банку. Норма резерву може зменшуватися або збільшуватися залежно від кон’юнктури на ринку капіталів. Її збільшення веде до обмеження кредитної експансії комерційних банків і, навпаки, зниження – до розширення кредитних ресурсів. Норми резервів істотно різняться по країнах і коливаються в межах від 5 до 20%.

Політика регулювання норми резервів поширюється головним чином навсі види банків (а в ряді країн і на деякі спеціальні кредитно-фінансові інститути), проте основним її об’єктом є комерційні банки, що визначають процентні ставки по кредитах. Більшість інших кредитно-фінансових інститутів у процентній політиці рухаються за комерційними банками. За допомогою норми резервів центральний банк впливає в цілому на позичковий відсоток, що, в свою чергу, впливає на прибутковість тих або інших цінних паперів (курс акцій і облігацій). Ще однією формою регулювання центральним банком кредитної системи є операції на відкритому ринку з державними облігаціями шляхом їх купівліпродажу кредитно-фінансовими інститутами. Продаючи державні облігації, центральний банк тим самим зменшує грошові ресурси банків та інших кредитно-фінансових інститутів і в такий спосіб сприяє підвищенню процентної ставки на ринку позичкових капіталів. Це змушує кредитні інститути або продавати цінні папери, або скорочувати кредити. При цьому всі кредитно-фінансові інститути відповідно до законодавства зобов’язані купувати визначену частину державних облігацій, фінансуючи в такий спосіб дефіцит бюджету і державний борг.

Формою регулювання є також прямий державний вплив центрального банку на кредитну систему шляхом прямих розпоряджень органів контролю у формі інструкцій, директив, застосування санкцій за порушення. У ряді випадків центральний банк здійснює контроль за значними кредитами, лімітуванням банківських кредитів, вибіркову перевірку кредитних установ. Проте методи прямого впливу в основному поширюються на комерційні й ощадні банки і меншою мірою – на інші кредитно-фінансові інститути.

Один з методів регулювання – податкова політика. Вона полягає в зміні податкових ставок на прибуток, одержуваний різноманітними кредитно-фінансовими інститутами. Як правило, останні оподатковуються податком з прибутку, як і всі інші юридичні особи, що діють у визначених економічних умовах. Водночас стягування податків істотно різниться по країнах і кредитних інститутах відповідно до їх функціональної специфіки. Збільшення податків може сприяти зменшенню кредитно-позичкових операцій і підвищенню процентних ставок. Навпаки, скорочення податків на прибутки цих установ веде до розширення таких операцій і може сприяти зниженню процентних ставок. Тому податковий вплив являє собою достатньо ефективне державне регулювання діяльності кредитної системи.

В ряді країн на відміну від промислових і торгових компаній кредитнофінансові установи мають визначені податкові пільги. Вони звичайно поширюються на спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи (страхові, інвестиційні, фінансові компанії, добродійні фонди).

Іншим регулюючим методом кредитної системи є участь держави в діяльності кредитно-фінансових установ. Це виражається в трьох основних напрямках: придбання частини кредитних інститутів державою шляхом націоналізації; організація нових установ як доповнення до приватних; пайова участь держави шляхом придбання акцій кредитно-фінансових установ і, таким чином, створення змішаних інститутів.

За допомогою даного методу держава робить достатньо ефективний вплив на функціонування всієї кредитної системи. Метод регулювання шляхом створення державної власності досить поширений у країнах континентальної Європи і в країнах, що розвиваються. Так, у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, Туреччині, скандинавських країнах зберігається досить значний державний сектор у кредитній системі, незважаючи на розширення процесу приватизації останнім часом. У Франції шляхом націоналізації ряду банків і страхових компаній на початку 80-х років був істотно розширений кредитний сектор держави. Необхідно відзначити, що в більшості промислово розвинутих країн державна власність у кредитній системі поширюється і на банківський сектор. Це дозволяє державі швидше й ефективніше розв’язувати проблему державного боргу шляхом продажу урядових цінних паперів своїм кредитним інститутам і за рахунок останніх фінансувати значні інвестиційні проекти національних масштабів. Крім того, при наявності державних і комерційних кредитних установ здійснюється вплив на попит і пропозицію позичкового капіталу, динаміку його ринку, процентні ставки.

Великий вплив на регулювання кредитної системи здійснюють законодавчі заходи центрального уряду, місцевих органів, а також законодавчої влади. Вони розробляють пакети законів та інструкцій, що регламентують різноманітні сфери діяльностікредитно-фінансових інститутів. При цьому основну регулюючу функцію виконують центральна виконавча і законодавча влади, що розробляють головні пакети законів і визначають діяльність кредитно-фінансових інститутів.

У рамках виконавчої влади основними регулюючими органами є центральний банк і міністерство фінансів. У ряді країн створюються додаткові регулюючі органи центрального уряду. Звичайно, вони діють у країнах з порівняно високим рівнем одержавлення кредитної системи. Так, у Франції, крім центрального банку і міністерства фінансів, у регулюванні кредитної системи беруть участь Національна рада по кредитах, Комісія контролю над банками, Комісія біржових операцій.

Поряд з виконавчими органами у регулюванні активну участь беруть законодавчі органи (парламенти). У їх структурі діють спеціальні комітети, комісії, підкомісії, що коригують як урядову політику, так і діяльність кредитної системи. Вони можуть бути доповнені іншими органами парламенту. Так, у Конгресі США тривалий час ефективно працює Комісія з цінних паперів, що регулює інвестиційну діяльність кредитно-фінансових інститутів.

Особливе місце в державному регулюванні займають страхові компанії (особливо компанії страхування життя) як постачальники довгострокових кредитів на ринку позичкових капіталів. Основним об’єктом їх регулювання є страхові тарифи (ставки страхових премій). При цьому головним органом регулювання, як правило, виступає міністерство фінансів (винятком з цього правила є США, де страхові тарифи регулюються виконавчими органами штатів). Особливість регулювання кредитної системи за допомогою страхових тарифів полягає в тому, щостраховікомпаніїможутьпідвищитиставки,особливовгалузімайновогострахування, тому що воно є збитковим. Тому рівень меж страхових тарифів по майновому страхуванню регулюється досить жорстко як з боку міністерства фінансів, так і місцевих органів влади, якщо вони беруть участь у цьому, як у США.

Таким чином, система державного регулювання кредитної системи в промислово розвинутих країнах являє собою складний, ефективний і досить суперечливий механізм. Проте він укладався тривалий час, пройшовши етапи пристосування і структурних змін. Сучасному механізму регулювання кредитної системи значною мірою сприяли такі події, як криза 1929-1933 рр., повоєнне відновлення, валютно-фінансова криза 60-70-х і 90-х років, інфляція і банкрутства комерційних і ощадних банків у 70-90-х роках.



загрузка...