загрузка...
 
§8. Фінансові послуги комерційних банків. Лізинг
Повернутись до змісту

§8. Фінансові послуги комерційних банків. Лізинг

Комерційні банки надають різноманітні послуги, за які стягуються комісійні винагороди, нарахування і збори, що приносять визначений прибуток. Обсяг і розмаїття банківських послуг за останні роки ростуть, і це стає важливим джерелом банківського прибутку.

За останніх два десятиліття в діяльності комерційних банків одержало розвиток фінансування операцій по оренді, або по лізингу (від англ. leasing-оренда). Банки здають у довгострокову оренду машини, устаткування, транспортні засоби, споруди виробничого призначення промисловим підприємствам і укладають з ними лізингові угоди. Таким чином, замість того щоб видавати підприємству позичку на придбання зазначених коштів, банк сам купує їх і здає в оренду, зберігаючи за собою право власності. При цьому банк одержує орендну плату (лізингові платежі), а не позичковий відсоток. Для підприємств лізинг є специфічною формою фінансування інвестицій.

Загальні тенденції економічного розвитку, пов’язані з обмеженістю ліквідних коштів для розширення виробництва, з одного боку, і необхідністю оптимізації інвестицій в умовах науково-технічного прогресу, – з другого, зробили лізингові операції важливим інструментом економічної діяльності.

По-перше, лізинг надає можливості отримати додаткові інвестиції від іноземних партнерів, при цьому не в грошовому вираженні, що в наших кризових умовах викликає деякі труднощі в їх цільовому використанні, а в машинах та устаткуванні, які необхідні для виробничої діяльності.

По-друге, за допомогою лізингових операцій з’являється можливість економічними методами переорієнтувати банківські установи, страхові, акціонерні та інші підприємницькі структури в Україні на довгострокове кредитне обслуговування саме виробничої сфери економіки.

По-третє, лізинг привабливий для українських виробників, які не мають достатньо капіталу для купівлі устаткування, можливістю отримати його в лізинг, на умовах більш вигідних, ніж контракти купівлі-продажу.

Лізинг вигідний для лізингодавця, оскільки передбачає повідсоткове покриття всіх капітальних та інших витрат і отримання прибутку не меншого, ніж від інших операцій.

Цей фінансовий інструмент вигідний і для держави, оскільки заборгованість підприємств іноземним лізингодавцям не зараховується, як загальна фінансова заборгованість країн-імпортерів, на території яких розташовані лізингоодержувачі.

Крім ряду переваг для окремих суб’єктів лізингових операцій, лізинговий бізнес дуже позитивно впливає на економіку держави, оскільки дозволяє фінансувати виробничий сектор економіки в кризових умовах перехідного періоду, який характеризується спадом виробництва, нестабільністю фінансового сектора, кризою банківської системи. Лізинг може використовуватись як достатньо прозорий та ефективний метод детінізації економіки України. Сам механізм здійснення лізингових операцій передбачає використання коштів, що інвестуються лише з єдиною метою, а саме: для придбання основних засобів і подальшого надання їх лізингоодержувачу. Таким чином не виникає можливостей для нецільового використання та неповернення коштів лізингодавця. Не виникає умов і для обертання капіталу за межами законного обігу.

Введення в економічний лексикон терміну “лізинг” пов’язують з операціями телефонної компанії “Белл”, яка з 1877 р. прийняла рішення не продавати свої телефонні апарати, а здавати їх в оренду.

Але на сучасному етапі першу компанію під назвою “Юнайтед стейтс лізинг корпорейшн”, для якої здійснення лізингових операцій стало основним видом діяльності, було створено тільки у 1952 р. американцем Генрі Шонфельдом. У середині 60-х років обсяг лізингових операцій в США становив близько 110 млрд дол.

В сучасний період лізинг у США, як і в Західній Європі в цілому, перетворився на один з основних видів економічного бізнесу. Згідно з експертними оцінками, наприкінці 80-х років (а саме на початку 1988 р.) на світовому ринку за умовами лізингу було реалізовано основних фондів на 250 млрд дол., в той час, коли в 1979 р. — лише на 50 млрд дол.

Щодо загальної оцінки капітальних вкладень у машини та устаткування на частку лізингу припадає: в США – 25-30 %, в Англії, Франції, Швеції – 14 %; Норвегії – 10 %, в Японії – 8-10 %.

Широке впровадження лізингу у сучасний ринок послужило підставою для створення міжнародних лізингових інститутів. Так, Об’єднання Європейських лізингових товариств охоплює товариства і спілки 17 європейських країн.

У деяких країнах урядові установи використовують лізинг як особливу форму підтримки малого бізнесу.

В Україні угоди, подібні лізинговим, почали використовувати десь наприкінці 70-х — початку 80-х років, коли ще вона була однією з республік колишнього СРСР. Підприємства Радянського Союзу не могли вільно вийти на зовнішний ринок і в зв’язку з цим не мали іноземної валюти для оплати імпортного устаткування. Існувала державна монополія зовнішньої торгівлі та державна валютна монополія. Тому лізинг розглядався як одна з форм придбання або реалізації устаткування, яка використовувалась лише зовнішньоторговельними організаціями. Так, відомі факти укладання подібних угод Мінморфлотом СРСР, зовнішньоторговельним об’єднанням “Радтрансавто”, Аерофлотом. Лізинг фіксувався в угодах радянських партнерів з іноземними як оренда на певний строк, що відповідав строку служби майна (або дещо менший) із визнанням права власності за орендодавцем.

З початку 90-х років з отриманням можливості вільного виходу на міжнародний ринок суб’єкти підприємницької діяльності в Україні почали спроби самостійного використання лізингових операцій. Законом України “Про банки і банківську діяльність” лізингову діяльність дозволено було здійснювати комерційним банкам. Але з початком лібералізації цін і негативних інфляційних процесів лізинговий бізнес практично не развивався в Україні і тому в цьому питанні вона дуже відстала від країн з розвинутою ринковою економікою. Можливо, певна стабілізація економіки, прийняття 16 грудня 1997 року Законом України “Про лізинг” та підвищення зацікавленості у лізингу змінять цю ситуацію на краще.

Стаття 1 Закону України “Про лізинг” визначає лізинг як підприємницьку діяльність, що спрямована на інвестування власних або залучених фінансових коштів та полягає у наданні лізингодавцем у виключне користування на певний строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця чи здобутого ним у власність за дорученням та погодженням з лізингоодержувачем у відповідного продавця майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Наведене поняття розкриває певною мірою майже всі притаманні лізингу ознаки, але, на наш погляд, висвітлює лише економічний підхід до цієї проблеми. Якщо розглядати лізингові операції як правовідносини, то лізингом є суспільні відносини, які виникають у зв’язку з інвестуванням лізингодавцем тимчасово вільних або залучених фінансових коштів у заздалегідь визначене лізингоодержувачем майно, що передається йому за договором на певний термін для використання у підприємницьких цілях з періодичною сплатою його вартості.

З погляду правової теорії об’єктом лізингових відносин слід вважати суспільні відносини, що виникають між суб’єктами лізингу, а саме — сторонами лізингової угоди. На наш погляд, слід піддати сумніву поширену в присвяченій лізингу спеціальній літературі точку зору, згідно з якою об’єктом лізингу є рухоме та нерухоме майно, яке надається у лізинг. Ця точка зору отримала втілення також у прийнятому Законі “Про лізинг”. Ми вважаємо, що майно, яке надається у користування відповідно до договора лізингу слід визначити предметом лізингу, насамперед, що воно є предметом даного договору. Тому надалі будемо використовувати цей термін.

За своєю суттю лізингом є фінансова операція, яка містить кілька етапів, як-то:

1) юридична особа звертається до суб’єкта підприємницької діяльності, який має право здійснювати лізингову діяльність, з проханням придбати для неї певне майно;

2) лізингодавець здійснює фінансування замовленого майна (залишаючись власником предметів лізингу) і передає їх за договором лізингу в користування лізингоодержувачу;

3) лізингоодержувач використовує отримане в лізинг майно у своїх господарчих цілях, а з отриманого прибутку розраховується з лізингодавцем грошима або своєю продукцією;

4) по закінченні строку договору лізингоодержувач повертає майно або викуповує його по залишковій вартості (якщо це передбачалось договором лізингу).

Лізинг являє собою цілу сукупність господарчих операцій, до якої входять як обов’язкові елементи, наприклад купівля-продаж, оренда, так і факультативні: позичка, порука, гарантія, обслуговування, заклад та ін. Вже з початку 80-х років лізинг розглядається як нетрадиційна додаткова система перспективного фінансування, в якій застосовані орендні відносини, елементи кредитного фінансування під заклад, розрахунки за борговими зобов’язаннями та інші фінансові механізми.

Відповідно до ст.2 Закону України “Про лізинг” предметом лізингової діяльності може бути будь-яке нерухоме та рухоме майно, яке може бути віднесено до основних фондів відповідно до законодавства, в тому числі продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій) та ін яке не заборонено до вільного обігу на ринку та щодо якого немає обмежень для передачі його в лізинг (оренду).

Масштаби використання лізингових операцій за різними групами машин та устаткування залежать від строків їх морального зносу, ступеня монополізації ринків, від конструктивної складності машин та устаткування, від складності їх експлуатації та обслуговування. Наведені вище та ряд інших факторів часто є визначальними при прийнятті потенційних рішень про придбання майна у лізинг.

Прямими суб’єктами лізингової діяльності є:

1)лізингодавець — суб’єкт підприємницької діяльності, в тому числі банківська або небанківська фінансова установа, що передає в користування предмети лізингу.

У ролі лізингодавця може виступати:

установа банку, в статуті якого передбачений цей вид діяльності;

лізингова фірма або компанія — комерційна організація, яка створюється в формі акціонерних товариств або інших організаційно-правових формах та виконує у відповідності з статутними документами, або, якщо потрібно, ліцензіями функції лізингодавця;

будь-яка фірма або підприємство, для якої лізинг не є профілюючою сферою підприємництва, але й не заперечена статутом, та яка має фінансові джерела для проведення лізингових операцій.

2)лізингоодержувач – будь-який суб’єкт підприємницької діяльності (державне підприємство (організація), кооператив, мале підприємство, акціонерне товариство та ін.), що отримує в користування за договором предмет лізингу.

3)продавець лізингового майна (постачальник) – суб’єкт підприємницької діяльності, який виробляє або реалізує майно, що є предметом лізингу.

Також у лізинговій операції можуть брати участь так звані непрямі учасники:

1) банки, які фінансують лізингову операцію в разі нестачі фінансових засобів у лізингодавця;

брокери (підприємства, які спеціалізуються на посередницьких операціях), що організують весь комплекс лізингової угоди та є зв’язковою ланкою всіх її учасників;

страхова компанія, що здійснює страхування.

Лізингоодержувач за користування предметом лізингу періодично сплачує лізингові платежі. Період, за який вноситься лізинговий платіж, встановлюється в лізинговій угоді і може бути нерівномірним.

Згідно зі ст. 16 Закону України “Про лізинг” лізингові платежі включають:

суму, що сплачується при кожному платежі, частина вартості предмета лізингу, яка амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;

суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за лізинговою угодою;

платіж як винагорода лізингодавцю за отримане в лізинг майно;

оплату страхових платежів по договору страхування предмета лізингу, якщо він застрахований лізингодавцем;

інші видатки лізингодавця, передбачені лізинговою угодою.

У зв’язку з різними аспектними особливостями структури лізингу взаємозобов’язання між його суб’єктами мають складний характер. Виробник та лізингова компанія, укладаючи договір купівлі-продажу, виступають у ролі продавця та покупця. Після придбання майна покупець, надаючи його в тимчасове користування, виступає вже як учасник інших – лізингових відносин. До того ж учасники цих відносин мають між собою перехресний зв’язок: продавець майна, хоч і укладає угоду з лізингодавцем, передає його лізингоодержувачу та несе відповідальність за якість майна перед ним, а не перед стороною угоди з купівліпродажу.

На основі договору купівлі-продажу виробник (або ж власник) майна передає право власності на нього спеціалізованій лізинговій компанії. Але остання не може користуватися цим правом у повному обсязі через те, що не може використовувати предмет лізингу на власний розсуд. Точніше, з усіх повноважень власника лізингодавець може реалізувати лише право розпорядження майном, і лише певним чином — віддати його в тимчасове користування за договором лізингу. Це пояснюється тим, що він купує майно саме з такою метою. Обмеження прав власника можливо у разі, якщо він отримує за це якесь відшкодування. При лізингу таким відшкодуванням є амортизаційні та податкові пільги, що надаються лізингодавцю державою.

Щодо опціону на купівлю лізингового майна по закінченню строку договору лізингу, то в різних країнах існує різний підхід до того, чи є він обов’язковою умовою договору лізингу. Американське законодавство та практика не вважають йогообов’язковимелементомлізинговихвідносин.Відсутністьцієїумовизмінює загальні характеристики майнових відносин. Але включення або невключення опціону на купівлю не позбавляє лізинг його особливостей та специфіки.

В той же час французьке, бельгійське та італійське законодавства розглядають опціон на купівлю як один з обов’язкових елементів договору лізингу. Відмінності у вирішенні питання про опціон дали деяким авторам підставу для виділення відносин по договору лізингу на французьку та англосаксонську системи. Хоч правильніше було б відрізняти їх як романську та американську, тому що, наприклад, в Англії опціон не може бути умовою договору лізингу, інакше він перетворюється на договір оренди-продажу.

У світовій практиці ринок лізингових послуг можна умовно класифікувати згідно з такими ознаками: за ступенем окупності майна; складом учасників; набором послуг; предметом угоди; характером лізингових платежів; сектором ринку, в якому здійснються операції; цільовим призначенням.

За ступенем окупності (а також умовами амортизації) майна виділяють так звані фінансовий та оперативний лізинг. Фінансовим називається лізинг, при якому вартість майна повністю повертається лізингодавцю протягом терміну дії договору лізингу (що передбачає збіг терміну повної амортизацій майна і терміну договору). Для оперативного лізингу характерним є часткове відшкодування вартості зданого в лізинг майна (термін амортизації довший від терміну договору).

Фінансовий лізинг є найбільш поширеним видом лізингу, тому слід визначити його основні характерні риси:

строк, на який передається майно в тимчасове користування, наближається за тривалістю до строку експлуатації та амортизації всієї або більшої частини вартості майна;

протягом строку договору лізингодавець за рахунок лізингових платежів повертає собі вартість майна. Як правило, зобов’язання по технічному обслуговуванню, страхуванню тощо покладені на лізингоодержувача;

передбачається участь третьої сторони (постачальника або виробника предмета угоди);

не дозволяється розривати договір під час основного терміну оренди, тобто терміну, необхідного для відшкодування витрат лізингодавця. Проте практично це відбувається і тягне за собою значне зростання вартості операції;

як правило, висока вартість лізингу.

Для оперативного лізингу характерні такі властивості: лізингодавець не розраховує відшкодувати всі свої витрати за рахунок надходження лізингових платежів від одного лізингоодержувача; лізинговий контракт укладається на строк значно коротший, ніж строк амортизації обладнання і може включати право орендаря на дострокове припинення оренди і повернення устаткування. Це надзвичайно важлива умова для лізингоодержувача, оскільки вона підстраховує його на випадок морального старіння техніки, а також дозволяє йому своєчасно відмовитись від орендованого майна.

При оперативному лізингу звичайно лізингова компанія купує обладнання, не знаючи наперед конкретного орендаря. Виходячи з цього, лізингові компанії, що займаються оперативним лізингом, повинні досконало знати кон’юнктуру ринку інвестиційних товарів — як нових, так і тих, що вже були у користуванні. Лізингодавці при використанні цього виду лізингу самі страхують майно і забезпечують його обслуговування та ремонт, щоб зберегти предмет лізингу в задовільному технічному стані. При цьому ставка лізингових платежів, як правило, вища, ніж при фінансовому лізингу. Це пов’язано з тим, що лізингодавець, не маючи повної гарантії окупності витрат, повинен враховувати різні комерційні ризики (ризик не знайти орендаря на весь обсяг наявного устаткування, ризик пошкодження об’єкта угоди, ризик припинення довгострокового договору підвищенням вартості послуг та ін.).

Після закінчення строку лізингового договору лізингоодержувач має право пропонувати строк лізингу на інших, вигідніших умовах; повернути устаткування лізингодавцю; купити устаткування у лізингодавця за наявності опціону на продаж за залишковою чи ринковою вартістю. При цьому не виключається можливість реалізації устаткування третім особам.

Залежновідскладуучасників(суб’єктів)угодирозрізняютьтаківидилізингу:

прямий, при якому власник майна (постачальник) самостійно передає майно в лізинг (має місце двостороння угода, тому що постачальником і лізингодавцем є одна особа). У лізинговій операції, в якій беруть участь лише дві сторони здійснюється так званий зворотний лізинг, при якому власник продає належне йому майно фінансовій установі з одночасним оформленням угоди про довгострокову оренду своєї минулої власності на умовах лізингу (в цьому разі однією особою є постачальник і лізингоодержувач);

непрямий, коли передача майна в лізинг здійснюється через посередника. Цей вид аналогічний класичній лізинговій операції через те, що в ній бере участь постачальник, лізингодавець і лізингоодержувач, які діють окремо та самостійно;

лізинг за участю численних сторін (роздільний лізинг), специфічною особливістю якого є те, що лізингодавці забезпечують лише частину (близько 20-40 %) суми, необхідної для придбання предмета лізингу. Друга частина контрактної вартості фінансується кредиторами (банками, іншими інвесторами).

груповий акціонерний лізинг, який відрізняється від інших тим, що як лізингодавець виступає група учасників (акціонерів), які створюють спеціальну корпорацію (трастову компанію та ін.) і призначають довірену особу, яка здійснює в майбутньому всі необхідні операції щодо лізингових відносин.

За набором послуг розрізняють:

чистий лізинг, якщо повне обслуговування майна, що надається в лізинг, бере на себе лізингоодержувач. Саме він повинен сплачувати всі податки і збори, здійснювати страхування і здійснюва будь-які інші витрати, пов’язані з використанням устаткування;

лізинг з повним набором послуг (так званий “мокрий” лізинг від англійського “wet leasing”), при якому зобов’язання щодо повного обслуговування майна покладаються на лізингодавця. Такий вид лізингу використовують найчастіше виробники устаткування або великі оптово-торговельні організації. За вартістю він є одним з найдорожчих;

лізинг з частковим набором послуг, коли лізингодавець бере на себе лише окремі функції по обслуговуванню майна (наприклад, він може провести дослідження, що передує придбанню устаткування, здійснити проектування, поставку необхідних сировинних матеріалів, забезпечити необхідним кваліфікованим персоналом для роботи з устаткуванням тощо).

За предметом контракту існує:

лізинг рухомого майна (або машинно-технічний);

лізинг нерухомості.

Іноді як різновид відокремлюють лізинг майна, яке вже було в експлуатації. У цьому разі предмет лізингу передається в користування по оцінній вартості.

За характером лізингових платежів розрізняють:

лізинг з грошовим платежем, коли платежі здійснюються в грошовій формі;

лізинг з компенсаційним платежем — платежі здійснюються у вигляді поставки товарів, вироблених на лізингованому устаткування або у вигляді надання зустрічних послуг;

лізинг зі змішаним платежем, коли поєднуються перелічені у перших двох випадках форми сплати.

За сектором ринку, в якому здійснюються операції, відокремлюють:

внутрішній лізинг, коли всі учасники угоди є представниками однієї країни;

зовнішній (міжнародний) лізинг, до якого належать угоди, в яких хоча б

одна з сторін або всі сторони одночасно є представниками різних країн. У свою чергу цей вид поділяється на такі: експортний лізинг (до зарубіжної країни належить лізингоодержувач); імпортний лізинг (нерезидентом є лізингодавець) та транзитний лізинг, при якому лізингодавець фінансує придбання майна в одній країні з передачею його в лізинг користувачу в іншій країні.

За цільовим призначенням існує:

фіктивний лізинг, якщо угода укладається виключно з метою отримання найбільшого прибутку за рахунок використання необгрунтованих податкових та амортизаційних пільг;

справжній лізинг, при якому при проведенні операції вказана вище мета не є основною та визначальною.

Крім перелічених, на практиці використовуються й інші специфічні різновиди лізингових угод, серед яких є такі:

Лізинг, що поновлюється, – у договорі лізингу передбачається періодична заміна устаткування на вимогу лізингоодержувача на найновітніші зразки.

Контрактний найм – спеціальна форма лізингу, згідно з якою лізингоодержувачу надаються в користування комплектні парки машин, сільськогосподарської, дорожнобудівної техніки.

Генеральний лізинг – лізингоодержувач має право доповнювати список предметів лізингу без укладання нових контрактів.

Певну подібність до лізингу має прокат засобів побутової техніки. Російський вчений В.Д.Газман навіть ототожнює ці дві операції. Але, на наш погляд, незважаючи на певну аналогію, між ними є істотні відмінності. По-перше, вони виявляються в складі суб’єктів та особливостях предметів угоди. У побутовому прокаті, на відміну від лізингу, майно (йдеться про споживчі товари) надається приватним особам. Договір прокату (до речі, правова сторона прокату засобів побутової техніки та інвентаря регулюється типовими договорами прокату) не перевищує чотирьох місяців. При прокаті також не передбачається можливість придбання об’єктів прокату у власність користувача по закінченні строку угоди.

Лізинг, як нетрадиційний перспективний метод оновлення матеріальної бази та модифікації основних засобів підприємств різних форм власності, виконує кілька народногосподарських функцій.

Фінансова функція лізингу виражена чіткіше, оскільки лізинг є формою вкладання коштів в основні фонди. З розвитком технічного прогресу інвестиційні потреби народного господарства вже не можуть у повному обсязі задовольнитися виключно за рахунок традиційних каналів фінансування, а саме: за рахунок бюджетних засобів, власних засобів підприємств та організацій, довгострокового банківського кредиту та інших джерел. При цьому не тільки відбувається зміщення пріоритетів у джерелах (в перспективі повинна збільшуватися питома вага власних коштів підприємств та організацій), а й з’являються потреби у принципово нових каналах фінансування.

В цих умовах лізинг стає доповненням до традиційних джерел коштів для задоволення інвестиційних потреб підприємств. За своєю економічною сутністю лізинг найбільше нагадує довгостроковий банківський кредит. Розширення масштабів лізингового бізнесу в перспективі може, хоч і незначно, звузити сферу використання довгострокового кредитування, але в цілому призведе до зростання частини позичкових коштів у джерелах фінансування та кредитування основних фондів.

У сучасних умовах господарювання фінансова функція виконує у лізингу головну роль. Підприємство-лізингоодержувач, звертаючись до лізингу, отримує можливість користуватися необхідним йому майном, уникаючи мобілізації власних засобів або банківського кредиту. Звільнення лізингоодержувача від сплати вартості майна в повному обсязі вказує на лізинг як дуже вигідну альтернативу купівлі-продажу. Крім того, лізинг відкриває доступ до необхідного майна при наявності будь-яких кредитних обмежень або неможливості залучення з цією метою позичкових засобів.

Виробнича функція лізингу полягає в оперативному та гнучкому вирішенні лізингоодержувачем своїх виробничих завдань шляхом тимчасового використання, а не придбання машин та механізмів у власність. Він ефектніший стосовно устаткування, що має високу вартість і найбільший ризик морального старіння.

Як свідчить світовий досвід, бурхливий розвиток лізингу ініціюється прискоренням темпів науково-технічного прогресу. Так, наприкінці 60-х – початку 70-х років лізинговий бум за кордоном був спровокований різким зростанням на ринку попиту на електронно-обчислювальну техніку, яка й стала поряд з транспортними засобами одним з перших предметів лізингу.

Крім того, лізинг надає можливість лізингоодержувачеві використовувати у своїй виробничій діяльності не тільки певне устаткування, а й великі укомплектовані виробництва. При цьому створюються умови для отримання новітніх технологій, їх успішного освоєння і підтримки на високому технічному рівні. При “мокрому” лізингу передача в користування техніки може супроводжуватись, як уже наголошувалося, придбанням користувачем певного набору різних послуг: від технічного обслуговування до послуг, пов’язаних зі страхуванням, маркетингом, забезпеченням сировиною, робітничою силою та ін.

Наступна функція лізингу стосується використання його як додаткового засобу збуту. Ця функція лізингу має значення лише в тому випадку, коли до нього звертаються з метою розширення кола споживачів та завоювання нових ринків збуту.

За допомогою лізингу в коло споживачів залучаються такі підприємства, що або не мають фінансових можливостей придбати устаткування у власність, або через особливості виробничого циклу не потребують їх в постійне користування. В деяких випадках до лізингу одиничного обладнання звертаються перед закупівлею його партії з тим, щоб випробувати зразки в конкретних умовах виробництва.

Функція використання податкових та амортизаційних пільг має деякі особливості:

1) предмет лізингу відображається на балансі користувача або лізингодавця згідно з угодою між ними;

2) орендна плата відноситься на собівартість виготовлюваної продукції (послуг) і відповідно, зменшує оподаткований прибуток;

3) застосування прискореної амортизації, що обчислюється виходячи із строку контракту, зменшує оподаткований прибуток і прискорює поновлення матеріально-технічної  бази.

Взагалі, наявність податкових та амортизаційних пільг при лізингових операціях часто є причиною здійснення фінансових зловживань. Важливо відзначити, що вже перший досвід на практиці застосування подібних лізингових операцій у ХVI ст. в Великобританії показав, що вони колись використовувались з не зовсім чесною метою. В результаті оперування елементами речового і договірного права, які об’єднує інститут лізингу, з метою приховування дійсного стану справ — хто власник, хто володар, він використовувався як засіб таємної передачі власності для введення в оману кредиторів. Тому в 1571 р. було прийнято законодавчий акт, який забороняв подібні угоди. Дозволялося використовувати лише справжні угоди, згідно з якими в користування передавалося майно, за що встановлювалась плата на розумних підставах.

Подібні нормативні акти дуже актуальні і в наші часи. Світовій практиці відомі факти укладання фіктивних лізингових угод, які насправді були замаскованою умовною куплею-продажу, якій сторони надавали форму лізингової угоди лише для того, щоб скористатися згаданими пільгами.

У зв’язку з цим, наприклад, Служба внутрішніх доходів США періодично публікує правила, якими регулюються ті чи інші питання лізингу. Часто в них містяться основні критерії відмінностей між лізинговою угодою і договором умовної купівлі-продажу.

Так, договір розглядається як купівля-продаж, якщо в ньому передбачений обов’язковий перехід права власності до лізингоодержувача. Договір не буде розглядатись як лізингова угода, якщо періодичні платежі по ньому значно перевищують існуючі справедливі ставки платежів за тимчасове користування певним видом майна. Справедливими вважаються ставки, які використовуються в угодах, що, поза сумнівом, є лізинговими.

Велика кількість лізингових угод містить умову про право лізингоодержувача на придбання майна, що ним використовується, по закінченню строку договору. Але для того, щоб лізинг був дійсним, ціна, яку сплачує лізингоодержувач за майно, повинна дорівнювати ціні, за яку лізингодавець продав би це майно будь-якій особі.

Ці питання є дуже важливими при здійсненні контролю за правомірним використанням лізингових операцій в економіці України. Недосконалість лізингового законодавства, невідповідність його деяким існуючим законодавчим актам (зокрема Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”), відсутність нормативної бази, стосовно питань оподаткування, обліку лізингових операцій створюють як певні складнощі у їх застосуванні, так і умови для використання лізингу зі злочинними намірами. Так, несумлінний лізингоодержувач може спробувати незаконно отримати кошти шляхом продажу об’єкта лізингу, отримання кредиту під заставу цього майна та ін. Про можливість використання лізингу для приховування прибутку від оподаткування вже йшлося вище.

В той же час пільгове оподаткування лізингової діяльності приводить, як вже було відзначено, до збільшення кількості укладених лізингових угод і тим самим до зростання обсягів виробництва на підприємствах-лізингоодержувачах. Ці підприємства мінімум на період дії лізингової угоди будуть виробляти нові товари, отримувати прибуток від їх реалізації і, безперечно, сплачувати при цьому нові податки, які багаторазово перевищують кошти, що не надійшли до бюджету при наданні пільги.

Іншими словами, при створенні сприятливих умов для розвитку лізингу в Україні він може стати хоч і непрямим, але дуже ефективним засобом поповнення державного бюджету. Більше того, при достатній насиченості ринку лізинговими операціями створюються умови для прогнозування наповнення державного бюджету на період дії лізингової угоди, а якщо по її закінченні предмет лізингу буде викуплений лізингоодержувачем і процес виробництва не зупинятиметься, то й на більший період.

Комерційні банки є установами, що здійснюють платіжний оборот у масштабах усього господарства. Факторинг (англ. factoring від factor — агент, посередник) – це порівняно новий вид послуг в галузі організації розрахунків, різновид торговельно-комісійних операцій, що сполучаються з кредитуванням оборотного капіталу клієнта. Такі операції проводять спеціальні факторингові фірми, що, як правило, тісно пов’язані з банками або є їх спеціалізованими філіями і компаніями. У комерційних банках України ці операції здійснюють факторингові відділи, що працюють на принципах господарського розрахунку.

Факторингові операції полягають у тому, що банк купує у своїх клієнтів їхні вимоги до дебіторів, оплачуючи їм від 30 до 90 % вимог у вигляді авансу і сплати частини, що залишається (за відрахуванням відсотка за кредит), у суворо обумовлені терміни, незалежно від надходження платежу від дебіторів. В сучасних умовах комерційні банки можуть визначити фінансовий ризик при покупці вимог, тому що вони мають інформацію про фінансове становище більшості підприємств, у тому числі і закордонних. Це можливо завдяки існуванню в промислово розвинутих країнах великої комп’ютерної інформаційної мережі потужних банків, що співпрацюють між собою. В рамках даної системи банки готові надавати своїм клієнтам усіляку бухгалтерську, статистичну й іншу інформацію.

Факторинг є універсальною системою фінансового обслуговування клієнтів, тому що останні можуть не вести бухгалтерського обліку своїх вимог, не займатися перевіркою платоспроможності своїх покупців і неспроможні акумулювати необхідні їм ліквідні засоби. Банки можуть регулярно інформувати клієнтів про платоспроможність покупців, брати на себе гарантії за платежі в закордонних країнах, а також відповідні ризики у разі неплатоспроможності покупців. У свою чергу банкам вигідно проводити ці операції через їх високу прибутковість. Вартість факторингових послуг становить в розвинутих промислових країнах від 0,75 до 3 % річного обігу залежно від розміру акціонерного капіталу, фінансового становища клієнта, виду продукції, обсягу роботи та ін.

В міру збільшення фінансових активів у промислово розвинутих країнах комерційні банки розширюють довірчі (трастові, від англ. trast – довіра) операції. Ці послуги банків пов’язані з відносинами за дорученням. Траст-віддділи комерційних банків діють за дорученням клієнтів на правах довіреної особи і здійснюють операції, пов’язані в основному з управлінням власністю, а також виконують інші послуги. Банки проводять довірчі операції для приватних осіб, підприємств і фірм, добродійних компаній (фондів) та інших установ. Довірчі операції можна розділити на три види: управління спадщиною; виконання операцій за дорученням і в зв’язку з опікою; агентські послуги.

Розпорядження спадщиною за дорученням приватних осіб припускає виконання виконавцем траст-відділу банку ряду обов’язків. Основні з них полягають у тому, щоб відповідно до письмового заповіту або за розпорядженням суду зібрати й забезпечити активи спадкоємця, сплатити адміністративні витрати, борги і податки, розподілити майно між спадкоємцями і зробити особисті послуги членам сім’ї.

Траст-відділи здійснюють операції, пов’язані з управлінням майном за дорученням окремих осіб у порядку виконання опікунських функцій над неповнолітніми, недієздатними особами. Найпоширенішими операціями за дорученням є операції, пов’язані з управлінням власністю на довірчій основі. Вони виникають у результаті угоди між довірителем і довіреною особою і пов’язані з передачею майна довіреній особі, що далі володіє ним і розпоряджається в інтересах довірителя, або бенефіциара. При цьому банк може зберігати майно, інвестувати, розпоряджатися основною сумою і прибутками відповідно до умов угоди. Один з головних обов’язків довіреної особи в керуванні власністю — правильне інвестування коштів, що забезпечує визначений прибуток. Інвестування здійснюється відповідно до законів країни самим договором або угодою і політикою траст-відділу.

Агентські послуги виконують траст-відділи комерційних банків, беручи на себе функції агента. Якщо операції пов’язані з власністю, то право власності, як правило, зберігається за власником. Основними послугами є зберігання і розпорядження активами, управління власністю, юридичне обслуговування й інші агентські операції.

Підприємства і фірми звичайно звертаються за послугами до траст-відділів своїх комерційних банків, що виконують для них різноманітні операції. Довірчі операції включають обслуговування облігаційної позики, що супроводжується передачею довіреній особі права розпоряджатися майном, яке служить забезпеченням позики. Акціонерні компанії звертаються до послуг банку, довіряючи йому права власності по акціях і облігаціях, управління пенсійними фондами, доручаючи банку реєстрацію акцій, що випускаються на біржу, та ін. Для фірм банк здійснює платіжні функції: оплату купонів і погашення облігацій, термін яких настав; виплату дивідендів акціонерам компаній. Траст-відділи виконують функцію депозитарію — збереження акцій, по яким акціонери передали право голосування уповноваженим представникам (так званий голосуючий траст).

Банк може тимчасово управляти справами компанії у разі її реорганізації, ліквідації або банкрутства.

За довірчі операції комерційні банки одержують комісійну винагороду. За операціями, пов’язаними з управлінням спадщиною, винагорода в ряді країн встановлюється законодавчим шляхом або судовим рішенням. Комісійні платежі за агентські послуги в більшості випадків визначаються на договірних засадах, тому що обсяг роботи розрізнений за видами операцій. Комісійна винагорода може складатися з щорічних відрахувань від прибутку трасту, щорічного внеску з основної суми і в ряді випадків з основної суми по закінченні терміну дії угоди про трасти. Обсяг довірчих операцій повинен бути таким, щоб окупити пов’язані з цими операціями витрати і забезпечити банку одержання прибутку.



загрузка...