загрузка...
 
5.7. Дивідендна політика
Повернутись до змісту
На розподіл прибутку підприємств, створених у формі акціонерних товариств, значною мірою впливає обрана дивідендна політика, яка є сукупністю принципів і методів виплати дивідендів відповідно до завдань фінансово-господарської діяльності у конкретний проміжок часу.
Метою дивідендної політики є оптимізація пропорцій розподілу чистого прибутку на поточне споживання у формі дивідендів і виробничий розвиток з метою максимізації ринкової вартості підприємства. Відповідно, дохід акціонерів складається з двох частин: спожитої і капіталізованої.
До основних показників, що характеризують ефективність дивідендної політики, відносять:
1. Коефіцієнт виплати або дивідендний вихід характеризує пропорції розподілу чистого прибутку (після погашення фіксованих зобов'язань) на виплату дивідендів та фінансування інвестиційних потреб. До фіксованих зобов'язань належить виплата за рахунок прибутку основної суми боргу за кредитом, погашення облігаційних позик, виплата дивідендів за привілейованими акціями.
Є два способи визначення коефіцієнта виплати дивідендів:
1-й спосіб:
Ква = Да / ЧПа * 100%
(5.17)
де Кв — коефіцієнт виплати дивідендів;
Да — поточний дивіденд на одну акцію, виплачений грошима;
ЧПЛ — чистий прибуток акціонерного товариства в розрахунку на одну акцію після погашення фіксованих зобов'язань.
2-й спосіб:
Ка = ФВД / ЧП *100%
(5.18)
де ФВД — фонд виплати дивідендів за вирахуванням фіксованих зобов'язань (або інакше називається "масою" дивідендів);
ЧП — чистий прибуток AT після погашення фіксованих зобов'язань.
2. Рівень дохідності акцій характеризує розмір доходу, отриманий акціонерами на кожну гривню, вкладену в акції. Визначається за формулою
РДа = Да / РЦа * 100%
(5.19)
де РДа — рівень дохідності акцій; РЦЛ — ринкова ціна (курс) акції.
3. Акціонерні товариства для оцінки розробленої політики визначають показник, аналогічний РДЛ, за результатами сумарної оцінки всіх дивідендних виплат і вкладеного акціонерного капіталу. Називається такий показник ставкою доходу на оплачений капітал і визначається за формулою
СД = ФВД / АКо * 100%
(5.20)
де СД — ставка доходу на оплачений капітал; АК0 — оплачений акціонерний капітал.
4. Коефіцієнт співвідношення ціни та доходу на акцію (Кц/д) визначається за формулою
Кц/д = РЦа / Да
(5.21)
Крім перелічених показників для оцінки ефективності дивідендної політики можна використовувати показники зростання ринкової вартості акцій.
Проблемі формування оптимальної дивідендної політики в країнах з ринковою економікою приділяють значну увагу. Адже від її вибору залежить рівень добробуту власників капіталу, розміри власних фінансових ресурсів і темпи виробничого розвитку на засадах самофінансування, ринкова вартість капіталу підприємства і його фінансова стійкість у довгостроковому періоді.
У загальному вигляді основний зміст теоретичних досліджень з питань дивідендної політики представлено в табл. 5.7.


Цей аналіз показує, що в рамках розробки дивідендної політики вирішується широке коло питань, основними з яких є:
Чи слід виплачувати всю або лише частину прибутку акціонерам у поточному періоді або ж реінвестувати її з метою майбутнього підвищення ринкової вартості капіталу?
За яких умов слід змінити значення дивідендного виходу?
Чи слід в довгостроковому періоді дотримуватися однієї дивідендної політики і коли її доцільно змінити?
В якій формі виплачувати акціонерам зароблений чистий прибуток: в грошовій, у вигляді додаткових акцій або через викуп акцій?
Які конкретні методи нарахування дивідендів і схеми виплат використовувати?
У світовій практиці фінансового менеджменту всі названі вище питання вирішуються лише щодо простих акцій, оскільки для цього виду фінансових інструментів можливі альтернативні форми розподілу чистого прибутку. А виплати за привілейованими акціями належать до обов'язкових фіксованих платежів, рішення за якими пов'язується з вибором структури капіталу.
Основні форми виплати дивідендів проілюстровані схемою на рис. 5.10.

У випадку використання грошових виплат можуть використовуватися різні форми їх оголошення:
розмір дивіденду на одну акцію у вартісному вираженні;
відсоток від ринкової ціни акції (РДа);
відсоток від чистого прибутку або дивідендний вихід (Кв);
дивіденд оголошується без урахування податків з власників акцій.
Процедура виплати дивідендів передбачає визначення чотирьох основних дат, можливий інтервал між якими проілюстровано на рис. 5.11.

Більш детально зупинимося на послідовності окремих процедур.
Дата оголошення дивіденду — день, коли приймається і оприлюднюється рішення акціонерного товариства щодо розміру поточного дивіденду, офіційно встановлюється дата перепису і виплати дивідендів.
Екс дивідендна дата — акціонери, які купили акції до цієї дати, мають право на отримання оголошеного дивіденду. Якщо ж операція купівлі-продажу акцій була здійснена після ексдивідендної дати, поточний дивіденд новому власнику не виплачується. Відповідно в цей день ринкова ціна акцій падає на величину оголошеного дивіденду.
Дата перепису, як правило, встановлюється за 2—4 тижні до їх виплати. У цей день здійснюється реєстрація акціонерів, що мають право на отримання оголошеного дивіденду. Встановлення спеціальної дати реєстрації власників зумовлено постійними змінами їх складу в умовах обертання акцій на фондовому ринку.
Дата виплати — день, коли безпосередньо здійснюються грошові виплати дивідендів акціонерам, що мають право на їх отримання.
Принципи дивідендної політики
Розробка ефективної дивідендної політики базується на використанні таких принципів:
збалансування різноманітних інтересів акціонерів, кредиторів та самого акціонерного товариства як суб'єкта господарювання;
врахування впливу інфляції на рівень дивідендних виплат акціонерам і обсяг реінвестованого чистого прибутку підприємства;
використання не менше 5 % чистого прибутку на формування резервного фонду акціонерного товариства до досягнення ним 25 % статутного фонду;
врахування різниці в інтересах дрібних і великих (стратегічних) інвесторів;
формування і збереження основного контингенту акціонерів, яких задовольняє дивідендна політика підприємства;
розумне поєднання грошових і негрошових форм виплати дивідендів, виходячи з реальних фінансових і матеріальних можливостей акціонерного товариства;
врахування асиметричної інформації, тобто різного ступеня інформованості акціонерів і менеджерів про реальний стан справ і перспективи розвитку підприємства;
врахування фактору ризику.
Фактори, що визначають дивідендну політику
Під час вибору конкретних форм і методів виплати дивідендів необхідно враховувати вплив різних груп факторів, що стосуються інвестиційних можливостей, об'єктивних обмежень, досягнутої ефективності діяльності тощо.
До основних факторів, що зумовлюють конкретний зміст дивідендної політики компанії, відносять:
1. Стадія життєвого циклу підприємства. На ранніх стадіях пріоритетним напрямком використання чистого прибутку є інвестиційний розвиток, що обмежує виплату дивідендів. На пізніх стадіях, навпаки, стабілізуються темпи зростання прибутку, і дивідендні виплати можуть суттєво підвищуватися.
Інтенсивність інвестиційних процесів на підприємстві. Необхідність розширеного відтворення та наявність високоефективних інвестиційних проектів потребують значної капіталізації прибутку і зменшують розмір фонду дивідендних виплат.
Вартість залучення фінансових ресурсів з альтернативних джерел та їх доступність на фінансовому та грошово кредитному ринках. Чим дорожчі зовнішні фінансові ресурси, тим більшу частину прибутку потрібно реінвестувати.
Рівень кредитоспроможності підприємства і його можливості щодо залучення додаткового позикового капіталу. Якщо ще не повністю використана позикова місткість підприємства і є можливість пролонгувати або залучити додаткові довгострокові кредити, зменшується потреба в нарощенні акціонерного капіталу, і дивідендна політика може бути більш виваженою.
Фінансові обмеження. Необхідність першочергового погашення заборгованості за зобов'язаннями з фіксованими виплатами (кредитами, облігаціями, привілейованими акціями) зменшує дивідендний коридор, в рамках якого може здійснюватися дивідендна політика.
Договірні обмеження. Акціонерне товариство при виборі методів і форм виплати дивідендів повинно дотримуватися договірних обмежень, включених в його установчі документи.
Склад акціонерів та їх пріоритети. Дрібні акціонери (в тому числі пенсіонери, працівники-акціонери) зацікавлені у збільшенні дивідендів і, відповідно, у підвищенні коефіцієнта виплат дивідендів. І, навпаки, високодохідні акціонери (в тому числі стратегічні інвестори) зацікавлені у зменшенні сумарних податків і, відповідно, у відтоці чистого прибутку у вигляді дивідендів. Якщо сформувався постійний контингент акціонерів, яких задовольняє дивідендна політика корпорації, то тоді менеджери не повинні часто змінювати дивідендну політику. І, навпаки, якщо є коло потенційних акціонерів, зацікавлених у новій дивідендній політиці і попит на акції з їх боку буде переважати пропозицію акцій незадоволених акціонерів, то акціонерне товариство може змінити дивідендну політику з метою підвищення ринкової ціни акцій.
Рівень дивідендних виплат конкурентами та ризик втрати контролю над підприємством. Низький рівень дивідендів порівняно з конкуруючими фірмами може призвести до суттєвого зменшення ринкової ціни акцій та їх масового розпродажу, що може збільшити ризик фінансового захоплення підприємства конкурентами.
У теорії дивідендів залежно від міри ризику для розвитку акціонерного товариства виділяють три стратегії формування дивідендної політики: консервативну, помірковану (компромісну), агресивну. Сукупність методів, яка може застосовуватися в рамках кожної стратегії, проілюстрована схемою на рис. 5.12.

Детально розглянемо механізм окремих методів нарахування дивідендів.
Метод залишкових виплат передбачає, що фонд виплати дивідендів формується за залишковим принципом лише після того, як за рахунок чистого прибутку профінансовано інвестиційні потреби підприємства.
Перевагою політики цього типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недоліки цієї політики полягають у нестабільності величини дивідендних виплат, непередбачуваності їх розмірів у майбутньому і навіть повній відмові від виплати дивідендів у періоди високих інвестиційних потреб, що може негативно позначитися на рівні ринкової ціни акцій. Таку дивідендну політику доцільно використовувати лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов'язаних з високим рівнем його інвестиційної активності.
При економічному обґрунтуванні залишкової дивідендної політики необхідно враховувати таке правило фінансового менеджменту: інвестори віддають перевагу акціям фірми, що реінвестує прибуток замість виплати поточних дивідендів лише у тому випадку, якщо в результаті реінвестування рентабельність активів фірми перевищуватиме той рівень дохідності, який інвестори можуть отримати, самостійно інвестуючи грошові кошти.
Метод стабільної величини дивідендів полягає у встановленні фіксованої ставки доходу на оплачений акціонерний капітал. Перевагою цього методу є його висока надійність, що сприяє впевненості акціонерів у незмінності величини поточного доходу, а також визначає стабільність котировок акцій на фондовому ринку. Недоліком же цього методу є його слабкий зв'язок з фінансовими результатами діяльності підприємства, тобто в період погіршення кон'юнктури і низького обсягу прибутку інвестиційна діяльність підприємства зводиться до нуля.
Метод постійної і змінної частки дивідендів передбачає регулярні стабільні невисокі дивіденди і додаткові виплати в сприятливі роки. Перевагою цієї політики є стабільна гарантована виплата дивідендів у мінімально передбаченому розмірі. Спостерігається тісний зв'язок з фінансовими результатами підприємства, що дає змогу збільшити розмір дивідендів у період ефективної господарської діяльності. Основним недоліком цього методу є те, що виплати мінімального розміру дивідендів протягом довгого періоду зменшують інвестиційну привабливість акцій компанії. Відповідно падає і їх ринкова ціна.
Метод постійного зростання величини дивідендів. За використання цього методу встановлюється фіксований темп зростання дивідендів. Переваги цієї політики полягають у забезпеченні високої ринкової вартості акцій компанії і створенні позитивного іміджу серед потенційних інвесторів. До недоліків цієї політики слід віднести відсутність гнучкості в її проведенні і постійне збільшення фінансової напруги у випадку, коли фонд дивідендних виплат зростає швидше, ніж сума прибутку. В результаті інвестиційна активність підприємства та коефіцієнт фінансової стабільності знижуються.
Крім перелічених методів грошових виплат дивідендів з метою впливу на ліквідність акцій і утримання їх ринкової ціни в межах оптимального діапазону фірма може використовувати операції подрібнення й укрупнення акцій.
Подрібнення акцій (спліт) передбачає випуск додаткових акцій без збільшення розміру акціонерного капіталу. При цьому відповідно до масштабу подрібнення зменшується номінал акцій і збільшується їх кількість. Зменшення ринкової ціни акцій робить їх більш привабливими для інвесторів, особливо якщо величина дивіденду на одну акцію зберігається або зменшується в меншій пропорції, ніж номінал. У результаті курс акцій в майбутньому зростає. Після подрібнення акції фірми стають більш доступними для дрібних інвесторів. Ефективність подрібнення акцій оцінюється за допомогою коефіцієнта співвідношення ринкової ціни та доходу акції (Кц/Д) до і після здійснення спліту. Недоліком цієї операції є додаткові витрати на випуск акцій.
Консолідація (укрупнення) акцій — зворотна щодо подрібнення операція, яка полягає в обміні декількох акцій на меншу кількість з більшим номіналом відповідно до обраного масштабу укрупнення. Як і попередня операція, консолідація не змінює загального розміру власного капіталу, а має швидше психологічний вплив на інвесторів. Позитивним моментом консолідації є зменшення флуктації ринкової ціни акцій і підтримання її в оптимальному діапазоні. Особливо велике значення укрупнення акцій має у випадку значного інфляційного знецінення акцій і переоцінки активів компанії. Але як і у випадку спліту, при консолідації акцій мають місце додаткові витрати з випуску цінних паперів.
Політика виплати дивідендів акціями. За цієї негрошової форми розрахунків акціонери отримують замість грошових виплат додатковий пакет акцій. Як правило, акціонерна компанія вдається до виплати дивідендів акціями у випадку погіршення фінансового стану або тимчасового дефіциту фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних програм за загальної фінансової стійкості. Але в будь-якому випадку слід розуміти, що виплата дивідендів акціями диктується не відсутністю грошових коштів у підприємства взагалі, а неможливістю їх концентрації до моменту виплати дивідендів або наявністю більш пріоритетних для акціонерної компанії напрямків використання чистого прибутку.
До переваг цієї дивідендної політики слід віднести:
суттєву податкову економію у випадку, якщо дивіденди виплачені акціями, не оподатковуються або оподатковуються за меншими ставками;
збереження сталого складу акціонерів (на відміну від випадку публічного розміщення акцій, коли відбувається розпорошення власників капіталу);
можливість реінвестування прибутку без розкриття інвестиційного об'єкту (у випадку нового випуску акцій і облігацій мета залучення коштів обов'язково оприлюднюється, а тому виплата дивідендів акціями є чи не єдиним способом формування інвестиційних ресурсів у випадку, коли акціонерна компанія планує поглинути іншу фірму, і не розголошує своєї комерційної таємниці);
підвищення ліквідності акцій через зниження їх ринкової ціни (замість використання такого штучного прийому регулювання ринкової ціни акцій як подрібнення).
Найчастіше політика виплати дивідендів акціями здійснюється без зміни обсягу валюти балансу шляхом перерозподілу джерел власного капіталу. В результаті такої реструктуризації відбувається зростання акціонерного капіталу за рахунок зменшення розподіленого прибутку. При цьому, якщо випуск акцій здійснюється за ринковими цінами, статутний фонд зростає на суму додаткового випуску акцій в межах номіналу, а додатковий капітал — на величину сумарного перевищення ринкової ціни над номіналом додатково випущених акцій.
Політика викупу акцій. У зв'язку з тим, що при викупі акціонерною компанією своїх власних акцій її чистий прибуток використовується на виплати власникам капіталу, цю політику можна розглядати як альтернативну грошовим виплатам дивідендів.
Акції можуть викупатись:
через механізм фондового ринку за ринковою ціною;
на спеціально організованих в оголошений період часу тендерах за фіксованою ціною;
на аукціонах за найменшою запропонованою ціною;
шляхом прямого викупу пакету акцій у одного великого (стратегічного) акціонера за ціною на домовленість.
Приклад
Використовуючи наведені нижче дані, обґрунтувати, що вигідніше з позиції акціонерів та акціонерного товариства: витрати ти 55 % чистого прибутку (після здійснення усіх фіксованих виплат) на виплату поточних дивідендів або на викуп своїх власних акцій?
120 25 000
4,8 40
8,333
Чистий прибуток після погашення фіксованих зобов'язань, тис. грн.
Кількість звичайних акцій, шт.
Дохід на одну акцію, коп. (120 000:25 000)
Ринкова ціна акції, грн
Коефіцієнт співвідношення ринкової ціни і доходу на акцію (40 : 4,8)
Фонд виплати дивідендів становить: 120 • 55 : 100 % = 66 тис. грн.
Дивіденд на одну акцію: 66 000 : 25 000 = 2,64 грн.
Якщо витратити прибуток на викуп акцій, можна викупити:
66 000 : (40 + 2,64) = 1548 акцій.
Кількість акцій в обігу: 25 000 - 1548 - 23 452 шт.
Дохід на акцію після викупу: 120 000 : 23 452 = 5,12 грн.
Ринкова ціна після викупу: 5,12 • 8,33 = 42,64 грн.
Таким чином, з позицій пересічного акціонера обидва варіанти використання чистого прибутку рівноцінні: або мати одну акцію ринковою ціною 40 грн плюс 2,64 грн. поточного дивіденду, або володіти однією акцією, ціна якої зросла до 42,64 грн.
Але з погляду акціонерного товариства варіант викупу акцій має низку переваг:
по-перше, зростає дохід на одну акцію і відповідно підвищується їх інвестиційна привабливість;
по-друге, за рахунок податкової економії акціонери отримують непрямий дохід, оскільки у випадку викупу акцій немає необхідності сплачувати податок на дивіденд.
В окремих випадках акціонерна компанія може здійснювати програму автоматичного реінвестування прибутку, яка є змішаною формою дивідендних виплат і дає акціонеру право вибору між двома альтернативами:
отримати дивіденд у грошовій формі;
реінвестувати частину або всю суму дивідендів і отримати додаткові акції (як правило, з метою стимулювання акціонерів нові акції продаються з дисконтом).
Висновки до розділу
Управління прибутком — це система скоординованих дій щодо його формування, розподілу за напрямками призначення та забезпечення ефективного використання.
Прибуток від операційної діяльності визначається як різниця між чистим обсягом реалізованої продукції і її собівартістю плюс прибуток від іншої операційної діяльності за мінусом адміністративних витрат і витрат на збут.
На обсяги операційного прибутку впливають зовнішні і внутрішні фактори. Головними серед внутрішніх є збільшення обсягів продажу, зниження собівартості продукції, зміни асортименту продукції.
Управління витратами передбачає знання їх складу, класифікації та методів розподілу на виготовлену продукцію.
Управління операційним прибутком передбачає визначення беззбиткового обсягу продажу (або порогу рентабельності) та запасу фінансової міцності підприємства. В основі цих розрахунків лежить розподіл собівартості на змінні й постійні витрати. Наявність постійного елементу витрат в собівартості зумовлює дію ефекту операційного лівериджу (важеля), який проявляється в тому, що темпи зміни прибутку значно вищі за темпи зміни обсягів продажу.
Чим більша частка постійних витрат у собівартості продукції, тим інтенсивніше змінюється операційний прибуток щодо змін обсягів продажу. Коефіцієнт сили дії операційного лівериджу відображає ступінь підприємницького ризику.
Чистий прибуток — це прибуток, який залишається в розпорядженні підприємства. Для його визначення необхідно до операційного прибутку додати прибуток від інвестиційної і фінансової діяльності, а потім відняти податок з прибутку від звичайної діяльності. Отриманий результат ще раз коригується на суму доходів і витрат від надзвичайних подій, а також податку з надзвичайного прибутку.
Вибір дивідендної політики залежить від фактичного розміру і темпів зростання прибутку компанії, стадії життєвого циклу, інтенсивності інвестиційних процесів, вартості та доступності капіталу з альтернативних джерел, закладених в установчі документи договірних обмежень, складу клієнтури, розміру дивідендів у конкурентів.
Залежно від конкретних умов господарювання можуть здійснюватися різні типи дивідендної політики: політика залишкових дивідендних виплат; стабільної величини дивідендних виплат; стабільного розміру дивіденду; мінімального стабільного дивіденду з надбавкою в окремі періоди; постійного зростання дивідендів; виплати дивідендів акціями; викупу акцій.



загрузка...