Кожний з видів фінансової звітності складається зі статей, об'єднаних у розділи. Підприємство заносить інформацію до тієї чи іншої статті тільки тоді, коли вона відповідає певним критеріям (рис. 10.5).
У зв'язку з цим інформація підлягає аналізу на відповідність цим критеріям та внесенню до статей звітності. Цей процес називається визнанням фінансової інформації.
Об'єкт бухгалтерського обліку вважається активом, якщо він відповідає трьом умовам:
1. Підприємство отримало його внаслідок минулих операцій або подій (придбання, будівництво), оскільки намір придбати не означає придбання активів.
2. Отримані ресурси втілюють майбутні вигоди. Майбутня економічна вигода — це потенційна здатність активу сприяти надходженню на підприємство грошових коштів або їх еквівалентів (рис. 10.6).
3. Ресурси контролюються підприємством. Такий контроль витікає з права власності на активи або іншого юридичного права (права використання активу), що дає змогу підприємству контролювати майбутні вигоди, які воно очікує отримати від цього активу.
Слід зазначити, що в певних випадках ресурс може відповідати визначенню активу навіть за відсутності юридичного контролю. Наприклад, зберігаючи своє "ноу-хау", підприємство може контролювати вигоди, які очікує отримати від нього.
4. Існує можливість достовірної оцінки активу. Якщо актив не можна обґрунтовано оцінити, він не включається до балансу. Наприклад, у випадку, коли підприємство не може достовірно оцінити вартість нематеріального активу, він не відображається у балансі, але може бути описаний в примітках, якщо інформація про цю власність має суттєве значення.
Для визначення балансової вартості активів використовуються такі види оцінок:
Історична (фактична) собівартість — це сума грошових коштів або їх еквівалентів, чи інших форм компенсації, виданої на момент придбання. Формою компенсації можуть бути інші активи або прийняті на себе зобов'язання. Історична собівартість придбаних активів включає ціну їх придбання і витрати на транспортування, монтаж, митні платежі тощо. Історична собівартість активів, створених підприємством (готова продукція, НЗВ) — це їх виробнича собівартість.
Поточна (відтворювальна) собівартість — це сума грошових коштів, їх еквівалентів або інших форм компенсації, яку необхідно було б заплатити для придбання (створення) такого самого активу на поточний момент. Термін "відтворювальна собівартість", як правило, застосовується до активів, що періодично поновлюються (запаси, основні засоби).
Вартість реалізації — це ціна реалізації активу в умовах звичайної господарської діяльності.
Чиста вартість реалізації виключає витрати на завершення виробництва активу та на збут. Для визначення чистої вартості реалізації використовується розрахункова ціна реалізації та розрахункові витрати. Наприклад, запаси, як правило, відображаються за найнижчою з двох оцінок — собівартістю або чистою вартістю реалізації. Якщо розрахункова ціна продукції 120 грн., собівартість незавершеного виробу — 60 грн., готового — 90 грн., а для завершення виготовлення виробу необхідно ЗО грн., для збуту готового виробу — 10 грн., то чиста вартість реалізації незавершеного виробу становитиме — 80 грн. (120 - 10 - ЗО), готового — 110 грн. (120- 10).
Теперішня вартість — це теперішня (дисконтована) вартість майбутніх чистих грошових надходжень, які очікуються від використання активу в умовах звичайної господарської діяльності.
Справедлива вартість активу — це сума, за яку актив може бути проданий між інформованими, зацікавленими і незалежними партнерами, тобто такими, що діють у власних інтересах.
В економічній практиці найбільш часто використовується оцінка активів за історичною собівартістю, але якщо оцінюються запаси, то приймається найнижча з двох оцінок — собівартість або чиста вартість реалізації. Довгострокові зобов'язання відображаються за теперішньою вартістю.
