загрузка...
 
3.1. Економіко-правові засади управління промисловою власністю
Повернутись до змісту
З наближенням до економіки, заснованої на знаннях, майбутнє кожної надії усе більше буде залежати від обсягу їх використання з метою створення національного багатства та підвищення соціального добробуту.
Завдання патентної політики мають бути сформульованими на підставі глибокого всебічного аналізу стану патентно-ліцензійної роботи у країні, висвітлення причин, які заважають її розвитку та вивченню ресурсних і законодавчих можливостей.
Патентне законодавство України не має розділу про державне стимулювання винахідництва. Таким чином економічна та матеріальна основи винахідництва в Україні виявилися підірваними. Ексклюзивне право власника патенту на винахід та інші ОПВ не призвело ні до підвищення винахідницької активності, ані до збільшення кількості високоефективних винаходів, які використовуються вітчизняною промисловістю. Навпаки, ситуацію, що склалася, можна назвати жалюгідною. Чим це пояснюється?
Скасування в українському законодавстві норми про податкові пільги для підприємств, які використовують винаходи (корисні моделі), зумовило втрату їхньої зацікавленості у використанні нової техніки і технології. Результатом цього стали скорочення і ліквідація патентних підрозділів, згортання винахідницької діяльності і використання її результатів — одного з найважливіших чинників економічного і науково-технічного розвитку України. Винятком стали лише ті нечисленні підприємства і організації, керівники яких самі були активними винахідниками, усвідомлювали всю важливість роботи патентних служб для забезпечення майбутнього науково-технічного розвитку і тому у найскрутніших господарчих умовах намагалися зберегти їх усіма правдами і неправдами.
З 1992 року патентна політика формується під впливом хибних настанов: у сфері охорони промислової власності закони мають бути вільними від економічних норм, які нібито повинні визначати інші розділи законодавства. Одначе в інших законодавчих актах норм економічного стимулювання так і не з'явилося. А проте, у патентних законодавствах цивілізованих країн, на досвід яких орієнтувалися розробники українських законів, містяться заходи економічного впливу на винахідництво.
Перехід до відносин на патентній основі, не підкріплений механізмом державного стимулювання інновацій, виявився для винахідництва і патентної справи занадто болючим і навіть руйнівним. Попервах Держпатент України, а згодом і Департамент інтелектуальної власності як представники держави усунулися від економічного регулювання цих відносин, зосередивши свою активність на видачі охоронних документів, патентній інформації та на питаннях патентного права. З руйнацією системи державного стимулювання виникли проблеми щодо розвитку винахідництва в Україні:
• спад винахідницької діяльності;
• скорочення використання винаходів;
• вивезення за демпінговими цінами вітчизняних розробок за кордон без належної правової охорони;
• виїзд за кордон носіїв інтелектуального потенціалу;
• інтенсифікація використання винахідницького потенціалу кримінальним сектором, тіньовою економікою;
• прискорена інфляція, яка змушує потенційних інвесторів відмовлятися від вкладення коштів у інновації і спричиняє перекачування капіталів у сферу "отримання швидких грошей";
• загроза розвалу високотехнологічних галузей, які припинили застосовувати передові технічні досягнення, і перспектива перетворення України на сировинний придаток розвинених країн.
Зрозуміло, що перераховані проблеми, частина яких сягнула стану, що загрожує науково-технічній і економічній безпеці нашої країни, взаємопов'язані і зумовлені спільними для народного господарства причинами. Ці причини можна поділити на дві групи: ті, що виникли через кризу в економіці, і породжені неадекватною патентною політикою та вимогами перехідного періоду. Якщо подолання перших потребує тривалих зусиль в рамках цілого господарчого механізму, то другі можна ліквідувати досить швидко зусиллями самого патентного відомства. А для цього необхідно впровадити виважену патентну політику, спрямовану на вирішення цілком визначених завдань:
• відновлення патентних служб на підприємствах і в організаціях;
• створення чинної системи державного стимулювання винахідницької й інноваційної діяльності;
• забезпечення надійного правового захисту промислової власності, створення необхідного для цього організаційного механізму;
• сприяння збереженню й зміцненню конкурентоспроможності найкращих зразків товарів і технологій, створення умов для їхнього удосконалення;
• збереження й розвиток винахідницького потенціалу, забезпечення умов для його продуктивного використання;
• захист інтересів країни у міжнародному технологічному обміні.
Звісно, вирішення цих завдань неможливе без державного стимулювання і регулювання винахідницької діяльності. Попри падіння практично всіх показників винахідницької й інноваційної діяльності, держава поки що володіє достатньою владою та фінансовими можливостями для здійснення ефективної патентної політики в інтересах відродження України.
Видається, що у ситуації, яка склалася, необхідно вжити кардинальних заходів (Рис. 3.1).
Англійський економіст Томас Стюарт зазначає [134], що "...у майбутньому країна, яка контролює знання і вміло використовує їх, дістає у своє розпорядження потужний інструмент влади та впливу і може претендувати на роль лідера цивілізації, бо знання є більш вагомою загрозою фінансовій владі, ніж профспілки чи антикапіталістичні політичні партії, оскільки інформаційна революція усуває потребу у капіталі на одиницю продукції".
Головний висновок, якого дійшли Г. Десменд і Р. Келлі [34], такий: "Основним економічним ресурсом третього тися-

чоліття — "засобами виробництва" — будуть знання, а не капітал, природні багатства та праця". Цей висновок зроблено на тій підставі, що за останні 50 років ключовими ділянками господарювання в розвинених країнах є галузі, які виробляють і розповсюджують не речі, а знання та інформацію.
На жаль, практика останніх років засвідчила, що стосовно інтелектуально-технічної сфери у нас провадиться відверта політика "на виживання". Науково-технічний потенціал в Україні неухильно зменшується. Так, чисельність фахівців, які виконують НДР і ДКР, за 1990—1998 роки скоротилася на 42,9%, кількість розробок нових видів техніки і технологій зменшилася на 29,8%, у тому числі розробок, технічний рівень яких перевищує світовий, — на 22% [33]. Це, безумовно, вплинуло негативно і на винахідницьку діяльність.
2000 р. супроти 1995 р. чисельність винахідників, авторів промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій зменшилася з 64,8 тис. до 45,1 тис. осіб, тобто на 30,4%. Водночас кількість підприємств, що виконують роботи зі створення і використання ОПВ, зменшилася з 3320 1995 р. до 1659 2000 p., тобто вдвічі [38]. Порівняно з 1991 р. ситуація виглядає ще гірше: кількість винахідників і раціоналізаторів скоротилася у понад 20 разів, промисловими підприємствами використовується винаходів майже у 8 разів менше [116].
Вкупі з негативними тенденціями, що зумовлювали економічний розвиток країни останнього десятиріччя, це спричинило істотне (майже шестикратне) уповільнення технологічної еволюції промислових підприємств, про що свідчать дані Табл. 3.1
Сьогодні у цілому світі процеси охорони промислової власності набрали надзвичайно високої інтенсивності. Про це свідчать, зокрема, такі факти. Щороку подається близько 750

тис. заявок на патентування. 2000 р. дохід від продажу ліцензій на запатентовані об'єкти становив $ 100 млрд., що в 10 разів більше, ніж 1990 p. [161J. Обсяг патентних заявок в рамках Договору про патентну кооперацію (РСТ) 2000 р. сягнув понад 90 тис, що еквівалентно 8,5 млн. національних патентних заявок. У рамках Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків 2000 р. було зареєстровано 23 тис. товарних знаків і щодо 6900 було поновлено реєстрацію, а в рамках Гаазької угоди про міжнародне депонування промислових зразків депоновано 7300 промислових зразків [163].
Зазначимо, що за останні роки кількість заявок на ОПВ в Україні має тенденцію до зростання. Динаміку надходження заявок на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг показано на Рис. 3.2 —3.5 [118].
З Рис. 3.5 видно, що відбувається пріоритетний розвиток охорони знаків для товарів і послуг нерезидентів України. Це віддзеркалює пріоритетність конкуренції у сфері товарів порівняно з конкуренцією інновацій.
На думку академіка Я. Яцківа [145], та обставина, що нерезиденти передусім захищають в Україні свої товарні знаки, свідчить про сприйняття України не як держави, в промисловість якої можна вкладати капітали, а лише як ринок дешевої робочої сили та збуту продукції.
Владна зневага суспільства до охорони ОПВ та виразна недооцінка економічних механізмів у сфері промислової власності є свідченням того, що економічні аспекти цієї сфери як такі є найменш опрацьованими в Україні.
Підтверджують це і дослідження, здійснені Українським центром економічних і політичних досліджень імені О. Разум-кова [116, С 32], результати яких показано на Рис. 3.6.


Наведені факти є наслідком того, що формування системи державного регулювання та управління промисловою власністю в Україні відбувається нестабільно й суперечливо. У процесі створення цієї системи часто-густо переважали політичні й ідеологічні підходи над економічними, декларативність — над реальною діяльністю.
З метою поглибленого дослідження чинної системи державного управління промисловою власністю, а також виявлення її характерних рис та тенденцій розвитку, автором здійснено аналіз, напрямки якого дали змогу охопити більшість елементів досліджуваної системи: • правове забезпечення;
• фінансове забезпечення;
• інфраструктурне забезпечення;
• інформаційне забезпечення;
• стимулювання творчої діяльності і пов'язаної з нею економічної відповідальності за її ефективність.

Інтелектуальний потенціал є майже єдиним джерелом економічного зростання держави, позаяк найбільші прибутки приносить саме інтелектуально-технічна галузь. Зі світового досвіду відомо [123]:
•якщо видатки держави на цю галузь не перевищують 0,5% валового внутрішнього продукту (далі — ВВП), на віддачу від науки сподіватися марно; • видатки в розмірі 1 % ВВП здатні забезпечити лише животіння науково-освітянських та соціально-культурних закладів; • наміри держави заявити про свою конкурентоспроможність потребують видатків, не менших 2% ВВП.

Отже, лише фінансування у розмірі понад 2% ВВП дає можливість здійснювати наступальну науково-технологічну політику на світовому ринку.
Насправді частка витрат, яка передбачається у Державному бюджеті України на фінансування науки, ледве перевищує 1% (Табл. 3.2), але фактично виділяється ще менше [36].
Таблиця 3.2 Бюджетні видатки на фінансування вітчизняної науки

Недостатньо чітко врегульовано правовідносини, пов'язані зі створенням і використанням службових ОПВ, з розподілом прав між державним замовником і підрядником (виконавцем робіт для державних потреб), не врегульовано питання трансферу технологій, контролю за патентуванням вітчизняних розробок за кордоном.
З одного боку, коштами від імені держави, в тому числі спрямованими на всі види науково-технічних розробок, розпоряджаються центральні органи виконавчої влади. З іншого боку, ці самі органи не мають права займатися діяльністю, пов'язаною з отриманням прибутку [125]. Треба негайно розробити механізми повернення державних коштів, витрачених на наукові та науково-технічні розробки.
Світова практика свідчить, що основними завданнями державного управління промисловою власністю є: реалізація науково-технічних розробок у масовому виробництві; гармонізація відносин між державою, наукою і бізнесом в інтересах розвитку високих технологій і національної економіки; стимулювання комерційного використання результатів НДЦКР, що створюються за рахунок державного бюджету.
З досвіду промислово розвинених країн, таких як Німеччина, Франція, США, відомі різні форми і методи державного управління промисловою власністю, яка створюється за рахунок бюджетного фінансування. У різний час і за різних умов застосовувалися такі моделі [73] — (Рис 3.7).

власністю
У світовій практиці щодо розвитку системи державного управління промисловою власністю вочевидь простежується тенденція поступового переходу від фіскальної моделі до ліберальної. На тепер переважно застосовуються університетська і промислова модель, а також їхні комбінації. Міністерству освіти і науки, яке відповідає за політику в сфері інтелектуальної власності, треба визначитись, які форми і методи взяти за основу для розвитку системи державного управління промисловою власністю в Україні.
В Україні також відсутній дієвий механізм інвестування масштабних технологічних перетворень, державні науково-технічні програми часто не забезпечують досягнення конкретних кінцевих результатів. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади не мають достатніх коштів для інноваційної трансформації перспективних галузей, а недержавні комерційні структури досі ще не зацікавлені у здійсненні довгострокових проектів, які б забезпечували базові технологічні зміни.
До проблем забезпечення ефективного функціонування системи управління промисловою власністю слід зачислити відсутність належної координації діяльності органів державного управління. За даними опитування, ініційованого та проведеного від імені Коаліції з питань захисту прав інтелектуальної власності (CIPR), Торгово-промислової палати України та Європейської Бізнес-Асоціації компаніями MAGRAM Market Research та The PBN Company в січні-березні 2000 p. [116, С. 40] серед 102-х відомих компаній, які оперують на ринку України, практично всі державні органи дістали оцінку нижче "З" за п'ятибальною шкалою (Рис. 3.8). Проте наразі в Україні тривають пошуки більш досконалих форм управління цією специфічною формою суспільно корисної діяльності.
Організація патентно-інформаційного забезпечення є однією з головних функцій патентного відомства. Вивчення масиву патентних документів дає змогу визначити напрями досліджень провідних фірм світу на певному етапі, надто з огляду на той факт, що 80% науково-технічної інформації, наведеної в патентах, ніколи не повторюється в інших науково-технічних публікаціях [16]. Але ступінь відставання нашої системи патентної інформації настільки великий, що пробле-

му її розвитку та вдосконалення не можна розв'язати без участі державних органів управління.
Проведені дослідження [2, ЗО] показують, що останнім часом у розвинених країнах відбувається радикальний перехід від традиційної науково-технічної до інноваційної науково-технологічної політики. У СІЛА, Західній Європі (насамперед, у Франції та Німеччині) здійснюється корегування науково-технічної політики для надання їй інноваційної спрямованості.
Перспективним напрямком розв’язання цієї проблеми в Україні також є перехід вітчизняного виробництва на інноваційний шлях розвитку.



загрузка...