загрузка...
 
8.2. Методи оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності
Повернутись до змісту
Масштаб операцій з оцінки вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності, які виконуються щорічно в межах України, можна проілюструвати даними одного з провідних авторитетів у сфері оцінки інтелектуальної власності А. Козирєва [64]. Залежно від галузі виробництва вартість нематеріальних активів діяльного підприємства може сягати значень 30 — 50% від вартості основних фондів. Якщо взяти до уваги, що 1997 року вартість основних фондів у промисловості країни становила 847,6 млрд. грн. [126, С.13], то при зазначених частках нематеріальних активів загальна вартість ОІВ становитиме гігантську величину в межах 200 — 400 млрд. грн.
Цілком очевидно, що розробка методики оцінки вартості прав на ОІВ і нематеріальних активів, створених на їх базі, є надзвичайно важливою та актуальною задачею. Водночас, чимало спеціалістів-оцінювачів [12, 66, 92] стверджують, що єдиної методики оцінки вартості прав на ОІВ ще не створено, а деякі з них вважають, що її і не може бути створено. Міркування відомого фахівця В. Мухопада [77] щодо нереальності спроб створити єдину методику оцінки вартості прав на ОІВ і необхідності використання диференційованого підходу залежно від мети оцінки і виду ОІВ підтверджуються і нашими дослідженнями.
Головна причина невдач у створенні єдиної методики оцінки, як на нас, полягає у важливій особливості інтелектуальної власності, яка відрізняється від звичайних форм власності вір-туальністю.
Зазначена власність не може бути предметною, тобто визначеною в реальних поняттях трудових затрат. З цієї причини конкретна методика може спиратися лише на конкретні цілі оцінки (Рис. 8.2) з урахуванням тих чи інших особливостей конкретних ОІВ. Це не означає, що взагалі немає жодних об'єктивних засобів оцінки. Навпаки, існують загальні підходи, які добре себе зарекомендували у великій кількості практичних випадків.
Згадані підходи чи загальна методологія досить відомі. Вони ґрунтуються на виявленні опосередкованого впливу інтелектуальної власності на кінцевий результат. При цьому найбільш значущим стає визначення реальних ознак прояву інтелектуальної власності для того, аби потім виміряти їхній вплив на цей результат.
Тривалі емпіричні спостереження дали змогу виокремити низку характерних рис та ознак, що виявляються у разі використання ОІВ. Вони описуються такими поняттями, як ефективність, ціна, затрати, собівартість, ринкова вартість, неочевид-ність рішення, світова популярність, значущість, новизна тощо. Аналіз зазначених понять дав можливість здійснити класифікацію методів оцінки вартості прав на ОІВ і згрупувати їх у три основні блоки, як це показано на Рис. 8.5.
Показники ефективності (дохід, рентабельність, прибуток, економічний ефект) віддзеркалюють прояв впливу ОІВ на продуктивні сили і можуть бути використані у доходному методі.

Порівняння ринкової вартості близьких за ефективністю ОІВ лежить в основі ринкового методу.
Показники матеріальних витрат на створення ОІВ покладено в основу витратного методу.
Концепція доходного методу базується на визнанні причинного зв'язку між функціональними (фізичними, технічними, економічними) властивостями ОІВ і результатами його використання. Висхідним пунктом методу є перенесення цінних якостей конкретного об'єкта, виявлених сьогодні, на майбутні періоди відтворення зазначеного об'єкта. При цьому передбачається, що ніхто не буде вкладати капітал у придбання ОІВ, якщо такий самий прибуток можна одержати іншим шляхом.
У підґрунтя різноманітних методик оцінки матеріальних активів за прибутком покладено відомий з XIX ст. математичний апарат, досить вичерпно викладений у класичній монографії з оцінки нерухомості Дж. Фрідмана і Н. Ордуея [141].
Щодо оцінки нематеріальних активів, то висхідна передумова застосування згаданого математичного апарата полягає в ототожненні вартості будь-якого ОІВ з капіталом певних розмірів, спроможним генерувати додатковий прибуток або, висловлюючись точніше, надлишкову додаткову вартість (далі — НАДВ) за умов ефективного використання цього активу.
Об'єктивне існування цієї причинно-наслідкової залежності підтверджується емпірично і дає змогу сформулювати зворотну задачу, тобто за відомим додатковим прибутком від позитивного впливу ОІВ оцінити в грошовому вираженні загальний розмір зазначеного впливу, тобто вартості прав на ОІВ. При цьому НАДВ може бути ототожнено з прибутком на капітал, рівний вартості нематеріального активу, лише після "очищення" чистого прибутку від впливу інших чинників (зміни балансової вартості основних фондів, обсягів обігових коштів, зносу нематеріальних активів).
Визначення вартості нематеріального активу за прибутком підприємства може здійснюватися за допомоги двох основних прийомів: прямою капіталізацією прибутку й дисконтуванням чистих грошових потоків.
В основу дисконтування покладено один з фінансових законів — "сьогоднішні гроші коштують дорожче, ніж завтрашні". При цьому аксіому, що чим далі час одержання прибутку, то швидше падатиме його вартість, зумовлено не стільки інфляційними процесами, скільки втратами від неефективного вкладення коштів (втраченою вигодою).
Математично це співвідношення виражається рівнянням дисконтування:
V =Е/,хФ,, (8.1)
де У — вартість нематеріального активу, грн.;
— НАДВ за розрахунковий період, грн.; і — розрахунковий період, рік; ФІ — чинник поточної вартості.
У свою чергу, чинник поточної вартості Ф7- має вигляд:
(8.2)
де R — коефіцієнт дисконтування, частка одиниці.
Падіння вартості грошей у часі є універсальною властивістю. Одна зі складових цього явища пов'язана з ризиками, несталістю, протиріччями, органічно властивими виробничим відносинам. Залежність, зазначена формулою 8.1, є зворотною функцією з показником ступеня R і графічно показана на Рис. 8.6.
З нього випливає, що чим більшим є R, тим крутіше падає поточна вартість, і, навпаки, — чим R (тобто ризик) менше, тим більшою є можливість одержання прибутку за період понад 20 — ЗО років. Що більш ризикованими є умови і галузь діяльності підприємства, то більшає R, і пришвидшується падіння прибутків.
Розрахунок поточної вартості нематеріального активу здійснюють підсумовуванням щорічних грошових потоків майбутніх періодів (надходжень додаткового прибутку або НАДВ), поділених на коефіцієнт дисконтування. При цьому, якщо меншає ризик, то зменшується ставка дисконтування, і підвищується сумарна вартість нематеріального активу.
Капіталізація є іншим різновидом методики визначення вартості капіталу. Основна ідея цього прийому оцінки полягає в тому, що одержуваний від використання капіталу прибуток і загальна вартість капіталу пов'язані між собою борговими відносинами, які потребують повернення капіталу і одержання прибутку від його використання.
Зазначений прийом широко практикується за оцінки нерухомості. Під капіталізацією розуміють процес перекладання прибутків від використання будь-якого майна на його вартість. Розрізняють метод прямої капіталізації і метод капіталізації за нормою віддачі.
Метод прямої капіталізації часто використовують як екс-прес-метод оцінки для розрахунку залишкової вартості об'єкта нерухомості, для оцінки об'єктів з тривалим терміном


де Cfr — коефіцієнт капіталізації, частка одиниці.
Затратний метод передбачає визначення затрат на відтворення початкової вартості ОІВ у складі нематеріальних активів підприємства з урахуванням його наступних вдосконалень або заміни з визначенням режимів амортизації на період подальшого використання з метою встановлення його реальної вартості. Як правило, затратні методи оцінки використовуються на початкових етапах життєвого циклу ОІВ, які стосуються соціальної сфери, космосу, оборонних про-
Якщо для матеріальних об'єктів характерними є фізичний знос, функціональне й економічне старіння, то об'єктам нематеріального характеру властивий часовий і моральний знос.
Під часовим зносом (терміном корисного зуживання об'єкта, що оцінюється) слід розуміти міру витраченого часу за нормативно визначеним терміном. Такий знос залежить від законодавчих норм і пов'язаний з економічним старінням або моральним зносом об'єкта, що оцінюється. Якщо термін дії ОІВ (нематеріального активу) на будь-якому підприємстві вичерпується, це не означає, що він морально застарів і не при-носитиме прибутку за інших умов на інших підприємствах. Моральний знос ОІВ зумовлено появою більш прогресивних
рішень, які виконують ту саму функцію, і визначається складніше, ніж часовий знос. Моральний знос виявляється в падінні прибутку від виробництва і зменшенні прибутковості самого об'єкта, що оцінюється.
Вартість прав на ОІВ, визначену методом початкових затрат, називають ще історичною, тому що вона, насамперед, базується на фактично здійснених витратах, одержаних з бухгалтерської звітності підприємства за декілька останніх років. При цьому звертають увагу на їхній розмір і термін здійснення, якщо необхідно, коригують до реальних умов господарської діяльності підприємства і в залежності від терміну давності (метод наведених витрат) [68].
Фахівці НДІ точних приладів Російського космічного агентства вважають затратний метод оцінки єдино реальним для оцінки вартості прав на ОІВ у космічній техніці, оборонній промисловості, ядерній енергетиці, попередженні надзвичайних ситуацій і катастроф тощо. Специфіка ОІВ у цих сферах діяльності полягає в тому, що інтереси щодо прибутковості або вартості продажів не повинні перевищувати їхнього значення у підтриманні стабільності держави.
Оцінка вартості прав на ОІВ за затратним методом здійснюється за формулою [там же]:

(8.4)
де Wmjn — мінімальна вартість прав на ОІВ;
Wf- — сумарні витрати власника ексклюзивних прав на ОІВ;
t — розрахунковий період, роки;
tn — початковий рік розрахункового періоду (початковий рік розробки ОІВ);
tfr — кінцевий рік розрахункового періоду (рік розрахунку вартості прав на ОІВ);
а і — коефіцієнт зведення різних за часом вартісних оцінок впродовж розрахункового періоду;
Kut — коефіцієнт індексації різних за часом вартісних оцінок з доведенням їх до кінцевого року періоду оцінки;
Кс — коефіцієнт морального старіння (амортизації) ОІВ до
кінцевого періоду оцінки.
У свою чергу коефіцієнти Кс' а^ розраховуються таким чином:

(8.5)
де Тф — фактичний термін дії ексклюзивних прав на ОІВ; Тп — номінальний термін дії ексклюзивних прав на ОІВ;

(8.6)
де Ен — норматив ефективності капіталовкладень.
Можливості формули 8.6 обмежуються визначенням вартості прав на ОІВ у ретроспективному періоді. Подолати зазначений недолік можна введенням подвійного складання за періоди від початку розробки до періоду розрахунку і від року розрахунку до закінчення життєвого циклу ОІВ у прогнозованому періоді.
У такому разі формула 8.4 набуває вигляду:

(8.7)
де tp — рік розрахунку;
tg — рік початку розробки.
Коефіцієнт а £ наводить прибутки минулих періодів на рік
розрахунку і збільшує сумарні інвестиції в ОІВ за законом складних банківських відсотків (формула 8.8), а також доводить прогнозовані значення вартості майбутніх періодів до поточної вартості дисконтуванням потоків вартості майбутніх періодів (формула 8.9),

3.8)
(8.9)
Щодо коефіцієнта Ен, то слід відзначити, що, на думку
А. Шеремета і Р. Сайфуліна [147], замість нормативної рентабельності треба використовувати середнє значення позикового відсотка комерційних банків. Це означає, що в разі неефективних капіталовкладень найкращим рішенням буде збереження своїх коштів на депозитних рахунках банків.
Зміна поглядів на природу коефіцієнта Ен призвела до відповідних змін у методиці підрахунку вартості прав на ОІВ затратним методом [77, С132], приміром, порівняно з відомою за радянських часів "Методикою визначення економічної ефективності..." [78]. Слід очікувати, що уточнення буде зроблено і в "Методичних рекомендаціях визначення прибутку від використання ОІВ" [14].
Процедура оцінки вартості прав на ОІВ за затратним методом вміщує такі етапи — (Рис. 8.7).
Етап 4, відповідно до уявлень Г. Десмонда і Р. Келлі [34], не мав, на жаль, застосування у вітчизняній практиці.

Як зазначає В.Ковальов [69], для розрахунку коефіцієнтів наведення використовують індекси цін споживчих товарів або переводять значення фінансових показників в іноземну валюту, застосовуючи курси національних валют [147], не схильних до помітних інфляційних впливів, скажімо, USD.
Оцінка прав на ОІВ за методом вартості заміщення використовує принцип, відповідно до якого максимальна вартість власності визначається мінімальною ціною, яку доцільно заплатити за об'єкт, еквівалентний за функціональними можливостями і варіантами його використання, або такий, що має аналогічну споживчу вартість.
Метод відновлюваної вартості є найбільш прийнятним для розрахунку вартості прав на унікальні об'єкти. Відновлювана вартість прав на ОІВ визначається як сума витрат для створення нової, точної копії об'єкта, що оцінюється, за сучасними цінами на сировину, матеріали, енергоносії, комплектувальні вироби тощо.
Останні два методи використовуються переважно для оцінки прав власності на об'єкти машино-, суднобудування, у будівництві тощо.
Слід підкреслити основну перевагу затратного методу, який дає змогу оцінити "фантом" — ідею, явище, у найкращому разі, права на захист об'єкта, що працюватиме у виробництві або інших сферах життя лише в майбутньому. Враховуючи величезні суми, які витрачаються на вивчення ринку, рекламу, просування бренду тощо, можна вважати, що це буде максимально наближеною до реальної вартістю прав на ОІВ.
Наприклад, бренд "Coca-Cola" містить фірмове найменування, етикетку, промисловий зразок у вигляді характерного упакування та ноу-хау, сумарна вартість яких навряд чи перевищує 10 млн. USD [64]. Одначе вартість цілого бренду, що включає інші складові — маркетинг, рекламу, сягає понад 70 млрд. USD. Іншими словами, реальна вартість драв на ОІВ має враховувати усі сторони його використання.
Доцільність використання затратного або доходного методу оцінки вартості прав на ОІВ можна обґрунтувати за допомоги тесту, процедуру якого наведено на Рис. 8.8.
В основі ринкового методу оцінки вартості прав на ОІВ лежить порівняльний аналіз продажів. Сутність цього методу полягає в прямому порівнянні об'єкта, що оцінюється, з іншими, схожими за якістю, призначенням і корисністю, проданими за порівнюваний час на аналогічному ринку.
Основними умовами придатності цього методу є — (Рис. 8.9).
За цього методу вартість прав на ОІВ визначається ціною, яку на даному ринку на момент оцінки можуть заплатити за аналогічний за якістю, призначенням і корисністю об'єкт, з урахуванням відповідних коригувань щодо розбіжностей між об'єктом, що оцінюється, і його аналогом.
Для оцінки вартості прав на ОІВ також може бути застосовано метод "роялті", який пропонує О. Новосельцев [87]. Як обґрунтування права на існування цього методу можна вважати наявну практику міжнародного досвіду продажу ліцензій. Ми зачислили цей метод до комбінованого, що поєднує методи продажів і доходу.
Розміри грошових потоків роялті визначаються формулою:

де PVR — поточна вартість грошових потоків роялті; CFft — прогнозовані грошові потоки роялті;
Р — розрахункова ціна одиниці продукції за ліцензією;
Vf. — щорічний обсяг виробництва продукції за ліцензією;
Rf. — розрахункова ставка роялті;
J — ставка дисконту;
t — час (період).
Розрахунок ставки роялті здійснюється за формулою 8.11.



де R — роялті;
Прлр — прибуток ліцензіара;
Ц — ціна виготовленої й реалізованої за ліцензією продукції. Способом послідовних підстановок формула 8.11 трансформується до такого вигляду:
(8.12)
Яе*Д 1 + Re'
де Д — частка прибутку ліцензіара в загальному обсязі прибутку від виробництва й реалізації продукції;
Re — рентабельність промислового виробництва й реалізації продукції.

(8.13)
де Пзаг — загальний прибуток від виробництва й реалізації
продукції;
С — собівартість продукції.
Використовуючи дані про рентабельність різних галузей і задаючи ряд значень частки ліцензіара, можна одержати інтервал застосовуваних значень роялті ліцензіара.
Коментуючи викладений підхід, зауважимо, що автор фактично використовував показник рентабельності продукції (відношення прибутку до собівартості), а не рентабельності виробництва (відношення балансового прибутку до суми середньорічної вартості основних виробничих фондів і нормованих обігових коштів) [68, С. 274; 122, С. 288]. У цьому разі постає запитання: значення якого показника рентабельності були обраними для одержання розрахункових значень роялті?
Другий сумнів щодо придатності запропонованого О. Ново-сельцевим [87] методу, втім, як і висновків А. Гриценка і В. Долгої [24], для оцінки вартості прав на ОІВ полягає в тому, що в обох випадках у розрахунках використовуються фактично середньогалузеві показники прибутковості. Проте дійсно новий ОІВ має створювати прибуток (НАДВ), який перевищує середній показник у галузі.
З іншого боку, різний рівень рентабельності продукції існує, наприклад, у нафтопереробних галузях Росії і України — відповідно 20% і 1,2% 1997 р. [87, С 9; 126, С. 51]. У такому разі взагалі важко зробити правильні висновки щодо вартості прав на ОІВ у країнах з різними структурними особливостями промислового сектору.
Можливо, цей підхід у межах однієї країни і невеликого часового відтинку дає можливість простежити за структурними зрушеннями в економіці. Але навіть у порівняно стабільних умовах Німеччини відомий і авторитетний М. Гросс [155, 156] не ризикнув зробити висновки про динаміку зміни вартості прав на ОІВ у різних галузях промисловості своєї країни.



загрузка...