Рішення «продукт—ресурс» за своєю суттю збігається з рішенням «ресурс—продукт», оскільки в основі цих рішень лежить об’єктивно існуючий зв’язок між обсягом виробничого споживання ресурсу і обсягом виробленої продукції. Тому принципові методологічні і методичні підходи до їх обґрунтування залишаються однаковими. В чому ж тоді відмінність рішення «продукт—ресурс» від рішення «ресурс—продукт»? Якщо коротко відповісти на це запитання, то відмінність полягає в різній спрямованості аналізу одного і того ж виробничого процесу. Якщо, скажімо, при обґрунтуванні рішення «ресурс—продукт» аналіз і оцінка функції виробництва здійснюються виходячи з того, наскільки кожний наступний приріст ресурсу збільшує виробництво продукції, то при обґрунтуванні рішення «продукт—ресурс» головна увага акцентується на тому, скільки ресурсу потрібно виробничо спожити, щоб виробити задану додаткову кількість продукції. Саме завдяки розгляду функції виробництва під таким кутом зору менеджери одержують можливість більш глибоко оцінювати рішення щодо використання ресурсів з огляду на ринок кінцевої продукції.
Припускаємо, що підприємство одержало в своє розпорядження експериментальні дані про те, скільки азотних добрив (у діючій речовині) потрібно вносити, щоб отримати додаткову кількість ячменю в тих грунтово-кліматичних умовах, в яких знаходиться дане підприємство (табл. 7.1).
Перш ніж приступити до аналізу наведених у табл. 7.1 даних зазначимо, що визначена урожайність ячменю є додатковою до тієї, яку підприємство отримало б без внесення добрив.
Якби підприємство одержало таку інформацію, яка наведена в табл.7.1, і намагалося її використати для прийняття рішення «ресурс—продукт», то в першій графі менеджери розмістили б дані про кількість внесених добрив, а в другій — про обсяг загального фізичного продукту. Тоді вони стверджували б, що внесення, скажімо, 10 кг добрив забезпечує отримання 41 кг ячменю. Фактично в табл. 7.1 ця інформація наведена навпаки. Тепер менеджери вважають, що для виробництва 41 кг ячменю потрібно внести 10 кг добрив.
Ось чому виникає необхідність у прийнятті рішення не щодо кількості внесення добрив, а відносно того, скільки виробляти зерна. Як бачимо, центр уваги переноситься з ринку факторів виробництва на ринок продукту, а рішення «ресурс—продукт» трансформується у рішення «продукт—ресурс».
Для унаочнення виробничого зв’язку, що відображує потребу в азотних добривах для одержання заданого обсягу виробництва ячменю, побудуємо функцію виробництва (рис. 7.1).
Аналізуючи дані табл. 7.1 і діаграми, приходимо до висновку, що всі варіанти одержання заданої кількості ячменю є технічно прийнятними, оскільки кожний з них забезпечує подальше збільшення виробництва продукту при збільшенні внесення добрив, а тому реально може бути запроваджений у виробництво. Менеджери також з’ясували, що згідно з експериментальними даними виробити ячменю більше, ніж 974 кг, завдяки нарощуванню доз внесення азотних добрив неможливо. Мало того, при внесенні 160 кг цих добрив урожайність ячменю, як засвідчили експериментальні дані, зменшилася і становила 968 кг, а при внесенні 175 кг спостерігається ще більше її зниження — до 942 кг. Для менеджерів тепер стає очевидним, що для збільшення виробництва ячменю понад 1000 кг (якщо в цьому виникне необхідність), потрібно шукати нові шляхи, пов’язані з використанням інших факторів виробництва (збільшення доз внесення калійних і фосфорних добрив, сортооновлення, сортозаміна, поліпшення агротехніки тощо).
Для того щоб перейти до економічного аспекту обґрунтування рішення «продукт—ресурс», потрібно функцію потреби в добривах для одержання заданого врожаю виразити у вартісному еквіваленті. Тоді вона стає функцією витрат. Якщо, наприклад, для виробництва 516 кг ячменю потрібно 70 кг добрив за їх ціни за 1 кг діючої речовини 0,80 грн. (виходячи з відпускної ціни за карбамід за 1 т фізичної маси 370 грн.), то витрати на добрива для одержання вказаної кількості ячменю становитимуть 56 грн. (70 ? 0,80). Такі витрати на добрива (ресурс) називають загальними змінними витратами (ЗЗВ). Принагідно зазначимо, що з метою досягнення чіткості у викладі матеріалу і доброго засвоєння методики обґрунтування рішення «продукт—ресурс» припускаємо, що крім добрив, усі інші витрати (на оплату праці, пальне на використання техніки тощо) розглядаються як постійні, тобто такі, що не залежать від рівня виходу продукції. В табл. 7.2 наведені дані про загальні змінні витрати для всіх рівнів виробництва ячменю.
На підставі даних табл. 7.2 побудуємо функцію загальних змінних витрат, що відображує потребу підприємства в грошових коштах на добрива для одержання заданого врожаю ячменю (рис. 7.2).
За даними лише про загальні змінні витрати не можна судити про те, який рівень виробництва ячменю є найбільш ефективним для підприємства. Щоб дати відповідь на це питання, потрібно здійснити економічне обґрунтування рішення «продукт—ресурс», залучивши для аналізу додаткову економічну інформацію, що є надзвичайно важливою для оцінки кожного з варіантів за критерієм їх прибутковості.
