загрузка...
 
3.1. Характерні риси економіки України і підприємств постприватизаційного періоду
Повернутись до змісту
Перехід до ринкових відносин, проголошений як кінцева мета реформ, проведених в Україні, проходить на базі економіки особливого роду, окремі елементи і підсистеми якої утворюють, хоча і недостатньо ефективну, систему, що розвивається. Вплив несистемних, а часом і просто суперечливих заходів останнього десятиліття породив специфічну економічну систему, що не має аналогів у світовій історії. Для кращого розуміння цієї специфіки доцільно розглянути основні риси дореформної економіки, звертаючи увагу на головні фактори, що сприяють закріпленню і розвитку цих рис. Економічна специфіка, що склалася в Україні, близька до ситуації, характерної і для сусідньої Росії. До загальних рис можна віднести такі особливості.
Відстала технологічна структура цивільного сектора економіки. Будучи прямим наслідком тривалого панування централізованої системи планування і управління, що активно чинить опір технічним (й іншим) нововведенням, ця особливість визначає тенденцію "замикання" української промисловості на себе чи в крайньому випадку на інші держави колишнього СРСР, залишаючи конкурентоспроможними на світовому ринку, власне кажучи, тільки два види продукції: сировинну і наукомістку продукцію, вироблену в рамках військово-науково-промислового (ВНПК) комплексу. Необхідно відзначити, що ВНПК включав (за різними оцінками) від 60 до 80% усього вітчизняного машинобудування. Нерозвиненість цивільного машинобудування обумовила низьку ефективність технологічних процесів у всіх інших галузях, в тому числі і видобувних.
Висока {близько 25% від загальної кількості) частка великих і надвеликих промислових підприємств. Ця особливість також є прямим наслідком існування системи централізованого планування і управління великими підприємствами, що пристосовує кількість керованих організацій до своїх можливостей управління ними. Малі підприємства в недостатній кількості були наявні в галузях, що роблять предмети споживання, на автотранспорті, у будівництві, торгівлі, зв'язку, сільському господарстві. Така організаційно-виробнича структура в поєднанні з загальною технологічною відсталістю це більше утрудняла реалізацію технічних нововведень, вимагаючи значних фінансових витрат (для кожного підприємства) на заміну їх основних виробничих фондів.
Продукція більшості підприємств виявилася неконкурентоспроможною на світовому ринку. Власних засобів для технічного переозброєння фактично не було, як у малих і середніх підприємств, так і у великих, що не належать до ВПК чи видобувної промисловості.
Надзвичайно високий рівень "фізичного "монополізму, який виражається в тому, що товари виробничо-технічного призначення більш ніж тисячі найменувань випускалися (кожний) тільки на одному підприємстві (часом розташованому поза територією України, але /середині СНД). Монополізм особливо помітний у хімічному комплексі, окремих галузях машинобудування і переробної промисловості.
Низька ціна робочої сили була зумовлена відносно більш низь-сими (у порівнянні зі світовими) цінами на споживчому ринку і більш низькими життєвими стандартами, звичками, схильностями, готовністю терпіти нестатки і т.п. Навіть на спільних підприємствах за участю іноземного капіталу) рівень оплати праці українських працівників, як правило, у багато разів менший за рівень оплати праці аналогічних працівників у розвинутих країнах.
Високий рівень освіти працівників. Він є наслідком існуючої у "РСР системи освіти, що забезпечує досить високий рівень середньої квіти, незважаючи на деяке зниження його в останні півтора десятиліття. Таким чином, основна частина працівників у віці 30-60 років ложе бути віднесена до таких, що мають цілком якісну базову освіту, видатних порівняно легко пройти підвищення кваліфікації, перенавчання, пристосуватися до нової техніки і технології виробництва.
Нерозвиненість горизонтальної інфраструктури ринку, практично всіх її складових як інформаційних, так і матеріально-речовинних горизонтальних систем зв'язку, складів, транспортних шляхів, засобів збереження інформації, адміністративних будинків і :ін. Система управління економікою, орієнтована на переважно вертикальний (периферія — центр) рух інформації, виявилася вкрай важко трансформованою в систему, що забезпечує переважно горизонтальний, що минає центр, рух даних. У стадії становлення знаходилася система банків, страхових компаній, бірж, торгових домів та н.
Висока інерційність економічного середовища. Це означає, що для переміщення в цьому середовищі достатніх для організації виробництва виробничих ресурсів були потрібні значні, іноді непомірні зусилля. На відміну від західного підприємницького середовища, де створення чи різке збільшення попиту на який-небудь вид товарів чи послуг негайно приводить до заповнення відповідної ринкової "ніші", у наших умовах це заповнення відбувалося вкрай повільно. Основні причини цього:
недостатня швидкість і широта поширення інформації про дефіцит, що створився (високої прибутковості тих чи інших товарів);
неправильна інтерпретація отриманої, у тому числі цінової, інформації;
неадекватна реакція на інформацію (наприклад, переконаність у тім, що ця ніша вже ким-небудь зайнята, а вступати в конкуренцію недоцільно); відсутність мобільності при переміщенні капіталу й інших ресурсів в іншу сферу і т.д.;
труднощі подолання бюрократичних перешкод на шляху переміщення ресурсів (терміни й обсяг документів для реєстрації нових підприємств, труднощі одержання кредиту, приміщень і т.д.);
низький середній рівень ділової енергії й інноваційної мобільності підприємців;
невисокий рівень домагань великої частини населення і психологічна неготовність прикласти істотні зусилля для їхньої реалізації;
загальний дефіцит усіх видів ресурсів, пов'язаний з економічним спадом;
інерційність мислення найманих робітників, небажання змінювати місце роботи і проживання;
традиційно низький рівень організованості і дисциплінованості як у державному і муніципальному апаратах, так і в недержавному секторі.
Інерційність створює передумови для нестабільності і нерівномірності функціонування не тільки різних галузей і регіонів, але й окремих близько розташованих підприємств однієї галузі, утрудняє вирівнювання рівнів життя працівників.
Так, заробітна плата науковців вищої категорії дотепер нижче середньої заробітної плати зайнятих у народному господарстві. Наявні диспропорції в оплаті за рівну працю, у свою чергу, породжують посилення інфляції і нові диспропорції.
Низький рівень економічної культури всього населення, у тому числі керівників державних підприємств. При цьому відсутність знань і досвіду дій у ринковому середовищі поєднувалася з відсутністю установок на економічну (раціональну, цілеспрямовану, із критерієм максимуму прибутку) поведінку. Це прямий наслідок довголітнього існування системи централізованого планування й управління (адміністративно-командної системи). Робота в її умовах сформувала в більшої частини керівників навички й установки ціннісно-орієнтованої й "ієрархічної" поведінки, зі специфічними «статусними» критеріями прийняття рішень, навички дій за правилами "бюрократичного ринку". Саме ці навички й зумовлюють сьогодні іноді парадоксальні реакції підприємств на ті чи інші акції уряду, витримані в "класичних" ринкових традиціях.
Високий рівень прихованого безробіття (за окремими оцінками, до 15% у середині 80-х років) зумовлений як ідеологією, так і трудовим законодавством. У результаті, наприклад, при 20% спаду виробництва в 1992 р. фіксоване безробіття не перевищило 1-1,5%.
Нечисленність середнього класу. Якщо виходити, з одного боку, із критеріїв розмірів майна і доходів і, з іншого боку, з характеру занять, частку середнього класу можна оцінити не більше, ніж у 10% всього населення. Таке становище є наслідком соціальної політики в колишньому СРСР, спрямованої на забезпечення всебічної залежності людини від держави, від її номенклатури, що персоніфікує. У сучасних умовах нечисленність середнього класу є однією зі складових потенційної нестабільності соціально-політичної ситуації, іншим проявом факту нерозвиненості підприємництва.
Усі перераховані особливості економіки успадкувала Україна від попередніх десятиліть існування СРСР. До викладених рис варто додати нові характерні риси, що з'явилися за останні роки:
Придбання керівниками державних підприємств прав розпоряджатися довіреним їм майном без відповідальності перед власником, у першу чергу, відповідальності своїм особистим майном. Ця обставина додатково пояснює волюнтаристичну поведінку багатьох керівників.
Виникнення і розширення легального недержавного сектора у юрмі кооперативів, акціонерних товариств, приватних підприємств, фермерських господарств, спільних підприємств і т.п., що концентрується як у сфері обігу так і частково в сфері виробництва товарів.
Руйнування системи господарського управління, розмивання повноважень прийняття рішень, прав власності на державне майно, децентралізація і дерегулювання, різкий ріст масштабів волюнтаристичної поведінки в сфері управління, поширення корупції, частки присвоєння результатів функціонування формально державної власності.
Розрив господарських зв'язків — явище, що, власне кажучи, означало масову відмову виробників укладати контракти з колишніми споживачами.
Різке зниження ефективності всієї господарської системи. Збільшення диференціації вигідності вкладень у різні галузі. Так, невигідним виявляється виробництво більшості видів продукції обробної промисловості: ріст виробничих витрат (за вартістю), не компенсований раціоналізацією виробництва через відсутність інвестицій, зумовлює ріст цін на вироблену продукцію, що зіштовхується з обмеженнями платоспроможного попиту. Недолік же виробничих інвестицій пов'язаний у більшому ступені зі значно більшою вигідністю комерційних (торгово-посередницьких) операцій і операцій на валютно-фінансовому ринку.
Зростання стартових витрат {як фінансових, так і організаційних), необхідних для початку нового виробництва, різке зниження рівня безпеки підприємництва, зростання ризику провалу при нерозвиненості системи економічного страхування і протидії ризикам. Існуюче протистояння влади на всіх рівнях привело до ігнорування формальних законів і розмивання звичайного (неформального) права. Збільшення диспропорції між можливостями (пропускною здатністю) судово-арбітражної системи і кількістю господарських конфліктів на тлі інфляції призвело до криміналізації обмінних процесів, виникнення приватних охоронних структур, скорочення грошових потоків, що проходять через банки, росту наявного обороту поза споживчим ринком.
До цих, що безпосередньо спостерігалися, особливостей економічної ситуації варто додати також відсутність чіткої і ясної антикризової урядової програми, наміри і конкретні заходи якої були б зрозумілі більшості агентів господарства, і орієнтували б дії останніх як на подолання спаду виробництва, так і на формування ринкових взаємодій.
Непродумані дії в монетарній сфері призвели до розквіту такого вища, як бартер — товарний оборот, що не супроводжується адекватними фінансовими потоками. У Росії, приміром, рівень бартеру за даними обстежень досяг 78% промислового виробництва, а сумарна заборгованість із зобов'язань підприємств досягла майже 50% від обсягу річного валового внутрішнього продукту (причому половина з цієї суми відноситься до вже простроченої заборгованості). У результаті в Україні, як і в Росії, склався зовсім особливий тип "неплатіжної" економіки, небачений досі ніде у світі. У цій економіці частина продукції перестає відігравати роль балансуючого, сигнального стимулюючого фактора, у той час, як інших механізмів, здатних грати цю роль, в економіці немає. "Бартеризація економіки" стала серйозним фактором господарського середовища підприємства, що істотно звузили можливості більшості промислових підприємств.
Законодавче середовище дотепер є хитким, а самі закони (й інші формальні нормативні акти) характеризуються низьким рівнем виконання. В Україні утворилася специфічна економічна система, що не має аналогів. У результаті проведеної приватизації в країні сформувалися такі основні типи приватизованих підприємств, виділених за характером поєднання "власність — управління":
підприємства, керівники яких (директори, генеральні директори) є власниками щодо великих пакетів акцій ("пакетів голосів" на виборах акціонерів). У цьому випадку поняття "власник" і "менеджер" фактично збігаються, і підприємство можна віднести до типу так званих підприємницьких;
підприємства, великі пакети акцій яких зосереджені в руках скількох власників, одним із яких є директор — групові підприємства;
підприємства, великі пакети акцій яких зосереджені в руках одного чи декількох зовнішніх власників, а директор (так само, як і шени трудового колективу), по суті, є найманим працівником. Такі підприємства можна віднести до капіталістичного типу;
підприємства, акції яких знаходяться переважно у членів трудового колективу, причому пакет акцій директора не є достатнім для просування одноосібних рішень через збори акціонерів. Такі підприємства зазвичай називаються колективними.
Ця класифікація не враховує в явному вигляді пакети акцій, резервовані в руках держави й уповноважених нею органів. Реально вони не відіграють у даний час істотної ролі у вирішенні питань управління підприємствами.
У принципі, існування в економіці підприємств усіх чотирьох типів (поряд з п'ятим, що включає чисто державні і муніципальні підприємства) є необхідною умовою її ефективності, і в цьому значенні приватизація зіграла, безперечно, позитивну роль. Спірним є інше питання: чи належить державі регулювати пропорції представництва цих груп підприємств у галузевому і регіональному розрізах і в народному господарстві в цілому чи цей процес, що одержав початковий поштовх у вигляді приватизації, найкраще надати природному перебігу подій?
Вибір другого варіанта здатний викликати певні негативні наслідки диспропорційного розподілу підприємств різного типу, пов'язані з можливою неефективністю діяльності самих підприємств, неефективністю промислового виробництва в цілому і неефективністю використання трудового потенціалу населення.
Ефективність управління підприємницькими підприємствами вирішальною мірою залежить від компетентності і цілеспрямованості директора. При цьому велика імовірність домінування таких цілей, як особисте збагачення директора і його наближених на шкоду інтересам підприємства, нехтування інтересами колективу і, як наслідок, низька внутрішня (тобто спрямована на забезпечення інтересів працівників) ефективність підприємства. Зовнішня ефективність підприємницьких підприємств у промисловості, як правило, носить короткочасний характер, оскільки в одноосібно керованих підприємницьких підприємствах особливо висока як імовірність, так і "ціна" помилкових рішень.
Навпаки, для підприємств колективного типу переважною є орієнтація на внутрішню ефективність на шкоду ефективності зовнішній. Таким підприємствам сутужніше витримати конкурентну боротьбу, вони можуть успішно існувати в тих галузях промисловості, де системні ефекти від чіткої роботи всіх працівників підприємства перевершують можливі втрати від неповної інтенсивності праці окремого працівника.
Дані обстежень показують, що для промислових підприємств "капіталістичного" і "групового" типів характерний в основному слабкий вплив власника на хід виробництва, тому фактично управління підприємством концентрується в руках директора.
Оскільки кожний з перерахованих типів підприємств породжує досить визначений тип колективу, що характеризується, насамперед, гостротою взаємного суперництва і внутрішньої конкуренції, то психологічна "комфортність" існування в колективі може стати для конкретної людини не менш важливим стимулом інтенсивності і якості праці, ніж, скажімо, розмір заробітної плати. Якщо людина не в змозі підшукати прийнятний для себе тип колективу, вона приречена на неефективну працю, а в гіршому випадку — на безробіття. Поліпшення сформованого на підприємствах становища в даній сфері значною лірою залежить від вибору і реалізації державної соціально-економічної політики.
Відомо, що завдання державної політики в даній сфері допускають протидію неефективному використанню ресурсів і незаконному використанню праці при дотриманні визначеного балансу між зовнішньою і внутрішньою ефективністю діяльності підприємства, типом колективу і психологічним типом працівників. З огляду на ситуацію, що склалася на підприємствах у даний час у результаті первинної приватизації, розподілу прав власності й управління, можна робити висновок, що держава повинна забезпечити:
удосконалювання корпоративного законодавства в напрямку творення механізму, що забезпечує систему стримуючих і таких, що врівноважують, компонентів у складі інтересів менеджменту, трудового колективу й акціонерів, процесами промислової і фінансово-промислової інтеграції;
створення і реалізацію механізму врахування суспільних інтересів у прийнятті рішень на підприємстві і контролю суспільства за отриманням цих рішень через права зовнішніх акціонерів, механізми формування і відповідальності ради директорів;
рівноправний конкурентний розвиток трьох основних секторів народного господарства: підприємницького, що включає підприємства 1-го і 3-го типів, колективного (підприємства 2-го і-го типів) і державного;
можливості еволюційного переходу підприємств від одного типу до іншого.
Одним із засобів забезпечення ефективного використання ресурсів може стати податкове регулювання великої акціонерної власності, наприклад, залежно від структури розподілу акцій. За реєстром акціонерів визначається перелік великих власників, що несуть відповідальність за використання ресурсів. Якщо результативність роботи підприємства низька, то його найбільші власники повинні платити податок на акціонерну власність у підвищених розмірах.
У цілому ступінь досягнення даної мети в ході приватизації на сьогоднішній день варто розцінити як низький.
Доцільними були б такі першочергові заходи державного впливу:
удосконалювання корпоративного законодавства;
забезпечення прав трудового колективу й акціонерів;
підвищення ролі і відповідальності ради директорів;
податковий контроль за ефективністю використання акціонерної власності;
забезпечення рівноправного конкурентного розвитку підприємницького, колективного і державного секторів промисловості.
Варто визнати, що володіння акціями ніяк не позначається на інтенсивності і продуктивності праці рядових працівників промислових підприємств. У кращому випадку володіння акціями забезпечує деяку участь в управлінні у вигляді голосування чи виступу на річних зборах акціонерів і одержання невеликих дивідендів, що розглядаються як незначна надбавка до заробітної плати.
У даний час на промисловому підприємстві ефективність праці не є основним чи навіть значним фактором формування оплати праці, тому ступінь досягнення даної мети також невисокий.
Багато причин існуючої нестабільності криється у самій організації (первинній ланці економіки), отже, цілком доцільним буде звернення до аналізу умов функціонування нинішніх підприємств як складних соціально-економічних виробничих систем.


загрузка...