загрузка...
 
2.4. Особливості планування за різних форм господарювання
Повернутись до змісту
Усім тепер ясно, що головною передумовою високоефективного розвитку сільського (як і всього народного) господарства, є повернення власника в економічне середовище, де б він володів, користувався і розпоряджався засобами виробництва, виробленою продукцією і доходами. Однак роздержавлення і приватизація підприємств шляхом роздачі кожному громадянину України сертифікатів на державну власність або паїзація неподільного фонду колгоспів, роздержавлення землі та видача селянам земельних сертифікатів — це лише перший крок до цього. І він не дасть ефекту, якщо ми залишимо без змін організаційні структури колгоспів і радгоспів, внутрішньогосподарські економічні відносини, систему стимулювання працівників — важливі стратегічні питання сільськогосподарських підприємств на сучасному етапі.
Які ж форми поєднання приватизації й організації виробництва в сільському господарстві є найефективнішими? Світовий досвід розвинених країн дає однозначну відповідь — фермерське господарство, яке довело за останнє сторіччя свої переваги як в Америці, так і в Західній Європі. Цей багатий досвід нам треба досконально вивчати та використовувати.
Передовсім стосовно розмірів ферм. Середній розмір ферми, наприклад, у колишній ФРН усього 18 га, причому 58% ферм мають не більше 15 га землі, 34% — 15—20 га і тільки 7% — понад 50 га. В інших країнах ЄС цей показник такий (га): Бельгія — 15, Данія — 32, Греція — 4, Іспанія — 14, Франція — 23, Італія — 6, Люксембург — 30, Нідерланди — 15, Португалія — 5, у середньому в країнах ЄС — 13 га.
Німецькі економісти переконані, що подібну «екзотику» — ферми такого малого розміру — може мати лише дуже багата країна. Бо якщо 20 років тому фермеру, щоб повністю жити з землі, досить було мати 15 га, то тепер мало буде і 50, а оптимальний розмір ферми — 100 га. А за рахунок чого ж фермери зводять кінці з кінцями? Допомагає держава. Частка різних державних субсидій, що їх одержує, як правило, безпосередньо фермер, на сільськогосподарську продукцію в країнах ЄС становить 50%, у США — 35%, в Японії — 75% вартості цієї продукції.
Земельним кодексом України передбачено створювати ферми розміром до 100 га землі, у тому числі 50 га ріллі. Однак це на папері. У житті не так. У середньому на один колгосп України припадає 2300 га ріллі і близько 700 членів колгоспу, у тому числі 350 пенсіонерів. І коли доходить до виділення землі фермеру з членів колгоспу, то його пай становить лише 3—4 га. Тому не дивно, що середній розмір фермерського господарства в Україні не перевищує 26 га. І не слід звинувачувати селян у консерватизмі. Адже коли вони виділяють фермерам більше землі, то вичерпують джерело своїх прибутків. У цій ситуації Верховна Рада, приймаючи відповідні закони, має діяти не тільки радикально, але й зважено: на селі можливий соціальний вибух.
Створенню ферм раціональних розмірів в Україні на сучасному етапі перешкоджають не лише соціальні, але й економічні умови. Для створення ферм оптимального розміру (100 га) у Німеччині потрібен капітал 750 тис. — 1 млн. марок з урахуванням 500 тис. марок пільгового кредиту, який надає уряд. Не важко підрахувати, скільки мільярдів гривень потрібно буде нам, якщо ми масово станемо на шлях фермерства. І держава ще довго не матиме таких коштів.
І тут постає головне питання: чи потрібно взагалі дробити великі сівозміни, поля, ферми, які дались нам такою великою (без перебільшення) кров’ю? Чи може є ефективніший шлях?
Безумовно, фермерство має розвиватись у нашій країні, і для цього слід терміново створити необхідні законодавчі, матеріально-технічні й соціальні передумови. На наш погляд, таку організаційну форму виробництва держава має стимулювати перш за все в таких трудомістких галузях, які ми майже «загубили», — виробництво ягід, фруктів, овочів, картоплі, репродукція поросят, а також у нетрадиційних галузях — вирощування лікарських рослин і т. д. Крім того, потрібно обов’язково враховувати психологію людей, яка є дуже різною: один хоче працювати в колективі, а інший — самостійно.
Але ясно одне: фермери в найближчі роки не нагодують країну. З другого боку: колгоспи і радгоспи в їхньому теперішньому стані не мають перспективи. Вихід, на наш погляд, у докорінній реорганізації існуючих колгоспів і радгоспів.
В Україні намітились такі основні шляхи реформування організаційних форм господарювання в сільському господарстві: 1) реорганізація колгоспів і радгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства з персоніфікованою власністю на майно і землю; 2) реорганізація колективного чи державного підприємства у виробничі кооперативи, які мають велику самостійність; 3) створення селянських (фермерських) господарств як за рахунок виділення їх з колгоспів чи радгоспів, так і переростання особистих підсобних господарств населення у фермерські; 4) поділ колективних чи державних підприємств (як правило, збиткових) на фермерські господарства, які згодом об’єднуються в спілку фермерських господарств; 5) організація господарських товариств (з обмеженою відповідальністю, акціонерних) під час реорганізації КСП, колгоспів і радгоспів; 6) створення приватно-орендних підприємств на базі оренди фермерами чи лідерами КСП майнових і земельних паїв членів КСП.
Усі зазначені варіанти реформування знаходять застосування в Україні, при цьому основний шлях — перший. А який з них є перспективним? Для відповіді на це питання розглянемо основні принципи реформування організаційних форм господарювання в сільському господарстві України, які ми виділили, виходячи з узагальнення досвіду приватизації і реформування організаційних форм у нашій та в інших країнах. Їх десять.
1. Добровільність. Ініціатива має йти від самих селян, тобто поспішати слід повільно.
2. Приватизація власності. При цьому виходимо з того, що замість колективної власності (власності колективу) на базі колгоспів і державної на базі радгоспів створюється кооперативна і акціонерна власність, а це вже форми функціонування приватної власності.
3. Необхідно враховувати менталітет нації, селянина, його історичний потяг до колективізму. Найбільшого успіху досягнуть ті виробничі одиниці, в яких внутрішня організація є найближчою до національної економічної психології, якій притаманні чітко окреслені колективістські спрямування. Особливо у важкі часи: якщо американці намагаються вижити поодинці, розраховуючи тільки на самих себе, то у нас це воліють робити спільно. Це одна з головних причин виразного тяжіння до таких варіантів приватизації і створення нових організаційних форм господарювання, які передбачають колективні форми.
4. Створення невеликих, раціональних за чисельністю працівників виробничих колективів (8—12 чоловік), які водночас забезпечували б ефективну концентрацію виробництва, самостійне розширення відтворення.
5. Не слід допускати різкого зменшення розмірів полів, за які у селян України у 30-і роки забрали мільйони життів і про які лише мріють фермери та уряди розвинених країн. Вище наведено середні розміри ферм у країнах ЄС. Але ж це вся земля: рілля, луки, пасовища, сади і т. д. Якщо ж урахувати, що значну частку землі фермери орендують, то площа полів нерідко становить усього 2—3 га, що не витримує порівняння з розмірами полів у КСП України. Одночасно, за необхідності, знизити концентрацію поголів’я у тваринництві, у першу чергу в молочному і м’ясному скотарстві, де вони нераціонально високі.
6. Не відривати тваринництво від землі (шкідливість цього показує, зокрема, негативний досвід НДР, де були створені окремо рослинницькі й тваринницькі господарства, і деяких господарств України). При обґрунтуванні нових організаційних форм господарювання одним із головних принципів має бути зближення інтересів працівників рослинництва і тваринництва шляхом створення єдиних рослинницько-тваринницьких кооперативів. Про доцільність цього говорить і світовий досвід. Так, у розвинених країнах є суто рослинницькі ферми, але, як правило, тваринницькі ферми, у першу чергу скотарські, мають власну землю й основну масу кормів виробляє сам фермер.
Наприклад, у типовому господарстві Лісостепу України (зерново-буряківничо-молочного напряму), що має 2400 га ріллі, 1500 голів великої рогатої худоби, у тому числі 700 корів, замість поширеної цехової структури управління (рис. 2.2) планується створити чотири рослинницько-тваринницькі кооперативи (рис. 2.3). За кожним з них закріплюється 500—600 га ріллі й 300—400 голів великої рогатої худоби, у тому числі 150—200 корів, а також необхідний набір техніки, приміщень і споруд. Кожен з кооперативів вирощуватиме товарне зерно, цукрові буряки, вироблятиме молоко, м’ясо і повністю забезпечуватиме потребу «свого» тваринництва в кормах. Чисельність працівників у такому кооперативі невелика — 20—25 чоловік, у тому числі в рослинництві 10—12 і стільки ж у тваринництві. Протягом року авансування проводиться окремо в рослинництві й тваринництві, а остаточний розрахунок здійснюється з госпрозрахункового прибутку, створеного в цілому по рослинницько-тваринницькому кооперативу.
Для надання цим кооперативам виробничих і управлінських послуг створюються також обслуговуючі кооперативи: «Будівельник», «Електрик», «Агротехсервіс», «Доробка зерна», «Фінансист», «Менеджер».
7. Добровільне об’єднання зазначених кооперативів у спілку селян, асоціацію, акціонерне товариство.
8. Необхідність створення під час реформування організаційних форм господарювання в сільському господарстві нових робочих місць для працевлаштування тих, хто не матиме місця в кооперативах, а також для збільшення кількості професій на селі.
9. Усі кооперативи працюватимуть на основі комерційного розрахунку: реалізуватимуть і купуватимуть продукцію за ринковими цінами, самі платитимуть податки, будуть брати і повертати кредити, мати свій рахунок у ФРЦ (фінансово-розрахунковому центрі) або банку, здійснюватимуть розширене відтворення.
10. Приватизацію та організаційні перетворення на селі слід здійснювати так, щоб це не призводило до зменшення обсягів виробництва, його ефективності. Якщо цей принцип поєднати з першим (добровільність) і врахувати інфляцію в країні, то стає зрозумілим, чому ці процеси в Україні йдуть повільно. Селянин, який живе в єднанні з природою, більш консервативний (у кращому розумінні цього слова): він вивчає досвід сусідів — Росії, Прибалтійських держав — і вибирає кращий варіант.


Які ж переваги такого варіанта реформування власності та організаційних форм господарювання? По-перше, це не революційний (швидка деколективізація), а еволюційний шлях. По-друге, за такого варіанта досягаються раціональні рівні концентрації виробництва як у рослинництві, так і в тваринництві, а також створюються раціональні за чисельністю (з погляду управління) трудові колективи. До того ж такі колективи стають дійсними господарями, які самостійно володіють, користуються і розпоряджаються засобами виробництва, виробленою продукцією і доходами. По-третє, поєднуються, як ніколи, інтереси працівників рослинництва і тваринництва, адже дохід кожного працівника залежатиме від загальнокооперативного доходу. І нарешті, з підвищенням продуктивності праці чисельність працівників у цих кооперативах зменшуватиметься; одночасно з розвитком внутрішньогосподарського ринку акцій (паїв) підвищуватиметься рівень концентрації акцій в руках небагатьох, і ці кооперативи зможуть перерости у відомі на Заході партнерства чи фермерські господарства.
До недоліків такого варіанта, як правило, відносять функціонування колективно-пайової форми власності. Але тут нас може заспокоїти досвід США та інших держав, де ця форма власності в останні десятиріччя різко прогресує.
Звичайно, розглянутий варіант реформування організаційних форм господарювання на селі не може бути універсальним рецептом для всіх підприємств. Він найкраще підходить для господарств з порівняно стабільною економікою. Для тих же, що перебувають на межі банкрутства, ефективнішими є п’ятий і шостий варіанти, які передбачають організацію господарських товариств або створення приватно-орендних підприємств. Інші варіанти прийнятні для господарств, де є великі тваринницькі комплекси, великі зрошувальні системи, значні площі багаторічних насаджень. Однак і в цих господарствах можливе застосування наведених вище 10 принципів реформування організаційних форм господарювання в сільському господарстві.
В останній час ці процеси в Україні значно сповільнились через фінансову нестабільність, інфляцію тощо. За цих умов рідко яке господарство ризикуватиме ще й з організаційними формами. Але успіх буде за тими підприємствами, які сьогодні займаються питаннями не тільки тактики, але і стратегії господарства.
Таким чином, для сільського господарства України є характерною велика різноманітність підприємств:
за формами власності (індивідуальна, приватна, приватно-орендна, колективна, державна);
за організаційними формами господарювання (див. вище);
за розмірами господарств (табл. 2.1).

Масштаби діяльності підприємства розширюють або навпаки, обмежують можливості планування в організації. Великі підприємства мають порівняно з невеликими кращий потенціал для передбачення свого майбутнього:
— у них вищі фінансові можливості;
— вони мають висококваліфікований персонал і в змозі залучати висококваліфікованих спеціалістів зі сторони;
— багато з них займаються серйозними науковими і проектними розробками;
— у своєму складі вони, як правило, мають спеціальні планові підрозділи.
Невеликим економічним організаціям складно проводити широкомасштабну планову роботу, особливо великих витрат потребує стратегічне планування. Однак і вони можуть:
— використовувати деякі форми планування, особливо поточне;
— застосовувати вже готові моделі стратегій, розроблених відомими компаніями. Тим більше, що навіть солідні фірми часто звертаються до зовнішніх консультантів, що спеціалізуються на питаннях планування. У зв’язку зі швидким поширенням в останнє десятиріччя стратегічного планування деякі консультативні фірми зробили його своєю виключною сферою діяльності.
Більш того, деякі економісти [16, с. 20] вважають, що попри всі труднощі в здійсненні планування у невеликій організації, воно необхідне їй не менш, ніж великій. Зовнішнє середовище у такій організації менше піддається контролю і більш агресивне, ніж у великій фірмі. Тому майбутнє невеликої фірми більшою мірою невизначене і непередбачуване.
Втім у невеликій фірмі є свої переваги в організації планування. Головна з них — внутрішнє середовище такої організації простіше, а тому більш передбачуване. Крім того, у невеликій організації легше створити особливий психологічний і соціальний клімат, що дозволяє об’єднати людей навкруги інтересів організації, її цілей.
В умовах ринку завдання і цілі підприємства суттєво видозмінюються. Їх вибір за самостійності підприємств, особливо в разі зміни відносин власності, значною мірою зв’язаний з особистими цінностями працівників господарства і його власників. Водночас головне завдання кожного підприємства має узгоджуватись з метою всього суспільства. На думку Кадзума Тотеїсі, засновника і керівника провідної японської корпорації з виробництва електроніки «Омрон», якщо підприємство не здатне служити суспільству, то воно не має права на існування [35, с. 47].
Є деякі відмінності при визначенні планових завдань у приватних, особистих, державних, колективних підприємствах. Якщо в першому випадку власник, наприклад фермер, може дозволити собі поєднати особисті плани з виробничими, то в другому — це є неприпустимим. Для колективних підприємств головне завдання визначається з урахуванням перспектив діяльності господарства, а не окремого його члена (співвласника чи керівника).
Особливості планування в особистих господарствах населення висвітлено в підрозд. 7.6.




загрузка...