загрузка...
 
1.2. Двоїста природа грошового обігу
Повернутись до змісту
Крах фінансової системи Дж. Лоу посилив полеміку класичної школи з меркантилістами. Центром її стало переосмислення та переоцінка ролі грошей. Представники класичної школи піддали критиці меркантилістські ідеї, які проголошували гроші двигуном торгівлі й ототожнювали з капіталом. Можливість розподілу грошової і реальної сторін економіки, або те, що пізніше, у 1956 p., було названо Д. Патінкіним класичною дихотомією, стала центром дебатів серед економістів. Кількісна теорія грошей, що залишала за ними переважно пасивну роль, відродилася вдруге.
Джерела класичної дихотомії виходять із вузького розуміння ролі грошей - бути якимось засобом - "вуаллю" для угод. Корені такого розуміння сягають ще до перших представників класичної політичної економії - У. Петті і П. Буагільбера. На противагу меркантилістам У. Петті стверджував, що багатство створюється перш за все працею і її результатами, тобто заперечував "особливу" роль грошей у господарському житті . Тому псування монет, на його думку, характерна ознака занепаду держави, підрив суспільної довіри до грошей. У. Петті висловлюється проти заборони вивозу грошей, пов'язуючи з аналогією заборони ввезення в країну імпортних товарів. Дослідник вважав, що є певна міра або пропорція грошей, необхідних для ведення торгівлі, а надлишок або нестача їх приносить країні шкоду. Ці та інші думки - свідчення його прихильності до кількісної теорії грошей, потрібних для обігу. Водночас уже тут проглядається спрощена позиція з приводу ролі грошей в економіці. З одного боку, кількісна теорія грошей дійсно показала, що "гроші самі по собі не констатують багатства", з іншої ж - У. Петті, а потім й інші автори класичної політичної економії не зрозуміли, що ця теорія, висловлюючись словами М. Блауга, "вела до ігнорування взаємозв'язку між товарними і грошовими ринками, який виникає від функції грошей як засобу збереження цінності".
П. Буагільбер, аналізуючи купівельну силу грошей, яка веде за собою торгівлю і виробництво, довів, що ця роль справді належить не самим грошам, а тому, на що і заради чого вони витрачаються - споживанню, а точніше - грошовому споживацькому попиту населення. Щодо грошей, то вони - лише тимчасовий носій такого попиту. Важлива не тільки кількість грошей, а й швидкість їх обігу: чим швидше вони обертаються, тим менше їх потрібно. Таке тлумачення пояснює причину особливої уваги Буагільбера (після У. Петті) до проблем прискорення обігу грошей та протидії їх "притримання".
Разом з тим можна говорити і про обмеження поглядів Буагільбера на гроші. Він ще не усвідомлював, що в суспільстві, де діє закон вартості, товари і гроші є нерозривним цілим. Саме у грошах, цих абсолютних носіях мінової вартості, знаходить своє завершене втілення абстрактна праця. Гроші, у його розумінні, - це причина економічних негараздів, оскільки набувають протиприродної тиранічної влади. Свої "Міркування про природу багатства, грошей і податків" (1707 р.) П. Буагільбер починає із злісних нападів на гроші: "Зіпсованість сердець перетворила... золото і срібло... в ідолів... їх перетворили в богів, яким приносили і приносять у жертву більше благ, цінностей і навіть людей, ніж сліпа стародавність коли-небудь жертвувала цим богам, які з найдавніших часів перетворилися в єдиний культ і релігію більшої частини народів.
Для знищення влади грошей необхідно звести їх роль до простого знаряддя обміну, а золото і срібло замінити паперовими знаками. Самі по собі гроші "не є благом, і їх кількість не збільшує достатку в країні, потрібно лише, щоб їх кількість була достатньою для підтримки цін, які склалися на засоби існування". Сильні грабіжники, на думку П. Буагільбера, які стали багатими, намагаються нагромаджувати гроші, а не товари і тим самим знецінюють реальне багатство і порушують нормальний хід економічного життя.
Проте правильне розуміння того, що основна маса споживачів - це бідні верстви населення, які витрачають на споживання увесь грошовий дохід (на відміну від багатих, які частину такого доходу зберігають, перешкоджаючи поверненню грошей в обіг), дало змогу Буагільберу зробити важливий практичний висновок. Згідно з ним перерозподіл частини податкового тягаря на користь бідних має збільшити споживання, а отже, національний дохід. Тому не примноження грошей, а навпаки, зростання виробництва "їжі й одягу" - це головне завдання економічної науки. Ідеї кількісної теорії грошей не обминули і фізіократів. Найяскравішим її виразником був А.Р. Жак Тюрго, який у "Листі абату де Сісе про паперові гроші" (1749 р.) відмічав: "Чи дозволено було Лоу не знати того, що золото, як і все решта, втрачає в ціні, якщо його кількість збільшується". Водночас він із розумінням суті проблеми аргументував і становище неповноцінності паперових грошей, коли їх кількість не відповідає вартості створених товарів і послуг. А золото і срібло, за його переконанням, змінюється в ціні не тільки порівняно з усіма іншими товарами, але й стосовно одне одного, залежно від більшого або меншого їх достатку.
Наступним важливим кроком у розвитку монетарної теорії були погляди А. Сміта. Якщо говорити в цілому про його основну працю "Дослідження про природу і причини багатства народів" (1776 р), то у п'ятому розділі першої книги він підкреслює, що гроші стали загальноприйнятим засобом торгівлі з тих пір, як призупинилася мінова торгівля, але, "подібно всім іншим товарам, золото і срібло змінюються у своїй вартості". Історико-економічний екскурс на користь кількісної теорії грошей він робить в одинадцятому розділі цієї ж книги. Тут, зокрема, відмічається, що "праця, а не який-небудь особливий товар або група товарів є дійсним мірилом вартості срібла" (грошей - Ю.П.).
Спеціально проблематиці грошей А. Сміт присвятив другий розділ другої книги. Саме у ній міститься одна з його крилатих фраз, що "гроші - це велике колесо обігу". Глибокою за змістом і цікавою до сьогодні є висловлена у цьому розділі думка про те, що "падіння курсу паперових грошей нижче вартості золотої і срібної монет ні в якому разі не викликає падіння вартості цих металів". Водночас учений наголошував на тому, що -загальна кількість паперових грошей "за будь-яких умов не може перевищувати вартості золотої та срібної монет, яку вони замінюють, або яка (за тих самих розмірів торговельного обігу) перебувала б в обігу, коли б не було паперових грошей". До грошей і кредиту (як необхідної кількості загального еквіваленту в обігу) А. Сміт повертається неодноразово, але в цілому ці економічні категорії відіграють у нього скромну роль. У грошах він бачив лише технічне знаряддя, яке полегшує хід економічних процесів. Кредит А. Сміт розглядає лише як засіб активізації капіталу і приділяє йому досить мало уваги. Кроком уперед у поглядах А. Сміта щодо його попередників було те, що він виділяв гроші та кредит із виробництва і бачив їх підлеглу роль відносно виробництва. Проте ці погляди були односторонні й обмежені. Він недооцінював самостійність, яку набувають грошово-кредитні фактори, і їх значний зворотний вплив на виробництво. Тільки наприкінці XX ст. аналіз цього взаємозв'язку буде поставлений у центр уваги представників "нової парадигми" сучасного монетаризму.
Відомо, що система монометалізму, або, як ще вживають у економічній літературі, система золотого стандарту, яка означає закріплення монопольної ролі грошей, сформулювалася в Англії. У 1797 р. Англійському банку було дозволено призупинити розмінювання банкнот на золото. Банкноти перетворились у нерозмінні паперові гроші, що було законодавчо підкріплено у 1816 р. У зв'язку з цим питання про гроші і банки опинились в центрі запеклої полеміки і боротьби партійних та класових інтересів. Д. Рікардо, який добре знав кредитно-грошову практику (у 1809-1810 pp. Д. Рікардо - одна з найвагоміших постатей Лондонською фінансового світу), уперше випробував свої сили як економіст-теоретик. Тому можна стверджувати, що його теоретичні позиції з теорії грошей будувалися на положеннях, характерних для форми золотомонетного стандарту. Зміст його полягав у тому, що обумовлена законом кількість золота у відчеканеній для обігу монеті підлягала вільному і гарантованому обміну на паперові гроші.
Для Д. Рікардо його пропозиція про введення золотого стандарту означала введення не просто попередження узурпації Банком Англії повноважень у грошовій сфері (які Рікардо відносив до сфери відповідальності парламенту), а й привнесення в економіку стандарту -такого, як золото, яке було б корисною апроксимацією універсальної марки цінності. Д. Рікардо хотів, щоб цінова система не зазнавала впливу з боку політичної влади, а дія закону природи не стикалася ні з якою перешкодою, а золото було б розподілене "між різними цивілізованими націями земної кулі відповідно до стану їх торгівлі й багатства, а таким чином, і кількості, і частоти платежів, які їм доводилось здійснювати.
В узагальненому вигляді розроблена грошова система Д. Рікардо, яка втілювалася на практиці в багатьох країнах протягом XIX ст., зокрема в Англії з 1819 до 1914 р. діяв золотий стандарт, зводилася до наступного:
1) важливою умовою зростання економіки Д. Рікардо вважав стійкий грошовий обіг, досягнення якого можливе лише на базі золотомонетного стандарту - грошової системи, яка ґрунтується на використанні золота як гаранта стабільності державних фінансів; 2) обґрунтував той факт, що в умовах золотомонетного стандарту золото значною мірою або повністю може бути замінено паперовими грошима, випуск яких "регулюється" і які розмінюються на нього за твердим паритетом. "Регулювання" означало, що пропозиція паперових грошей буде залежати від динаміки золотих резервів інституту, який буде їх випускати. При цьому, залишаючись прихильником трудової теорії вартості, автор роботи "Начала політичної економії та оподаткування" (1817 р.) зазначав, що "ні золото, ні інший товар не можуть служити завжди досконалою мірою вартості для усіх речей", оскільки їх цінність також виражається суспільно необхідними витратами праці. В останній праці, яка була не закінчена, Д. Рікардо пропонував право емісії банкнот і управління державними засобами передавати новоствореному Національному (державному) банку, забравши їх від Англійського банку (приватної компанії"). У той час це була вкрай смілива пропозиція, яка пізніше буде узаконена у всіх країнах світу. Саме Національний банк стане основною інституцією регулювання грошової маси в монетаристській економічній моделі.
Д. Рікардо, висловивши, по суті, правильну ідею про те, що вартість золотих грошей, як і всіх товарів, визначається, у принципі, витратами праці на їх виробництво, фактично відмовився від неї при аналізі конкретних економічних процесів. Адже і товари, і гроші входять в обіг із такими вартостями. Значить, для того щоб обслуговувати обіг з певної маси товарів, потрібна визначена кількість грошей. Але оскільки, на його думку, "гроші - лише посередник, за допомогою якого здійснюється обмін", вони не можуть впливати на економічну активність і мають бути в надлишку. Зміна вартості грошей збільшує або зменшує їх кількість "у такій самій пропорції", тобто будь-яка маса товару в обігу стикається з грошовою масою, і, таким чином, установлюються товарні ціни.
Якщо в обігу золотих грошей більше, то ціни вищі, якщо менше -нижчі. Це є свідченням намагання Д. Рікардо примирити уже знайому нам кількісну теорію грошей із трудовою теорією вартості Юма.
Тут спостерігається вплив на теоретичні погляди Д. Рікардо досвіду нерозмінного паперогрошового обігу. Дійсно, купівельна сила паперових грошей в основному визначається їх кількістю. Скільки б їх не було випущено, всі вони будуть цінністю тієї кількості повноцінних золотих грошей, яка необхідна для обігу. Він не бачив принципової різниці між паперогрошовим і золотогрошовим обігами, вважаючи золото також по суті знаком вартості. Він бачив у грошах, як ми уже відмічали, тільки засіб обігу і не враховував усієї складності й багатогранності їх функцій. "Гроші - лише посередник, за допомогою якого здійснюється обмін", - писав учений.
Свою теорію грошей Д. Рікардо переносив на пояснення коливань у міжнародних економічних відносинах. На його думку, надлишок у країні підвищує товарні ціни, що створює сприятливі умови для завезення товарів із-за кордону. Зростання імпорту змінює торговельний баланс, який доводиться оплачувати золотом. Із зменшенням його в країні ціни знижуються, приплив іноземних товарів уповільнюється, і все приходить у рівновагу. При нестачі золота в країні все відбувається у зворотному порядку. Визнання дії автоматичного механізму вирівнювання торговельного балансу і розподілу золота між країнами стали основою його прихильності щодо вільної торгівлі .
Варто зазначити, що ідея вільної торгівлі на той час, як і в часи А. Сміта, була прогресивною. У сучасних умовах ідея вільної торгівлі, у всякому випадку стосовно країн, які розвиваються, нерідко реакційна. Багато з сучасних економістів Західної Європи і США визнають, що вільна торгівля прирекла б країни, які розвиваються, на вічну роль сировинного придатку і могла б лише законсервувати їх відсталість. Навпаки, тільки активне втручання у сферу зовнішньої торгівлі (як і в інші галузі господарства), зокрема, обкладення митом ввезення зарубіжних промислових товарів, сприяння національному експорту таких товарів і т.д., можуть допомогти цим країнам подолати відсталість. Обґрунтування Д. Рікардо автоматичного вирівнювання погано відображало дійсність і того часу. По-перше, його теорія автоматичного врівноваження спиралася на кількісну теорію грошей і необґрунтовано стверджувала, що зміна кількості грошей у країні прямо визначає рівень цін. По-друге, рух золота між країнами здійснюється не тільки під впливом відносних рівнів товарних цін, а й у разі значних витрат на ведення війн, ліквідацію природних катаклізмів тощо. Згадаємо період наполеонівських війн, коли Англія, де ціни на промислові товари були значно нижчими, вивозила золото для закупівлі військового оснащення . По-третє, досвід економічних зв'язків показує, що описане Д. Рікардо вирівнювання проходить не автоматично, а через гострі кризи, ціною великих зусиль для господарського комплексу країни. Ця закономірність повною мірою буде осмислена значно пізніше, у ході аналізу циклічних економічних криз наступних десятиліть.
Значно пізніше більш детально особливості функціонування режиму товарних грошей, мінова вартість яких дорівнює витратам їх виробництва, проаналізують Дж. Стюарт Мілль, А. Маршалл і К. Вік-сель. Мілль підкреслював, що стійкість відношення золотого запасу до поточних змін робить процес повного корегування достатньо довгим, так що в крайньому випадку в короткостроковому періоді рівень цін мав визначатися попитом на гроші та їх пропозицією. А. Маршалл пропонував ідею функціонування особливих розрахункових грошей поряд із грошима, які виконують функцію засобу платежу. На його думку, вони слугували б для укладання довгострокових контрактів, а їх вартість була б узгоджена з "офіційним індексом, який відображає усереднені зміни цін найважливіших товарів" .
Щодо механізму вирівнювання торговельного балансу в умовах золотого стандарту, то його найважливішою ланкою Маршалл вважав зростаючу інтеграцію ринкових капіталів, які відсували на другий план фактори товарного арбітражу і міжнародного руху золота . На практиці це означало визнання диференціалів процентних ставок і зумовлених ними фінансових арбітражних операцій, що, у свою чергу, викликало зростання ролі банків (у тому числі й центральних).
Сумнів щодо ефективності золотого стандарту висловив і К. Віксель. На його думку, при режимі товарних грошей відсутні які б то не були гарантії існування причинних зв'язків між пропозицією грошей та динамікою рівня цін. Центральні банки, акумулюючи значні запаси золота, тим самим розривають залежність між пропозицією золота і зміною цін. Функція стабілізації цін, яка покладається на центральні банки, і нова інституціональна структура у будь-якому випадку є більш досконалою альтернативою "чистому" металічному стандарту, який, на думку Вікселя, повністю залежав би від непередбачуваних коливань пропозиції золота або попиту на нього.
Отже, при всіх наявних недоліках грошова теорія Д. Рікардо відіграла важливу роль у розвитку монетарної теорії. Питання про швидкість обігу грошей, "попит на гроші", тобто фактори, які визначають потреби господарства у грошах, про роль розмінності паперових грошей на золото і механізм міжнародного руху золота та впливу рівня товарних цін на торговельні і платіжні баланси стануть у центрі уваги майбутніх монетаристів.
Одним із перших, хто намагався проникнути за грошову "вуаль", був Жан Батіст Сей (Се) (1767-1832), який у період творчої роботи був членом Трибунату в Комітеті фінансів. Послідовник і популяризатор теорії Сміта в континентальній Європі на початку XIX ст. у "Трактаті політичної економії або простому викладі способу, яким утворюється, розподіляється і споживається багатство" (1803 р.) узагальнив ідеї основоположників класичної школи стосовно того, що економічний добробут нації визначається не стільки її грошовими нагромадженнями, скільки величиною суспільного продукту й безперервністю його кругообігу. "Збут для продуктів створюється самим виробництвом". Розвиваючи цю ідею, Сей підкреслював, що будь-яке виробництво не лише збільшує пропозицію товарів, але й породжує доходи, на які купуються всі товари. "Кожний продукт із моменту виробництва відкриває собою збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності. Як тільки останній виробник закінчив свій продукт, нічого він так сильно не бажає, як продати його, щоб цінність цього продукту не залишалася марною у його руках. Але не менше поспішає він позбутися і грошей, отриманих від продажу цього продукту, щоб не залишалася також у нього на руках і цінність отриманих грошей. Але позбутися грошей можна лише купівлею якого-небудь продукту. Із цього видно, що один лише факт виробництва товару в момент його здійснення відкриває збут для інших товарів". Це узагальнення Сей назвав законом ринків збуту. У сучасній історії економічної думки він фігурує як закон Сея.
Запропонований Сеєм закон ринків збуту був спрямований проти меркантилістів із характерним для них наголосом на роль грошей. На противагу меркантилістам Сей стверджував, що "не велика кількість грошей, а загальне багатство продуктів - ось що сприяє продажу". Гроші, на думку Сея, виконують роль пасивного обміну, тимчасового посередника в товарообмінних операціях і "ніякого іншого застосування мати не можуть". Він був прихильником ідеї Сміта відносно того, що не тільки марнотратство сприяє попиту, а й збереження, додані до капіталу: вони споживаються в тому ж році, але вже іншим - продуктивним методом.
Це було свідченням переосмислення ролі грошей, усвідомлення інших їх функцій, тобто відмови від зведення грошової функції тільки до засобу обігу. Нагадаємо, що А. Сміт та його послідовники свідомо відкинули побоювання меркантилістів і фізіократів щодо можливих впливів "притримання" грошей. На їхню думку, це не мало підстав: хто відмовиться від можливості отримати дохід, хоча б у розмірі банківського відсотка? "У всіх країнах, - зазначав Сміт, - де існує достатньо стійкий порядок, кожна людина, яка маг здоровий глузд, намагається використати наявні в її розпорядженні запаси [заради]... задоволення своїх потреб у теперішній час або прибутку в майбутньому".
Тобто А. Сміт розумів, що гроші не затримуються в руках економічних агентів, а є лише миттєвим посередником в обміні одних товарів на інші. Якщо виходити з цього розуміння, то закон Сея - це закон бартерної економіки за рівноваги попиту і пропозиції на всіх ринках (у сучасній інтерпретації за рівності національного доходу і національних витрат). Трохи пізніше протилежне припущення висловить Дж. Ст. Мілль: "У випадку бартеру купівля і продаж зливаються в один одночасний акт... Ефект застосування грошей, тим паче їх корисність полягає в тому, що вони дозволяють розділити цей єдиний акт на дві операції, з яких одна здійснюється тепер, а інша - хоча б і через рік, у будь-який вигідний час... І цілком можливо, що в якийсь час загальна схильність продавати без затримки співпаде із стільки ж поширеною схильністю по можливості утримуватися від покупок. Саме так завжди і відбувається в періоди, які називають періодами перевиробництва".
Пізніше, розвиваючи свої припущення, Мілль більш чітко охарактеризував умови, за яких закон Сея не виконується. Спробуємо розвинути його думку, замінивши слова "схильність утримуватися від покупок" словами "попит на гроші" й матимемо достатньо сучасне пояснення закону Сея. Він діє тоді, коли попит на гроші незмінний. Однак слід зазначити, що, незважаючи на розуміння обставин, у яких діє закон Сея, для нього він залишився незаперечним. Для Дж. Мілля, як і для інших класиків, об'єктом економічної теорії залишалась економіка в стані стійкої рівноваги, світ природних цін. Такий світ знімав питання "схильності утримуватися від покупок". Тільки у XX ст., коли економісти зосередили увагу на короткострокових процесах і нерівноважному стані, по-новому висвітлилися й багато думок економістів минулого, зокрема і розглянута ідея Мілля. Нову інтерпретацію отримала й ідея т. Мальтуса - так звана "теорія третіх осіб". Осмислення її з нових позицій виявило, що саме Мальтусу вдалося простежити механізми, що породжують зміни стану економіки, які в сучасній економічній літературі стали називати "перегрівом". "Не можна сумніватися, - відмічав він, - що тільки відповідне намагання до споживання може підтримувати рівновагу між попитом і пропозицією; а також безсумнівним є те, що необмежена пристрасть до нагромадження багатства призводить до того, що продукти виробляються у кількості, яка перевищує можливість їх споживання" . Для такої ситуації рецепт перерозподіляти доходи на користь "третіх осіб" мав сенс - у тій мірі, в якій це обмежувало інвестиційний попит і тим самим "охолоджувало" кон'юнктуру.
Практика ринкової економіки показала, що твердження Сея про те, що товари виробляються безпосередньо заради задоволення потреб людей і обмінюються при зовсім пасивній ролі грошей у цьому обміні, далеке від дійсності. Але цінність закону Сея для свого часу полягає в тому, що він був спрямований проти тези Сісмонді про неможливість поступального розвитку капіталізму. У ньому, хоча в надто неточній формі, простежувалася теза, що капіталізм у ході розвитку сам створює собі ринок, у принципі, не має потреби у так званих "третіх особах", на що вказував С Сісмонді, для вирішення проблеми реалізації. Аргументи Сея використала прогресивна буржуазія, висуваючи прогресивні вимоги скорочення бюрократичного державного апарату, свободи підприємництва і торгівлі.
Отже, незважаючи на те, що донині дискусійним є питання серед економістів, які досліджують механізм функціонування економіки і визначення оптимальної грошової маси, чи дійсно фраза Ж.Б. Сея "пропозиція товарів породжує попит" є описанням його закону, слід зазначити, що основним висновком класичної моделі, і, природно, основою основ теорії грошей є цей постулат. В основі закону Сея і значної частини класичної економічної теорії лежать передумови того, що людські потреби необмежені і що основною метою кожного з нас як індивіда, який переслідує власні інтереси, є досягнення максимального задоволення. До того ж людське мислення раціональне; тобто ми завжди намагаємося робити так, щоб не були забуті наші інтереси. Це досягається шляхом найкращого використання часу і доступної інформації при прийнятті економічних рішень.
Модель поведінки індивідуальних економічних агентів - кожного з нас окремо і всіх разом - підтверджує, що збільшення пропозиції одного товару або послуг потягне за собою збільшення попиту на інші товари (послуги). До цього ж, без втручання держави, ми всі добровільно змінюємо ціну, за якою хочемо купити або продати товар чи послугу. У результаті ціни, заробітна плата і процентна ставка - це гнучкі інструменти. Усі ці положення взагалі означають, що економіка буде намагатись досягти повної зайнятості. Вплив грошей буде нейтральним. А якщо має місце дихотомія (реальні економічні зміни визначаються виключно реальними факторами, а параметри монетарних інститутів залежать від грошових, а не від реальних), то тоді стає зрозумілою й ідея нейтральності грошей, оскільки зміни рівня зростання грошової маси не впливають на реальні економічні зміни. Будь-яка зміна грошової маси ("монетарний шок") у декілька разів за рівних інших умов призводить до еквіпропорційного зростання або зниження цін на всі товари. Викликати зміни відносних цін ставки процента і реальних змінних (реального доходу, реального багатства і, таким чином, реального об'єму виробництва) може тільки реальний шок зміни смаків, технологій і ресурсів.
Проаналізуємо таку позицію детальніше з урахуванням позиції економістів набагато пізнішого періоду. Беззаперечний у сучасній економічній науці факт впливу грошового ринку товарів на ринок товарів через сукупний попит. Якщо в економіці цей вплив не проявляється, то ситуація на ринку товарів визначає сукупну пропозицію, під яку налаштовується сукупний попит. У цьому ми бачимо аналогію з твердженням відміченого уже закону Сея, згідно з яким у реальній економіці пропозиція створює попит. Щодо грошей, то, виходячи з кількісної теорії, де вони не більше ніж "інституціональний" інструмент обміну, їх збільшення може викликати в кінцевому підсумку лише зростання загального рівня цін. У такому разі надлишковий сукупний попит на працю і товари рівний нулю. Якщо це виразити формулою, то матимемо таку рівність:
(nd-ns) + (Td-Ts) = 0, (1.1)
де nd і П* - сукупний попит і сукупна пропозиція на ринку товарів праці, Vі і Т* -сукупний попит і сукупна пропозиція на ринку товарів.
Розглянемо іншу сторону цієї проблеми з позицій неокласичної системи, де діє закон Вальраса: нехай розглядається п ринків; якщо на (п-1) - m ринку має місце рівновага, то вона досягається і на n-m ринку74. Проте система ринків не виключає, поряд із ринком праці, товарів і послуг та ринку фінансових активів. Можна довести, що єдиним фінансовим активом на ньому виступають гроші. Тоді буде справедливим співвідношення
(Ґ - V) + (Md - Ms) + (Md - Ms) = 0, (1.2)
де Md і М' - відповідно попит і пропозиція грошей.
Якщо ми визнаємо рівність (1) і (2), то ринок грошей "приречений" на рівновагу, оскільки Ms = Md.
У економічній літературі ми майже не віднаходимо висловлених сумнівів щодо існування у чистому вигляді дихотомії. Візьмемо, наприклад, І. Фішера (1867-1947), який виділяє п'ять фундаментальних принципів кількісної теорії грошей: 1) еквіпропорційність грошей і цін; 2) причинно-наслідковий зв'язок гроші-ціни; 3) відсутність короткострокової нейтральності грошей та їх довгострокова нейтральність; 4) незалежність попиту і пропозиції грошей; 5) незалежність відносних цін від змін абсолютного рівня цін, викликаного монетарними причинами. Як і всі представники класичної школи, І. Фішер вважав, що будь-яке відхилення має тимчасовий характер і пояснюється здебільшого недоліками в інституціональній організації системи. А оскільки, на їхню думку, гроші виконують трансакційну роль, то реальні зміни (реальний попит і пропозиція товарів, дохід, касові залишки, багатство і т.д.) повернуться у вихідне положення.
Як і сучасні монетаристи, І. Фішер зосередив увагу на проблемі зміни купівельної спроможності засобів обігу, яку він визначив як величину, зворотну загальному рівню цін. У центрі його уваги знаходився аналіз співвідношення агрегативного попиту на гроші та їх пропозиція. Питання, пов'язані зі змінами попиту та пропозиції товарів і руху відносних цін, тобто питання, які розглядає теорія загальної рівноваги, він виніс за межі теорії грошей. Отже, можна стверджувати, що І.Фішер прийняв "класичну дихотомію" реального і грошового секторів економіки.
Відповідно до його поглядів, у випадку перевищення пропозиції грошей над попитом на них, у економічних агентів з'являється надлишок грошей, який породжує у них грошову ілюзію (типова помилка, коли зміни номінальних показників приймаються за реальні зміни) . Попит на реальні товари зростає при фіксованій пропозиції, що викликає зміну цін. їх зростання продовжується до тих пір, поки не зведеться надлишкова пропозиція грошей до нуля. У такому разі гроші стануть нейтральними: зростання їх пропозиції призводить до пропорційного зростання цін, а сукупний попит і пропозиція у реальному вираженні з урахуванням зростання цін на товарних ринках будуть незмінними. Це ознака прояву властивостей дихотомії: коли зміна номінальних величин у перехідний період зміни стану системи не потягла змін реальних після його завершення.
Уперше в економічній літературі на порушення дихотомії у результаті стійкої незбалансованості вкладів та інвестицій вказує шведський дослідник Кнут Віксель (1851-1926). Для більш чіткого розуміння його аргументації повернемося до рівняння (1.2). За повної зайнятості воно набуде такого вигляду:

(1.3)
Важливий висновок цього рівняння полягає в тому, що в умовах повної зайнятості й рівноваги на грошовому ринку вклади мають дорівнювати інвестиціям. Дійсно це так, якщо сукупний попит деталізувати у вигляді Td = C + S + B,a сукупну пропозицію -TS = C + S+N, де С - споживання домашніх господарств, І - інвестиції, В - урядові витрати, S - вклади і N - податки. Повертаючись до умови (1.3), можна зробити висновок, що інвестиції дорівнюють сукупним вкладам, тобто сумі вкладів приватного і державного секторів І = S + В - N. Якщо в країні приймається збалансований бюджет, до чого прагнуть національні уряди (В = N), то інвестиції стануть рівними вкладам домашніх господарств І = S. Звідси можна зробити висновок, що коли вклади менші за інвестиції, то це викликано значно більшою пропозицією грошей над попитом.
Якщо звернутися до ідеї Вікселя, то, на його думку, суттєву частину пропозиції грошей складають "внутрішні гроші" - кредити банків. Надаючи "надлишкові" позики підприємцям, банки фактично забезпечують перевищення інвестицій над вкладами. У моделі Векселя готівкові гроші як такі відсутні, а центром його аналізу є вплив цих надлишкових позик на стан реальних економічних змін . Між іншим у сучасній економічній теорії питання про актуальність подібної моделі економіки виникло в кінці 60-х років XX ст.79. Це означає, що саме тоді розвиток комп'ютерних і комунікаційних технологій та використання їх у банківській справі дали можливість здійснювати купівлю не шляхом передачі зримого засобу обміну (наприклад, гривні або чеків), а шляхом передачі відповідних сигналів електронним каналом, який збільшує і, відповідно, зменшує банківські рахунки продавців і покупців .
Але якщо говорити про Вікселівську модель, то, по суті, він розглядає два види ефекту - статистичний і динамічний. Якщо говорити про перший, то його зміст полягає в наступному. З виникненням так званої "кредитної економіки", коли усі товари продаються під зобов'язанням розплатитися через визначений проміжок часу (наприклад, місяць), власник товару (продавець), отримавши подібне зобов'язання, може врахувати його в банку під визначений відсоток. У такому разі отримана продавцем сума буде рівна сумі, зазначеній у зобов'язанні за врахуванням визначеного відсотку (облікової ставки, яку ми будемо вважати рівною ставці відсотка). Будь-яке зниження ставки відсотку для продавця означає додатковий прибуток, що рівнозначно підвищенню цін на товари. Зміна такого характеру цін має статистичний характер. Ціна більше не змінюється, якщо ставка відсотка залишається незмінною, і повертається до попереднього значення, якщо ставка відсотка набуває первинного значення. Сам Вік-сель відзначав, що логіка взаємодії ставки і цін не підтверджувалася статистикою того часу: високі ціни на оптових ринках Франції й Англії відповідали високим ставкам відсотка, а низький рівень цін співіснував одночасно з низьким рівнем ставки відсотка.
Динамічний характер більш характерний для реального сектору економіки, де формується так звана природна ставка відсотка г, рівна, наприклад, граничному продукту нового капіталу. У кредитній економіці, де важливу роль відіграє банківський сектор, має місце й інша кредитна ставка - кредитна, інколи її ще називають "грошовою або банківською". Візьмемо ситуацію, коли інвестиції дорівнюють вкладам і обидві ставки співпадають. Тоді вартість нових одиниць капіталу виявиться нижчою за очікуваний від них дохід, і попит на інвестиції перевищить вклади. Фінансовий дефіцит змушує підприємця звертатися в банк, де кредитна ставка (плата за кредит) стає нижче природної ставки (плати за капітал): Банки створюють для позичальників "нові гроші" (депозити), які вони беруть у вигляді кредитів та інвестують їх у реальний сектор. "Грошова ілюзія", яка виникає у позичальників, сприяє тому, що інвестиції стають більші від вкладів. На ринок капітальних товарів вливаються додаткові інвестиції. Зростання різниці між рівнем дохідності капіталу і величиною процента банківської позички робить інвестування в капітал надзвичайно вигідним. В умовах дефіциту фізичного капіталу ці вклади викликають зростання цін на інвестиційні товари. Відповідна зміна цін у бік зростання на ринку капітальних товарів тягне за собою їх збільшення і на ринку споживчих товарів, що дає поштовх до інфляції. Ці ідеї стануть більш детальним аналізом концепції економічної рівноваги Л. Вальраса (1834-1912).
Отже, динамічний процес Вікселя полягає в тому, що будь-яка зміна співвідношення між природною і грошовою ставками процента (чим би вони не були викликані - непогодженістю дій монетарних влад або раптовим коливанням природної ставки процента) призводить до відповідного руху цін. "Одноманітність... ціни чистого доходу (норми прибутку) на ринку капітальних благ... (є тією) умовою, яка керує світом економічних інтересів", - зазначав Вальрас. Одна з умов дії цього причинного зв'язку - це відсутність вільних виробничих потужностей в економіці (тобто стан повної зайнятості). Проаналізуємо ситуацію, коли центральний банк упродовж тривалого періоду підтримує номінальні ставки процента на рівні, який із самого початку забезпечував стимулювальну реальну ставку процента. У такому разі господарська діяльність вийшла б за межі виробничих потужностей. Але в міру того, як інфляційні очікування підвищуються відповідно до фактичних темпів інфляції, реальна ставка процента ще більше впаде, що дасть нові стимули номінальним витратам та інфляції. При цьому приріст резервів і грошової маси повинен постійно прискорюватися для підтримки цільового рівня номінальної ставки процента. У таких умовах, при збереженні достатньо тривалого часу низької (відносно природної") грошової ставки процента, ціни зростатимуть, банківські резерви зменшаться, що викликає загрозу банківського капіталу. Тому ті центральні банки, які використовують ринкові ставки процента як орієнтир грошової політики, вважають, що для попередження таких ситуацій їм необхідно постійно спостерігати за загальним розвитком грошової сфери та всієї економіки і з часом корегувати встановлені цільові рівні ринкових ставок процента.
Обмеженість можливостей подавати кредит сприятиме зростанню грошової ставки (хоча б до природної"). Це також може бути викликане інфляційним процесом, коли зростає потреба економічних агентів у грошах для трансакцій. Необхідність збільшення грошової маси для розрахунку внаслідок зростання цін в умовах інфляції за купівельний товар змушує їх знову звертатися у банк - починається відтік депозитів. Зростання цін на інвестиційні товари - додатковий стабілізуючий фактор, який має знижувати дохідність інвестицій і тим самим викликати зниження природної ставки.
Питання в тому, коли настане цей момент і чи настане він взагалі. У будь-якому випадку, як підтверджує практика, навіть при досягненні рівноваги грошової та природної ставок і повернення до попереднього рівня ціни все одно залишаться вище попереднього рівня.
Подібно до моделі Вальраса, у Вікселя гроші відіграють тільки трансакційну роль, вони не входять як змінна функція корисності економічних агентів. Це означає, що попит економічних агентів обумовлюється відносними, а не абсолютними цінами і реальною величиною запасів товарів, після продажу яких агент може отримати новий бажаний набір товарів. Така модель не може описувати перехідний процес, в основі якого лежить грошова ілюзія, про що говорив І. Фішер.
Узагальнено теоретичні й практичні наслідки запропонованої Вікселем схеми можна звести до наступного:
подана нами модель Вікселя - це опис у спрощеному варіанті нерівноважного процесу і може розглядатися як крок в економічній теорії від статики в бік динамічного аналізу: завдяки їй можна було пояснити факт односпрямованої зміни цін і процента; у своїй схемі Віксель впритул підійшов до проблеми лагів і очікувань;
Віксель, на відміну від попередників, уперше в рамках динамічного підходу намагався інтегрувати теорію грошей і теорію цін. Це насамперед зв'язок між змінами відносних та абсолютних цін. Ціни на капітальні активи у ході активізації економічних процесів змінюються швидше, ніж ціни на споживчі товари, а отже, змінюються відносні ціни. Зміна загального рівня цін завершує процес побудови системи цін до первинного імпульсу, зумовлений розбіжностями між природною й ринковою процентними ставками;
модифікована Вікселем теорія грошей стала інтегральною частиною теорії виробництва. Відмовившись від старих уявлень про екзогенність пропозиції грошей, він пов'язав політику банків із загальною економічною кон'юнктурою;
Віксель одним із першим дослідників динамічного процесу зробив практичний висновок про процентну ставку як найважливіший інструмент політики стабілізації. Ефективність цього інструмент він пов'язував із мірою обґрунтованості припущення про стійкість взаємозв'язків, що розглядаються, незалежністю змінних моделей.
У першу чергу Віксель звернув увагу на те, наскільки можна покладатися на стійкість реального або природного процента щодо зміни ринкового, грошового, тобто наскільки можна знехтувати можливими прямими і непрямими ефектами, наприклад, стимулюючим впливом росту цін на доходи, а через них на природну ставку. Практика довела, якщо ринкова і природна ставки з якихось причин змінюються в одному напрямі, ефективність процента економічної політики знижується. Це переконливо засвідчив досвід воєнної (Першої світової війни) економіки та й недавній період трансформаційної економіки України.
В умовах перехідних періодів починають діяти процеси, які Віксель залишив за межами розгляду. Наприклад, очікується збільшення прибутків у деяких галузях, зростаючі доходи і прогнози їх реального підвищення впливають на поведінку споживачів та інвесторів тощо. Саме ці фактори визначають тенденцію зростання реального процента і знижують ефективність підвищення його як засобу боротьби з "перегрівом" економіки.
Якщо розглянути іншу історичну ситуацію, то можливе виникнення протилежних тенденцій: зниження природного процента, наприклад, внаслідок песимістичних очікувань інвесторів, і тоді зниження ринкового процента вже не буде засобом боротьби зі спадом виробництва та зниженням цін. Детальніше цю ситуацію проаналізував Дж. М. Кейнс.
Отже, Віксель зробив важливий крок до створення динамічної моделі грошової економіки і набагато випередив не тільки макроекономічний підхід Кейнса, а й деякі напрями розвитку кейнсіанської теорії.
Розвиваючи свою систему й ускладнюючи модель загальної рівноваги, де економіка функціонує як замкнута система взаємодії виробництва і споживання, Вальрас опинився перед проблемою важливого питання - гроші. В умовах простої моделі, мета - визначення мінових пропорцій (натуральна система), один із товарів можна назвати грошима і взяти його ціну за одиницю. У цій же моделі можна задати масштаб цін, зв'язавши його з кількістю товару - грошей, використовуючи агрегативне рівняння кількісної теорії. Проте тільки від уявлення про гроші та їх функції залежить, чи перетворить подібна процедура економіку з натуральної в грошову?
Якщо при активній участі аукціоніста після визначення рівноважних цін та відповідно до них укладається угода, а визначення рівноважних цін не вимагає зусиль з боку індивідів, тоді на практиці виключається фактор невизначеності, зберігання грошей стає зайвим.
Саме тому, усвідомлюючи цю проблему, Вальрас запропонував розглядати гроші як якийсь страховий запас на випадок, коли надходження і платежі не узгоджуються в часі. Але аналіз вальрасівської моделі показує, що питання про природу невизначеності та роль часу в ній залишається не вирішеним.
Таке протиріччя носить формальний характер і пов'язане з уведенням грошей у модель Вальраса. Його можна замінити при потребі, включити їх у модель обміну. У сучасній економічній літературі це протиріччя відоме як протиріччя між законами Сея і Вальраса.
Одним із товарів у моделі Вальраса виступають гроші, тоді, відповідно до його закону, якщо рівновага досягається на товарних ринках, то вона виконується й на ринку грошей, і, таким чином, неможливо визначити грошові ціни товарів. Це, між іншим, цілком природно для бартерної економіки, якою є економіка Вальраса.
Формулюючи умови загальної ринкової рівноваги, Вальрас виходив з того, що мінова вартість грошової одиниці ніяк не впливає на відносні ціни товарів, і отже, на стан товарних ринків. Але якщо взяти грошовий ринок, то згідно з рівнянням обміну (MV = PQ, де Р - абсолютний рівень цін або мінова вартість грошової одиниці) зміна мінової вартості грошової одиниці за інших рівних умов порушує рівновагу на грошовому ринку. Отож, одна й та ж причина, всупереч закону Вальраса, по-різному впливає на стан товарних і грошових ринків. Надлишковий попит (пропозиція), який виник на грошовому ринку, не тягне за собою протилежного за характером порушення рівноваги на товарних ринках.
Таке протиріччя було помічено Д. Патінкіним, який у праці "Гроші, кредит і ціни" (1956 р.) запропонував для його ліквідації змінити функцію попиту, включивши в неї так званий ефект реальних касових залишків. Такий крок був логічним, тому що вартість грошових нагромаджень, величина яких має важливе значення в планах розширення (скорочення) попиту на товарних ринках, залежить від мінової вартості грошової одиниці. Проте Д. Патінкін (як і Л. Вальрас) думав, що мінова вартість грошової одиниці сама собою ніяк не впливає на мінові пропозиції між товарами, оскільки змінюється у вигляді рівнопропорційного зниження (підвищення) грошових цін усіх товарів . Разом з тим це означає, що товарні ринки відносно грошового можна і необхідно розглядати як один і той же ринок. Як висновок, можна стверджувати, що ми маємо двопродуктову модель ринкового господарства, у рамках якої зміна мінової пропозиції тягне за собою збільшення реальної величини одних учасників торгівлі й рівне за вартістю зменшення багатства інших.
Слід зазначити, що у представленій Д. Патінкіним двопродуктовій моделі за участю грошей бюджетне обмеження кожного учасника торгівлі включає як один товар, так і інший. Тому вплив будь-яких змін мінової вартості грошової одиниці на збільшення багатства одних учасників обміну і рівне за вартістю зменшення багатства інших більш реалістичний, ніж вища диференціація у розподілі наявної маси грошей між учасниками обміну. А отже, загальне падіння товарних цін (підвищення мінової вартості грошової одиниці) зовсім не обов'язково означає збагачення всіх учасників торгівлі, що, на думку Д. Патінкіна та інших західних теоретиків, веде до розширення сукупного попиту та товари, розчищення товарних ринків і т.д. Дія ефекту чистого багатства (реальних касових залишків) обмежується достатньо жорсткою умовою, яка зв'язана з розподілом готівкової маси грошей між господарськими суб'єктами.
Новизна підходу Д. Патінкіна полягає в тому, що він не менш точно ніж Л. Вальрас довів, що загальна рівновага у ринковій економіці реалізується через вартість грошових нагромаджень. Проте сприйняття ідеї нейтральності грошей не дала змоги Д. Патінкіну зробити правильні висновки зі свого відкриття і призвело до "консервації бартерних рис моделі". Йому, як відзначив В. Усоскін, "не вдалося показати істинну значимість грошей у системі товарного виробництва, виявити специфічні риси, які характерні грошовій економіці".
Простою агрегацією відповідних функцій у стандартній моделі загальної рівноваги була отримана модель Патінкіна, за допомогою якої він намагався вирішити проблему дихотомії (намагання об'єднати модель Вальраса з рівнянням грошового обігу) і довести стійкість моделі рівноваги, яка допускала вимушене безробіття. Помітним явищем у сучасній економічній теорії ця модель стала завдяки тому, що грошам була надана самостійна роль страхового фонду, і це було виправданням включення грошей у формі реальних (тобто з урахуванням купівельної спроможності) касових залишків в індивідуальні функції попиту і пропозиції. Таким чином, поряд із цінами вводився ще один рівноважний механізм - вплив зміни величини реальних касових залишків на рівні індивідуального (й агрегативного) попиту, тобто ефект реальних касових залишків (уперше ідею впливу зміни вартості нагромаджених активів на споживання висловив А. Пігу в праці "Зайнятість і рівновага" (1949 р.)). Зміст ефекту цього рівноважного механізму полягає в тому, що економічні суб'єкти намагаються підтримувати касові залишки на деякому оптимальному рівні, який відображає їх уявлення про регулярність фінансових надходжень і необхідність забезпечення засобами обігу. Реакція індивідів впливає на зміну величини реальних касових залишків, які змінюють величину індивідуального попиту і пропозиції.
Намагання ввести корисність реальних касових залишків як змінну функцію ми спостерігаємо вже у Вальраса, причому такий залишок він трактував як засіб, призначений компенсувати розрив між часом отримання доходу від продажі товарів і купівлі в майбутньому бажаної кількості товарів. Д. Патінкін дещо конкретизував це поняття. Зростання пропозиції грошей збільшує попит на ринках товарів, який примушує аукціоніста ринку підвищувати ціни. Загальне зростання рівня цін, у свою чергу, знищує реальну вартість касових залишків, якими володіє економічний агент. Намагаючись відновити (у реальному виразі) величину касових залишків, економічний агент тим самим відновлює попередній попит на товари. Принцип дихотомії для стану рівноваги зберігався завдяки ефекту збереження реальних касових залишків. Зміна до зростання номінального касового залишку в початковий момент давала старт перехідному процесу, у кінці якого система приходила у стан рівноваги: реальні величини (у тому числі й реальний касовий залишок) ставали тими ж, як у попередньому стані рівноваги. Щодо цін, то вони зростали в тій же пропорції, що й грошова маса. Таким чином, існує "рівноважна" дихотомія. У представленій Д. Патінкіним моделі гроші виконували не тільки трансакційну роль, як у моделі Векселя, а ставали елементом багатства, бажаним для агентів.
Аналізуючи далі грошову економіку, Д. Патінкін, щоб "виправдати" існування грошей, припускає можливість незбігання в часі платежів і надходжень, що насправді означає відхід від ідеї аукціоніста або, сучасною мовою, від передумови про повну інформованість економічних суб'єктів чи миттєву реакцію цін на зміну ринкових умов.
У моделі, яку він аналізує, діють три групи учасників: споживачі, які визначають попит на товари і пропонують працю, фірми, що пропонують товари, і держава, яка здійснює емісію грошей. Формально така модель має вигляд:

(1.4)
де Е - сукупний попит; Р - індекс цін; Y - сукупна пропозиція (дохід у натуральному виразі); М - маса грошей в обігу; Ld , L* - попит і пропозиція праці; L - рівень зайнятості; W - номінальна заробітна плата.
Графічну інтерпретацію можна подати наступним чином (рис. 1).

(1 - скорочення попиту; 2 - скорочення виробництва)
При скороченні сукупного попиту (Е зміщується вниз до Ег) точка макроекономічної рівноваги переміщується з А у В. У ринкових умовах ціни абсолютно рухливі, тому можна очікувати миттєвого відновлення рівноваги на ринку товарів завдяки ефекту реальних касових залишків. В умовах відсутності дії ринкових механізмів ціни недостатньо рухливі, тому виникає ситуація надлишкової пропозиції товарів, на яку фірми реагують скороченням виробництва і попиту на робочу силу. У графічному зображенні ця ситуація відображається точкою D, в якій ні фірми, ні працівники не знаходяться у стані рівноваги, оскільки при W/P = (W/P)0 у них порушена умова максимального прибутку, і вони намагатимуться розширити виробництво, а на ринку робочої сили виникне ситуація надлишкової пропозиції. В умовах одночасних змін ціни і зарплати без зміни обсягу сукупного попиту ситуація вимушеності зберігається. Досягнення рівноваги на ринках передбачає, по-перше, рухливість цін і зарплати, а по-друге, наявність ефекту реальних касових залишків, який "зсунув" лінію сукупного попиту зверху. У результаті попередній обсяг виробництва вирівнюється, але при нижчому значенні номінальних цін і зарплати.
Представлена Д. Патінкіним модель викликала дискусію, центром якої стали наступні проблеми: відносна швидкість реакції цін і кількості на скорочення попиту; відносна сила (спрямованої на відновлення рівноваги з повною зайнятістю) ефекту реальних касових залишків і механізму поступу до рівноваги при нижчому рівні виробництва; характер ситуації вимушеного безробіття (відносимо цю ситуацію до рівноважної чи нерівноважної). Була також порушена проблема очікуваної й пов'язаної з нею проблеми невизначеності.
Якщо продовжити ідеологію вальрасівської моделі, яка була вдосконалена Д. Патінкіним, можна припустити, наприклад, наступний опис перехідного процесу, що відповідає реалізації стану рівноважної дихотомії, а таким чином, і рівноважній нейтральності грошей. Наприклад, візьмемо стан, коли зросла грошова маса обігу, яка викликала збільшення сукупного попиту, а значить, і попит на окремі види товарів. Якби виробник вирішив розширити виробництво, щоб задовольнити попит, який зріс на його товар в умовах повної зайнятості, то це призвело б до збільшення граничних витрат. Останнє - це мотив для вальрасівського аукціоніста ринку підвищити ціни на товар. Якщо зростання цін на товар пройде одночасно для усіх виробників, то намагання кожного з них добитися переваг за рахунок зростання своєї ціни відносно цін інших виробництв має провалитися. Тоді рівень цін, який підвищився, адаптується до грошової маси, що зросла, і попит знизиться до попереднього рівня, а новий рівень виробництва повертається до попереднього стану.
Згідно з класичною моделлю дія монетарного каналу передбачає перш за все гомогенний грошовий процес встановлення цін і зарплат. Однак якщо звернутися до післявоєнної практики розвинутих країн, то там присутній гетерогенний процес цінового корегування. Наприклад, ціни на свою продукцію змінюють раз у рік біля 40% фірм, частіше - тільки 10, а решта 50% корегують їх менше одного разу в рік. Приблизно такий же стан корегування ставкою заробітної плати -65% коригується не частіше одного разу в рік, 10 - раз у квартал і 25% - раз у два квартали. Не існує безпосереднього зв'язку між процесами корегування цін і зарплат 2.
Слід зазначити, що інтерес до цих проблем виник ще у 20-і роки. У 1927 р. у докторській дисертації "Ціноутворення - фактор змін" Г. Мюрдаль, розвиваючи ідеї Вікселя, зосередив увагу на розгляді міжчасової рівноваги, яка відображає вплив поточних змін ринкової ситуації на майбутні ціни і, навпаки, вплив очікувань майбутніх змін на поточні ціни. У роботі "Грошова рівновага" (1933 р.) він увів поняття "ex ante" та "ex post", що виявляє різницю між ситуацією, яка фіксує їх реалізацію, і використав ці поняття при поясненні парадоксу незбігання сукупних інвестицій та вкладів, що досить важливо у кейнсіанській моделі. Адже фактично зроблені інвестиції збігаються з фактичними заощадженнями, але для передбачуваних величин такого збігу не існує.
Таким чином, для того щоб ліквідувати внутрішнє протиріччя традиційної (вальрасівської) моделі, Д. Патінкін відкинув постулат однорідності, згідно з яким попит і надлишковий попит на товарних ринках не змінюється у відповідь на зміну абсолютного рівня цін (мінової вартості грошової одиниці). Проте, як було показано вище, в основі постулату однорідності покладено припущення про рівнопропорційну зміну грошових цін товарів. Як бачимо, Д. Патінкін, відки-даючи постулат однорідності, зберігає при цьому постулат про нейтральність грошей. Чи можливо це?
Так, якщо слідом за Д. Патінкіним припустити, що мінова вартість грошової одиниці падає строго пропорційно збільшенню кількості грошей. У такому випадку включається зростання вартості грошових нагромаджень, і отже, загальної величини багатства за рахунок збільшення кількості грошей. Але тут виникає явне протиріччя: з одного боку Д. Патінкін. розглядає запас грошей як елемент реального багатства, що дає можливість говорити про ефект касових залишків (при фіксованій кількості грошей), з іншого - стоїть на тому, що збільшення кількості грошей не має і не може мати ніякого відношення до зростання багатства.
Для уточнення, знову звернемося до рівняння обміну (MV = PQ), де вартість грошей, які надходять у господарську систему, повністю поглинаються ростом товарних цін (пропорційне падіння мінової вартості грошової одиниці) тільки у тому випадку, якщо швидкість обігу грошей (V) зберігається незмінною, а об'єм виробництва товарів (Q) визначається незалежно від кількості грошей. Але справа в тому, що згідно з відкриттям Д. Патінкіна обидві ці умови не можуть бути збережені одночасно.
Якщо звернутися до базової (неокласичної") моделі ринкової економіки, то в ній для визначення об'єму виробництва задається (фіксується) той чи інший рівень цін (Р), щоб корегувати реальний рівень заробітної плати. Величина об'єму виробництва товарів фіксується на рівні повної зайнятості. Коли об'єм виробництва (Q) віднайдений, спочатку зафіксований рівень цін відкидається і визначається рівноважне значення (Р) уже з врахуванням фактичної кількості грошей і віднайденого об'єму виробництва.
Якщо слідувати цій моделі, то для визначення об'єму виробництва потрібен якийсь рівень цін або об'єм виробництва, що визначається на ринку робочої сили і залежить від реальної заробітної плати. Така ж залежність існує й у визначенні рівня цін, для чого необхідно знати об'єм виробництва, тому що рівень визначається на грошовому ринку і залежить, як це видно з рівняння обміну, від об'єму виробництва. Проте цій двосторонній залежності не надавалося значення, оскільки вважалося, що хоча всі товарні ринки, включаючи ринок робочої сили, зв'язані з грошовим ринком (закон Вальраса), корегування мінової грошової вартості одиниці ніяк не впливає на стан товарних ринків. Тому можна було б не побоюватися, що оптимальний із точки зору зайнятості об'єм виробництва скоротиться в результаті руху цін до нового рівня грошей. По-іншому ці зміни виглядають у світі відкриттів Д. Патінкіна з його початковим і відкорегованим із врахуванням стану грошового ринку рівнем цін. Для ліквідації цієї перешкоди, яка виникає, можна припустити, що залежно від обсягу виробництва і кількості грошей корегується не рівень цін, а швидкість обігу грошей. Проте у такому разі порушується перша умова, яка дозволила Д. Патінкіну зберегти висновок про нейтральність грошей.
Абсолютний рівень цін в умовах загальної ринкової рівноваги визначається згідно з рівнянням обміну (Р = MV/Q), тобто все продається і купується за рівноважними цінами. При відсутності рівноважності цін одних товарів було б більше, а інших менше, порівняно з заявками учасників торгівлі. Тому в умовах загальної рівноваги при будь-яких оголошених цінах - як рівноважних, так і нерівноважних - сумарна ціна товарів, які купуються, дорівнює сумарній ціні товарів, які продаються. Але якщо так, тоді весь цей процес оцінювання і взаємозв'язку попиту та пропозиції на різних ринках може обходитися без будь-яких реальних грошей.
Такий підхід сприяв появі ще у XIX ст. теорії ідеальної грошової одиниці виміру, а в другій половині XX ст. - питання про причини втілення грошей у господарський обіг (чому гроші, а не бартер), які зайняли одне з центральних місць у дискусіях західних економістів .
Отже, незалежно від того, існує класична дихотомія чи ні, її не можна вважати поточною характеристикою економічної системи. Класичну дихотомію, а таким чином і нейтральність грошей слід розглядати як порівняльну характеристику двох станів економічної рівноваги системи, які зв'язані між собою деякими перехідними процесами. Грошова ілюзія, якщо й сприяє появі позитивного зв'язку між зростанням грошової маси та збільшенням рівня виробництва, то лише частково і тільки на першому етапі процесу поширення впливу.


загрузка...