Джерела та механізми формування фінансових ресурсів в економіці і стимулювання внутрішнього попиту відіграють важливу роль у сприянні економічному зростанню й перетворенню народного господарства України в інноваційне. Цей процес не можливий без нарощування її потужності за рахунок монетизації та капіталізації економіки.
Монетизація, як процес насичення вітчизняної економіки грошима, недостатньо вивчена. В економічній літературі широко висвітлюються негативні наслідки для України розвалу сектору високих технологій, але поза увагою залишається питання краху грошової (монетарної) політики, яку слід розглядати як головне джерело сучасних і майбутніх негараздів. На нашу думку, суспільство глибоко не усвідомило, що грошове знекровлення економіки за роки реформ для України більш руйнівне, ніж втрати у сфері виробництва. Адже технологічну кризу за наявності повноцінної грошово-кредитної системи можна швидко подолати. Тим більше, що в Україні для цього поки що є відповідні кадри. Монетарну ж могутність відновити звичайними методами надзвичайно важко, що, власне, і засвідчив досвід України. Тому усвідомлення механізмів і джерел монетизації економіки має практичну значимість.
Очевидно, що пріоритетними нині залишаються завдання виведення української економіки з кризи: забезпечення стійкого економічного зростання, зменшення неплатежів, здійснення інвестицій, нормалізація функціонування фінансового і бюджетного секторів тощо. За усіх різноманітних проявів цих явищ їх коріння криється у фінансовій сфері. Від того, яким чином передбачається збільшити її ресурси і які механізми планується при цьому використати, залежить не тільки вирішення перспективних завдань. Тут важливо врахувати й міжнародний аспект проблеми: яким чином впливатимуть на Україну вимоги та обмеження, що висуваються зарубіжними кредиторами, і наскільки вона буде спроможна в майбутньому зменшити вплив негативних процесів на міжнародних фінансових ринках (як це було в Україні у 1998 р.) або світової економічної кон'юнктури. Як найефективніше інтегруватися у світову економіку, не втративши при цьому механізмів захисту національних інтересів? Чи буде Україна в змозі взагалі здійснювати активну самостійну економічну політику? Усе це значною мірою залежатиме від правильного вибору механізмів і джерел монетизації вітчизняної економіки. При цьому, на думку окремих дослідників, потрібно підходити до формування стратегії ефективної економіки не з позицій, "яка національна практика чи система господарювання краща сама по собі, а з того, якою мірою вона відповідає наявному в країні спектру соціально-економічних потреб, сприяє найкращому використанню ресурсів, особливо людського потенціалу"49.
Загальновідомо, що монетизація може спиратися на два базових джерела - внутрішнє і зовнішнє. Стосовно внутрішніх джерел, то, як видно з матеріалів наукового аналізу, можливості самих банків щодо розширення їх капітальної бази за рахунок власної прибуткової діяльності поки що недостатні. Відношення активів банківської системи до потреб в Україні нині становить близько 31%, тоді як у більшості провідних країн світу (Німеччині, Японії, Великобританії, Швейцарії та ін.) - 200-300%. У США цей показник для кредитних інститутів знаходиться на рівні 350%.
Подібна різниця наочно ілюструє, що українська банківська система при виконанні ключових функцій щодо обслуговування й забезпечення економіки фінансовими ресурсами постає перед суттєвими кількісними обмеженнями, внаслідок яких вона не в змозі брати відповідну участь у вирішенні проблем вітчизняної економіки. Це характерно й для інших господарюючих суб'єктів, оскільки їх діяльність також обмежується-вузькою ресурсною базою економіки.
Важлива роль у процесі монетизації економіки України покладається на Ценіральний банк (ЦБ), незважаючи на проблеми, які виникають в епоху електронних грошей. Проте, як виявляється, механізми розширення ліквідності за участю ЦБ будуть залежати від припливу валюти, тому збільшити грошову базу можна лише за рахунок зростання чистих міжнародних резервів. По суті, йдеться про використання принципів так званого "золотовалютного стандарту", від яких провідні країни були вимушені відмовитися ще в 1971 p., але ідея повернення до якого не покидає і сучасних авторів глобального монетаризму.
Слід зауважити, що до 1971 р. існували механізми, які передбачали, зокрема, забезпечення доларової маси відповідними золотими резервами, а також обмін доларів на золото. Коли деякі країни, насамперед Великобританія і Франція, вирішили скористатися цим правом і висловили бажання обміняти свої доларові авуари на золото, то їх вимогу не змогли задовольнити США, оскільки більше 70% доларів не мали золотого забезпечення. Тоді світова економіка зіткнулася з великомасштабним дефолтом, який примусив відмінити "золотовалютний стандарт".
Аналіз балансу центральних банків провідних країн показує, що грошова база у більшості з них не покривається офіційним золотовалютним резервом. Найбільш часто це виявляється на ранніх стадіях трансформацій, коли важливо набрати темпи розвитку. Наприклад, у Японії, США та інших високорозвинених країнах так звані "первинні гроші" на 80% формувалися за рахунок чистої емісії. Нині в США золоті резерви лише на 35% підкріплюють грошову масу, а з урахуванням внутрішнього державного боргу - на 5%. Японія "обірвала" зв'язок грошової бази із золотовалютним забезпеченням у 1971 р. і з того часу підкріпила її на 80% так званою незабезпеченою емісією.
Якщо для аналітичних цілей розглянути можливість монетизації внутрішнього державного боргу, то виявиться, що є приклади, коли тримачі державних цінних паперів пред'являють їх до погашення і не реінвестують у них свої засоби, а перетворюють у гроші, тому забезпечення такого "розширеного доларового навісу" буде занадто низьким. У США в 1998 р. він був не більше 3,8% (для порівняння - у 1970 р. 3,3%)55. Для української гривні покриття грошової бази золотовалютними резервами становило в 2004 р. більше 70% .
За сучасних умов розвитку ринкових відносин і глобалізації економіки "прив'язування" до іншої валюти також є основою так званого "валютного управління" - "currency board" (передбачає зовнішнє управління емісією). Подібні підходи застосовуються щодо невеликих економік, у минулому колоній або країн, для яких так званий зовнішньоекономічний центр є основним партнером, з яким вони утворюють єдиний економічний простір (на прикладі Аргентини бачимо, що бажаних результатів не досягнуто). Дослідження МВФ свідчать про серйозні негативні наслідки такого підходу, зокрема, втрату центральними банками цих країн основних важелів кредитно-грошової політики. Центральні банки таких країн уже не виконують основних і регулятивних функцій, повністю пов'язують власну грошово-кредитну політику з грошово-кредитною політикою "країни-метрополії". На думку Н. Лукші, "втеча від нестабільності таким чином пастка, яка заманює своєю доступністю, а потім загострює складності, які виникли".
Слід зазначити, що найбільш великою з існуючих економік, які відмовилися від внутрішньої грошової одиниці, є Панама. Серед країн СНД можливість заміщення національної валюти зарубіжною обговорюється в Республіці Білорусь. Разом з тим підкреслимо, що можливими передумовами відмови від національної валюти є: розростання нелегального сектору економіки; втрата монетарного контролю; розкручування інфляційних процесів; значне скорочення сеньйоражу, який отримує держава; повна втрата довіри з боку населення до політики, яку проводить держава.
У цих умовах заміщення національної грошової одиниці потребує менших витрат, порівняно зі збереженням власної валюти. Але, на наш погляд, більш ефективною монетарною політикою у цих складних умовах є легалізація бімонетарної системи, у якій як національна, так і зарубіжна валюти використовуються як законні засоби платежу. Таку політику нині проводять Люксембург, Чорногорія, Таджикистан та інші країни. Зарубіжна валюта при цьому відіграє допоміжну роль при здійсненні платежів (виплаті заробітної плати, перерахуванні податків, здійсненні щоденних покупок і т.ін.), але переважає над національною валютою як засіб нагромадження на внутрішніх банківських рахунках. Тобто при значному зменшенні впливу національних монетарних інститутів виграє населення. Разом з тим наявний тіньовий ринок трансформується в інструменти грошово-кредитної політики, за рахунок чого монетарні інститути знову отримують інструменти грошово-кредитної політики, що в перспективі може призвести до їх зміцнення і посилення ролі в економіці.
Зрозуміло, що у випадку з Україною додаткове забезпечення гривневої маси валютою (особливо, враховуючи необхідні боргові виплати, які в 2004 р. ще становили майже 30% ВВП)59 є стабілізувальним фактором. Однак у такому разі в Україні всі внутрішні процеси (економічне зростання", інвестиції) надто залежатимуть від кон'юнктури зовнішнього ринку. Розвиток такого процесу значною мірою усталює сировинну і напівфабрикатну орієнтацію експорту. Оскільки банківський сектор найбільш активно надає кредити саме цим галузям, то сприяє "заморожуванню" нинішньої структури української економіки, а не її прогресивній зміні на користь удосконалення переробних галузей і "нової економіки". Тоді постає питання, скільки ще потрібно нашій країні вивезти продукції чорної металургії та карпатського лісу, якщо тільки за їх рахунок вирішувати проблему капіталізації економіки та інші внутрішні проблеми незалежної держави, що будує ринкову економіку?
Якщо аналізувати окремі сектори економіки України, то можна спостерігати відображення подібних макроекономічних підходів, зокрема, у банківській системі. До неоднозначних економічних і політичних наслідків може призвести ситуація, коли головним джерелом капіталізації української банківської системи будуть зарубіжні інвестиції, а банківський капітал - зовнішнім джерелом монетизації економіки.
Для України зарубіжні інвестиції важливі з огляду на запровадження нових банківських технологій, підтримки конкуренції між банками тощо. їх приплив особливо виправданий, якщо національна банківська система опирається на власну ресурсну базу. В Україні національна банківська система тільки формується, власна ж ресурсна база, як зазначалося, надто слабка, причому темпи зростання чистих заощаджень, які за своєю природою є джерелом економічної стабільності, надто низькі. У країнах із динамічно зростаючими економіками вони підтримуються щодо ВВП на досить високому рівні: наприкінці 90-х pp. в Японії цей показник становив 15,6%, Австрії - 12,9 і навіть у Росії - 10,6%. В Україні рівень чистих заощаджень ще в 1994 р. досягав 13,2%, але в подальшому почав швидко знижуватися і в 1998 р. був катастрофічно низьким - 0, 34, а в 1999 р. зріс до 4,7% і значно швидшими темпами почав зростати тільки з 2000 р.
Визначальне значення для масштабного припливу в банки засобів населення має створення системи страхування вкладів, які, як показує світова практика, - один із найважливіших факторів стабільності банківського сектору. За даними МВФ, нині страхування депозитів населення здійснюється більше ніж у 70 країнах, у тому числі у всіх державах Європи, крім України й Албанії, у США, Канаді, 12-ти латиноамериканських, 10-ти африканських і 8-ми азіатських країнах. Сума страхування при цьому - змінна величина. У США, наприклад, рівень максимальної страхової суми вкладу був установлений у 1934 р. у 5 тис. дол., а з 1980 р. й дотепер - 100 тис. дол. на одного вкладника в одному банку. У всіх країнах ЄС і претендентів на вступ, максимальна сума застрахованих депозитів на одного вкладника рекомендована у 20 тис. євро. Таким чином, економіка України втратила спроможність до самостійного розширеного відтворення.
Проте, на наш погляд, потенціал банківської системи України ще далеко не використаний для вирішення цієї проблеми. Цікава пропозиція А. Грималюка про створення інвестиційних грошей, можливість яких закладено у звичайних інвестиційних операціях, здійснюваних комерційними банками, і насамперед - у таких операціях, як купівля акцій. При цьому, по суті, механізм створення інвестиційних грошей комерційними банками мало чим відрізняється від звичайного механізму створення ними грошей при кредитуванні. Різниця полягає лише в тому, що в такому разі комерційний банк пред'являє не боргові вимоги до позичальника, а пайові вимоги до акціонерного товариства (AT), тобто акції. Однак і в тому, і в іншому випадку банк створює нові гроші, тобто кошти на поточному рахунку, яких не було до кредитування або інвестування.
Якщо взяти до уваги, що рівень монетизації економіки низький, а внутрішні канали розширення ліквідності практично не використовуються, то в таких умовах, орієнтуючись на зовнішні ресурси, іноземні банки опиняться у сприятливішому становищі, а українські банки не зможуть конкурувати з ними (за відсутності внутрішніх ресурсів).
Отже, не буде зберігатися принцип "рівних конкурентних можливостей", який підтримується багатьма міжнародними організаціями.
Практика країн із перехідною економікою, де основний акцент при капіталізації банківського сектору був зроблений на зовнішні джерела, підтвердила цю тенденцію. Як результат, у їхній банківській системі та економіці міжнародні банки зайняли ключові позиції. Разом з тим, як відмічають дослідники цієї проблеми, "зарубіжні банки, які займаються кредитуванням національних суб'єктів, мають специфічні, які здебільшого не співпадають з національними інтересами, стратегічні пріоритети" .
Неприйнятність такої ситуації очевидна для національної економіки. Саме банки з іноземним капіталом починають рішуче впливати на характер і пріоритети економічного розвитку в цих країнах, контролювати найефективніші сфери діяльності. І якщо зважити, що в їхній діяльності переважає бізнес, то доцільно нагадати міркування відомого американського фінансиста Дж. Сороса, що "прибуток - ось мотив будь-якого бізнесу. Бізнес не ставить за мету захист загальнолюдських цінностей. Більшість бізнесменів - добропорядні громадяни, але зрозуміло, що насправді мета бізнесу - власне збагачення, а зовсім не суспільне благо. Менеджери несуть основну відповідальність перед власниками бізнесу, а зовсім не перед чимось невизначе-ним, яке називається суспільним інтересом, хоча корпорації часто-густо намагаються діяти (або роблять вигляд, що діють) в дусі відповідальності перед суспільством, тому що це вигідно для бізнесу".
Ставка на приплив валюти у вітчизняній економічній політиці, очевидно, збільшить залежність усіх внутрішніх економічних процесів від світової економічної і політичної кон'юнктури. Крім того, подібна орієнтація значно зменшує могутні важелі економічної політики, які є у розпорядженні НБУ і Мінфіну. Зокрема, якщо НБУ не застосовує свої інструменти формування фінансових ресурсів (механізми, рефінансування, емісійні важелі, управління процентними ставками та ін.), то в таких умовах український бізнес і економіка в цілому фактично можуть використовувати лише зовнішні джерела фінансових ресурсів, що тільки сприяє нарощуванню зовнішнього боргу.
Вирішення цієї проблеми може бути успішним при реалізації стратегії імпортозаміщення, тобто розвиток вільної торгівлі має ставити за мету вплив різних зовнішніх стратегій на структурні і технологічні зміни. Традиційна дихотомія (у випадку з Японією) між зростанням, яке ґрунтується на імпортозаміщенні, і зростанням, яке орієнтоване на експорт, неправильна. Хоча японська промисловість розвивалась у межах внутрішнього ринку, який швидко розширився і був захищений державою, зростання стало трампліном для експансії на світові ринки. Експорт стимулювався внутрішнім зростанням економіки.
Історія знає й інші випадки. На фоні успішного японського (і французького) досвіду імпортозаміщення проблемною така політика стала для країн Латинської Америки. Проте, на нашу думку, вони не можуть бути пояснені в рамках статичної концепції алокації ефективності. Успіх (як і його відсутність), безсумнівно, були пов'язані з технічним прогресом і промисловою модернізацією. На думку Дж. Ітуелла, аргумент на користь вільної торгівлі має, очевидно, полягати в тому, що вона сприяє найбільш швидкому впровадженню нової техніки, яка забезпечує порівняльні переваги. "Управління ростом внутрішнього ринку з використанням будь-яких необхідних засобів для послаблення платіжного балансу - найбільш ефективна стратегія розвитку.
Без опори на внутрішній ринок намагання зберегти стабільний валютний курс в умовах масштабного нарощування резервів може бути безуспішним. Значна грошова емісія може призвести, на думку А. Навоя, до ряду негативних наслідків.
По-перше, істотне зростання валютного запасу сприятиме розширенню грошової пропозиції, зниженню рівня короткострокових процентних ставок на національному ринку, що при наявності очікувань подальшого зміцнення національної валюти (про що непрямо свідчить масштабна закупівля іноземної валюти центральним банком) впливає на зростання сукупного попиту і перш за все його інвестиційні компоненти (зокрема, вклади у нерухомість). Одночасно підтримка шляхом інтервенцій центрального банку заниженого курсу національної валюти помітно підвищить інвестиційну привабливість експортно орієнтованого сектору економіки, у тому числі для іноземного капіталу. Внаслідокцієї грошової політики економічні агенти на ринку отримують викривлений сигнал про розподіл економічних ресурсів, що нерідко провокує необґрунтований бум в окремих галузях економіки.
По-друге, як наслідок грошової експансії центрального банку через приплив іноземного капіталу зниження рівня процентних ставок не завжди достатній захід для вирівнювання рівнів дохідності фінансових інструментів розвинутих країн та інструментів країн із ринком, що формується. Позитивний спред процентних ставок на користь останніх, будучи доповненим очікуваннями зміцнення національної валюти, продовжить приваблювати іноземний капітал.
По-третє, через обмеження масштабів національних фінансових ринків країн із перехідною економікою (у такій ситуації об'ємні стерилізаційні операції призводять до необґрунтованого зростання ставок на національному кредитному ринку) і потенційне зростання ставок на національному ринку, який створює стимул для додаткового припливу іноземного капіталу, намагання центрального банку абсорбувати надлишкову ліквідність, зумовлене цим припливом, часто неефективне.
По-четверте, надлишок іноземної валюти створює додаткові дестабілізувальні фактори фінансової системи. Первинний ефект зниження ризиків у банківській національній системі за рахунок збільшення у банківських портфелях питомої ваги інструментів центрального банку, які використовуються для абсорбування готівки, може бути в подальшому повністю нівельований кредитною експансією банків і погіршенням якості їх кредитних портфелів, викликаних підвищенням ризику неповернення кредитів і неадекватної оцінки кредитних проектів, а також ростом курсових ризиків, які зв'язані з іноземними позиками.
По-п'яте, проведення курсової політики, яка спрямована на підтримку стабільності валютного курсу в умовах масштабного припливу капіталу, значно підвищує ризики центрального банку. Останній в умовах використання загальновизнаних принципів управління золотовалютними резервами зіштовхується з проблемою невідповідності зростаючого портфеля резервних активів і портфеля пасивів (в якому підвищується частка інструментів абсорбування готівки) як за терміновістю (у портфелі пасивів переважають в основному короткострокові інструменти), так і за дохідністю (інструменти абсорбування готівки, які використовуються на національних ринках, мають вищу дохідність, порівняно з найбільш надійними фінансовими інструментами міжнародного ринку).
Отже, в умовах експортно орієнтованої економіки потрібно мати можливості ефективного використання капіталу або встановлення контролю за його рухом. Цьому може сприяти тільки імпортозамінна стратегія розвитку економіки країни, яка допоможе зняти проблему захисту національної економіки від надлишкового припливу іноземного капіталу.
Отже, звертаючись за кредитами, слід аналізувати не тільки позитивні їх наслідки, а й мати на увазі, що зарубіжні банки, які кредитують національних суб'єктів, мають специфічні, що переважно не відповідають національним інтересам, стратегічні пріоритети. Більше того, рішення про умови надання кредитів можуть прийматися з урахуванням інтересів міжнародних клієнтів або акціонерів материнського банку, що часто означає відмову у фінансуванні конкурентних виробництв у країні, яка бере кредит.
У таких умовах набуває значення й необхідність залучення економічних суб'єктів до пошуку засобів для масштабного стратегічного розвитку на зовнішніх ринках (оскільки "самофінансування" і внутрішній український ринок спроможні в основному забезпечити лише поточні потреби).
Таким чином, для розвитку економіки України постає питання вибору. Якщо проблема збільшення ресурсів в економіці в цілому і капіталізації банківського сектору зокрема вирішуватимуться з орієнтуванням на зовнішні ресурси у всіх формах - експортні долари чорної металургії, іноземні інвестиції, зовнішні кредити, то в такому разі українська економіка повністю залежатиме від світової кон'юнктури і від умов, які висувають міжнародні кредитори. Орієнтація на зовнішні ресурси для розширення внутрішньої ліквідності й забезпечення економічного зростання - тим більше небезперечна з урахуванням можливого погіршення міжнародної кон'юнктури (що спостерігалося в 1998 р.) і, як наслідок, зниження валютних надходжень.
Українські макроекономісти не можуть дати чіткої відповіді на питання, як фінансувати економічне зростання та збільшення грошової маси за несприятливої зовнішньої кон'юнктури. Адже економічне зростання в Україні не означає лише нарощування експорту, як це часто відбувалося в колоніальних "експортних" економіках. Тому автор поділяє погляди А. Чухна, Ю. Пахомова, О. Євтуха, В. Лагутіна та ін. стосовно того, що для зростання української економіки пріоритетними мають бути внутрішні фактори попиту.
У провідних країнах світу впродовж багатьох років головний фактор пропозиції ресурсів у економіці - бюджет (див. рис. 3), що дозволяє більш рівномірно формувати "осередок" зростання і попиту.
Через бюджетні канали фінансуються пріоритети економічної політики, а вже потім ці ресурси мультиплікуються і надходять у решту секторів економіки, продукуючи по "ланцюгу" попит і стимулюючи зростання у суміжних та інших галузях. Довгострокові папери, на основі яких (серед інших інструментів) здійснюється емісія, займають до 50-70% у загальному портфелі державних паперів, які знаходяться у центральних банках, що закладає базу інвестиційних процесів, які забезпечують приплив "вільних" грошей в економіку.
Важливо відзначити, що за межами вирішення чисто фінансових завдань (валютний курс, інфляція) фінансові влади цих країн вирішують завдання підтримки зайнятості і створення умов для економічного зростання. Завдяки проведенню активної грошової політики грошові влади стимулюють зростання, постійно знижуючи процентні ставки (ставки рефінансування у США нині знаходяться на рівні 1%, що нижче темпу інфляції). Невисокі норми резервування, які використовуються емісійними механізмами, формують необхідні фінансові ресурси для економіки.
Очевидно, при формуванні бюджету України, який є ресурсною базою економіки й фінансування її економічного зростання, доцільно орієнтуватися на внутрішні механізми капіталізації, як у розвинених країнах, причому за активного використання інструментів Центрального банку (у тому числі можливі заходи щодо збільшення мультиплікатора тощо). За усієї важливості валютна складова має виконувати доповнювальні функції.
Центральний банк України, як і в інших країнах світу, вважається емісійним центром. В умовах транзитивної економіки України емісія, до якої вдавалися розвинені країни (особливо на етапі формування фінансових систем), за наполяганням західних лібералів, фактично вважається неприпустимою. Будь-які намагання НБ України використати такі важелі наштовхуються на великий супротив, а головним капіталом збільшення ліквідності залишається приплив валюти.
Використання емісії з частковим резервуванням піддається критиці представниками австрійської школи на тій підставі, що вона головна причина інфляції. З одного боку, вони мають рацію, оскільки подібна система дійсно передбачає, що банки можуть використовувати залишки на рахунках своїх клієнтів для кредитних операцій. Але саме це зумовлює зв'язок між потребами в засобах обігу і кредитному мультиплікаторі, сприяючи тим самим еластичності грошової пропозиції. Залежно від стану економічної системи грошова маса може розширюватися або звужуватися. Іншої грошової системи, яка здатна забезпечити еластичність, що вимагається, не існує.
Як відомо, обмежувачем випереджальної монетизації є золотовалютний запас. Проте аналіз балансів центральних банків деяких розвинених країн показує, що такого правила вони дотримувалися не завжди. Переважно це спостерігається на початкових стадіях трансформацій, коли важливо набрати оберти розвитку. Так у Японії, США та інших розвинених країнах грошова маса в період піднесення зростала в 3-5 разів швидше за ВВП і майже у 5 разів швидше за споживчі ціни. І це тривало впродовж 5-10 років . Біля витоків грошових систем цих країн, у тому вигляді, як вони існують нині, знаходилися національні грошові влади, які використовували переважно внутрішні механізми капіталізації.
Аналіз балансу Центрального банку США показує, що наприкінці 90-х років обсяги державних казначейських облігацій, які знаходилися на балансі Федеральної резервної системи (тобто це нагромаджена емісія), становили близько 300 млрд. дол., у той час як величина грошової бази - майже 600 млрд. дол.2. I це без урахування суми державних паперів, які зберігаються на балансі ФРС на умовах "репо" (зворотного викупу), тобто йдеться про короткострокову емісію, яка потім має бути стерилізована. Така ж тенденція спостерігається і в Японії. Із даних табл. 1 видно, що придбання Центральним банком Японії тільки урядових облігацій на суму 48 трлн ієн становило 65% грошової бази, що формується, а на золото і валютні активи припадало близько 3% (табл. 3).
Слід зауважити, що у формуванні грошової бази економіки США та Японії роль державних паперів істотно не змінюється, а їхня абсолютна величина на балансі коригується залежно від конкретних параметрів грошово-кредитної політики.
Із вищевикладеного можна зробити висновок, що, очевидно, такий значний емісійний фактор переносить основний центр ваги в регулюванні фінансових систем на формування того попиту, який утримуватиме ресурси на відповідних сегментах ринку. Перед країнами стоїть завдання зменшити можливість безсистемного руху ресурсів, що може дестабілізувати економічний стан. Тому важливо виявити, наскільки інтенсивно використовуються спеціальні важелі, які стимулюють або обмежують рух фінансових потоків.
З огляду на монетарні принципи, донедавна панувала думка, що "ринок сам усе визначить, тільки не потрібно втручатися". Однак досвід розвинених країн переконує, що для розвитку інвестиційних процесів, забезпечення стабільності на фінансовому ринку і піднесення економіки вони застосовують різні заходи. Наприклад, у 2001 р. Федеральна резервна система США 10 разів знижувала процентні ставки (нині вони становлять 1% і є найнижчі за 40 років). А з відкриттям фінансових ринків після відомих терористичних актів 11 вересня 2001 р. водночас із зниженням процентних ставок на ринок було викинуто додаткову ліквідність, щоб зменшити панічні настрої, і переглянуті правила проведення операцій на форвардному ринку щодо запобігання обвального падіння курсу акцій. Для промисловості був запропонований пакет пільгових кредитів. На державному рівні активізувалося впровадження механізмів зниження податків.
Подібна практика ще раз переконує, що при невідкладній потребі країни у економічній політиці керуються доцільністю, а не ідеальними схемами, причому активне державне формування економічних пріоритетів на ринку відчутне і в "некризовому" режимі. Чинний "Закон про регіональні інвестиції"" США фактично змушує учасників ринку фінансувати різні програми регіонального розвитку, кредитувати відсталі регіони, у тому числі на основі пільгових принципів. Тільки недавно були скасовані нормативи, що впливали на процентні ставки (правило Q та ін.), які встановлювали, зокрема, межу процента з ряду операцій, що здешевлювало використання ресурсів.
Упровадження регулятивних механізмів в економіці Японії настільки масштабні, що потребують окремого аналізу. Зупинимося лише на регулюванні фінансових потоків. До середини 90-х pp. XX ст. діяло правило "5-3-3-2", яке визначало учасникам ринку, у тому числі пенсійним фондам та іншим великим інвесторам, структуру інвестиційного портфеля. Активно проводиться політика здешевлення кредитних ресурсів. Ставки Центрального банку на початку XXI ст. наблизилися до нульового значення. Застосовуються різні економічні нормативи з метою стимулювання переорієнтування ресурсів японських банків із-за кордону на внутрішні операції.
Слід зауважити, що ці заходи спиралися на сформовані банківські й фінансові системи, де центральне місце посідають національні грошові влади і банки з японським капіталом. Лібералізація фінансового сектору Японії не досягла намічених цілей. Частка банків з іноземною участю в банківській системі країни не досягає 5%. Саме для банків із національним капіталом сигнали вітчизняних органів регулювання є пріоритетними, тоді як зарубіжні банки, що працюють у країні, вимушені підкорятися рішенням власних грошових властей. Тому в умовах кризи у більшості країн світу національна банківська система має міцну державну підтримку. Так рівень витрат грошових властей на подолання кризи банківської системи у 80-90-х pp. становив: у США - 3-4% до ВВП, Фінляндії - 8, Болгарії - 14, Чехії - 12, Індонезії - 50, Японії - 30, Кореї - 13, Чилі - 30, Уругваї - 30, а в Україні - на рівні 0,3%75. В окремих країнах, зокрема Японії, умовами надання такої підтримки інколи були зустрічні зобов'язання учасників ринку щодо здійснення необхідної кредитної політики.
Отже, вирішення проблем монетизації національної економіки в цілому та участі держави в економічному житті країни тісно пов'язані з бюджетними питаннями. В інтересах стимулювання економічного зростання фінансові засоби, залучені шляхом випуску державних позик, мають використовуватися, перш за все, в інвестиційних цілях для потреб виробництва. При цьому обов'язково слід дотримуватися тенденції до зменшення дохідності державних цінних паперів і збільшення термінів їх обігу. Нова концепція розвитку ринку державних цінних паперів в Україні має грунтуватися на двох основних принципах: по-перше, на значному здешевленні (низька процентна ставка, нині вона становить дещо більше 22%) внутрішніх фінансових позикових ресурсів; по-друге, на переорієнтації державного кредиту на розвиток національного виробництва. Цікавою з огляду на це є пропозиція окремих економістів, щоб при використанні цільових державних позик під конкретні виробничі проекти вони погашались акціями побудованих або реконструйованих підприємств.
Інколи висловлюється думка, що активна економічна політика постає перед істотними бюджетними обмеженнями. Проте історія свідчить, що саме бюджетні механізми були провідними на етапі формування промисловості й економічної структури в індустріальних країнах. За рахунок прийняття відповідних бюджетів держава закладала базу майбутнього економічного розвитку.
В основу формування усіх грошових ресурсів промислово розвинених країн покладалися бюджетні пріоритети. Згадана висока частка державних паперів у грошовій базі США та Японії означає, по-перше, що емісія визначалася бюджетними пріоритетами і, по-друге, що через бюджет формувались основи грошових потоків і первинна структура грошової маси.
Через важливість бюджетних важелів для забезпечення економічного зростання провідні країни світу часто допускали суттєві бюджетні дефіцити з метою вирішення ключових завдань (див. рис. 4).
Подібне бюджетне становище розглядається як надання кредиту економіці. Профіцит бюджету призводив би до зворотного - вилучення засобів з економіки. Адже навіть у приватному бізнесі спочатку здійснюються інвестиції у проект, (тобто в інвестора спостерігається відплив засобів) і лише потім він дає прибуток, який перекриває дефіцит. Відповідна логіка може застосовуватись і до економіки в цілому - вона найперше має отримати належне фінансування і тільки пізніше від неї можна очікувати віддачу.
Якщо йдеться про формування економічних основ і здійснення активної національної економічної політики, то навіть такі фактори, як борг і дефіцит, відсуваються на другий план. Для послаблення дестабілізувальної ролі боргу самі американці знаходять зовсім неринкові шляхи. Понад 40% суми боргу заморожено на рахунках різних регіональних інститутів, а його обслуговування здійснюється на рівні нижче процентних виплат на ринку за паперами, якими "торгують".
Слід зазначити, що американці в цій ситуації розглядають бюджет як важіль стимулювання економічного зростання. Коли восени 2001 р. у США почали формувати пакет антикризових заходів, то багато американських експертів вважали збільшення держзамовлення на військові й відбудовні операції стимулом до виходу економіки країни з рецесії. Війна в Іраку стала реальним втіленням цієї ідеї. А аналіз даних бюджетної комісії США підтверджує наявність із 80-х pp. бюджетного дефіциту і реального економічного зростання за період "бюджетної експансії" (табл. 4).
Ця тенденція спостерігається і в європейських країнах. Ряд провідних країн зони євро (зокрема Німеччина і Франція) заявляють про неможливість і недоцільність дотримання ліміту бюджетного дефіциту, визначеного Пактом про стабільність та зростання в розмірі 3% ВВП, оскільки це передбачає скорочення державних витрат, що може погіршити їх економічне становище. За оцінками англійського журналу "Економіст", "навряд чи справедливо примушувати європейські країни, які знаходяться в стані спаду, скорочувати державні витрати". Обґрунтовуючи роль бюджету в підтримці економічного зростання міністр фінансів Німеччини X. Ейхель висловився ще більш категорично, що мова не може йти про фіскальну стабілізацію без стійкого зростання: "стабільність не є пріоритетом, нам потрібне зростання". Такої ж точки зору дотримуються і міжнародні експерти. Зокрема, як показано на рис. 2, у 2003 р. Німеччина, Франція й Італія вийшли за 3%-й ліміт Пакту про стабільність і зростання. Той же журнал відмічає, що "до тих пір, поки ці порушення не стали необдуманими або хронічними, їх можна вітати".
Отже, бюджетний дефіцит, на противагу пануючим у країні уявленням, має не тільки негативне значення, а й при умілому використанні може забезпечувати успішне вирішення економічних і соціальних проблем. Будь-які пропозиції щодо дефіциту бюджету викликають опір уряду України, хоча в ній, як країні неблагонадійній, обтяженій "провалом ринку", підґрунтя для використання такого важеля, як бюджетний дефіцит, набагато вагоміше ніж у США. При розумній організації вказані підходи служать "каркасом" національної економічної політики, яка дозволяє здійснювати фінансування пріоритетних напрямів розвитку держави, зміцнюючи основи господарства й одночасно будучи стимулом економічного зростання.
Нині і в інших розвинених країнах бюджетні витрати й надалі відіграють важливу роль у формуванні попиту, що підтверджує закон А. Вагнера. Так за останні 20 років державні витрати розвинених країн зросли: у Німеччині з 42% у 1980 р. до 47,3% у 2000 p., Франції -з 46 до 53,8, Італії з 46 до 49, Великобританії - з 37 до 40, 4, у Японії - з 28 до 39,8%82. Таким чином, у провідних країнах світу активна економічна політика спирається на грошово-кредитні, бюджетні та інші важелі, які дають змогу формувати структуру економіки відповідно до національних пріоритетів.
Проте слід зауважити, що нині витрати не відіграють суттєвої ролі у бюджетному механізмі макроекономічного регулювання - найважливішим інструментом державного впливу на економіку через бюджетні заходи є податкова політика. Можна виділити кілька загальних напрямів податкової політики, що здійснюється в останнє десятиліття у західних країнах, яка має регулятивний характер: по-перше, зниження податкових ставок при одночасному скороченні податкових пільг із метою стимулювання економіки й забезпечення ефективного розподілу ресурсів; по-друге, зменшення прогресивності та перехід до помірковано пропорційного оподаткування доходів; по-третє, підвищення, відповідно до концепції нейтральності, ролі непрямих податків; по-четверте, регулювання зовнішніх ефектів, наприклад, стимулювання споживання екологічно більш чистих видів пального; по-п'яте, стимулювання пріоритетних секторів економіки, зокрема, дрібного бізнесу, внутріфірмомих досліджень і розробок, а також забезпечення пільгових нагромаджувальних схем.
Основне джерело формування дохідних статей бюджетів розвинених країн - це податки на доходи (подохідний податок фізичних та юридичних осіб і податок на прибуток корпорацій), внески на спеціальне страхування і споживчі податки (ПДВ та акцизи). У більшості європейських країн максимальні надходження до бюджету забезпечують подохідні податки фізичних та юридичних осіб, наприклад, у Данії за рахунок таких податків формується більше половини усіх податкових надходжень.
Податки на прибуток корпорацій складають значно меншу, порівняно з подоходними податками фізичних та юридичних осіб, частку державних доходів. Західні країни можна поділити на три групи залежно від діючих у них систем оподаткування прибутку, які розрізняють за способами обкладення розподільної й перерозподільної часток.
1. У Нідерландах, Швеції, Швейцарії, Люксембурзі та Іспанії діють класичні системи, відповідно до яких розподільна і перерозподільна частини прибутку обкладаються податком за єдиною ставкою, що призводить до подвійного оподаткування доходу (ця система поширена в США, Австралії та Новій Зеландії).
У Великобританії, Франції, Канаді, Бельгії, Данії, Ірландії, Італії запроваджена так звана система умовного нарахування, за якої застосовується єдина ставка податку на весь прибуток, але при виплаті дивідендів сплачена компанією частка податку акціонерам компенсується (нині цю систему критикують, оскільки, з одного боку, є можливість для маніпуляцій з акціями та дивідендами, а з іншого - створюються перепони для діяльності ТНК).
В Австрії, Фінляндії, Греції і Норвегії розподільна і нерозподільна частини прибутку обкладаються за різними ставками. Аналогічна система діє і в Англії.
Певні особливості спостерігаються в Німеччині, де застосовують комбіновану систему: ставки податку на розподільну і нерозподільну частини прибутку різні, але при цьому акціонери отримують компенсацію при розподілі дивідендів.
Частка надходжень від внесків на соціальне страхування істотно відрізняється у різних країнах. Такі внески - основне джерело доходів у Франції, Німеччині, Іспанії та Австрії, а в Данії й Ісландії, навпаки -другорядне, їх мала частка в Данії компенсується надходженнями від податків на доходи, а в Ісландії - споживчими податками.
Значну частину державних доходів у всіх країнах формують непрямі податки - ПДВ та акцизи. Цей вид податків переважає в Ісландії, Ірландії та Португалії. Велика роль податку на додану вартість, що діє в усіх країнах ЄС, - характерна риса європейських податкових систем.
Проте, незважаючи на різноманітність надходжень і ступенів використання бюджетної політики як інструменту регулювання національної економіки, роль останньої в макроекономічному регулюванні зростає.
Наведені приклади вказують на необхідність усвідомлення урядовими структурами нашої держави обов'язкового подальшого руйнування догм і прийняття екстраординарних рішень. З цього приводу можна згадати американського президента Рузвельта, який, сприймаючи кейнсіанські рецепти, активно підтримував ідею регульованої інфляції та бюджетного дефіциту. Японія, плануючи розвиток економіки, десятки разів девальвувала валюту, а також здійснила реструктуризацію (через мотивацію й адміністративно) фінансової системи з орієнтуванням на прискорену технічну переозброєність. Франція, Італія та деякі інші країни післявоєнної Європи нестандартно використовували фінансові ресурси при плануванні (зазвичай через п'ятирічні плани) економіку. Південна Корея, швидкий розвиток якої був важливим для США, за погодженням уводила жорсткі заходи щодо попередження вивезення капіталу, а також мобілізації фінансових ресурсів на довгострокові потреби. Історія знає ще багато таких прикладів. І сьогодні слід пам'ятати, що послідовність та однозначний лібералізм в економіці, а також його стійкі стандарти - це привілеї багатих країн зі стабільною економікою. А Україна, як країна транзитивної економіки, ще тривалий час знаходитиметься в ситуації, коли успіх визначається не сталими стандартами, а вдалим вибором із множини варіантів, включаючи, зрозуміло, й ліберальні рецепти.
Отже, грошово-кредитна система як вагомий ринковий інститут має включати широкий набір фінансових інструментів і складатися з кількох секторів (ринків), для того щоб функціонувати ефективно, гнучко й бути стійкою до кон'юнктурних коливань і економічних негараздів. Грошово-кредитна система економічно розвинених країн охоплює чітко функціонуючі грошові ринки, ринки капіталу, включаючи сировинний і вторинний ринок цінних паперів, ринок фінансових інструментів із постійним доходом. Ринки мають бути достатньо місткі, щоб операції, крім надто об'ємних, які виконуються протягом робочого дня, не зумовлювали різке коливання цін. Надійні грошово-кредитні системи потребують наявності різноманітних фінансових інструментів, позичальників і кредиторів за показниками ліквідності, терміну погашення, рівня кредитного й ринкового ризику.
Така множина фінансових інструментів і ринків у багатьох аспектах визначає надійність грошово-кредитної системи, сприяє підвищенню її ефективності й розвитку в такий спосіб:
здійснення масштабної диверсифікації ризиків і прийняття ризиків тими учасниками ринку, які найбільш готові до цього;
підвищення ліквідності й конкурентоспроможності учасників ринку,
забезпечення можливості змінювати структуру їх портфелів за мінливості економічних умов;
зниження рівня кон'юнктурних коливань вартості фінансових активів (які виникають у відповідь на тимчасову зміну співвідношення попиту і пропозиції на ринку), забезпечуючи ліквідність ринків у період кризи;
забезпечення ефективного управління державним боргом без необхідності примушування центрального банку або комерційних банків скуповувати борги уряду, завдаючи, таким чином, шкоди грошово-кредитній політиці й надійності банківської системи;
підвищення ефективності ринкових інструментів грошово-кредитної політики;
сприяння ефективному розподілу грошових засобів.
