загрузка...
 
3.3. Позиції неоконсерваторів і "нових класиків" із грошової політики
Повернутись до змісту
Одними з перших, хто підтримав окремі позиції монетаристів, були представники "теорії пропозиції1" (supply-side economics), яка сформувалася в 70-ті роки головним чином зусиллями економістів США П. Боуермена, М. Фелдстайна, Р. Барроу та ін. її прихильники - (сеплай-сайдери) представники неоконсервативно! течії неокласичної економічної теорії, основу якої формують елементи теорії граничної ефективності факторів виробництва, сучасного монетаризму.
Відсутність чітко сформульованої власної методологічної та ідейної платформи, ґрунтовної характеристики предмета, визнаних лідерів не завжди дає можливість чітко розмежувати, де закінчується монетаризм і починається теорія пропозиції. Наприклад, кризу 1929-1933 pp. оголошують в основному грошовою проблемою. Цей висновок аргументується посиланням висунутої М. Фрідменом і А. Шварц версією про скорочення грошової маси внаслідок помилкової політики Федеральної резервної системи США. Услід за монетаристами сеплай-сайдери стверджують, що кейнсіанська політика стимулювання попиту за допомогою грошово-кредитних і фінансових важелів не веде врешті-решт до реального виграшу, а лише сприяє зростанню ціни тощо. Але щодо низки проблем (роль грошової політики у стабілізації інфляційного процесу, фінансування бюджетного дефіциту та ін.), представники теорії пропозиції мають власну думку.
Перш за все, на відміну від монетаристів, теорія пропозиції має більш чітке розмежування з кейнсіанством. Якщо монетаристи все ж враховують кейнсіанський аналіз сукупного попиту і ґрунтуються на багатьох його ідеях, то творці теорії пропозиції (представники неокейнсіанської школи, насамперед Ф. фон Хайєк) проводять жорстку антикейнсіанську лінію щодо широкого спектра проблем сучасної економіки й політики.
У 70-80-ті pp. сеплай-сайдери мали значний вплив на розвиток світової економічної думки та на принципи формування економічної політики деяких провідних західних країн. їх рекомендації стали серцевиною експерименту адміністрації Р. Рейгана в США у галузі економічної політики.
Сприйняття теорії пропозиції практиками в нинішній період пояснюється тим, що її прихильники змогли дати достатньо переконливу відповідь на питання, поставлені господарською практикою; виробити консервативні варіанти вирішення багатьох проблем економіки Заходу 70-х років. Це насамперед втрата контролю над інфляцією, переплетення її зі зростаючим безробіттям (стагфляція), уповільнення на тривалий час економічного зростання, що було характерно на той час для деяких розвинених країн. Усунути негативну дію перелічених чинників не вдавалося методами регулювання попиту. Ознаки кризи системи державного регулювання економіки, яка спиралася на принципи кейнсіанства, почали більш наочно виявлятися в дієвій допомозі ефективного освоєння досягнень технологічного рівня НТР. Неоконсерватори, крім реалістичних пояснень цих явищ, обґрунтовували пропозиції, що стосувалися реорганізації економічної політики. Вони гостро поставили питання про необхідність серйозної трансформації всього господарського механізму сучасної економіки.
За висловом М. Бейтора, оскільки економіка стала більш "відкритою", керувати сукупним попитом стало важче, ніж два десятиліття тому. Причинно-наслідкові зв'язки стали більш невизначеними, а інструментів, порівняно з цілями, стало ще менше, ніж було. У таких умовах почався пошук стратегії державного втручання, "орієнтованої не стільки на досягнення якихось амбіційних цілей, скільки на мінімізацію втрат".
Загальним фоном і водночас живильним середовищем антикейнсіанських настроїв стали зрушення ціннісних орієнтирів у суспільстві, яке відбулося на початку 80-х років. Якщо раніше йшлося про рівність результатів, почали проголошувати рівність шансів, якщо свобода вважалася позитивною можливістю, почали говорити про свободу як відсутність скутих рамок держави тощо. Рамки ці були сформовані активною державною політикою втручання в кінці XIX - на початку XX ст. "Широке законодавче втручання у свободу контрактів знову ввійшло у звичку, і значна частина його була, по суті, перерозподільною". Життя поставило питання пошуку більш дієвої внутрішньої "пружини".
Концептуальна схема побудови практично всіх розділів теорії пропозиції ідентична: розгляд механізму виникнення економічних проблем (некерована інфляція, високий рівень безробіття, низька динаміка відтворення і т.ін.), його аналіз, пояснення шляху виходу з кризової ситуації. Провідними причинами виступають сили, які деформують ринкові процеси й знижують ефективність використання факторів виробництва (держава, яка проводить неправильну економічну політику, профспілки, діяльність яких виходить за розумні економічні межі та ін.), ідеалізують "спонтанний ринковий порядок" і зводять функції держави до забезпечення умов безперебійної роботи ринку. Інші форми державного втручання в економіку (кейнсіанське антициклічне регулювання, бюджетний перерозподіл доходів, утримання інфляції економічними або адміністративними методами тощо) визнаються шкідливими, оскільки розладнують ринковий механізм і породжують господарські труднощі. Тому, наприклад, у позиції відомого теоретика неоконсерватизму М. Фелдстайна, який убачав у "неправильній" кейнсіанській політиці першопричину всіх труднощів, насправді можна бачити лише продовження лінії Ф. фон Хайєка, який закликав вигнати "злих духів кейнсіанства" з економічної теорії і практики.
Економіка пропозиції - найбільш практично орієнтована Й ідеологізована концепція із запропонованих представниками економічного консерватизму 80-х років. З огляду на зміст теорії, основна увага економіки пропозиції зосереджується на перешкодах розширення пропозиції й ефективного використання факторів виробництва. Фактично це означає підвищений інтерес до виду і стану функції агрегативної пропозиції факторів, а отже, і до параметрів, які визначають природну норму безробіття, а не до рівня агрегативного попиту в короткостроковий період, як це часто трапляється у звичайній кейнсіанській макроекономіці. Серед названих перешкод головною вважається негативний вплив рівня і структури податків на стимул до праці й інвестування, а також інститутів і навичок, наприклад, обмежень, пов'язаних із діяльністю профспілок, на ефективну алокацію ресурсів. Наприклад, Б. Верб, виходячи з передумови про раціональне прийняття рішень, розглядає профспілки "як картель або монополію, яка намагається максимізувати вигоду своїх членів".
Аналізуючи тогочасну податкову систему США, прихильники концепції пропозиції (Лаффер, Фелдстайн, Гілдер, Аванс - 70-80-ті pp. XX ст.) стверджували, що вона найпродуктивніша щодо процесу нагромадження капіталу та збільшення виробництва й негативно позначається на державному бюджеті. Високі податки, на їхню думку, - також одна з головних причин інфляції. Тобто, на відміну від монетаристів, вони стояли на позиціях негрошової природи інфляції, припускаючи, що високі податки, з одного боку, провокують витрати, а з іншого - дозволяють уряду штучно підвищувати ціну попиту на деякі товари й послуги, що призводить до неефективного використання ресурсів. У непередбаченому підвищенні цін вони вбачають спосіб компенсації підприємцями таких негативних ефектів.
Основні політичні й економічні висновки та рекомендації визначили сутність концепції, важливість якої полягає в тому, що не тільки не існує протиріччя між цілями боротьби з інфляцією та стимулюванням економічного зростання, а й досягнення цих цілей можливе при залученні одного й того ж інструменту - зниження податку. Вперше ця ідея, яка в подальшому стане ядром концепції, у 1977-1978 pp. була висловлена деякими конгресменами й сенаторами при обговоренні бюджетної політики. Популяризували її журналісти Дж. Ванніскі і Дж. Гілдер, а університетську науку представляв маловідомий професор із Південної Кароліни А. Лаффер - автор однойменної кривої. Прихильниками концепції була більшість представників адміністрації Р. Рейгана.
Концепція теорії пропозиції має практичну спрямованість і теоретично грунтується на стандартній неокласичній моделі ціни. У праці "За вітриною монетаризму в пошуках дороги до стабільних грошей" М. Майлз підкреслює, що "монетаризм ніколи не зможе забезпечити стійкість цін". Головна причина цього, на думку Майлза, полягає в тому, що в економіці існує багато альтернативних форм фінансових активів, які виконують окремі грошові функції, а також фінансових нововведень, які дають змогу підвищувати ефективність грошового обігу, змінювати попит на різні компоненти грошової маси і т.д. Замість фрідменовського грошового правила Майлз висуває як орієнтир грошової політики цінове правило - забезпечення стабільних цін і стійкої купівельної спроможності грошей. При цьому необхідно не тільки відновити можливості обміну долара на золото, а й доповнити зобов'язанням Центрального банку забезпечити "підтримку" рівня довгострокових процентних ставок, а також цін товарів за угодами на термін.
Теорія економіки пропозиції, як і неокласики в цілому, відтворює на макрорівні принципи функціонування суб'єктів. Подібно тому, як для індивідуальної фірми та споживача не існує проблеми реалізації -за рівноважними цінами вони можуть завжди купити й продати будь-яку кількість благ, на рівні економіки в цілому не може бути незайнятих ресурсів, а рівень виробництва залежить насамперед від пропозиції капіталу - у першу чергу це проблема вкладів, вирішення якої залежить від вибору людей праці - це проблема вибору людей між працею й дозвіллям. Питання про те, яким чином на цей вибір впливає політика держави, і є предметом розгляду. Насправді йдеться про те, що податки викривляють відносну привабливість праці щодо відпочинку і привабливість вкладів стосовно споживання. Представники теорії економіки пропозиції у такому разі втілювали в життя стандартні роздуми, пояснюючи звичний для усіх вид функцій пропозиції. Справді, збільшення оподаткування заробітної плати означає її фактичне зменшення і, таким чином, веде до скорочення пропозиції праці. Виникає ефект заміни, коли дедалі більше людей, не задоволених своїми реальними доходами, добровільно переходять у стан безробітних. До аналогічних результатів призводить і система соціального забезпечення, у тому числі й щодо безробіття - знижує привабливість праці, а отже, деформує вільний ринок праці, збільшуючи "природну" норму безробіття. Із соціальними програмами пов'язується збільшення витрат державного бюджету, що у свою чергу вимагає достатньо високих ставок оподаткування. Розподіл ресурсів стає неоптимальним, зокрема штучно занижується пропозиція праці. Таким чином, високі податки подвоюють негативний ефект виплат по безробіттю та інших форм соціального забезпечення.
З огляду на важливість оподаткування в економічному зростанні, окремі сучасні дослідники (Аткінсон, Даймонд, Діксіт, Мірліс і Стігліц) у працях аналізують так звану "оптимальність оподаткування". Такий напрям думки розвиває наступні ідеї: 1) однорідність оподаткування не завжди нейтральна; 2) спеціальні умови, при яких однорідність оподаткування визначеного набору товарів або видів діяльності мінімізує чисті втрати від збору визначеної суми податкових надходжень, виконуються, коли рівноважна кількість (або рівень діяльності) кожного елементу оподаткованого набору в рівній пропорції реагує на (гіпотетичний) однорідний податок на всі товари або види діяльності, які не входять у цей набір; 3) якщо умова (2) не виконується, тоді замість однорідного оподаткування мінімізація чистих витрат потребує оподаткування за ставкою вище середньої тих товарів, кількість яких зменшується в результаті введення (гіпотетичного) однорідного податку на об'єкти, які не входять у набір, і оподаткування за ставкою нижче середньої на ті об'єкти, рівноважна кількість яких виростає найбільш різко.
Крім того, державні витрати на соціальні потреби змінюють співвідношення між витратною й заощаджувальною частинами грошових доходів. Збільшується частка поточних витрат, оскільки зайняті суб'єкти, оцінюючи свій добробут у довгочасній перспективі, розраховують на фінансову й іншу допомогу держави в пенсійний період. Як наслідок, відбувається зниження частки вкладів у сукупному доході, зменшується обсяг кредитних ресурсів і джерел нагромадження, що зумовлює уповільнення економічного зростання й негативно впливає на зайнятість. Не випадково прихильники цієї теорії порівнюють податки з "клином", що "вбивається" між факторними доходами, які впливають на пропозицію, і чистими факторними витратами, що визначають попит на фактори. Іншими словами, підкреслюється викривлений характер прибуткових податків.
Своєрідність їхньої позиції спостерігається і в питанні про бюджетний дефіцит, на відміну від монетаристів, які вважали, що дефіцит не є серйозною загрозою для економіки в тому випадку, коли його розміри і спроможність функціонування не суперечать установці М. Фрідмена на стабілізацію темпу зростання пропозиції теорії грошей. Тенденцію до дефіцитності державного бюджету вбачають у "схильності демократичних урядів приділяти більше уваги витратам, а не доходам" . Тут їхні позиції ближчі до представників конституціональної економічної теорії, які тенденцію до дефіцитності державного бюджету вбачають у "схильності демократичних урядів приділяти більше уваги витратам, а не доходам". Тому представники теорії пропозиції повністю відкидають дефіцит. На їхню думку, монетаристи перебільшують спроможність держави контролювати рух грошей і керувати ним, оскільки на практиці грошова політика - це часто знаряддя кейнсіанського регулювання кредиту, виробництва та зайнятості й передбачає стабілізацію грошових агрегатів, як цього вимагає М. Фрідмен. Сумнівнимі їхні надії на перетворення бюджету лише в інструмент грошової політики. Прихильники теорії пропозицій пропонують державі повністю перекрити державний канал непередбаченої інфляції, змінювати пропозицію грошей іншим шляхом, обминаючи дефіцит. Вони проголошують необхідність самостійної, незалежної від грошової, бюджетної політики, тому що прихильники теорії пропозиції твердо переконані у високій ефективності податкового стимулювання економіки.
Недовіра творців теорії пропозиції до державних органів, які проводять грошову політику, скептицизм щодо їх спроможності фінансувати дефіцит у межах монетаристської грошової стратегії, не допускати непередбачуваної інфляції, вказує на те, що стосовно проблем бюджету вони займають реалістичнішу позицію, ніж монетаристи. Така точка зору значно ближча поглядам Ф. фон Хайєка, ніж Фрідмена. Як відомо, лідер сучасної неоавстрійської школи тривалий час вимагав як встановлення бюджетної рівноваги, так і жорсткого обмеження повноважень держави у сфері грошового обігу.
Якщо у вказаних концепціях представники теорії пропозиції лише доповнюють монетаристські версії, то здійснений ними аналіз проблем економічного зростання має, без сумніву, оригінальний характер. Монетаризм не має власної розробки питань економічної динаміки, тому теорія пропозиції пріоритетна. їхня концепція економічного зростання відрізняється критичною спрямованістю і сконцентрована на дослідження факторів, які чинять перешкоди економічному зростанню. Широко використовується традиційний для неоконсерваторів "метод протиставлення": дискредитація кейнсіанського регулювання або соціальної політики держави розцінюється як вирішальний аргумент на користь власної версії, яку вважають єдиною альтернативою для суспільства.
Логіка міркувань прихильників економіки пропозиції (Блек, Скоулз, Бреннан, Міллер, Фінберг та ін.) надто проста: зниження норм податків на доходи від власності (проценти та дивіденди) ведуть до підвищення схильності до вкладів за рахунок поточного споживання, збільшення пропозиції позичкового капіталу й зменшення ставки процента, що, як відомо, сприяє пожвавленню інвестиційного процесу. Зниження податків на прибутки корпорацій (а також введення податкових та амортизаційних пільг) стимулює інвестиційний процес двома шляхами: збільшується рівень виплачуваних дивідендів і, отже, ринкова вартість активів, що сприяє залученню зовнішніх коштів; створюється додаткове джерело внутрішніх ресурсів нагромадження .
Зменшення грошових ставок податків на трудові доходи зумовлює розширення пропозиції робочої сили працюючих, залучення додаткового контингенту (для яких гранична корисність отриманих у результаті благ стала більш значною, ніж гранична корисність дозвілля). Таким чином, процес нагромадження капіталу забезпечується необхідним приростом трудових ресурсів.
Як підсумок, досягається підвищення норми нагромадження й прискорення економічного зростання. З огляду на теорію граничної продуктивності, у національному доході збільшується частка трудових доходів. Останнє, із соціальної точки зору, проблематичне, оскільки зниження податку створює небезпеку, у крайньому разі в короткостроковому періоді, скорочення державних витрат, зокрема і на соціальні програми. Хоча й тут, як передбачали прихильники концепції, можна очікувати на позитивний ефект.
Отже, високі податкові ставки, зокрема на прибуток, викривляють ринкові процеси, спричиняють небезпечне для економіки зниження граничної ефективності витрат капіталу, що негативно впливає на вклади, інвестиції й темпи економічного зростання. Податкова політика держави, - зазначає американський економіст-консерватор П. Боуермен, - "сприяючи збільшенню споживання за рахунок інвестицій, ще більше посилює явно виражену протидію податкової системи нагромадженню капіталу"100. Із зменшенням реальних доходів, які залишаються після оподаткування, починає діяти механізм скорочення власних вкладів, що підриває фінансову основу нагромадження. На думку сеплай-сайдерів, зростання податкових відрахувань негативно впливає і на соціальну політику держави, яка не тільки стимулює зростання поточного споживання за рахунок вкладів, а й викликає зниження пропозиції праці, збільшує безробіття, зменшує обсяг трудових доходів і, таким чином, вкладів.
Не меншої шкоди на шляху економічного зростання і стабільного розвитку завдає інфляція, провокуючи підвищення номінальних процентних ставок й обмежуючи доступ підприємців до джерел кредиту. Це призводить до часткового паралічу "найважливішого елементу економічної системи суспільства" 01. У поєднанні з непомірно високими ставками оподаткуванням прибутку, вірогідне зменшення дивідендів, яке примушує акціонерів утримуватися від вкладів капіталу. У практичній діяльності на реальні доходи у цій ситуації тисне й додатковий інфляційний податок - сума податкових платежів корпорацій дорівнює звичайному податку, помноженому на темп інфляції. Як переконливо довів А. Ауербах, в умовах постійного збільшення темпу зростання цін збільшується тривалість використання основного капіталу, підвищується частка морально застарілого оснащення, що гальмує освоєння досягнень НТП й уповільнює економічне зростання .
До активу сеплай-сайдерів можна віднести й те, що їм вдалося фундаментально дослідити механізм негативного впливу бюджетного дефіциту на розширення відтворення. В умовах, коли дефіцит покривається державними борговими зобов'язаннями, виникає негативна ситуація на фінансових ринках. Намагаючись запобігти прискореній інфляції, держава розміщує на цих ринках основну масу цінних паперів, а потім перетворюється в грізного конкурента приватних фірм. Маніпулюючи ставкою процента за борговими зобов'язаннями, встановлюючи обсяг державного кредиту й строки його погашення, вона відбирає у приватного сектору кредитні ресурси, які в іншому випадку могли б стати виробничим капіталовкладенням. На фінансовому ринку ці ресурси переходять у сферу державного споживання, головним чином невиробничого, що означає витіснення приватного бізнесу з ринку капіталів. У цих умовах слід враховувати і той факт, що дефіцит бюджетних коштів зумовлює зростання приватного попиту на гроші, збільшення процентних ставок у банках та інших кредитних установах. Для реальної економіки, особливо у короткостроковому періоді, це негативне явище, тому що звужується фінансова і матеріальна база приватного виробничого нагромадження, дорожчає кредит, знижується рівень інвестицій103. Вказуючи на відмінності грошової політики від фіскальної, дослідники підкреслюють, що остання має і фінансовий аспект, "оскільки бюджетні дефіцити або профіцити приводять до змін державного боргу, що. очевидно, впливає на загальний попит на кредити і ставки процента". Тобто фіскальна політика має прямий вплив на витрати і доходи, при цьому бюджетні прямо конкурують із приватними інвестиціями стосовно ресурсів, які існують у вигляді вкладів. На це ж вказували М. Фелдстайн, Дж. Гілдер і М. Аванс.
Американський економіст Р. Барроу назвав таке явище ефектом витіснення (crowd - out effect) приватного попиту на кредитні ресурси державним. На його думку, для усунення негативного тиску дефіциту на динаміку відтворення потрібно встановити бюджетну рівновагу, викликаючи спустошення державою фінансових ринків. Тоді ліквідація дефіциту буде рівнозначна "нейтралізації" бюджетної політики, яка, як і грошова в умовах очікуваної інфляції, буде гарантією вільного функціонування ринкової системи. Це позитивно впливає на активізацію грошової активності, оскільки будь-яке зниження чистої дохідності підприємницької активності зумовлює її згортання. "Зближення рентабельності в реальному секторі зі ставкою за депозитами свідчить про стагнацію виробництва і сприяє переливанню грошових ресурсів із виробничого сектору в банківський, де вони використовуються для кредитування спекулятивних операцій із фінансовими інструментами або торговельно-закупівельною діяльністю", - відмічає В. Бурлачков.
Враховуючи наведені аргументи, сеплай-сайдери пропонують урядам покінчити з кейнсіанським побоюванням вкладів, сприяти їх збільшенню шляхом податкової реформи, скорочення державних суспільних витрат, усунення бюджетних дефіцитів. Велике значення надається і стимулюванню виробництва за допомогою політики прискореної амортизації. Проведення подібних заходів, на думку представників економіки пропозиції, сприятимуть подоланню деформації ринкових процесів і прискоренню економічного зростання.
Прихильники теорії пропозиції, як і монетаристи, вимагають від держави дій, спрямованих на мобілізацію ринкового потенціалу економіки, підтримку системи вільного підприємництва. При цьому, на відміну від монетаристів, вони відкидають характерну їй абсолютизацію тривалого грошового регулювання. Таке регулювання, на думку М. Фелдстайна, не гарантує вільної дії ринкового механізму, яке порушується недосконалою податковою системою; воно необхідне, але буде результативним тільки у поєднанні з новою податковою політикою. Підсумовуючи принципові висновки теорії пропозиції, американський економіст Т. Рот вказує, що рушієм неінфляційного економічного зростання є відповідні теорії пропозиції податкові стимули, які підкріплені зниженням темпу зростання грошової маси.
Спільна для обох теорій є вимога значного зменшення розміру державного бюджету (та його частки в національному доході), головним чином, за рахунок економії на витратах. У концепції неоконсерватизму витрати держави відіграють у цілому пасивну роль, не мають регулювального навантаження. Тому зменшення їх - це, на думку неокласиків, найпростіший і правильний шлях до того, щоб забрати в держави фінансові ресурси, які дають змогу їй необґрунтовано втручатися в економічні процеси. Якщо монетаристи, наприклад, так само підходять до податків (для них головне - грошова політика), то прихильники теорії пропозиції, навпаки, розцінюють податкову політику як найважливіший інструмент державного регулювання, магістральний шлях до вирішення багатьох проблем сучасної економіки.
Значне зменшення граничних податкових ставок, на їхню думку, має повніше розкрити можливості ринкової системи, тому повинно бути центральною ланкою реформи системи оподаткування. Така точка зору діаметрально протилежна кейнсіанській "точній надбудові", однією з форм якої є управління сукупним попитом за допомогою маніпулювання податковими ставками.
Одним із найвідоміших економістів, прихильників теорії економіки пропозиції, був А. Лаффер. На його думку, наслідком зниження податкової ставки у довгостроковому періоді буде не зростання бюджетного дефіциту, а зворотне його скорочення, що сприятиме стабілізації інфляційного процесу. Цей висновок відомий у світовій економічній науці як ефект Лаффера (рис. 5).

Загальні положення, які покладені в основу цієї кривої, зводяться До того, що коли обсяг податкових надходжень - "хороша" функція, значення якої рівне нулю на кінцях деяких відрізків - а саме при ставці податків, що дорівнює нулю, то всередині відрізка (при t = t*) функція x(t) досягає максимуму (точка А). Тобто на деякій ділянці значень ставок податків (у інтервалі від 0 до t*) їх збільшення веде до зростання обсягу податкових надходжень (х), і ця ділянка податкових ставок називається нормальною; при подальшому зростанні t відбувається зменшення податкових надходжень, і ця ділянка (від t* до 1) називається заборонною 8.
Крива Лаффера - найбільш наглядна ілюстрація положень теорії економіки пропозиції, яка стала не тільки предметом дослідження для експертів МВФ (Еванса, Боскіна і Фуллертона), але деякий час визначалася частиною його програм. У сучасний період практично у всіх підручниках з економіки дається однозначно критична оцінка кривої Лаффера і результатів політики рейганоміки, яка грунтувалася на ній. Разом з тим до сьогодні продовжується дослідження з вивчення математичних й емпіричних аспектів кривої Лаффера. Узагальнюючи їх, Є.Балацький виділяє два напрями: теоретичний і прикладний. Перший охоплює моделювання фіскальних та виробничих процесів і теоретичні докази параболічного вигляду графіка та наявності точок Лаффера, а другий - практичні розрахунки щодо визначення цих точок для окремих країн.
Незважаючи на скептичне ставлення до неї і її теоретичного обґрунтування з боку деяких відомих економістів, які доводять, що її використання в США у рамках рейганоміки не дало бажаного скорочення дефіциту державного бюджету, а був отриманий зворотний ефект - дефіцит зріс110, у багатьох дослідженнях апріорі передбачається існування кривої Лаффера. Наприклад, С.Мовшович і Л.Соколовський досліджують ступінь "підлеглості" того чи іншого конкретного виду податку відносно кривої Лаффера і доводять, що ця крива найкраще описує залежність податкових надходжень у бюджет від ставки податку на додану вартість. Наскільки правомірне існування цієї кривої для окремих видів податків - питання дискусійне. Підкреслимо, що з початку введення в науковий обіг кривої Лаффера обговорювалося питання встановлення за ЇЇ допомогою оптимальної ставки податку на прибуток (який пізніше було замінено на так званий "об'єм усіх податкових вилучень із прибутку"). У результаті дослідження останніх років було встановлено, що зміна ставки податку на прибуток зовсім не описується цією кривою і що зростання цієї ставки тягне за собою і зростання відповідних надходжень у бюджет.
В. Папава вважає, що крива Лаффера від початку була сформульована в макроекономічній постановці, тому вона вживана не щодо окремих видів податків, а, як і передбачав Лаффер, щодо усередненого сукупного податку (УСП). Хоча в більшості країн, на його думку, використовується поняття "податкового тягаря", який визначається як співвідношення фактичних податкових надходжень в економічний бюджет країни й об'єму валового внутрішнього продукту (ВВП). Суперечність такого підходу викликана тим, що, з одного боку, у ньому не знаходять відображення потенційні податкові надходження, які з різних причин і перш за все через важкий податковий тягар не надходять до бюджету, а з іншого - частина ВВП, яка вироблена через ті ж причини в тіньовій економіці.
Дж. Б'юкенен і Д. Лі підкреслюють важливість урахування того, на якому головному інтервалі розглядається крива Лаффера. Стосовно неї довгостроковим періодом вважається такий проміжок часу, який достатній для пристосування платників податків до будь-яких змін ставки податку. Автори, аналізуючи криву Лаффера для довгострокового і короткострокового періодів, що мають різну випуклість і разом з тим точку перетину, на підставі цього розкривають протиріччя, яке існує у практиці: оскільки в короткостроковому періоді зменшення податків зменшить і податкові надходження до бюджету, то уряд намагається утримувати їх на високому рівні; підприємці ж будуть вимагати їх зменшення для стимулювання економіки з боку пропозиції, що призведе до зростання податкових надходжень у довгостроковій перспективі.
Графічна крива Лаффера задається в координатах "ставка податку - сума податкових надходжень до бюджету". Проте ідея, яка покладена в основу цієї кривої, охоплює не тільки фіскальний, але й виробничий аспекти проявів зміни ставки УСП. Як стверджують прихильники теорії економіки пропозиції, зниження ставки УСП при її початковому високому значенні впливає на збільшення пропозиції праці і зростання інвестицій, що призводить до росту ВВП, і як наслідок, розширення податкової бази.
В основу концепції кривої Лаффера, як відмічає Є.Балацький, покладена ідея про існування залежністі податкової бази (ВВП) від ставки УСП за аналогією із залежних від неї податкових надходжень У бюджет. Сам автор одночасно описує аспекти кривої Лаффера як фіскального, так і виробничого прояву зміни ставки УСП. Виходячи з такої постановки питання, автор пропонує два різновиди розуміння точок Лаффера: перший, коли досягається максимальне значення ВВП, і другий, коли максимуму досягають податкові надходження в бюджет. На його переконання, максимальний об'єм ВВП досягається при значенні показників податкового тягаря менше, ніж якби у бюджет надходили максимальні податкові доходи. Це означає, що у проміжках точок Лаффера двох видів збільшення податкових надходжень у бюджет можна забезпечити й при відносному згортанні виробництва (при скороченні ВВП), тобто "поправки" до кривої ґрунтуються на врахуванні фактора часу, зокрема такого інтервалу, який необхідний для прояву ефекту Лаффера. Тому, на його думку, "синтез із наслідками Лаффера", більше відображає реальність, коли координати показують "податкові надходження-час"".
Менш дискусійне питання наявності лафферового ефекту в країнах із посткомуністичною економікою. Низка прикладних розробок це підтверджує. Деякі всесвітньо відомі економісти (наприклад, проф. Г.Беккер - стосовно Грузії, проф. Дж.Сакс стосовно України) виступають за зниження податкового тягаря для зростання економічної активності і збільшення податкових надходжень у бюджет. Відомо, що відносно України зниження у 2004 р. до 13% ставки податку на доходи фізичних осіб та внесення змін до системи оподаткування прибутку підприємств сприяли скороченню ставок УСП, що насправді викликало збільшення податкових надходжень до бюджету і дало можливість новому уряду бюджет 2005 р. зробити більш соціально спрямованим, порівняно з минулим періодом.
Це пояснюється кількома факторами. По-перше, країни з перехідною економікою мають значні запаси вільних виробничих потужностей. Унаслідок цього можливе суттєве збільшення випуску продукції без особливого інвестування, що є сприятливою передумовою для прояву лафферового ефекту (використання потенціалу підприємців, які випускали неконкурентоспроможну продукцію).
По-друге, в умовах переходу від командної економіки до ринкової полегшення податкового тягаря шляхом скорочення податкових ставок якщо й потягне за собою стимулювання пропозиції, то в такому ж напрямку впливає і на попит. Цей підхід в економічній літературі був сформульований у вигляді теоретичної конструкції "лафферо-кейнсіанського синтезу", який є методологічною основою так званої "податкової терапії" для стимулювання посткомуністичної економіки.
По-третє, виходячи з кейнсіанського підходу, скорочення податкових ставок зумовлює зростання споживання. У короткостроковому періоді це викликає зростання попиту на товари і послуги, що, відповідно, впливає на об'єм виробництва і зайнятість. Унаслідок збільшення споживання скорочуються вклади, що зумовлює загострення конкуренції між інвесторами і, відповідно, збільшення процентних ставок. Зміна процентних ставок у бік зростання - це перешкода для вітчизняних інвестицій, проте стимул для припливу іноземного капіталу. Цей ефект кваліфікується як негативний для країн із розвинутою економікою, але для країн із трансформаційною економікою він має такі позитивні сторони: 1) при наявності вільних виробничих потужностей скорочення податкового тягаря може непрямо сприяти використанню хоча б їх частини для розширення виробництва; 2) заміщення "макроекономіки" конкурентоспроможним виробництвом можливе виключно на підставі залучення іноземних інвестицій.
Маючи у своєму активі чимало оригінальних розробок проблем оподаткування, теорія пропозиції в грошовій політиці солідаризується з ідеями монетаризму. їх єдність можна виявити у ставленні до системи державного регулювання економіки. Спільність обох теорій у тому, що ця система повинна мати довгостроковий характер та орієнтуватися не на антициклічне управління сукупним попитом, а на стимулювання пропозиції товарів, капіталів і факторів виробництва (див. табл. 5).

Так для збереження стійкого економічного зростання рекомендується регулювання пропозиції вкладів і кредитних ресурсів за допомогою податкової реформи. Монетаристська грошова політика, націлена на стабілізацію темпу зростання пропозиції грошей, вважається найважливішим методом стримування інфляції. Вирішення проблеми безробіття пов'язується з різними заходами держави щодо відновлення свободи дій ринкового механізму, які повинні вплинути на пропозицію праці. На думку М. Бейтора, "вибір конкретних складових економічної політики серед великої кількості комбінацій бюджетних режимів і темпів зростання грошової бази, сумісних з обраними цільовими показниками темпів економічного зростання й інфляції, має відображати суспільні переваги відносно розподілу доходів і поділу продукту між споживанням та інвестиціями як приватними, так і державними".
Виведення за межі теорії фактора попиту підтверджує намагання сеплай-сайдерів назавжди покінчити з антициклічним регулюванням економіки, що зумовило неоднозначну реакцію. Визначний теоретик сучасного кейнсіанства Дж. Тобін зазначав, що неоконсерватори страждають догматизмом, втратою почуття реальності, зневажливим ставленням до уроків кризи. Його ж підтримував Дж. Гелбрейт Водночас це зовсім не вплинуло на те, що у 80-ті роки низка принципів теорії пропозиції була покладена в основу економічної політики урядів США, Великобританії та інших розвинених країн. Таким чином, економіка і політика 80-х років дає достатньо підґрунтя для оцінки практичної значимості цієї теорії.
Як показала практика, теорія пропозиції містить чимало реалістичних моментів. Ідеться про нові наукові результати, уточнення або спростування відомих положень стосовно умов сучасної економіки.
Історія економіки пропозиції закінчилася разом із завершенням правління Р. Рейгана. Але вона стала складовою новітньої історії економічної думки й економічної політики. У будь-якому економічному словнику або енциклопедії сьогодні можна знайти такі поняття, як "економіка пропозиції", "рейганоміка", "крива Лаффера". Сама теорія пропозиції, і в цьому ЇЇ велике надбання, більш точно, ніж інші течії світової економічної думки, діагностувала найскладніші й заплутані хвороби економіки розвинутих країн у 70-х роках. Для цього були потрібні змістовні дослідження проблем безробіття, інфляції, економічного зростання, грошового обігу, державних фінансів тощо. Саме неоконсерватори довели необхідність перебудови систем державного регулювання економіки, які склалися у цих країнах в останній період. Вони усвідомили, що магістраль такої перебудови проходить через загальну мобілізацію творчого потенціалу ринку, максимальне використання його можливостей. Особливо цінні й конкретні розробки, які стосуються інфляційних очікувань, податкового стимулювання виробничого нагромадження, розмежувань функцій грошової і бюджетної політики тощо.
"Нова класика", або "нова класична макроекономіка", склалася й набула визнання як один із варіантів сучасного економічного консерватизму наприкінці 70-х - початку 80-х pp. XX ст. В економічній літературі цю течію називають також теорією макрораціональних очікувань (Ф. Модільяні), новою класичною макроекономікою (Дж. То-бін), гілкою монетаризму з раціональними очікуваннями (Б. Макха-лум), школою Лукаса-Сарджента-Уоллеса (К. Хувер) і т.д. Усі назви пов'язані з різними ознаками цієї школи - від її персонального складу (Р. Лукас, Т. Сарджент і Н. Уоллес - найвизначніші представники вказаної течії") до гіпотези про раціональний характер очікувань господарських агентів. В її основу покладена макроекономічна концепція, побудована відповідно до неокласичної макроекономічної моделі118. Щодо практики, то "нова класика" виступила з позицій, близьких до монетаризму, і довела до логічного кінця ідею про обмеженість грошової політики стосовно економіки, що безпосередньо проявилось у монетаристський період і в Україні.
Про важливість для сучасної економічної теорії ідей "нової класичної макроекономіки" свідчить присудження одному з її засновників професору Чиказького університету Роберту Лукасу (н. 1937) у 1995 р. Нобелівської премії. "Модель Лукаса, - відмічає П. Хауітт, - у 70-х і 80-х роках стала теоретичною парадигмою для представників нової класичної економічної теорії, чия дослідницька програма відкрито намагалася підвести під усю макроекономіку тверді мікроекономічні принципи.
При обговоренні питання про вплив на економіку певних заходів грошової політики економісти тривалий час висловлювали припущення, що економічні суб'єкти реагують на ці заходи так, ніби не існує "соціальної" пам'яті й спроможності навчатися. Разом з тим природно очікувати, що люди усвідомлюють зв'язки між тим чи іншим станом економіки й подальшими діями уряду і здатні передбачати як самі дії, так і їх наслідки, а отже, пристосуватися до них, що часто роблять, навіть випереджаючи такі дії. Дж. Ерроу з цього приводу зазначав, що "оскільки світ характеризується невизначеністю, очікування набувають форму вірогідних розподілів, і очікування кожного з агентів залежать від доступної йому або їй інформації". Навряд чи є підстави заперечувати, що нині і політики, і громадяни України добре знають, що черговий сплеск зростання цін відбувається через два-три місяці після значних бюджетних виплат, що можливість уряду виконати свої зобов'язання залежить від стягнення податків і тощо.
Проблеми, що постали перед економістами як у сфері теорії, так і практики у 70-х роках унаслідок так званої стагфляції, примусили їх визнати цей факт. Саме тоді питання про економічну політику із площини окремих заходів та їх ефективності змістилося у площину правил, якими послуговується політика. Осмислення цієї проблеми першими розпочали "нові класики". Отримані ними висновки відповідають неокласичним традиціям в їх найбільш послідовній і жорсткій формі.
Сучасний політекономічний зарубіжний словник узагальнює ці висновки: "коли економіка досягає природної норми безробіття, намагання, спрямовані на зменшення безробіття, нейтралізуються економічними агентами, які передбачають заходи, що проводяться. Будь-які намагання методами фіскальної або грошової політики стабілізувати випуск або зайнятість на рівні вище або нижче природної норми неефективні й не можуть призвести до зміни реальних величин ні в довгостроковому, ні в короткостроковому періоді. Іншими словами, не існує вибору між інфляцією та безробіттям навіть у короткостроковому періоді (як короткострокова криза пропозиції, так і крива Філліпса вертикальна). Хоча подібний підхід справедливо пов'язується з монетаризмом, "нова класика" відходить від основного напряму монетаризму, насамперед фрідменівсь-кого, який допускав для короткого періоду відхилення випуску і безробіття від природної норми під впливом політики регулювання попиту. Нова класична макроекономіка має за мету показати безплідність кейн-сіанської політики регулювання попиту і передбачає перенести акцент на аналіз пропозиції"".
Якщо аналізувати теоретичні основи, які дали змогу зробити подібний висновок, то доречно зауважити, що теоретично "нова класика" - це модифікований варіант моделі Вальраса, на що вказують сучасні дослідники . Насамперед модифікація стосується уявлень про рівновагу і поведінку економічних суб'єктів в умовах невизначеності. У новій моделі передбачено таке: раціональність економічних агентів полягає в тому, що вони намагаються забезпечити оптимум своїх цільових функцій, орієнтуючись при цьому не тільки на поточний стан ринку, а й на можливий його стан у майбутньому; економічні агенти не знають, яка ситуація складеться на ринку в результаті їхніх дій, і тому вимушені орієнтуватися на власні прогнози; ступінь вірогідності прогнозу залежить від рівня доступності та об'єктивності для суб'єктів інформації; раціональність очікувань полягає в тому, що вони отримані при оптимальному (з точки зору критерію максимізація використанні інформації; рівновага трактується не як результат, миттєвий стан, а як процес вирівнювання попиту і пропозиції.
Зазначені вище передумови дали змогу представникам теорії раціональних очікувань узагальнити рівноважний підхід Вальраса - надати рівноважній моделі динамічний характер і на підставі нових уявлень про поведінку суб'єктів створити мікротеорію, яка пояснює найважливіші макроекономічні явища - цикл та інфляцію. Разом з тим на відміну від теорії адаптивних очікувань монетаристів, згідно з якою формування очікувань господарських суб'єктів відбувається шляхом екстраполяції тенденцій розвитку процесу в минулому, представники теорії раціональних очікувань використовують ще й аналіз майбутніх можливостей. Тобто на противагу адаптивним очікуванням раціональні очікування зорієнтовані більше на майбутнє, ніж на минуле. На думку Р. Лукаса, економічні суб'єкти не схильні пасивно очікувати змін економічного курсу, під впливом наявної інформації вони передбачають імовірні наслідки грошово-кредитної та фінансово-бюджетної політики, приймають раціональні рішення, які здатні врівноважувати дії державних структур. Очікування економічних агентів "такі ж важливі для економіки, як і економічна політика уряду", - вважає вчений.
Раціональні очікування економічних агентів базуються на досить повній інформації, на аналізі, оцінках майбутніх подій, на прогнозах, тобто на передбаченні економічних подій. Оскільки ймовірність розподілу майбутніх подій залежить від "повноти ринку" інформації та здібності людини збирати інформацію і проводити розрахунки, то Г. Саймон вважає, що "раціональність обмежена".
Сам Р. Лукас у теорії виходить не з того, що люди завжди точно передбачають, а з того, що вони не роблять постійно помилкових передбачень, які можуть використовувати політики. У максимізації раціональності передбачень результатів нової державної політики ключовим інституціям, що приймають рішення (великі фірми, головні фінансові установи і профспілкові організації"), допомагають наймані економісти та інші спеціалісти . Це значно зменшує ймовірність постійного ошукування основних інституцій економіки, які приймають рішення.
Представники теорії раціональних очікувань надто близькі своїми поглядами до монетаристів щодо ролі держави в економіці. Мінімальна її роль в економіці випливає із функції пропозиції Лукаса, сутність якої полягає в тому, що оскільки учасники господарського процесу поінформовані про державні заходи, то очікуваний ними рівень цін збігається з фактичним рівнем, і, відповідно, економічна політика не впливає на реальне виробництво продукції. Зміни у виробництві, на їхню думку, відбуваються тільки під впливом несподіваних заходів урядів або їхніх помилок в економічній політиці.
Цим пояснюється їх негативне ставлення до несподіваних для суб'єктів господарювання заходів із боку держави (урядів), навіть ефективних, оскільки вони породжують додаткову невпевненість. Тільки шляхом зменшення податків держава може впливати на рівень цін і пропозицію. У таких умовах може існувати рівноважне раціональне очікування, коли кожен знає і використовує умови (conditional) очікування цін, що є поза межами нагляду або спостереження, тобто статистичні оптимальні прогнози, які зумовлені доступною йому інформацією. Це можна назвати рівновагою лише з окремими застереженнями, бо передумова рівноваги пов'язана з очевидними проблемами знань. Тому в економічній теорії, починаючи з Моргенштерна у 30-х pp. і до Р. Фрідмена в наші дні, існував напрям думки, прихильники якої вважали: "не можна сподіватися зрозуміти найважливіші події в економіці, а також, напевно, і її повсякденне функціонування, не дотримуючись гіпотез нерівноваги".
Щодо грошової політики, то, на думку "нових класиків", грошове "підкачування" попиту призводить не до зростання виробництва, а до інфляційного вибуху цін. Р. Лукас, наприклад, виходить із того, що ринкова економіка сама здатна відновити порушену рівновагу. Ціни досить гнучкі і рухливі, їх коливання відбувається на рівні фірм. На макрорівні ціни вирівнюються. Будь-яке державне втручання порушує процес ринкового саморегулювання. Для забезпечення адекватної реакції відповідних інститутів і економічних агентів на зміни господарської політики потрібно, щоб вони були завчасно повідомлені про ці зміни і довіряли прогнозам та оцінкам державних структур. Тобто, за висловом Г. Колодко, менше "сірої" тіньової політики. З одного боку її масштаби "в політиці залежать від зрілості інститутів, демократичної держави і громадянського суспільства, а з іншого - ринкової економіки".
Таким чином, вклад "нових класиків" в економічну теорію визначається переосмисленням макроекономічної політики. Практична реалізація її в окремих розвинутих країнах у 80-х pp. XX ст. дала вагомі результати. Практика підтвердила, що при оцінюванні та розрахунках результатів нової економічної політики держави (наприклад, реформи податкової системи, зміни режиму зовнішньої торгівлі, нової грошово-кредитної політики, нової системи обмінних курсів тощо) слід обов'язково враховувати й ефект зміни раціональних очікувань. На основі їх теорій існує декілька економетричних моделей функціонування ринкової економіки, сформульовані правила, які дають змогу об'єктивно оцінити економічну політику держави.
"Нові класики" пропонують формувати економічну політику так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень і законів, а зміна грошових та фіскальних правил не пов'язувалася з тимчасовими потребами державного бюджету, і нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, щоб агенти могли адаптуватися і прогнозувати свої дії. Прямим наслідком цього стала б цілковита деполітизація важливих короткострокових процесів фіскального й грошового регулювання.
Такі економісти, як Стенлі Фішер із Массачусетського технологічного інституту, Едмунд Фелпс із Колумбійського та Джон Тейлор із Стенфордського університету не погоджуються з повною гнучкістю заробітної плати і цін, з чого виходить нова класична макроекономіка. Проте вони усвідомлюють важливість сподівань для визначення сукупної пропозиції й готові прийняти теорію раціональних сподівань як реалістичну характеристику їх формування. У працях вони розвинули "неокласичну модель раціональних сподівань", яка припускає, що сподівання раціональні, але не припускає нової гнучкості цін і заробітної плати. Ця модель натомість припускає, що ціни та заробітна плата негнучкі. Головний висновок, що випливає з такої моделі, - непередбачувана політика сильніше впливає на сукупний обсяг виробництва, ніж передбачувана (як у новій класичній моделі). Проте, на відміну від нової класичної моделі, у такій моделі теорема неефективності політики не підтверджується, бо передбачена політика справді впливає на сукупний обсяг виробництва та діловий цикл.


загрузка...