загрузка...
 
4.1. Загальне й особливе в практиці втілення монетаристських принципів
Повернутись до змісту
Принципи монетаризму, які були втілені в монетарній політиці в постсоціалістичних країнах у широкому розумінні стосуються грошей, цін на ресурси, доходів і витрат, бюджету, податків, вкладів та інвестицій, кредитів, фондових ринків, валютного режиму тощо, тобто найважливіших інструментів структурних реформ. їх використання в умовах ринкової трансформації економіки було спрямоване на досягнення кращих ліберальних цілей. Разом з тим на практиці вони дали настільки суперечливі результати, що "це перетворило теоретичний парадокс у дійсно реальну проблему".
Незважаючи на гостроту полеміки між прихильниками кейнсіанства і монетаризму, вони надто корисні у контексті давніх дискусій про співвідношення очікуваного і непередбачуваного у наслідках рішень, які приймаються людьми. Зокрема, особливу цікавість до дослідження неочікуваних результатів дії проявляли такі представники ліберальної думки, як Ф. фон Хайєк і К. Поппер, причому останній спеціально пов'язував неочікувані (unintended) результати з усвідомленими (intended) рішеннями . Тобто корисність їх у тому, щоб віднайти раціональне обгрунтування отриманих результатів для запобігання повторення подібного у майбутньому.
Якщо взяти проблему співвідношення монетаризму і кейнсіанства, то багато суперечок має обмежене ставлення до реальної економічної політики. У чистому вигляді 10-річну політику в постсоціалістичних країнах навряд чи можна назвати монетаристеькою або кейнсіанською. Темпи інфляції в окремих країнах у 2500% на рік ніяк не відповідають канонам монетаризму. Проте і Дж. Кейнс у 1919 р. писав, що інфляція - найефективніший засіб, за допомогою якого можна зруйнувати будь-яку владу. Коли, наприклад, українські грошові власті підтримували чи збільшували бюджетний дефіцит, що було характерно для першої половини 90-х pp. XX ст., навряд чи вони робили це, керуючись порадами Кейнса щодо збільшення сукупного попиту. Тому не можна не погодитися з А. Іларіоновим у тому, що "справжня суперечка між монетаристами і кейнсіанцями ще попереду, коли економіка країни набуде певних параметрів, у рамках яких дискусії між прихильниками тієї чи іншої політики почнуть набувати змісту, а результати використання тих чи інших інструментів економічної політики можна буде спостерігати у реальному житті" .
Проте вже сьогодні можна відмітити, що еволюція практики проведення монетарної політики у розвинених і постсоціалістичних країнах у період трансформаційних перетворень здійснюється під визначальним впливом процесів лібералізації та глобалізації фінансових ринків і розвитку інформаційних технологій, а також зростаючого впливу міжнародного фактора на процентні ставки на грошових ринках і вартість фінансових активів. Із зростанням ролі грошово-кредитної політики як інструмента макроекономічного регулювання в сучасних умовах механізм її проведення поступово трансформується відповідно до нових тенденцій на світових ринках.
Щодо основних цілей монетарної політики у 80-х pp. XX ст., то на практиці виявилося неформальне визнання останньої як основного засобу макроекономічного регулювання. З огляду на необхідність комплексного вирішення економічних питань законодавчим шляхом, більшість європейських банків має здійснювати грошову політику таким чином, щоб вона однаково відповідала всім економічним завданням. На практиці ж виділилася тенденція дотримання єдиної мети - стримування інфляції.
Характерними рисами проведення грошово-кредитної політики у провідних західних країнах в останні два десятиліття був перехід їх до активнішого управління ліквідністю, яка супроводжується зміною ролі й масштабів використання основних монетарних інструментів. Скорочення резервних вимог і зниження обсягів кредитних операцій у більшості країн компенсувалося посиленням ролі операцій на відкритому ринку, які характеризуються більшою гнучкістю, широким вибором інструментів і прозорістю сигналів, що посилаються на ринки стосовно спрямування грошової політики.
Більшість західних країн у 80-х pp. XX ст. скасували валютний контроль, що зумовило зростання ролі процентної політики як засобу впливу на лібералізовані ринки. Нині центробанки практично усіх західних країн, за винятком Швейцарії, використовують процентні ставки як оперативний засіб проведення монетарної політики.
На відміну від США, Японії, Канади та Австралії, де ключовою змінною є процентна ставка за одноденним міжбанківським кредитом (overnight), специфіка європейських країн - це використання аукціонної ставки (tender rate) головним чином за операціями РЕПО. ЄЦБ проводить рефінансування щотижня, тоді як ЦБ Японії протягом 1988-2002 pp. - у середньому по два аукціони щодня, ФРС вдавалася до організації 1,07 аукціону в день. У деяких країнах регулювання одноденної ставки визначається ставками за кредитними операціями Центробанку. Структуру позик за строками, які надаються ФРС, ЄЦБ та банком Японії на аукціонах РЕПО, ілюструє рис. 6.

Інша тенденція проявляється в тому, що центральні банки розвинених країн для забезпечення більшої контрольованості активності учасників грошового ринку прагнуть звузити коло акціонерів РЕПО. Так у США ФРС покладається на 25 первинних дилерів, які представляють комерційні банки та небанківські фінансово-кредитні заклади, фінансовий стан яких не викликає сумніву. Головне завдання первинних дилерів - акумулювання заявок від депозитних установ на отримання ліквідності й подальше формування власної заявки до ФРС, яка організовує аукціон РЕПО6.
Кількість учасників японських аукціонів РЕПО, залежно від строку надання кредиту, обмежується 30-50 учасниками. Серед них -комерційні банки, фінансові компанії, інвестиційні групи й так звані фонди грошового ринку, які обов'язково мають рахунок у банку Японії. Дещо по-іншому їх організовує ЄЦБ, який дозволяє брати участь в аукціонах РЕПО близько 2500 учасникам за умови їх відповідності резервним вимогам ЄЦБ, хоча практично бере участь 20-25% від потенційної кількості8. Таке бажання ЄЦБ лібералізувати процедуру надання ліквідності та сприяти рівномірному розподілу її серед депозитних установ спричиняє більший відповідник грошового ринку Європи, порівняно зі США та Японією. Так у 2000-2001 pp. стандартне відхилення за процентною ставкою однодобового кредиту на міжбан-ківському ринку Європи становило 0,39%, водночас у США - 0, 27, а в Японії-0,16%.
Стимульоване центральними банками зростання ринку РЕПО сприяло поширенню операцій із продажу цінних паперів із здійсненням наступного дня зворотної угоди як основного інструмента управління ліквідністю. Пізніше використання зворотних угод при проведенні монетарної політики запровадили Банк Англії, який традиційно спирався на переоблік векселів, і Національний банк Швейцарії, що використовував як ключовий інструмент валютні свопи.
Отже, в умовах глобалізації монетарних фінансових ринків, зростання мобільності міжнародного інвестиційного капіталу та підвищення ступеня відкритості національних економік монетарна влада отримує можливість ефективніше управляти ліквідністю грошового ринку, віддаючи перевагу створенню ринку первинних дилерів або обмежуючи коло учасників аукціонів найпотужнішими фінансово-кредитними закладами. Останні володіють достатньою інформацією про поточний стан і перспективи розвитку грошового ринку та спроби використати Її таким чином, щоб вчасно задовольнити попит інших учасників грошового ринку.
Зазначена тенденція до збільшення кількості операцій на відкритому ринку сприяла зменшенню ролі кредитних операцій у процесі управління ліквідністю на грошовому ринку практично у всіх західних країнах. Деяке значення для щоденного збалансування банківських ресурсів ці операції зберігають у тих країнах, де відсутні резервні вимоги, зокрема, у Швеції, Бельгії, Великобританії та Німеччині. Єдиною Європейською країною, де так зване "дисконтне вікно" - кредити, які надаються за субсидованою (тобто нижчою ринкової") ставкою, продовжують активно використовуватися для управління ліквідністю, залишаються Нідерланди. Серед неєвропейських країн подібна практика поширена в Японії, хоча в умовах послаблення банківської системи, як наголошує С. Баріо, використання "дисконтних вікон" стає неефективним. Щодо позиції центральних банків стосовно резервних вимог, то їх позиції на поточний момент суттєво різняться. На відміну від Бундесбанку, який позитивно оцінює їх стабілізувальну функцію щодо запобігання частих інтервенцій на ринку, банки Великобританії та Нідерландів вважають практику встановлення резервних вимог несумісною з принципами лібералізованого ринку.
Відмінності у проведенні країнами монетарної політики, навіть європейськими, незважаючи на прискорення її інтеграції, яка стимулює процес конвергенції механізмів проведення грошової політики, зберігаються. Найбільш помітно на загальному європейському фоні виділяється Великобританія, специфіка грошової політики якої зумовлена історичним розвитком цієї країни як світового фінансового центру, особливою структурою фінансового ринку, що характеризується широким розвитком іпотечного кредитування і розвинутою практикою надання кредитів за плаваючими ставками, а також відмінним від континентальних країн механізмом впливу грошової політики на економіку. Як наслідок, повний ефект від зміни процентної ставки у Великобританії досягається з часовим лагом в один рік, у континентальній Європі - два роки". За структурою фінансового ринку, рівнем капіталізації, ступенем чутливості активів на зміну процентних ставок менше відрізняються Нідерланди, Фінляндія, Ірландія та Швеція.
У більшості європейських країн реалізація Маастріхстської угоди щодо здійснення грошово-кредитної політики сприяла трансформації механізмів її проведення в бік посилення відповідності принципам, розробленим для ЄВС. У цілому монетарна політика європейських держав протягом 90-х pp. XX ст. характеризувалася зростаючою залежністю від політики Бундесбанку. Це пояснюється високим ступенем кореляції шокових впливів так званого ядра держав (Франції, Бельгії, Голландії та Данії") з боку пропозиції (тобто зміни рівня продуктивності праці) із Німеччиною, що проілюстрували у дослідженнях ще на початку формування європейської валютної зони Т. Байомі та Б. Ейгенгрін. Решта так званих "периферійних" країн мала менший ступінь кореляції з Німеччиною (Італія, Португалія), а отже, вони більше відчують шокові впливи. Після створення ЄВС і введення в 1999 р. евро невідповідність рівнів кореляції економічних циклів і шокових впливів, які зберігаються, виявляються, зокрема, у тому, що друга група країн, на відміну від Німеччини, Франції, Бельгії та Голландії, в умовах єдиної ставки рефінансування, яку встановлює ЄЦБ (3,25% з листопада 2001 p.), менше здатна підтримувати внутрішню цінову стабільність.
Структурна незбалансованість "периферійних" країн не дає змоги задовольняти головну цільову орієнтацію єдиної грошово-кредитної політики ЄЦБ - відповідності їх національних індексів споживчих цін гармонізованому індексу, який встановлено для єврозони - нижче 2% у рік. Значно виша інфляція в цих країнах (у Португалії та Греції в 2002 р. - 4%, Ірландії - 4,8%) може призвести до вповільнення економічного зростання. Проте формування Євросистеми де-юре утвердилося здійсненням єдиної грошово-кредитної політики на більшій частині європейського континенту. Фактичне узгодження курсів національних валют країн, які не увійшли до ЄВС, а також євро і грошової політики - для політики ЄЦБ створили умови щодо формування єдиної європейської моделі монетарної політики. Наявність у цій моделі федеративних принципів, які поєднують регіональні й загальні інтереси, дає підстави стверджувати, що структура Євросистеми має аналогію з ФРС. Така ж проблема кореляції існує й стосовно країн - претендентів до Євросоюзу.
Економісти Центру економічних і політичних досліджень у Лондоні Л. Бунома і М. Мерела, які в 1998-1999 pp. вивчали проблему кореляції Євросоюзу з окремими країнами ЦСЄ (особливо Угорщиною, Словенією, Естонією і Латвією), вважають, що між ними спостерігається збільшення економічних циклів. Це підтвердилося і дослідженнями в 2000 р. експерта з міністерства фінансів Фінляндії М. Яровинена13. Експерти Інституту проблем країн із перехідною економікою Банку Фінляндії Я. Фрідермук і Л. Корхонен доповнили це дослідженням впливів шокових дій на економічні цикли з боку попиту і пропозиції між зоною євро та країнами ЦСЄ протягом 90-х років. На думку дослідників, по-перше, кореляція за шоками з боку пропозиції, яка значною мірою відповідає критерію оптимальної валютної зони (ОВЗ), неоднакова в окремих країнах. По-друге, деякі країни мають таку ж кореляцію за шоками з зоною євро, як і багато нинішніх членів ЄВС. Найвищий ступінь її, на думку Фрідермука і Корхонена, в Угорщині та Естонії, що пояснює найбільший обсяг прямих зарубіжних інвестицій, найширші торговельні відносини із зоною євро і ЄС в цілому серед країн із перехідною економікою. Позитивна кореляція спостерігається з Чехією і Словаччиною, а з Литвою і Латвією - від'ємна. Хоча, на думку експертів, у міру розширення й поглиблення торговельно-економічних відносин із Євросоюзом ситуація може змінитися.
Проведення монетарної політики в єврозоні концептуально грунтується на монетарних принципах, на які більше, ніж будь-який інший центральний банк, спирається Бундесбанк. Висновки про монетарну природу інфляції, відсутність взаємодії між рівнем інфляції та зайнятості в довгостроковому періоді (тобто збільшення пропозиції грошей призводить до зростання інфляції, але темпи зростання при цьому не змінюються), які грунтуються на численних теоретичних дослідженнях, на практиці привели до визнання цінової стабілізації основним завданням грошової політики. Проте питання про роль дискреційної грошово-кредитної політики в антициклічному регулюванні залишається відкритим.
Найважливішим у розробленні принципів ЄВС виявилося питання статусу і цілей Європейського центрального банку. Практично повна незалежність останнього від будь-якого державного національного або європейського інституту, яка покликана захистити грошову політику від тиску державних органів, демонструє її особливу роль у процесі європейської' інтеграції. Відсутність політичного тиску і репутація найнезалежнішого центральногоббанку - певним чином додаткова гарантія стабільності цін, підвищення довіри з боку економічних агентів до політики ЄЦБ.
Ставлячи за основу і висуваючи єдину мету перед ЄЦБ - утримання "цінової стабільності", Маастрихтський договір залишає вибір методів і засобів щодо її досягнення на розсуд банку. Визначаючи "цінову стабільність" як утримання гармонізованого індексу споживчих цін (НІСР) на рівні менше 2% у рік, ЄЦБ ставить безпрецедентне в історії завдання, оскільки жодній із провідних індустріальних країн не вдалося послідовно дотримуватися подібної мети упродовж тривалого періоду. У середині 90-х pp. рівень інфляції в США дорівнював 3,3%, у Німеччині, незважаючи на жорстку антиінфляційну політику Бундесбанку, - 2,8%, із 2000 р. цей показник перейшов 3%-ний рубіж. Згідно з теоретичними дослідженнями, рекомендований рівень цінової стабільності для індустріально розвинених країн коливається в межах від 2 до 3,5%, а для країн зони євро не більше 3%.
Найважливіший елемент, орієнтований на стабільність стратегії євросистеми, - кількісне визначення цінової стабільності як головної мети монетарної політики. Засобами реалізації поставленої мети є кількісне обмеження зростання грошового агрегату МЗ (4,5% у рік), моніторинг і прогнозування динаміки цін у зоні дії євро. Досвід стабілізації в країнах єврозони підтвердив, що скорочення майже вдвічі темпів зростання грошового агрегату МЗ у період з 1990 до 1998 р. -вагомий фактор зниження інфляції в європейських країнах.
Протягом 2000 р. ЄЦБ утримував темпи зростання грошового агрегату МЗ нижче визначеного рівня. Із середини 2001 р. ці темпи зросли до 8% у річному розрахунку16. Значною мірою ця тенденція була зумовлена погіршенням світової економічної кон'юнктури і, як наслідок, зміною структури інвестиційних портфелів, що виявилось у зниженні частки довгострокових активів і підвищенні частки високоліквідних інструментів. Вересневі терористичні акти у США (2001 p.) негативно вплинули на динаміку зростання грошової маси. Невизначеність і посилення попиту на ліквідні активи вимагали активного втручання монетарних влад у процес макроекономічного регулювання та збільшення грошової пропозиції з метою стимулювання споживчого попиту і попередження краху фінансових ринків. У січні 2002 р. темпи зростання МЗ в Європейській валютній зоні знову знизилися до 7,9% у річному розрахунку.
Монетарна політика в ЄВЗ, розроблена Європейським валютним інститутом, поєднала різні елементи, які використовувалися в деяких європейських країнах, і відповідає сучасній світовій тенденції, що характеризується зрушеннями в бік дедалі більшого використання ринкових інструментів. Нині ЄЦБ використовує усі основні засоби грошового регулювання: операції на відкритому ринку, кредитні операції, систему обов'язкових резервів, крім згаданих вище, як основних в управлінні ліквідністю, зворотних операцій, що здійснюються на основі угод про продаж і зворотну купівлю, тобто репо, або посередництвом надання кредитів під забезпечення прийнятних активів. Крім них, можуть використовуватися такі інструменти, як прості угоди, випуск довгострокових сертифікатів, валютні свопи - купівля або продаж валюти на умовах "своп" з одночасним укладанням зворотної форвардної угоди, інтервенції на міжбанківському ринку.
Усі операції на відкритому ринку залежно від цілей, термінів дії та механізму проведення можна умовно розподілити так:
операції з рефінансування - зворотні угоди з терміном дії три місяці, які здійснюються щомісячно національними центральними банками шляхом проведення стандартних аукціонів для забезпечення додаткових засобів для рефінансування;
регулюючі операції, які здійснюють національні банки з метою згладити непередбачені коливання на грошовому ринку. Як правило, вони мають форму зворотних угод або ж прямих угод, валютних угод, інтервенцій на міжбанківському ринку і здійснюються шляхом швидких аукціонів чи взаємних угод;
структурні операції, які здійснюються шляхом емісії боргових сертифікатів, зворотних і прямих угод з метою погодження структурних позицій Європейської системи центральних банків та фінансового сектора.
Ключовий елемент облікової політики ЄЦБ - ставка за основними операціями з рефінансування, яка використовується для регулювання одноденної ліквідності, обмеження ринкових ставок і передачі ринку сигналів про напрям та характер грошової політики. Облікова ставка ЄЦБ, аналогічно поширеній у деяких європейських країнах практиці, установлюється в коридорі, обмеженому ставками за одноденними кредитними і депозитними операціями Центробанку. Процентна ставка за кредитами, що надаються фінансовим інститутам національними центральними банками під забезпечення прийнятих активів, - це верхня межа для ставок за одноденними кредитами. Ставка за депозитними операціями, які дозволяють фінансовим інститутам розміщувати засоби в національних центральних банках, встановлює нижню межу ставок на ринку одноденних кредитів.
Динаміка середньої по країнах Європи короткострокової процентної ставки у 90-х pp., як і політика Бундесбанку стосовно процентних ставок, вдало характеризується правилом Тейлора, яке рекомендує підвищувати процентну ставку на 1,5% при зростанні інфляції на 1% та знижувати її на 0,5% при скороченні реального ВВП на 1% 7. Значною мірою політика ЄЦБ, фактично наступника Бундесбанку, вписується в наведене правило.
Достатньо жорстка політика ЄЦБ в 1999 і в 2000 pp. була спрямована на стримування інфляційного тиску і зниження гармонізованого індексу споживчих цін до встановленого рівня. За два роки ставка за основними операціями з рефінансування зросла на 1,75% і до кінця 2000 р. дорівнювала 4,75%. Зміна напряму грошово-кредитної політики і перехід до поступового зниження процентних ставок у 2001 р. були зумовлені різким зниженням темпів зростання світової економіки та погіршенням економічної кон'юнктури в європейських країнах, що, у свою чергу, вимагало активнішого втручання монетарних влад у регулювання економічного циклу. Після згаданих вересневих подій у США були проведені ще більш активні дії щодо зниження процентних ставок (у цілому більш ніж на 1%) - до 3,25%.
Складова частина механізму здійснення єдиної грошової політики - система мінімальних резервів стосовно фінансових інститутів, яка ставить за мету стабілізацію процентних ставок і створення дефіциту структурної ліквідності. За схемою, розробленою ЄЦБ, допускається використання усереднених резервів відповідно установлених вимог, які визначаються на основі середніх денних резервних вкладів за місяць.
Основні принципи монетарної політики ЄЦБ адекватні загальносвітовим тенденціям грошової політики, що дає підстави для висновку про те, що єврозона достатньо легко вписується у світову фінансову систему. З деякими застереженнями можна говорити про формування єдиної європейської континентальної монетарної моделі, подальший розвиток якої значною мірою визначатиметься ефективністю гармонізації бюджетних систем і синхронізацією економічних циклів країн, які входять до неї. На це вказано і в проекті європейської Конституції, де проголошено, що головна ціль ЄЦБ - "забезпечення стабільності цін і проведення без завдання шкоди цій першочерговій цілі загальноекономічної політики Євросоюзу, яка спрямована, зокрема, на досягнення збалансованого економічного зростання".
Дещо специфічно відбувався процес упровадження монетарних принципів у постсоціалістичних країнах. Досить неочікуваний і синхронний колапс соціалізму виявив непідготовленість колишніх соціалістичних країн до подальших економічних перетворень. Спільним, що утруднювало їх здійснення, була відсутність історичного досвіду такого роду перетворень, а власне, і концепції трансформації. На думку Дж. Стігліца, це стало основною причиною "зміщення інструментів економічної політики щодо її цілей".
Зрозуміло, що її і не могло бути, оскільки були відсутні суспільні запити теоретичних напрацювань, хоча окремі аспекти теорії трансформації простежувалися у працях Й. Шумпетера, А. Норта та інших дослідників. Наприклад, термін Шумпетера "творче руйнування" дав змогу показати механізм руйнації старого у процесі еволюції та звільнення місця для створення і розвитку нового20. Проте можливості використання теорії еволюції И. Шумпетера в нинішніх умовах сумнівні. Практика не підтвердила його висновки про самоподолання капіталізму і стабілізацію соціалізму, швидше навпаки. З іншого боку, перед усіма країнами постала очевидна необхідність невідкладних дій стосовно переходу до ринкової економіки, що спонукало їх до спонтанної лібералізації цін і зовнішньої торгівлі як початкового імпульсу економічної трансформації. На думку А. Олійника, "лібералізація здійснювалася за моделями перенесеними прямо з підручників із мікро- і макроекономіки на практику".
Майже в усіх країнах, що стали на шлях перетворень, спостерігався цікавий феномен: вакуум у теоретичній галузі миттєво заповнився концепцією монетаризму, який більш ніж будь-яка інша сучасна західна теорія відповідав вимогам часу. Пояснюється це, на наш погляд, тим, що, по-перше, монетаризм як специфічне макроекономічне втілення теорії загальної рівноваги, при якому грошам відведено центральне місце, у цей період з успіхом використовувався у США (рейганоміка) і Великобританії (тетчеризм). По-друге, сама монетарна теорія була покладена в основу стабілізаційних програм, реалізованих до того часу в деяких країнах, що розвиваються (у тому числі і в Югославії) за підтримки МВФ. Позитивний досвід здійснення таких програм у деяких країнах, як і звернення постсоціалістичних країн за допомогою до МВФ, також відіграло певну роль на початку трансформаційного періоду.
Так званий "Вашингтонський консенсус", який був покладений в основу першої хвилі реформ у колишніх соціалістичних країнах, зводився до необхідності проведення політики фінансової стабілізації, звільнення цін і відміни планування, а також до приватизації державної власності. У більшості постсоціалістичних країн, на думку окремих дослідників, "ігнорувалися умови, в які були поставлені ідеальні неокласичні моделі, що й призвело до неочікуваних, інколи навіть протилежних результатів".
Більш позитивні результати були у тих країн, які, взявши за основу принципи монетаризму, у подальшому конкретизували в національних концепціях трансформації (1990 р. - "план Л. Бальцеровича" в Польщі, 1991 р. - "план В. Клауса в Чехословаччині і т.д.). Проте для всіх постсоціалістичних країн, як показав досвід, очікувані темпи зростання перевищували реально досягнуті. У одних цей розрив був незначний, в інших надто великий, що спровокувало нескінченні наукові й політичні дебати, а також соціальну напругу. "Справа в тому, - відмічає Г. Колодко, - що політики й економісти намагаються переконати суспільство ex ante, що вони можуть досягти визначених цілей, а потім, ex post, перекласти відповідальність за свої невдачі або на інших (політиків і економістів), або на Божий промисел (надто високі або надто низькі ціни на нафту, криза в Росії чи Аргентині, завищені або занижені обмінні курси і тощо). Тільки найбільш розвинені країни зуміли вилікуватися від цього специфічного захворювання надлишкового оптимізму, хоча, можливо, назавжди не скрізь і не повністю".
Насправді поряд із реалізацією цих концепцій у країнах тривала наукова дискусія. Не обминула вона й українську економічну думку. Під впливом теоретичних напрацювань українських учених А. Чухна, І. Лукінова, Ю. Пахомова, А. Гриценка, А. Гальчинського у 1996 р. в Україні була проголошена корекція курсу реформ на створення регульованої державою, соціально спрямованої ринкової економіки.
З цього періоду почали обговорюватися на рівні українського уряду раціональні зерна неоліберальної теорії. У ній при домінуванні методологічного принципу природного добору через ринково-конкурентний механізм до аналізу залучається принцип штучного добору, який вимагає свідомих дій держави щодо організації економічного устрою. Це означає, що умови ринково-конкурентного ладу задаються свідомо. За висловом теоретиків неолібералізму, "це є, власне, примат політики порядку".
Проте, слід зауважити, що і в сучасний період деякі питання залишаються відкритими. Жодна з колишніх соціалістичних країн не дала чіткої відповіді, крім колишньої НДР, на питання, чи мають країни перехідної економіки повторити всі стадії розвитку капіталізму (нехай і у стислому вигляді), чи вони у змозі відносно швидко закласти основи сучасного ринкового господарства? Як потрібно відмежовуватися від старої системи - поступово (градуалізм) чи одразу ("шокова терапія")? Звідси й не завжди виправдані намагання сформувати конкурентне середовище шляхом дроблення великих підприємств, посилення антимонопольного законодавства, максимального відмежування держави від економічних процесів. На наш погляд, такий підхід лише продовжує агонію "ринкового соціалізму" і поглиблює "трансформаційну кризу".
Із початку перехідного періоду в центрі уваги економічної науки і громадськості знаходилося й друге питання, хоча воно стосується не стільки суті, як способу перетворення. "Шокова терапія" не була реалізована в чистому вигляді в жодній країні. Вона могла б досить успішно реалізовуватися там, де народне господарство було більш стабілізоване (Угорщина, Чехословаччина), або там, де вдалося раптово і швидко здійснити її несподівано для виробників, не даючи їм часу для лобіювання власних інтересів (Польща). На наш погляд, проблема "шокова терапія - градуалізм" має сенс тільки стосовно стабілізації і безглузда щодо системних змін. На цю обставину вказував і польський економіст Г. Колодко.
Стабілізаційні заходи в постсоціалістичних країнах дали змогу по-новому сприйняти традиційні методи "грошового навісу", використання "якорів", що стримують розвиток інфляційної спіралі (валютного курсу та номінальної заробітної плати), співвідношення інфляції попиту й інфляції пропозиції і т.ін. З'явилися навіть нові категорії, які відображають специфіку перехідного періоду: інфляцита shortage-flation), поєднання відкритої і придушеної інфляції з дефіцитом як показник рівня бідності в соціалістичних країнах і спадфляція (resessionflation) - відображення сьогоденних реалій.
На наш погляд, виражені у цих двох категоріях відтворювальні аспекти перехідного періоду не отримали глибокого наукового обґрунтування. Немає чіткого теоретичного обґрунтування і соціальних проблем реформування, оскільки питання зв'язку соціальної ціни з економічними процесами на мікро- та макрорівнях суспільного виробництва, які складаються під впливом приватизації й капіталізації, витіснені обговоренням практичних питань зниження соціальної ціни трансформації.
Важливе і теоретичне осмислення "трансформаційного спаду", "трансформаційної кризи", через які пройшли практично всі постсоціалістичні країни, хоча, наприклад, А. Кевеш і деякі інші угорські економісти заперечують їх фатальну неминучість. Причини цих явищ, на думку Я. Корнаі, такі: перехід від ринку продавців до ринку покупців, інвестиційна криза, зміни у структурі виробництва, зміни у структурі зовнішньої торгівлі, розрив виробничих зв'язків при послабленні або відсутності керівних впливів, заходи щодо досягнення фінансової стабілізації. Для України такий стандартний набір доповнюється наявністю гіпертрофованого розвитку ВПК.
"Трансформаційна криза" - це не складова частина ділового циклу, а дещо нове, що в майбутньому має стати окремим розділом економічного дослідження щодо теорії росту. Різні види спаду вимагають різних макроекономічних підходів. Так спад, викликаний радикальними змінами у структурі виробництва, не можна подолати за допомогою стандартної кейнсіанської економічної політики. Тут більш придатний шумпетерівський підхід до рецесії: під час рецесії економіка реструктуризується. І взагалі, економічні спади, в основі яких лежать різні причини, найкраще долати за допомогою нетрадиційних методів. Саме тому не можна заперечувати взагалі монетаристські принципи, які в більшості країн не забезпечили позитивних результатів.
Економічна нестабільність змінила дію основного важеля монетаризму - грошей. Для ефективного впливу грошей на економіку вони мали зберегти можливість задовольняти три основні функції: засіб рахунку, засіб збереження цінностей і засіб платежу. Головною особливістю перехідних економік постсоціалістичних країн стала нездатність національних валют реалізувати одну або більше головних функцій грошей. Вихід було знайдено - майже всі країни вводили функціонування бімонетарних систем. Разом з тим, як підкреслює Н. Лукша, "бімонетарна система вирішує проблему ненадійності національної грошової одиниці, проте в остаточному підсумку не балансує нестабільність, а напроти, ще більше розхитує грошову систему". Додамо, що внутрішні економічні труднощі ще більше стали залежати від зовнішнього фактора.
Як переконує практика розвинених країн Заходу, в останній чверті XX ст. ця теорія спрацьовує, хоча в останній час висловлюються критичні зауваження із боку англійських економістів. Але чи придатна вона для країн з централізованою в минулому економікою, яка реформується "шоковими" методами? Слід підкреслити, що втілення монетаристських принципів у період "трансформаційної кризи" породило ряд тенденцій, нехарактерних для розвинених країн Заходу, а є особливістю країн трансформованої економіки: співіснування загального надлишку грошей із гострою нестачею обігових засобів у значної частини або навіть у більшості підприємств, що породжено не їх конкурентоспроможністю в умовах нової системи цін, а спадом рівня доходів і стисканням сукупного попиту; існування двох суперечливих тенденцій, перша з яких спрямована на скорочення сумарного попиту, на реальний грошовий капітал, а друга - на його збільшення; переважний вибір власників багатства на користь його грошової форми (рівень доларизації економіки і сьогодні, наприклад, в Україні тримається на рівні 25%).
Для успішного функціонування монетаристських принципів у постсоціалістичних країнах потрібно виконати кілька мінімальних умов, які випливають із основ монетаристської теорії: щоб змінити рівень монетаризації ВВП (в Україні він дорівнює більше 30%), більшість населення (а не 10-15%) має зробити реальний вибір між різними формами багатства, включаючи грошову і стійку дохідність багатства; із цього випливає необхідність домогтися як мінімум стабільності продуктивності праці й ефективності всього національного господарства при високій зайнятості ресурсів; обов'язкова також досконала конкуренція, яка забезпечує гнучкість цін і заробітної плати.
Окремі дослідники вважають, що більш ефективними були б взаємозв'язки постсоціалістичних країн при створенні у середині 90-х років XX ст. Єдиного платіжного союзу за прикладом Європейського платіжного союзу, створеного в 1950 p., який проіснував дев'ять років. Саме в цей період були створені найсприятливіші умови для застосування системи багатосторонніх розрахунків, які намагалися закріпити у 1994 p., коли вкладалась угода про платіжний союз країн СНД. Досить жорстка фінансова і грошова політика, яка проводилась у 1995-1996 pp. у більшості з них, призвела до суттєвого зниження темпів інфляції, що сприяло підвищенню рівня збалансованості зовнішньої торгівлі кожної з цих країн. Деякі західні експерти вважають, що перешкодою до створення цього союзу була "надто м'яка грошово-кредитна політика і велике активне сальдо Росії". На думку В. Айхенгріна, Р. Давідда і Е. Есра, це втрачена можливість створення умов для вирішення довгострокових завдань, зокрема, наприклад, для структурної перебудови національних економік.
Згідно з теорією А. Норта, трансформація розтягнеться на тривалий період, і в ній можна виділити два конкретні типи: тип еволюції, де переважають внутрішні фактори, і тип, у якому домінують зовнішні фактори33. Такі країни, як Угорщина, Чехословаччина, Польща, подолали "трансформаційний спад" за рахунок внутрішніх факторів, інші, серед них і Україна, спираються на зовнішні рушійні сили. Необхідні зміни, тобто має реалізуватися внутрішня трансформаційна сила, поєднання природного і "штучного" добору економічного устрою.
На нинішньому етапі подолання "трансформаційного спаду" особливе значення має узгодження політики макроекономічної стабілізації та системних змін, адже без серйозних змін у відносинах власності не можна досягти стійкої фінансової та цінової стабілізації і в подальшому економічного зростання.
Характерною особливістю відрізнялася й приватизація у постсоціалістичних країнах. У більшості з них рішення відносно приватизації було продиктоване здебільшого ідеологічними міркуваннями, а реально існуючі обмеження ігнорувалися. "Приватизація за планом", як називає чеський дослідник В. Андрефф, часто використовувалася як зразок для прикладу іншим, у минулому соціалістичним країнам. Парадокс полягав у тому, що директивне і досить детальне планування застосовувалося як метод створення конкурентного ринку прав власності на виробничі активи. З'явившись як результат симбіозу ринку (ціль) і плану (засіб), воно наштовхує на думку, що розробники програми приватизації як її імплітаційного обґрунтування посилалися на модель ринкового соціалізму О. Ланге, А. Лернера і Ф. Тейлора34. Як підкреслює Дж. Стігліц, головне, що об'єднує неокласичну теорію і модель ринкового соціалізму, полягає в тому, що вони не помічають відхилень від абстрактного ідеалу. "Якби неокласична модель дозволяла коректно описати економіку, тоді ринковий соціалізм мав би всі шанси на успіх... Виявляється, у старих ідеологіях і "правих", і "лівих" багато спільного. І ті , й інші спираються не на раціональний аналіз, а на релігійну пристрасть".
З точки зору монетаризму практично всі країни постсоціалістич-ного простору майновою приватизацією створили передумови для розпорошення акціонерного капіталу серед багатьох індивідуальних власників. Ніхто з них не міг придбати в перші роки реформ достатньо великий пакет акцій, щоб контролювати дії менеджерів. У той же час на дії менеджерів не накладав обмежень і фондовий ринок, який переживав період формування. Кількість підприємств, чиї акції регулярно котувалися на фондових ринках, як відмічають дослідники, у країнах СНД була значно меншою ніж у багатьох країнах Східної Європи36. Як наслідок, склалася така ситуація, коли через відсутність контролю з боку акціонерів і фондового ринку створилися умови для опортуністичної поведінки менеджерів, тобто максимізації ними власної корисності на шкоду інтересам акціонерів, що не змогли подолати окремі країни до сьогодні. Зруйновані старі механізми контролю над менеджерами в результаті масової приватизації 1992-1994 pp. не були замінені. Адміністративний контроль із боку професійних міністерств і відомств став неможливим, а ринкові механізми контролю з боку акціонерів та фондової біржі ще не почали діяти. Вирішення цієї проблеми не знято з повістки дня і нового уряду України.
Досвід приватизації постсоціалістичних країн дає змогу зробити деякі теоретичні узагальнення:
мала приватизація торкається тільки периферії економіки, яка не може втягнути в ринок індустріальне ядро суспільного виробництва. Це доказ того, що у значній частині країни ще не подоланий економічний спад;
державні підприємства, які формують це ядро, позбавившись прямого контролю державних органів, незважаючи на всі заходи "комерціалізації", не можуть адекватно реагувати на інструменти макроекономічного регулювання і працюють з мінімальною ефективністю. Тому здійснюються загальні зусилля щодо переведення їх у приватний сектор;
відсутність теоретичного вирішення проблеми приватизації (що більш економічно обґрунтовано для успішного входження в ринок -швидка, але безкоштовна приватизація чи повільна, але платна "ефективна власність") спонукає до емпіричного пристосування приватизаційних процесів до нестабільної поки що ситуації. У всіх країнах переважала фактично безкоштовна роздача власності населенню (чеки, купони, бони, ваучери), зумовлена відсутністю в нього грошових ресурсів для викупу та відсутністю сприятливого інвестиційного клімату для іноземних капіталовкладень;
корпоратизація (створення акціонерних товариств) із контрольним пакетом у держави породжує політику "перетягування каната" з Центром (тільки тепер замість продукту ділять гроші), що є, на наш погляд, перепоною для трансформації;
для проведення реструктуризації підприємств, тобто підвищення його інвестиційних можливостей, слід поєднувати англо-америкамський шлях, коли основний вплив на структуру корпоративного управління здійснює ринок, із німецько-японською моделлю, із використанням комерційних банків як можливих партнерів в управлінні корпораціями і фінансових посередників, які сприяють перетворенню корпорацій - без зміни їх внутрішньої структури - в ефективних власників (приклад Польщі); неприпустимість ренаціоналізації, щоб розпочати приватизацію "правильно". При збереженні незмінними існуючих інституціональних обмежень втручання представників пострадянської держави у процес перерозподілу власності призведе до ще більш негативних в економічному і соціальному плані наслідків. А. Олійник на доказ цього наводить такі аргументи: по-перше, намагання перегляду підсумків приватизації наштовхуються на обмеження, які пов'язані з асиметрією інформації - непрозорість і заплутаність структури власності (такий стан підтримується характером владних відносин, тому що ця стратегія дозволяє паралельно з іншою мінімізувати податкові відрахування реальних власників); по-друге, фактично рішення про примусовий перерозподіл власності перетвориться у прецедент для аналітичних дій у майбутньому, оскільки маловірогідною є ефективність корегування при адміністративному перерозподілі власності через механізм вільного обміну. Необхідно вдосконалювати методи приватизації і проведення інших системних змін в економіці, насамперед створення ринкової інфраструктури, для просування вперед. Від цього головним чином залежить успіх подолання "трансформаційної кризи" і результативність впровадження монетаризму.
У дискусії стосовно закономірностей постсоціалістичних економічних перетворень учені поділились на два табори - прихильників і супротивників так званого "Вашингтонського консенсусу". Останній - це система стандартних заходів економічної політики, які спочатку були розроблені для країн, що розвиваються. Цей підхід, що ґрунтується на постулатах монетаризму і вірі в могутність ринкового механізму, ставить в основу економічної політики країн із "зароджуваною ринковою економікою" (emerging market economes) приватизацію державних підприємств, лібералізацію внутрішньо- і зовнішньоекономічної діяльності, а також проведення жорсткої кредитно-грошової та фіскальної політики для забезпечення підтримки макро-економічної стабільності.
Слід зауважити, що більшість прихильників неокласичного напряму в економічній науці підтримують ідею, згідно з якою і в період посткомуністичної трансформації держава має відігравати роль "нічного сторожа". Іншу позицію займає проф. Р. Маккінон (США). Для неї характерний вислів, який стосується періоду "пізньої перебудови" в СРСР. "Та галузь, де Ради здійснили помилку, залишається незрозумілою й західним економістам, які чинили і все ще чинять завчасний тиск, щоб підштовхнути до лібералізації цін, вільно плаваючого валютного курсу, приватизації та децентралізації процесів прийняття рішень до того, як буде забезпечений необхідний фіскальний і монетарний контроль над радянською економікою.
Прихильники "шокової терапії"" не заперечують можливості трансформаційного спаду на початковому етапі перетворень. Це пояснюється, на їхню думку, низкою причин (невідповідністю розміщення факторів виробництва, які склалися в соціалістичній економіці, ринковим критерієм, природною дезорганізацією, виробничою діяльністю при переході від однієї господарської системи до іншої і т.д.). Швидкий запуск ринкового механізму (цьому завданню відповідають вимоги форсованої приватизації, лібералізації господарської діяльності) при проведенні відповідної фінансової політики здатний мінімізувати витрати перехідного періоду і в досить стислий термін перевести економіку в режим стійкого зростання (приклад Польщі).
Неминучим вважається і початковий сплеск інфляції, який пов'язаний із руйнацією сформованого в соціалістичній економіці "грошового навісу". Як юридичні, так і фізичні особи в умовах лібералізації господарської діяльності мають можливість вільно витрачати належні їм засоби. Оскільки частина з них була в минулому або заблокована (це стосується переважно юридичних осіб) або становила так звані "вимушені вклади", тому що підвищення абсолютного рівня цін - це природний механізм приведення у відповідність купівельної спроможності економічних суб'єктів із пропозицією товарів і послуг. Проте, на думку прихильників монетаризму, принципово важливо швидко приборкати зростання цін (що не було зроблено в Україні), адже в умовах високої інфляції інвестиційний процес, а тому й економічне зростання, неможливі. Саме для цього й необхідне проведення жорсткої монетарної та бюджетної політики.
Зрозуміло, що спад виробництва, зміна його структури та інфляційний сплеск не можуть не призвести до виникнення серйозних соціальних проблем. Підхід прихильників саме цієї точки зору зводиться до таких питань: по-перше, треба повністю відмовитися від надання допомоги підприємствам, що опинились у важкому стані: не можна заважати ринку робити необхідну "селекцію". По-друге, потрібно створити так звану "сітку соціальної безпеки", яка тимчасово опинилась у складній ситуації. По-третє, не стримувана державним втручанням дія ринкового механізму досить швидко відновить економічну основу, адекватну гармонійним соціальним відносинам.


загрузка...