загрузка...
 
4.1. Загальне й особливе в практиці втілення монетаристських принципів - продовження
Повернутись до змісту
В економічній літературі було зроблено чимало спроб довести, що досвід реформування посткомуністичних економік одночасно свідчить на користь викладеного підходу. Підготовлена у 1995 р. групою співробітників Всесвітнього банку доповідь "Від плану до ринку: моделі переходу" - найвагоміше цьому підтвердження. Разом з тим існує й альтернативна точка зору, якої дотримується досить велика група економістів. На їхню думку, не завжди виправданий швидкий відхід держави від регулювання економіки та жорстка політика регулювання сукупного попиту в умовах посткомуністичної трансформації. Таку точку зору підтримує й автор дослідження. Це пояснюється наступними причинами: різною кореляційною залежністю з ринковим світом, що, власне, пояснює різну реакцію економік на одні й ті самі імпульси, які виходять від економічної політики, а це у свою чергу потребує й різного ступеня жорсткості та лібералізму з боку держави; держава має забезпечувати цивілізовані межі цієї трансформації і не допускати зрощування влади з кримінальними структурами (що сталося, наприклад, в Україні) тощо.
Отже, усі країни Центральної і Східної Європи на початковому етапі постсоціалістичних перетворень пройшли надзвичайний складний період стагфляції. Далі відмінності не завжди пояснюються ступенем жорсткості грошово-кредитної і бюджетної політики в країні. Навпаки, можна стверджувати, що ці відмінності були значною мірою наслідком неоднакової сили структурного шоку, який стався у цих країнах. Зрозуміло, були й інші фактори: різний рівень економічного розвитку, різні потенціали економік, різна готовність населення сприйняти умови ринку, різна якість економічної політики і навіть різна політична ситуація.
Досвід посткомуністичних країн показує, що ступінь структурної деформації посткомуністичної економіки визначається як внутрішніми, так і зовнішніми факторами. Розпад зв'язків, який складався десятиріччями в РЕВ, був для усіх цих держав (хоча і не однаковою мірою) надзвичайним шоком як із боку попиту (втрати традиційних ринків), так і з боку пропозиції (зміна умов придбання ресурсів). Крім того, відкритість економіки в межах стратегії лібералізації виявляє недосконалість її структури з точки зору критеріїв ринкового господарства.
Реакція країн на трансформаційну кризу різна, що відображало перевагу прагматичних мотивів над ідеологічними. Для того щоб пом'якшити ринковий шок, практикувалася затримка за допомогою лібералізації певних сторін господарської діяльності, у деяких країнах спостерігався зважений підхід до приватизації державної власності, зберігалася вагома роль держави у перерозподілі ВВП. Широко використовуючи неоліберальну фразеологію, уряди відповідних країн були надто ретельними у практичних діях. Вони приділяли значну увагу проблемам виробництва, вдаючись при необхідності до заходів, що прямо суперечили монетаристській парадигмі (підвищення митних зборів, уведення нетарифних обмежень, періодичні послаблення жорсткості монетарної та фіскальної політики, допущення зовнішньої незбалансованості економіки для стимулювання випуску і т.д.). І хоча нема підстав говорити про повсюдне проведення глибоко продуманої промислової політики, не викликає сумніву, що така активність сприяла помітному зниженню напруги, надто складному здійсненню перетворень.
При цьому політика, що проводилася, не завжди відповідала вимогам оптимальность Задовольняючи поточні позови, інколи вона утруднювала шляхи досягнення довгострокових перспектив: в одних випадках сприяла збереженню фінансової нестабільності (Болгарія, Румунія), в інших - деформації ринкових механізмів (Чехія). Економічна політика цих держав, без сумніву, відображала й суспільні преференції.
Досвідом усіх 25 країн доведено, що трансформація - це дуже широкий, складний і комплексний процес. Динаміку зростання забезпечує не окрема її складова, а вплив єдиного цілого. Про результативну динаміку можна говорити взагалі, оскільки, крім об'єктивно обумовленого результату, до неї додаються наслідки економічної політики. Відповідно до ефективності останньої, спад може поглиблюватися чи пом'якшуватися, а зростання гальмуватися чи прискорюватися. Виділимо найбільш вагомі, органічно взаємопов'язані між собою комплекси проблем, вирішення яких і визначало рівень динаміки зрушень в економіці.
По-перше, це рівень організованості та керованості трансформаційного процесу. Досвід показав, що регульованою, а не обвальною має бути сама лібералізація, а потім і наступний розвиток економічних процесів в умовах лібералізації. А наявність відповідної концепції, моделі стратегії і схеми переходу до ринкових відносин, формування політичних, соціальних, правових та інших умов для їх реалізації свідчить про її керованість. Держава має сприяти забезпеченню формування комплексу ринкових інструментів впливу на умови і практику господарювання, цілеспрямованість, послідовність та відкритість (прозорість) дії влади.
За період трансформації економіки жодному уряду України не вдалося досягти чіткості та обґрунтованості цілей руху, достатньої консолідації влади, бізнесу і суспільства, що стало причиною не тільки спаду реального ВВП у розрахунку на одну особу в 1999 р. до 46,4%, порівняно з 1991 p., у 2004 р. він складає 65% , а й недовіри до влади, у тому числі й з боку бізнесу. Тільки новий уряд сформулював у загальному вигляді мету руху та інструменти її реалізації - зближення з відповідними стандартами країн ЄС.
Керованості потребує і відсталий державний сектор економіки, а також процес приватизації й реструктуризації підприємств. Якщо в ході трансформації державні підприємства перебудовуються шляхом адаптації до ринкового середовища, а за результатами приватизації формується новий ефективний власник і менеджер, то створюються сприятливі умови для економічного зростання. У протилежному випадку підприємства підлягають процедурі санації або банкрутства. Станом на 1 січня 2004 р. 92,6% підприємств України належали до недержавного сектору. Проте Україна до сьогодні не має чіткої стратегії приватизації: приватизація не використовується як вагомий інструмент інвестування національної економіки, а має суто фіскальний характер.
Не менш важлива проблема перехідного періоду - це проблема первинного нагромадження капіталу, нагромадження досвіду поведінки бізнесу в нових ринкових умовах. І тут важливі імпульси керованості для організації вагомої підтримки розвитку малого та середнього бізнесу, який може вирішити цю проблему у перші роки трансформації. Відсутність їх в Україні зумовила те, що за кількістю малих підприємств у розрахунку на 10 тис. населення (на 1 січня 2004 р. 57 підприємств) Україна все ще значно відстає від країн Центральної та Східної Європи.
По-друге, важливою для забезпечення економічного зростання є проблема забезпеченості стабілізації лібералізованої економіки в цілому і особливо таких її галузей, як фінанси, банківська справа, грошовий обіг і кредит, валютний ринок, фондовий ринок, страхові послуги тощо. Досягнення стабілізації у такому важливому секторі економіки виражається в динаміці показників інфляції. Від її рівня залежить міра прозорості вартісних відносин взагалі, конкретні оцінки таких величин, які виконують поряд з іншими й роль нормативу ефективності, як процентні ставки, у тому числі за кредитами та депозитами, обмінні курси валют, ставки окремих видів податків і багато іншого. Від неї залежить і наявність дешевих або доступних за ціною кредитів, особливо довгострокових інвестиційних, які в Україні і нині складають лише третину загальної їх величини. Вона ж відбивається й на споживчих цінах, які в Україні у 1995 р. зросли на 181,7%; 1999 р. - на 19,2; 2000 р. - на 25,8; 2003 р. - на 8,2% і від яких так чи інакше залежать відповідні оцінки й стан справ у всіх галузях.
По-третє, важливою в забезпеченні економічного зростання країни в перехідний період є проблема формування загального сприятливого середовища для бізнесу. Це забезпечення політичної і соціальної стабільності в суспільстві та прогресивної правової бази для організації, функціонування і призупинення діяльності бізнесу, захисту прав власності й самого майна, наявність прозорості економічних відносин і т.д. Тобто мають бути сформовані такі умови, за яких займатися легітимним бізнесом було б безпечно, вигідно і почесно.
Співробітник європейського банку М. Кайзер у дослідженні стверджує, що чим далі просуваються інституціональна і законодавча реформи, тим краще працює державна адміністрація і тим вище оцінюється діяльність судів, тим сильніша взаємодовіра між діловими партнерами44. Щодо побудови правової держави, то успіху можуть досягти ті держави, у яких уже функціонують сучасні правові інститути, що розвиваються без перерви на соціалістичні експерименти. Найближче до такого рівня, на нашу думку, знаходяться Угорщина, Польща, Чехія, Словенія і країни Балтії. Іншим країнам знадобиться не менше 10-20 років, причому значна частина роботи в цьому напрямі має бути завершена в перехідний період.
Найбільш проблемним практично в усіх країнах трансформаційної економіки виявилося питання формування відносин державних влад з окремими представниками бізнесу ("своїми" - "чужими"), у формуванні й підтримці правил ринкової конкуренції. З прикладу України можна стверджувати, що там, де близькість окремих представників бізнесу до державних владних структур використовувалася в тій чи іншій формі для отримання за рахунок держави додаткових пільг і ресурсів, де відставало формування правил досконалої конкуренції та порушувалися правила справедливої і чесної конкуренції, економічне зростання або було відсутнє, або стримувалося. Отже, на підставі викладеного можна зробити такі висновки.
Досвід відносно успішних постсоціалістичних країн засвідчує, що результативність ринкових реформ досягається там і тоді, де й коли реформатори не спокушаються на неоліберальні доктрини, а забезпечують потрібну керованість трансформаційним процесом, чітко усвідомлюючи відповідальність за послідовність і безповоротність системних перетворень. Стійкий причинно-наслідковий зв'язок між скороченням участі держави у перерозподілі національного доходу і збільшенням темпів економічного зростання не підтвердився. Питома вага державних витрат у ВВП у країнах із позитивною господарською динамікою (Польща, Угорщина, Словенія) складала 45-50%, негативною (Болгарія, Румунія) - 25-35%.
Принципово важливе значення має не тільки факт збереження високих бюджетних витрат у країні в період трансформаційної рецесії, а й структура цих витрат. У Словенії витрати на дослідження І НТП у розрахунку на одного жителя в 1997 р. складали И 2 дол. США, Чехії - 76, тоді як у Болгарії і Румунії - відповідно, 12 і 8 дол. США . Парадоксальний для України той факт, що фінансування науково-технічних та наукових робіт держава здійснює всього на 4,7% більше, ніж інвестують іноземні держави47, що навряд чи може викликати зацікавленість з їхнього боку. Слід врахувати, що в країні ще довгий час не буде такого інвестора або навіть групи інвесторів, які могли б за своїми можливостями порівнюватися з державою. І особливо це стосується підтримки НТП.
Не виправдала себе й теза про користь нерівності щодо підвищення господарської активності при переході від командної економіки до ринкової. За визначеними кордонами поляризації, як підтвердив досвід України, не тільки не стимулюється зростання економіки, а й поступово чиниться йому опір. Так нині у Чехії, Словенії, Польщі, Угорщині і Словаччині середньодушовий дохід 10% найбагатших сімей перевищує відповідний дохід найбідніших у 4,5-5,5 разів, тоді як у Болгарії та Румунії цей показник вище 10, а в Україні - 15 разів.
Аналіз практики реформ підтверджує, що сама лібералізація економічної діяльності - недостатня умова формування ефективного ринкового механізму. Ключову роль тут відіграє наявність відповідних інституційних перетворень, що включає реальне забезпечення прав власності, а також дія антимонопольного законодавства і контроль за його здійсненням, чіткий банківський нагляд, страхування банківських вкладів тощо. За їх відсутності виникає "системний вакуум", який прямо веде до процвітання кланової і тіньової економіки, криміналізації господарської сфери, зростання і консервації неплатежів. Україна в цьому - приклад, оскільки до сьогодні зберігається постійне зростання дебіторської і кредиторської заборгованості між підприємствами.
Досвід успішних країн Центральної та Східної Європи показав, що доцільно здійснювати лібералізацію спочатку стосовно обігу товарів і послуг із поступовим зняттям обмежень в оплаті праці, зовнішньоторговельних і валютних операцій та імпорту капіталу. Створення відкритої економіки - важливий елемент системних перетворень, проте рух до відкритості має поєднуватися з поступовістю у відміні обмежень, достатньо суворим контролем над змінними процесами і діями суб'єктів господарювання. У багатьох країнах це дозволило уникнути відомих в українській практиці негативних явищ: "валютизації" платіжного обігу; збереження жорсткого регулювання операцій щодо купівлі нерухомості за кордоном, а також портфельних інвестицій; контроль за відтоком капіталу; збереження дозволеного протекціонізму, що сприяло попередженню зникнення вітчизняних товарів із внутрішнього ринку.
Будь-яке прискорення приватизації - не найкращий спосіб формування істинно ринкових суб'єктів. Надзвичайно важливе значення має створення сприятливих умов для розвитку приватного сектору на власній основі, що досягається стимулюванням малого підприємництва. А приватизація економіки може зробити позитивний вплив на діяльність суб'єктів господарювання лише в тому випадку, коли супроводжується необхідною інституціональною трансформацією й ефективною економічною політикою, спрямованою на створення основного рушійного механізму ринкової економіки - конкуренції. Прикладом є Польща, яка розпочала масову приватизацію тільки у 1996 p., коли в Україні недержавний сектор уже становив майже 80% підприємств. Відсутність необхідної уваги і контролю за управлінням майном, що залишалося у руках держави, сприяло його розкраданню, яке призвело до криміналізації всієї економіки.
Більшість країн Центральної і Східної Європи не дотримувалися рецепту ортодоксального монетаризму - обмеження тільки регулювання грошового обігу. Вони розуміли, що інфляція залежить не тільки (а часом і не стільки) від динаміки грошової емісії, але й так званих немонетарних факторів. Саме тому їм вдалося виділити дві найбільш дієві хибні спіралі у знеціненні грошей: "ціни-доходи-гроші" та "інфляція-девальвація-інфляція". Тому з самого початку реформ "лікування" економіки зводилося до використання пакета взаємодоповнювальних заходів щодо регулювання грошового обігу, частини цін, власних доходів і валютного курсу.
Порівняльний аналіз ринкової трансформації країн Центральної і Східної Європи та України дає підставу стверджувати, що досягнення макроекономічної стабілізації має розглядатися як необхідна, але далеко не достатня умова для стійкого економічного зростання. На деяких етапах вимагається проведення принципово іншої макроекономічної політики, яка передбачає поєднання заходів стримування зростання загального рівня цін із стимулюванням господарського розвитку.
Немаловажним фактором стрімкого економічного зростання країн Центральної і Східної Європи, на наш погляд, стало бажання вступу в Європейський Союз. На цьому шляху деякі з них досягли надто вражаючих успіхів, до них слід віднести перш за все переорієнтацію зовнішньоекономічних зв'язків. В Угорщині, Польщі, Чехії, Словенії частка ЄС у зовнішній торгівлі складала уже від 60 до 70%, рівень ВВП на душу населення перевищував у 4-5 разів його величини в Україні.


загрузка...