загрузка...
 
3.3. Власність, її місце і роль в економічній системі
Повернутись до змісту
Фундаментом економічної системи є власність, передусім на засоби виробництва. Вона визначає соціально-економічну природу виробничих відносин, а отже, і всієї системи, тобто всього суспільного ладу. Характер і форми привласнення засобів і результатів виробництва визначають економічну, соціальну та політичну структуру суспільства, становище людини у виробництві та в суспільстві загалом.
Економічний зміст власності. Процес виробництва є не що інше, як привласнення людиною предметів і сил природи в межах певної суспільної форми. Категорія власності досить складна за своїм змістом, адже вона охоплює економічні, юридичні, соціальні та інші аспекти. З економічного боку вона є, зрештою, системою виробничих відносин з приводу привласнення чинників і результатів виробництва. Вона становить невід'ємну частину виробництва, виступає його суспільною формою. Інакше кажучи, власність є внутрішньою структурою виробництва. Саме вона визначає його організацію. Через це вона не може бути незмінною. Навпаки, одночасно з виробництвом вона перебувала у постійному русі, періодично змінюючи конкретно-історичну форму свого існування. Отже, власність існує завжди, оскільки без неї неможливе виробництво. Проте кожній історичній епосі властива своя специфічна, конкретно-історична форма власності.
Розрізняють економічний зміст власності та власність як юридичну, правову категорію. Економічний зміст власності визначається ступенем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, тобто самим виробництвом, і є об'єктивною категорією, яка і виражає, і визначає реально існуючі суспільно-економічні відносини, становить їхній головний зміст. Як юридична правова .категорія власність виражає свідомі, вольові дії та відносини між людьми з приводу речей. Римське право визначало власність як повну владу особи над річчю. У кодексі Наполеона власність визначалась як право користування і розпорядження речами абсолютно. Право власності, тобто юридичне вираження власності, визначається об'єктивно існуючими економічними відносинами, економічним змістом власності. Форма права виражає реально існуючі відносини власності, їхній економічний зміст, залежить від ступеня розвитку людини, її знань, уміння виразити у юридичних формах дійсну власність. Не випадково римське право, кодекс Наполеона — видатні віхи у розвитку права. До того слід мати на увазі, що реальні економічні відносини власності постійно розвиваються, змінюються разом з виробництвом, норми права переглядаються періодично. Це неминуче породжує певний розрив між економічним змістом власності та його юридичною формою. Отже, норми права можуть більш-менш повно і чітко відбивати реально існуючі економічні відносини власності. А оскільки виробництво розвивається, змінюється постійно, а юридичні норми діють певний період і залишаються незмінними, то неминуче існує суперечність між дійсними відносинами власності та їхнім юридичним відбиттям. Завдання полягає в тому, щоб, по-перше, правові норми, які виробляються людьми щонайповніше відбивали реально існуючі відносини власності; по-друге, норми права мають періодично приводитися у відповідність з відносинами власності, які за певний час змінились, набули нових якісних характеристик. Усе це означає, що економічний зміст власності та право тісно взаємопов'язані. Проте водночас як економічні відносини, тобто дійсні відносини власності, так і право власності розвиваються певною мірою незалежно, і розрив між ними може досягти значних розмірів. Наприклад, у Конституції колишнього СРСР стверджувалося, що державна власність за своєю природою є загальнонародною, оскільки і держава декларувалася загальнонародною. Насправді ж, так звана загальнонародна власність була «нічиєю», що дало можливість партійно-державній номенклатурі використовувати її у своїх корисливих інтересах.
Для дослідження економічного змісту власності дуже важливо розуміти співвідношення відносин власності та виробничих відносин загалом. Оскільки економічний зміст власності становлять виробничі відносини, то іноді робиться висновок, що відносини власності та виробничі відносини тотожні. Насправді ж, відносини власності є головним змістом економічних, виробничих відносин і визначають їхній характер. Як ядро в атомі, так і власність відіграють визначальну, системоутворюючу роль в економічних, виробничих відносинах. Вона визначає соціально-економічну природу і характер системи виробничих відносин. Адже усі конкретні виробничі відносини реалізують певну, історично і економічно визначену суспільну форму привласнення. Саме це робить власність економічною категорією, оскільки вона пронизує усю систему виробничих відносин, визначає властивий їм спосіб привласнення. Через це і відносини виробництва, і відносини розподілу, і відносини обміну, і відносини споживання є, зрештою, відносинами власності. Водночас система виробничих відносин поряд з соціально-економічними відносинами містить організаційно-економічні відносини. Через це поряд з процесами привласнення, які є головними і визначальними, виробничі відносини характеризують і процеси, які виходять за їхні межі. Це передусім процеси організації виробництва і праці. І хоча відносини власності, врешті-решт, визначають і природу організаційно-економічних відносин, проте зводити їх лише до відносин привласнення неможливо.
Суб'єкти і об'єкти власності. Конкретно-історичний характер, зміст і форми власності виявляються в єдності трьох елементів — об'єктів, суб'єктів і сутності відносин власності. Цілком зрозуміло, що для того щоб розкрити природу відносин власності, слід визначити, що є об'єктом власності, у кого і які об'єкти перебувають у власності, які умови володіння, розпорядження і використання різних об'єктів і чинників суспільного виробництва. Попри величезні обсяги і різноманітність об'єктів власності (земля, ЇЇ надра, рослинний і тваринний світ, предмети матеріальної та духовної культури, будинки, споруди, обладнання, гроші, цінні папери тощо), вони все ж поділяються на дві частини.
Передусім це умови (чинники) виробництва. Головним з них є робоча сила, яка набуває різних суспільних форм на різних етапах розвитку людського суспільства. У рабовласницькому суспільстві рабовласник мав повну власність і на засоби виробництва, і на раба. В епоху капіталізму людина стає юридично вільною, однак оскільки вона позбавлена засобів виробництва, то змушена продавати робочу силу. Робітник є власником своєї здатності до праці, робоча сила с товаром, яка за допомогою вільного найму використовується для здійснення процесу праці. До речі, під час переходу від адміністративно-командної системи до ринкової економіки істотно змінюється становище працівника. Долається формальна «повна зайнятість», яка нерідко приховувала реальне безробіття, замість зрівняльного розподілу встановлюється оплата згідно зі здібностями і вмінням людини, кінцевим результатом праці, створюється ринок праці, де продається і купується робоча сила за її вартістю.
Поряд з робочою силою важливими чинниками виробництва є засоби виробництва і предмети праці, які також є об'єктами власності. Той, хто є власником засобів виробництва, привласнює і результати виробництва. Власності на засоби виробництва належить вирішальна роль, адже саме вона визначає сутність усієї сукупності відносин власності.
З розвитком суспільства відбуваються зміни і у об'єктах, і в суб'єктах власності. Адже з'являється принципово нова техніка і технологія, устаткування, нові, штучні матеріали тощо. Все це збагачує (кількісно і якісно) обсяги засобів виробництва. Особливо зростає роль і значення людського розуму, науки. Ось чому всезростаюча кількість продуктів інтелектуальної праці зумовила виникнення і значне поширення об'єктів інтелектуальної власності (патенти на винаходи, відкриття тощо). Категорія «інтелектуальна власність» одержала права громадянства. Створена система законів, що регулює розвиток інтелектуальної власності.
З розвитком суспільства, особливо в другій половині XX ст., відбувається кількісне і якісне зростання суб'єктів власності, збільшується їхня різноманітність. На перших порах капіталізму, вільної конкуренції абсолютно переважав індивідуальний власник капіталу. Однак у першій половині XIX ст. відбувається значне поширення акціонерного капіталу і поряд з індивідуальними власниками виникли колективні власники — акціонери. З розвитком капіталу небачено зростає роль держави як суб'єкта власності. Це знайшло вираження у зростанні державного сектора в економіці усіх країн. Так, у 80-х роках він становив близько 20 відсотків у США, 35—40 відсотків — у Великій Британії, 40 відсотків — у Франції. Як правило, у власності держави перебувають такі галузі економіки, як залізниці, електростанції, вугільна промисловість, значна частина підприємств чорної металургії, підприємств машинобудування тощо. Це значною мірою пояснюється тим, що ці галузі потребують великих вкладень капіталу і характеризуються порівняно невисокою ефективністю, рентабельністю. Цю важку, проте дуже потрібну справу бере на себе держава.
У країнах, що входили до складу колишнього Радянського Союзу, одержавлення економіки було надмірним. Націоналізація засобів виробництва, тобто передавання їх з приватної власності в державну, створення значної кількості державних господарств у сільському господарстві тощо призвели до того, що державна власність перевищувала 90 відсотків засобів виробництва. Решта належала колгоспам, кооперативам і громадянам. До того ж адміністративно-командній системі властива надмірна централізація господарства, В результаті лише центральні органи виступали суб'єктами власності. Союзні республіки, місцеві органи були частковими суб'єктами державної власності. Відчуження людини і навіть республіканських і місцевих органів від власності, від управління нею призвело до низької ефективності виробництва. Через це радикальна перебудова економіки у країнах колишнього Союзу спрямована на подолання такого надмірного одержавлення шляхом роздержавлення і приватизації державної власності, демонополізації економіки. Поряд з державою, кооперативами, що і раніше були суб'єктами власності, тепер ними стають окремі громадяни, трудові колективи, а також іноземні громадяни та фірми, міжнародні організації. Водночас суб'єктами власності стають як вищі, так і місцеві органи влади.
Значне розширення кола суб'єктів власності має величезне економічне і соціальне значення. Адже власність нерозривно пов'язана з управлінням виробництвом, яке є функцією власності. Отже, роздержавлення власності, приватизація, величезне розширення кола суб'єктів власності означає демократизацію управління власністю, виробництвом, перетворення значної частини суспільства на господарів, які лише можуть ефективно використовувати засоби виробництва, землю, її надра. Демократизація управління знаходить відображення і в процесах акціонування підприємств, коли до володіння акціями залучаються і держава, і широкі маси працівників, й іноземний капітал. У цих умовах дуже важливе значення має високий професіоналізм управлінців. Оскільки робітники, як правило, не мають достатнього досвіду і необхідної підготовки для управління складним господарством, то трудові колективи, акціонери наймають кваліфікованих менеджерів. Звичайно, суперечність між менеджерами й акціонерами, трудовим колективом неминуча. Вона розв'язується поєднанням компетентного управління з розвитком виробничої демократії, залученням працівників до розв'язання актуальних проблем удосконалення виробництва (впровадження нової техніки та технології, раціоналізація виробничого процесу, поліпшення якості продукції тощо).
Багатоманітність форм власності. Існування форм власності є об'єктивно виправданим, якщо вони відповідають стану продуктивних сил і забезпечують їхній розвиток. Це головний критерій ефективності будь-якої конкретної форми власності. Однак не можна спрощувати взаємодію продуктивних сил і власності. На практиці розвиток продуктивних сил знаходить вираження у процесах усуспільнення виробництва, яке зумовлює злиття окремих виробництв, їхню інтеграцію. Водночас усуспільнення перебуває у діалектичному взаємозв'язку з відокремленням виробництв, самостійністю підприємств чи їхніх об'єднань. Як переконує досвід, техніка і технологія розвиваються завдяки збільшенню потужності окремих машин і устаткування, що зумовлює зростання концентрації виробництва, а отже, і підвищення його усуспільнення, що, в свою чергу, зумовило зростання монополістичної та державної власності. Саме це знайшло вираження у переростанні капіталізму вільної конкуренції на монополістичний капіталізм, а згодом у появі та розвитку державно-монополістичного капіталізму. Це означало, що усуспільнення досягло масштабів держави і зумовило зростання державного сектора економіки, державної форми власності. На жаль, сталося так, що ця реальна тенденція була видана за універсальний і абсолютний закон. Виходячи з цього, було здійснено націоналізацію засобів виробництва, утвердження державної власності у загальнодержавному масштабі. Як абсолютну істину було видано тезу, що лише велике машинне виробництво є матеріальною основою суспільства. Це свідчило про абсолютизацію процесів усуспільнення і недооцінку процесів відокремлення. Досвід переконує, що яких би ступенів не досягало усуспільнення виробництва, основою народного господарства було і залишається підприємство чи об'єднання. І привести у дію рушійні сили суспільно-економічного прогресу за будь-якого рівня усуспільнення можна лише через відокремлення господарських одиниць, через їхню самостійність.
За сучасних умов ситуація істотно змінилася. Науково-технічний прогрес призвів до глибокої зміни структури машин, їхньої мініатюризації, появи персональних комп'ютерів, що істотно вплинуло на економіку і організацію суспільного виробництва. Середні та дрібні підприємства, як правило, швидше освоюють нову техніку, легше і швидше переходять до виробництва нової продукції. Це зумовило зменшення частки великих підприємств у розвинених країнах, значне поширення середніх і особливо малих. Державний сектор, де переважали великі підприємства, виявився недостатньо ефективним. Ось чому в більшості розвинених країн в останні десятиліття зародились і поширилися процеси роздержавлення і приватизації державного майна, зменшення частки та ролі державного сектору, а отже, державної форми власності. Ще гостріше ці проблеми постали для країн, що входили до складу колишнього СРСР. Роздержавлення і приватизація, перехід від абсолютного планування державної власності до багатоманітності форм власності стало головною умовою створення ринково-конкурентного середовища, утвердження ринкової економіки. Багатоманітність форм власності не лише найбільш повно і точно відображає стан реального усуспільнення виробництва, а й створює найсприятливіші умови для розвитку сучасних продуктивних сил. Через багатоманітність форм власності реалізується розширення кола суб'єктів власності, приводяться в дію підприємницькі якості значних мас населення.
Перевага багатоманітності форм власності полягає в тому, що вона створює умови для економічного змагання різноманітних форм власності, їхньої конкуренції в умовах рівноправності, чим самим форми власності створюють можливості для приведення в дію усіх чинників розвитку продуктивних сил і доводять свою ефективність.
Сучасні форми власності. Реальне усуспільнення виробництва в XX ст. зумовило таку ситуацію, що в одних країнах начебто панувала приватна власність та її різновиди, а в інших — суспільна власність та її форми. При цьому вважалося, що приватна власність, яка панує в капіталістичних країнах, позбавлена можливості змінювати свій соціально-економічний зміст. А панування суспільної власності в країнах з адміністративно-командною економікою зображалося як виший ступінь прогресу, і держава насильно насаджувала державну власність знову ж таки як найвищу форму суспільної власності.
Життя довело, що таке тлумачення процесів реального усуспільнення наприкінці XX ст. далеке від дійсності. Як переконує досвід, нині уже не можна зводити виробничі відносини тільки до приватновласницьких чи суспільних форм власності. Цей підхід надто спрощений і не відповідає реальному стану речей. Адже в розвинених країнах реальне усуспільнення призвело до глибоких змін форм власності, передусім на основі взаємопроникнення приватної та державної форм власності, до різноманітності їхніх форм. Звичайно, це не означає, що приватна власність зникла. Навпаки, індивідуальна приватна власність і раніше, і нині має значне поширення в розвинених країнах. Вона пов'язана насамперед з малим бізнесом (найдрібніші, дрібні та навіть середні підприємства, фермерство). Для неї характерне поєднання власності та управління. Проте слід визнати, що частка підприємств з цією формою власності у виробництві продукції і в сільському господарстві, у торгівлі і в будівництві, у сфері послуг, де ця форма власності є досить поширеною, все ж незначна. При цьому її підприємствам належить значна роль у забезпеченні населення високоякісними і дешевими побутовими послугами, ремонтно-будівельними роботами, продукцією «місцевої» промисловості тощо. У середині 80-х років найдрібніші підприємства разом з підприємствами середнього бізнесу в США становили 99,8 відсотка загальної кількості всіх американських приватних компаній. У країнах ЄЕС на аналогічних підприємствах працювала приблизно половина всього зайнятого населення. В Японії господарські одиниці з кількістю працюючих до 300 чол. становили 99,5 відсотка всіх підприємств. У більшості розвинених країн частка малих (до 100 чол.) підприємств у загальній чисельності зайнятих не лише в традиційних для малого бізнесу галузях, а й у такій важливій сфері економіки, як обробна промисловість, неухильно зростає.
Поширення дрібної немонополізованої приватної власності відбиває особливості усуспільнення виробництва, яке за сучасних умов зумовлює різноманітність форм власності. Так, малий бізнес забезпечує підвищення ефективності господарства, протистоїть бюрократизму і закостенінню господарських структур, підвищує гнучкість і пристосовуваність їх до умов функціонування, що швидко змінюються. Водночас не можна не бачити, що малий бізнес суттєво залежить від великого капіталу. Він тісно пов'язаний, як правило, з великими компаніями, системою субпідряду з її різноманітними формами виробничих, комерційних і фінансових зв'язків. Так, у машинобудуванні та металообробці США понад 50 відсотків компаній малого бізнесу пов'язані з субпідрядом. В Японії система субпідряду поширена ще більше. Це сприяє підвищенню прибутковості великого капіталу, оскільки забезпечує скорочення апарату управління, витрат на виробництво і реалізацію кінцевої продукції.
В останні десятиріччя значного поширення набула колективна приватна власність. Вона ґрунтується на процесах акціонування, утворення і руху акціонерного капіталу. Як відомо, акціонерна форма власності довела концентрацію виробництва і капіталу до такого рівня, який зумовив виникнення монополій. Не випадково переважна більшість монополістичних об'єднань є акціонерними товариствами. Проте це не означає, що всі акціонерні товариства можна назвати монополіями. Навпаки, переважна більшість акціонерних товариств, або, як їх називають у США, корпорацій, не є монополіями. Ці компанії засновані на партнерстві вузького кола індивідуальних капіталів, що розподіляють прибуток відповідно до розподілу їхнього капіталу.
Сучасним великим компаніям (корпораціям) належить провідна роль у розвитку економіки. Так, у США найбільші корпорації контролюють близько половини промисловою виробництва країни. У більшості країн Західної Європи і Японії переважна частка банківських ресурсів сконцентрована в 3—6 найбільших банках.
Водночас еволюція акціонерної форми в останні десятиріччя призвела до виникнення і розвитку колективної форми власності працівників. Продаж акцій робітникам існував, по суті, з самого початку виникнення акціонерного капіталу, однак не відігравав істотної ролі у відносинах власності. Проте становище різко змінилось у 70—80-х роках XX ст., коли розпочався новий етап НТП, пов'язаний з широкомасштабним застосуванням високих технологій. У США у цей період почали розроблятись так звані плани участі зайнятих у власності компаній, спрямовані на широке залучення робітників до купівлі акцій. Для цього передбачено спеціальний механізм реалізації планів, згідно з яким банк надає позику, створюється фонд коштів. З цього фонду кошти надходять власникам компанії, які в обмін на них передають відповідну кількість акціонерного капіталу. Створюється особливий фонд, яким керує управляючий, що представляє інтереси робітників. Компанія робить щорічні виплати до цього фонду, за рахунок чого погашається заборгованість банку. Важливо те, що до погашення позики акції зберігаються у банку і лише після цього передаються працівникам. Цей процес охоплює не лише дрібні й середні, а й великі компанії. Так, за допомогою великої урядової позики робітники частково викупили корпорацію «Крайслер». Сьогодні більша частина населення США володіє акціями, причому це стосується не тільки людей з високим і середнім рівнем доходів. У 80-х роках чисельність акцій зросла навіть у групі з річним доходом нижче ніж 10 тис. дол., тобто у тих, хто перебував нижче офіційної межі бідності. Головною причиною створення і поширення акціонерних фондів працівників є підвищення продуктивності праці, зростання економічної ефективності виробництва. Залучення працівників до управління підприємствами, володіння акціями, участь у прибутках підприємства збагачує мотивації праці, підвищує заінтересованість трудящих у кінцевих результатах господарської діяльності. Збільшенню власності працівників сприяє і серйозна підтримка з боку держави. Вона забезпечує додаткові доходи працівників, надає їм податкові пільги, запобігає страйкам, піклується про збереження робочих місць.
Отже, поява колективної власності працівників на основі розвитку акціонерного капіталу, який свого часу зумовив виникнення і поширення монополістичного капіталу, свідчить про глибокі зрушення у капіталістичному суспільстві. Адже значна частина зайнятих, які ще недавно були лише найманими працівниками, стала власниками акціонерного капіталу. Звичайно, це вносить певні зміни у співвідношення капіталу і прані, хоч, між іншим, радикально не змінює становища. Адже колективна власність залишається у розпорядженні та під контролем великого капіталу.
Складну еволюцію пройшла кооперативна власність, яка є формою колективної приватної власності. Вона виникла ще з середини XIX ст. Із зростанням великого машинного виробництва вона втратила свій виробничий характер і перетворилася на селянську закупівельно-збутову кооперацію, або навіть на споживчу кооперацію.
У сучасних умовах кооперація поширена у міській роздрібній торгівлі, у сфері кредиту, житлового будівництва, сільського господарства тощо. Колективи є масовою організацією працівників у різних сферах і галузях виробництва. В Японії, ряді країн Західної Європи і Канаді сільськогосподарські кооперативи займають важливі, а часом і домінуючі позиції у сфері агробізнесу. Частка японських кооперативів у вирощуванні зерна досягає 85—100 відсотків, рису— 100, картоплі, овочів, фруктів, молока — 93—95, свинини, яєць, птиці — 85—90 відсотків. У Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії на кооперативи припадає більш як 70 відсотків збуту сільськогосподарської продукції. Вони виробляють майже половину всієї продукції харчової промисловості.
Серед сучасних форм власності вагоме місце посідає державна власність. До речі, вона існувала задовго до капіталістичного виробництва. Проте вже на ранніх стадіях капіталізму, коли індивідуальні капітали були ще незначними, держава брала на себе фінансування і будівництво великих підприємств і виступала найбільшим власником.
З розвитком акціонерного капіталу і банківського кредиту, особливо з другої половини XIX ст. і до початку першої світової війни, частина державних промислових підприємств перейшла у приватну власність.
За державно-монополістичного капіталізму у XX ст. державна власність набула великих масштабів і відігравала істотну роль в економіці розвинених країн. Після другої світової війни у Великій Британії та інших країнах було здійснено націоналізацію ряду галузей промисловості, зокрема вугільної, енергетики, транспорту, зв'язку тощо. Вони відзначалися великою капіталомісткістю і низькою рентабельністю. Держава, по суті, брала на себе удосконалення і розвиток цих галузей, що сприяло загальному піднесенню економіки. Водночас досвід переконує, що державні підприємства, державний сектор в економіці неминуче породжують бюрократизм і марнотратство, зниження ефективності виробництва. Так сталося у 70—80-х роках XIX ст., що зумовило процеси роздержавлення власності та її приватизацію.
Попри це, державна власність, а отже, і економічна роль держави залишаються досить вагомими. Варто зауважити, що значна частина валового національного продукту (в середньому в семи найрозвиненіших країнах, включаючи Японію) близько 40 відсотків проходить через державний бюджет, а в таких країнах, як Франція, Італія, цей показник досягає 50 відсотків. Це дає змогу державі виконувати важливі соціальні функції — охорони здоров'я, освіти, соціального забезпечення, розвитку науки тощо.
Крім розглянутих сучасних форм власності є чимало змішаних форм. Вони також утворюються на основі акціонування, коли одна частина акцій належить державі, інша — приватному сектору. Це важливий важіль у механізмі функціонування і розвитку економіки.
Багатоманітність форм власності, властива сучасній економіці, дає змогу глибше зрозуміти невідповідність, протиприродність повного одержавлення суспільного виробництва, тоталітарного панування державної власності в країнах, що входили до складу колишнього Союзу РСР. Навіть кооперативна форма власності, яка переважно виступала у формі колгоспно-кооперативної, була одержавлена. Надмірне одержавлення зумовило надзвичайний централізм в організації та управлінні економікою. Роль підприємств була майже повністю зведена до виконання вказівок центру. Монополія державної власності склалася на основі помилкових уявлень, що лише повне усуспільнення забезпечує найвищу ефективність економіки, що державна власність начебто з самого початку має загальнонародний характер, зумовлює ту перевагу, що кожна людина водночас є і працівником, і власником засобів виробництва.
Насправді одержавлення економіки означає відчуження людини від засобів виробництва і результатів праці, усунення працівників від управління виробництвом, перетворення їх на найманих працівників держави, які позбавлені стимулів до праці, підприємливості. Все це породжувало байдужість до праці та її результатів, поширювало утриманство людей, зумовлювало згортання господарської ініціативи. І водночас державна власність породила всесилля бюрократії, використання суспільного багатства нею у корисливих інтересах, консерватизм керівних органів, особливо міністерств і відомств. За таких умов поширилися безгосподарність і марнотратство, гальмування соціально-економічного розвитку.
Саме життя в усій повноті поставило в нашій країні проблеми перебудови відносин власності, ліквідації монополізму державної власності через роздержавлення, обмеження її тими рамками, в яких вона ефективна, забезпечення багатосуб'єктності та різноманітності самої державної власності. Вона має виступати як загальнодержавна, регіональна, комунальна (муніципальна). Водночас мають відбуватися процеси приватизації значної її частини, забезпечення реальної багатоманітності форм власності та форм господарювання, яка найповніше відповідає сучасним умовам розвитку продуктивних сил, відкриває найширші можливості для розгортання підприємництва, конкуренції, господарської ініціативи, підвищення ефективності виробництва та поліпшення умов життя населення.




загрузка...