загрузка...
 
19.5. Інфляція: поняття, вимірювання, види
Повернутись до змісту
У найзагальнішому визначенні інфляцію можна визначити як підвищення загального рівня цін. Однак інфляційний процес набагато складніший. Насамперед саме зростання цін не завжди однозначне для всіх груп споживчих товарів. Так, навіть у період бурхливого росту інфляції ціни на одні товари можуть різко зростати, а на інші — залишатися на тому самому рівні. Прикладами можуть бути інфляція 70—80-х років і зниження цін на такі товари, як відеомагнітофони, цифрові годинники, персональні комп'ютери.
Зростання цін може зумовлюватися також поліпшенням якості товару, і, як наслідок, підвищенням його вартості. Тому інфляція означає не тільки підвищення загального рівня цін, а й процеси, пов'язані з знеціненням грошової одиниці та зниженням рівня споживання населення.
Процес, зворотний інфляції — падіння цін і витрат, — називають дефляцією.
Інфляцію вимірюють за допомогою індексу цін. Індекс споживчих цін визначає вартість «корзини» споживчих товарів та послуг. Головні з них — їжа, одяг, плата за житло, опалення, транспорт та медичне обслуговування. Використовуються й інші індекси, зокрема індекс оптових цін виробника; дефлятор ВНП, тобто відношення номінального ВНП до реального. Такий індекс є найуніверсальнішим, оскільки визначає не тільки споживчі, а й інші ціни.
Наприклад, в індексі цін на споживчі товари 1982—1984 pp. використовуються як базовий період, для якого встановлюється рівень цін, що дорівнює 100. Це означає, що за товари, які коштували в 1982—1984 pp. 100 дол., у 1988 p. довелося платити вже 118 дол.
Розрізняють три види інфляції:
помірна — ціни зростають повільно (менше ніж 10 відсотків за рік). Вартість грошей зберігається;
галопуюча — ціни зростають від 20 до 200 відсотків за рік. Більшість контрактів укладаються з урахуванням зростання цін або ж пов'язуються з іноземною валютою (наприклад, з доларом США). Населення намагається прискорено матеріалізувати гроші в товарну масу; швидко зростає відсоткова ставка;
гіперінфляція — темпи інфляції перевищують 200 відсотків за рік. Кількість грошей в обігу та ціни зростають астрономічними темпами. Розходження цін та заробітної плати стає катастрофічним. Знижується добробут майже всіх верств населення.
Перехід від помірної інфляції до галопуючої, а потім — до гіперінфляції сьогодні не є обов'язковим для розвинених країн. Для цих країн характерніша помірна інфляція, яка в період економічних криз може перерости в гіперінфляцію. Економічна політика держав (грошова та фіскальна) дає змогу утримувати інфляцію у відносно прийнятних межах.
Основні причини інфляції. В економічній теорії розрізняють два типи інфляції— інфляцію попиту та інфляцію, зумовлену збільшенням витрат виробництва або зменшенням сукупних пропозицій.
Інфляція попиту. Зростання цін традиційно пояснюється насамперед надлишковим сукупним попитом. Це пов'язано з тим, що сукупний попит економіки може бути більшим, ніж пропозиції товарної маси, що можливе для цього рівня виробничих потужностей. Така ситуація на ринку пояснюється тим, що запаси ресурсів уже повністю вичерпані. Тому цей надлишковий попит призводить до зростання цін при постійному реальному обсязі виробництва і зумовлює інфляцію попиту. Створюється ситуація, коли в обігу перебуває занадто багато грошей, які населення намагається перетворити на товарну масу.
Спочатку загальні витрати (сума споживання, інвестиції, урядові витрати і експорт) низькі й обсяг виробництва відстає від свого потенційного рівня при повній зайнятості. Інакше кажучи, рівень безробіття високий, а виробничі потужності не використовуються.
Якщо сукупний попит зростає, то це сприяє підвищенню обсягів виробництва та зайнятості, при цьому зростання цін незначне або його взагалі немає. Це пояснюється великою кількістю трудових та матеріальних ресурсів, що не використовуються, які можна ввести у виробництво при існуючих на них цінах.
При зростанні попиту економіка починає виходити на другий відрізок, наближаючись до повної зайнятості та потенційного рівня виробництва.
Однак варто зауважити, що ціни можуть зростати ще й на першому етапі, оскільки у різних галузях та регіонах попит неоднаковий, а це призводить до того, що не вистачає фахівців окремих спеціальностей і окремих засобів виробництва. Збільшуються виробничі витрати, фірми змушені підвищувати ціни на свою продукцію. Звуження ринку робочої сили призводить до зростання заробітної плати. Фірми йдуть на поступки профспілкам під час підписання колективних договорів. Коли досягається повна зайнятість, виробники наймають менш кваліфікованих (менш продуктивних) робітників, що також збільшує витрати. В кінцевому підсумку все це виражається в зростанні цін. Інфляцію, що виникає на другому етапі, називають «завчасною», оскільки вона з'являється до настання повної зайнятості.
Коли загальні витрати досягають третього етапу, повна зайнятість поширюється на всі сектори економіки. Промисловість не може збільшувати обсяг виробництва, виходячи з зростаючого попиту. Реальний обсяг виробництва досягає максимуму, і подальше збільшення попиту призводить до інфляції. Сукупний попит, що перевищує виробничі можливості суспільства, викликає підвищення рівня цін.
Інфляція, зумовлена збільшенням витрат виробництва або зменшенням сукупних пропозицій. Така ситуація виникає внаслідок диспропорцій в економіці, коли через нестачу інвестиційних товарів або робочої сили зростають ціни і витрати. На зростання витрат може впливати підвищення заробітної плати. В довготерміновій перспективі зростання заробітної плати визначається підвищенням продуктивності праці. В короткотерміновій перспективі цей показник залежить від норми прибутку та зовнішньоекономічного балансу.
Теорія інфляції, зумовленої зростанням витрат, пояснює зростання цін такими чинниками, які призводять до збільшення витрат на одиницю продукції.
Підвищення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибуток і обсяг продукції, яку фірми готові запропонувати при існуючому рівні цін. У результаті цього скорочуються пропозиції товарів та послуг у масштабі всієї економіки. Зменшення пропозиції призводить до зростання цін та інфляції.
Головним джерелом інфляції, що зумовлюється зростанням витрат, є збільшення номінальної заробітної плати та цін на сировину і енергію.
У практиці господарювання дуже важко провести межу між інфляцією, шо є наслідком підвищення попиту, і інфляцією, зумовленою зростанням витрат. Важко визначити тип інфляції, не знаючи справжньої причини зростання цін і витрат. Більшість економістів вважають, що інфляція попиту триває доти, доки зростають загальні витрати. Інфляція, зумовлена зростанням витрат, автоматично сама себе обмежує, тобто або поступово зникає, або самовиліковується. Це визначається зниженням реального обсягу виробництва і зайнятості через зменшення пропозиції, що обмежує подальше зростання витрат. Інфляція, зумовлена зростанням витрат, породжує спад, а спад стримує додаткове збільшення витрат.
Розрізняють збалансовану і незбалансовану інфляцію.
Збалансованою є така інфляція, до якої економіка призвичаїлась. У цьому разі відповідно до щорічного зростання виробництва і зайнятості цін на основні види товарів та послуг зростає відсоткова ставка. Отже, ситуація відповідає тій, коли ціни стабільні. Така інфляція нічого не змінює в економіці.
В умовах незбалансованої інфляції ціни різко зростають, причому неодночасно на всі товари і послуги. Від незбалансованої інфляції потерпають насамперед грошовий обіг та система оподаткування. Населення прагнучи зберегти свої гроші, намагається перевести їх у цінні папери, що дають прогресивний відсоток прибутку, свідомо завищуючи їхню номінальну вартість. Так, під час енергетичної кризи 1979 р. ціни на енергоносії несподівано зросли на 12 відсотків, а рівень заробітної плати знизився на 3 відсотки.
Реальний доход споживачів нафти різко знизився, а ціни на акції нафтодобувних компаній різко зросли. Інакше кажучи, якби інфляція і не припинилася, то зростання цін на нафту все одно відбилося б на її споживачах. Незбалансована інфляція, до якої економіка не може адаптуватися, породжує передусім перерозподіл доходів у суспільстві.
Різновидом інфляції є імпортована інфляція, за якої при незмінному валютному курсі кожне підвищення цін у світі відбивається на цінах у конкретній країні внаслідок зростання цін на імпортні товари. Головною умовою, за якої країна може себе захистити від зовнішньої інфляції за допомогою підвищення валютного курсу (ревальвації), є скорочення внутрішніх витрат. Тоді конкурентоспроможність буде досить високою і дасть змогу витримати валютну політику, що ґрунтується на підвищенні експортних цін.
Наслідки інфляції. При інфляції зростання цін і заробітної плати не мають єдиного темпу через такі причини:
перерозподіл доходів і багатства між різними класами (зростає розрив між багатими і бідними);
спостерігається різна спрямованість курсу відносних цін та обсягів випуску різних товарів. Інфляція перерозподіляє доходи від тих, хто має активи з фіксованим і номінальним рівнем відсотка, на користь тих, хто виплачує заборгованість за фіксованою номінальною відсотковою ставкою. У разі дефляції відбувається зворотний процес.
Інфляція впливає на економіку ще за двома напрямами: вона відбивається на загальному обсязі виробництва (макроекономічний ефект) і на розміщенні ресурсів та економічній ефективності (мікроекономічний ефект).
Для першого випадку характерно, що інфляція посилюється в період високої зайнятості та зростання обсягу виробництва і, навпаки, зниження інфляції поєднується зі спадом виробництва і зростанням безробіття. Однак сучасний ринок розвинених капіталістичних країн засвідчує, що такого прямого зв'язку між інфляцією та рівнем обсягу виробництва і зайнятості немає.
У другому випадку мікроекономічним наслідком інфляції є знецінення грошей. Крім того, в період інфляції довгострокові ціни на витрати і товари (трудові контракти, продукція державних підприємств) нижчі від загального рівня цін. При цьому встановлено, що помірна інфляція не призводить до тяжких соціально-економічних наслідків.
Ліп ««інфляційну політику держави не можна розглядати як певний відокремлений процес. Вона є складовим елементом соціально-економічної політики держави. Як уже зазначалося, інфляція нерозривно пов'язана з таким явищем, як зростання обсягу виробництва, зайнятості, рівня витрат тощо. Так, крива Філіпса зображує залежність інфляції від безробіття (рис. 29).

Інфляція висока при низькому рівні безробіття і низька при високому.
Для зниження інфляції на 1 відсоток безробіття має протягом року бути на 2 відсотки вищим від свого природного рівня. За законом Оукена, це визначає зниження реального ВНП на 4 відсотки від потенційного.
Проблема зниження інфляції за рахунок зростання безробіття розв'язується неоднозначно. Частина економістів вважає, що кількісно така плата невелика, і за рахунок соціальних програм держави можна вирішити соціально-економічні суперечності, що виникають при цьому. Інші економісти вважають, що така політика завдає морально-психологічної шкоди. Світовий досвід засвідчив, що усі варіанти стримування інфляції за рахунок безробіття є невдалими. Політика держав щодо регулювання доходів не змогла стимулювати розв'язання головного завдання — поєднання повної зайнятості з поміркованою стабілізацією цін.
Крива Філіпса застосовується тільки до короткотермінових періодів, оскільки під час довготермінового періоду навіть низький рівень безробіття вже призводить до зростання інфляції, оскільки останній залежить від позиції профспілок та фірм-монополістів.
Практика підтверджує, що крива Філіпса може використовуватися лише за умов інертної інфляції, темп якої постійний. Під час несподіваних економічних потрясінь (енергетичні кризи 1973 р. та 1977 р.) інфляція зростає швидшими темпами і майже незалежно від рівня зайнятості.
Наприкінці 70-х років розвинені країни опинилися у ситуації, коли одночасно прогресували такі явища, як безробіття та інфляція. Крива Філіпса стала теоретично знеціненою часом і практикою розвитку. Економіка зіткнулася з таким явищем, як стагфляція, тобто одночасно з великим безробіттям (стагнацією), і високою інфляцією.
Стагфляція — це поєднання затримки в розвитку і навіть спаду виробництва (стагнація) з безперервним прискореним зростанням цін (інфляція). Це особливо яскраво виявилось у період кризи 1973—1975 pp., коли спад виробництва супроводжувався гігантським зростанням цін, що досягли в окремих країнах (Великій Британії, Італії) 15—20 відсотків на рік. Головними причинами стагфляції в той період були насамперед такі об'єктивні явища, як структурна криза, спричинена розвитком науки і техніки, циклічні коливання в економіці. Відчутним був також вплив суб'єктивних чинників: економічна політика державних витрат та інвестицій, панівна роль в окремих галузях фірм-монополістів. Так, саме панівна роль монополій у нафтовій промисловості призвела до загального зростання цін у період економічної кризи 1973 р.
Досвід 70-х років показав, що кейнсіанська політика економічної експансії держави не дає позитивних наслідків. У багатьох розвинених країнах почали втілюватися теоретичні вчення монетаристів їхня основна ідея полягає в тому, що скорочення державних витрат має зменшити державний дефіцит і тим самим обмежити приріст грошової маси. Внаслідок цього починають зменшуватися темпи інфляції, однак спостерігаються спад виробництва та зростання безробіття. Головна роль у розв'язанні цієї соціально-економічної суперечності має належати державі. У розвинених країнах було розроблено комплексні програми, спрямовані на зниження безробіття. У Великій Британії на початку 80-х років це виражалось у реалізації урядом спеціальних-програм зайнятості та підготовки, які охоплювали професійну підготовку, освіту та передавання практичного досвіду роботи понад 400 тис. молодих людей. Пропонувалося зниження пенсійного віку (тільки в 1982 р. близько 130 тис. чол. передчасно вийшли на пенсію). Було вжито заходів щодо збільшення обсягів неповної зайнятості. Уряд стимулював розширення кількості робочих місць. У 1979—1985 pp. витрати на програми зайнятості зросли на 67 відсотків. Одним з напрямів зростання було також стимулювання приватної підприємницької діяльності, розширення приватного сектору в таких сферах, як сфера послуг, освіта, медицина, культура. Всі ці заходи деякою мірою сприяли зниженню безробіття і виходу з кризи.
На початку 80-х років у економічній політиці розвинених країн почав використовуватися так званий природний рівень безробіття. При зниженні безробіття нижче від цього рівня (період економічного «буму») зростають витрати і темпи інфляції. Новий темп інфляції враховується населенням і фіксується в контрактах. Інакше кажучи, посилюється темп інертної (очікуваної) інфляції. Після «буму» державна політика спрямовується на зниження швидких темпів економічного зростання. Стримування темпів економічного розвитку підвищує рівень безробіття до природного, але інфляція не зменшується, оскільки стає інертною. Темп інфляції постійно зростає.
У разі економічного спаду безробіття перевищує природний рівень, і процеси, що тут розглядаються, розвиваються у зворотному напрямі. Отже, стабільний рівень інфляції можливий лише за природного рівня безробіття. Ця теорія використовувалась у 80-х роках в США (рейганоміка) і у Великій Британії (політика уряду М. Тетчер). Економічні спади в цих країнах дійсно спричинили зниження темпів інфляції. Однак варто зазначити, що економічна політика в цих країнах мала не лише однобічний характер (боротьба з інфляцією). Це була комплексна політика щодо стабілізації економіки загалом.
Отже, жодна економічна теорія не спроможна перебороти об'єктивну суперечність економічного розвитку. Однак, усвідомивши об'єктивність таких явищ, як спад виробництва, безробіття, інфляція, нація має боротися з ними. Уряд, виражаючи і захищаючи інтереси всього народу, використовуючи рецепти економічних теорій, може пом'якшити ці процеси. Багато країн перейшли до соціально-ринкової економіки, тобто до такого типу економічного розвитку, коли свобода ринку і підприємництва тісно поєднується з демократичністю і соціальним захистом усіх членів суспільства.


загрузка...