загрузка...
 
6.4. Цілі, наслідки та ефективність виробництва
Повернутись до змісту
У процесі виробництва люди ставлять певні цілі, прагнуть їх реалізувати і досягти успіху. Зміст цілей залежить від суб'єкта виробничого процесу. Підприємець, природно, націлений на максимально можливий прибуток, найманий робітник — на одержання заробітної плати тощо. Але у процесі взаємодії різних суб'єктів формується об'єктивна спрямованість суспільного процесу виробництва, що може не збігатися з цілями діючих суб'єктів. Виникають відмінності між безпосередніми та опосередкованими, між основною та підпорядкованою цілями тощо.
Кожен історичний тип суспільного господарства, спосіб виробництва характеризується специфічною метою. Так, виробництво у первісному суспільстві було спрямоване на забезпечення життєдіяльності общини. Ціль рабовласницького господарства — створення додаткового продукту для рабовласників. Панування капіталістичного господарства передбачає підпорядкування виробництва одержанню додаткової вартості. Усе це не Суперечить тому, що кінцевою метою суспільства є виробництво суспільного продукту для задоволення потреб членів суспільства. Проте така ціль досягається лише через низку опосередкувань як узагальнений і абстрагований від конкретних механізмів результат. Безпосередня і панівна мета може бути навіть протилежна кінцевій меті. Так, прагнення до вищої прибутковості та використання досягнень науково-технічного прогресу врешті-решт призводить до зниження норми прибутку. Призначена для полегшення праці людини механізація виробництва після впровадження конвейєрної системи перетворила людину на механічний придаток до машини. У такому разі вже не машина служить людині, а людина машині.
Основна мета виробництва виражає його сутність. Виникнення і рух продукту в процесі виробництва набуває об'єктивних форм, що відповідають тій чи іншій меті виробництва. Так, частина створеного продукту в будь-якому суспільстві використовується для відтворення робочої сили виробників. Цю частину називають необхідним продуктом. Продукт же, створений понад необхідний, називається додатковим продуктом. Відповідно час, витрачений на виробництво необхідного продукту, називається необхідним робочим часом, а час, витрачений на створення додаткового продукту, — додатковим робочим часом. Природно, існує неробочий та вільний час, певні суспільні механізми перетворення одного в інше тощо. У процесі історичного розвитку змінюються межі необхідного і додаткового продуктів, їхнє співвідношення з необхідним, додатковим та вільним часом.
Необхідний і вільний час
Тварина взагалі не знає різниці між необхідним та вільним часом.
Весь її час виступає як природно-необхідний. Людина, виготовивши знаряддя виробництва, якого немає в природі, вперше виступає вільною від природної необхідності. Тому діяльність людини за родом свого виникнення має вільний характер, а час праці, необхідний для виробництва знаряддя, виступає як перша історична форма вільного часу. Проте в міру того, як людина виділяється із тваринного світу і перетворює власне виробництво матеріальних благ із випадкового акту на необхідну умову виробництва життя, вона перетворює свій вільний час «на необхідний. Історично перші форми необхідного і вільного часу життєдіяльності людини збігаються. Поступово разом із розвитком продуктивних сил виникає можливість виробляти необхідні для життя матеріальні блага за менший час, не витрачати на це весь час, вільний від задоволення природних потреб. З'являється особлива частина вільного часу як результат скорочення необхідного. Якщо раніше весь вільний час був необхідним, то тепер вільний час скоротився й утворилась особлива частина вільного часу, що не збігається з необхідним та існує поряд із ним. Однак спочатку час, що вивільнився внаслідок скорочення необхідної праці, використовується для продовження процесу праці і перетворюється на додатковий час. Додатковий час також виступає суспільно необхідним. Можна стверджувати, що суспільно необхідний час розпадається на власне необхідний і додатковий, які у своїй сукупності утворюють робочий час.
Поява додаткового часу, праці і продукту створює можливість поділу суспільства на класи і присвоєння чужої праці. Частина суспільства, привласнюючи результати чужої праці, може перетворити весь свій час на вільний. У тій мірі, у якій для однієї частини суспільства час, що вивільнився в результаті розвитку продуктивних сил, перетворюється на додатковий, для іншої частини суспільства створюється вільний час. Таке співвідношення характерне для всіх антагоністичних форм суспільства. Усунення антагоністичної форми розвитку необхідного, додаткового і вільного часу докорінно змінює їхнє співвідношення. У процесі розвитку продуктивних сил, перетворення праці із засобу заробляння грошей та матеріальних благ на засіб самореалізації людини необхідний і вільний час знову з'єднуються на новому витку історичної спіралі. Необхідний, додатковий і вільний час і відповідно праця і продукт аж ніяк не є раз і назавжди даними абстрактно-загальними категоріями. Навпаки, вони розвиваються, змінюють свій конкретно-історичний зміст, зберігаючи первісні якості.
Вільний час — час самореалізації, саморозвитку людини — завжди є ціллю виробництва. Але історично вільний час приймає перетворені форми додаткової праці (відробіткова рента), додаткового продукту (продуктова рента) додаткової вартості тощо, перетворюючи для одних час, що вивільнився, на додатковий і звільняючи інших від необхідного часу праці. Тим самим створюються умови для реалізації кінцевої мети через систему історично змінюваних безпосередніх цілей суб'єктів виробничого процесу. У сучасному ринковому господарстві, на мікрорівні, метою таких суб'єктів як домогосподарства виступає максимізація задоволення потреб, ціль фірми полягає у максимізації прибутку, для держави метою на макрорівні виступає ріст валового національного продукту при його оптимальній структурі та ін. Сутність і цілі виробництва історично формувалися разом із прогресом суспільства і набували на кожному ступені відповідної форм. Кінцева мета виробництва — задоволення потреб людей. Матеріальним носієм такої мети виступає продукт у вигляді товарів та послуг. їжа, одяг, житло, інші вигляді одиничного продукту — результат окремого процесу праці; сукупність усіх товарів і послуг, вироблених у країні, — результат суспільного процесу виробництва.
Сукупний продукт розглядається економічною теорією з різних позицій, у зв’язку з чим виділяються і різні категорії — сукупний суспільний продукт (ССП), валовий суспільний продукт (ВСП), валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), національний дохід. Сукупний суспільний продукт — це вся маса матеріальних благ, вироблених у країні за рік. На відміну від недавнього минулого, у наш час він виступає скоріше теоретичною, ніж практичною категорією. І якщо до складу сукупного суспільного продукту включати і виробництво послуг, що поза всяким сумнівом необхідно робити, то структуру сукупного суспільного продукту можна представити трьома підрозділами: по-перше, засоби виробництва; по-друге, предмети споживання; по-третє, послуги. Сукупний суспільний продукт у вартісному вираженні — це валовий суспільний продукт. Теоретично така категорія важлива, насамперед, тому, що вона відбиває всі стадії руху суспільного продукту, усю сукупність відтворюваних зв'язків. Однак вона не характеризує кінцевий результат виробництва, тому що включає повторний рахунок, тобто виробництво проміжного продукту. Розглянемо приклад створення проміжного і кінцевого, тобто очищеного від повторного рахунку, продукту (табл. 1).

Із таблиці видно, що вартість, створена в сполучених межах, повторюється кілька разів, завищуючи кінцевий продукт у 4,5 раза. У системі національних рахунків, а це сукупність статистичних показників, що вимірюють рівень народного господарства країни загалом, кінцевий продукт виступає у формах валового національного продукту і валового внутрішнього продукту, а також національного доходу.
Валовий національний продукт (ВНП)
Валовий національний продукт — це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених протягом року на основі використання національного капіталу. Валовий національний продукт визначається підсумовуванням сукупних витрат, необхідних для виробництва кінцевої продукції.
Валовий внутрішній продукт (ВВП).
Валовий внутрішній продукт —це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених протягом року з ресурсів даної країни. Вона містить усі доходи, отримані в даному році, разом із річною амортизацією. Річна амортизація — це вартість витраченого основного капіталу — машин, устаткування (на величину зносу) у даному році.
Ринкова вартість валового внутрішнього продукту включає ринкову вартість товарів і послуг, вироблених вітчизняними підприємствами усередині країни, а також зарубіжними філіями інших країн, а валовий національний продукт — вітчизняними фірмами, у тому числі їх філіями за рубежем.
Національний продукт.
Національний дохід — це чистий, тобто валовий національний продукт мінус амортизація. Характеризуючи такий показник, як кінцевий результат суспільного виробництва, варто підкреслити, що національний доход — це життєвий простір країни. Усі витрати держави, які перевершують обсяг національного доходу, це життя в борг, що неминуче звужує життєвий простір, прирікає країну на економічне животіння, загрожує її національній безпеці.
Але і на мікро-, і на макрорівні однією з найважливіших залишається проблема ефективності.
Ефективність суспільного виробництва виступає його наqважливішою характеристикою. Вирішуючи питання про те, що, як і скільки виробляти, підприємець, фірма, суспільство повинні скрупульозно підрахувати, у що це їм обійдеться. Які ресурси необхідно затратити, чи окупиться здобутий результат, тобто необхідно зіставити очікуваний результат із витратами. Тому найпоширенішим поняттям ефективності є відношення здобутого результату до витрат. Це положення вірне і для мікро-, і для макрорівня. Разом із тим воно вважається радше повсякденним розумінням ефективності, ніж істинним.
В економічній теорії найчастіше використовується інше визначення, назване по імені італійського економіста Вільфредо Парето «Парето-ефективністю». Отже, Парето-ефективність, тобто економічна ефективність - це такий стан економіки, при якому неможливо зробити жодної зміни, аби повніше задовольнити потреби однієї людини, не приносячи в жертву задоволення потреб іншої людини. Але якщо виникає можливість поліпшити становище однієї людини, не заподіявши збитку кому-не-будь іншому, то відмовитися від цього було б верхом марнотратства. Поняття ефективності в економіці має різні застосування. Воно характеризує усі фази суспільного відтворення — виробництво, розподіл, обмін, споживання, ефективність зовнішньої торгівлі та ін.
Ефективність суспільного виробництва передбачає порівняння, зіставлення отриманого суспільного результату з наявними ресурсами і ступенем задоволення суспільних потреб. Ефективним суспільне виробництво може бути тільки тоді, коли воно знаходиться на кривій виробничих можливостей. Це означає, що при визначеному в суспільстві рівні науково-технічного прогресу і наявних ресурсів виробити більшу кількість одних товарів можна лише ціною відмови від виробництва інших. Аналогічне судження характеризує і поняття економічної ефективності інших інститутів. Так, ефективним буде такий розподіл благ — матеріальних і духовних, при якому будь-який перерозподіл, здійснюваний з метою поліпшення становища якогось споживача чи соціальної групи, призводить до погіршення положення іншого споживача чи соціальної групи. На практиці для виміру ефективності виробництва використовують ряд показників, що характеризують окремі її прояви. Існують і агреговані, тобто узагальнюючі показники, що характеризують ефективність суспільного виробництва. Визначальні показники ефективності виробництва: продуктивність праці, капіталовіддача, капіталоємність (фондовіддача, фондоємність), матеріалоємність, наукоємність; норма прибутку і рентабельності.
Продуктивність праці — це її ефективність. Рівень її показує, наскільки ефективно використовується робоча сила при виробництві товарів і послуг. Розрізняють індивідуальну і суспільну продуктивність праці. Індивідуальна продуктивність праці характеризує її рівень на підприємстві, у фірмі, галузі, а суспільна продуктивність праці — у народному господарстві країни. Продуктивність праці вимірюється кількістю товарів і послуг у натуральному чи грошовому виразі, вироблених на одного працівника.
Показник індивідуальної продуктивності ПП = П/ Т, де ПТ— продуктивність праці; П — продукція (товари і послуги — у натуральному чи грошовому виразі); Т — витрати живої праці (кількість працівників чи відпрацьованого ними часу у днях чи годинах). Показник суспільної продуктивності праці ПП - Y/T, де У — обсяг валового національного продукту, валового внутрішнього продукту, національного доходу; Т — чисельність працівників, зайнятих у всіх галузях народного господарства.
Капіталовіддача характеризує ефективність використання витрат минулої праці, уречевленої в основних засобах виробництва, в основному капіталі. Визначається за формулою К = П/К, де Я — вироблені товари і послуги у грошовому виразі; К — вартість основного капіталу, уречевленого у верстатах, машинах, устаткуванні, спорудах.
Показник суспільної капіталовіддачі визначається часткою від ділення національного доходу, виробленого за рік, на величину основного капіталу.
Показник, зворотний капіталовіддачі, називається капіталоємністю. Він показує ту кількість основного капіталу, що витрачається на виробництво одиниці продукції чи послуг у грошовому виразі:
Кє = К/П, де К — вартість основного капіталу; П — обсяг продукції в грошовому виразі. Підприємство, яке має основний капітал у 5 млн. гривень при випуску протягом року продукції на 2,5 млн. гривень, буде мати показник капіталоємності, що дорівнюватиме двом гривням, тобто на одну гривню виробленої продукції фірма витратить дві гривні основного капіталу, основних фондів (5 : 2,5= 2).
Показник матеріалоємності відбиває витрати сировини, матеріалів, палива на одиницю продукції чи на одну гривню виробленої продукції. Визначається за формулою Мє = М/П, де М— витрати на предмети праці (сировина, матеріали, паливо); П — продукція (у матеріальному чи грошовому виразі). До числа показників, що характеризують матеріалоємність, відносять часткові витрати, що відображають витрати окремих видів предметів праці на одиницю продукції, наприклад, матеріалоємність, енергоємність та ін. Наприклад, на підприємстві, яке витрачає на випуск 500 верстатів 2 тис. тонн металу, металоємність верстата дорівнюватиме 4 тоннам.
У сучасних умовах головні напрямки підвищення ефективності виробництва — це інновації, нововведення в галузі, на підприємстві, техніці і технології, організації і управлінні сучасним виробництвом. Вони базуються, насамперед, на новітніх досягненнях фундаментальних наук і, особливо на прикладних наукових дослідженнях. Галузі, у яких використовуються нововведення, змушені витрачати значні кошти на наукові дослідження, оплату праці науковців. їх називають наукомісткими галузями.
Висока питома вага витрат на наукові дослідження, що припадає на одиницю продукту чи послуги (наукоємність продукції), компенсується високою продуктивністю праці, капіталовіддачею, підвищеною якістю продукції.
У господарській практиці динаміка різних чинників може бути різнонаправленою. Підвищення наукоємності супроводжується ростом продуктивності праці, але одночасно може зростати матеріалоємність і не змінюватися якість. Щоб визначити ефективність виробництва, використовують інтегральний, тобто синтетичний, показник.
Інтегральний показник ефективності.
Інтегральний показник ефективності виражається так: Ев = Y/ (П+МВ + к К), де Ее - ефективність виробництва; Y — валовий національний продукт; П ~ витрати живої праці (фонд заробітної плати в країні); MB — матеріальні витрати (вартість предметів праці); к — коефіцієнт переведення величини основного капіталу в поточні витрати (з урахуванням його зносу); К — основний капітал (у вартісному виразі). Про ефективність виробництва фірми чи галузі свідчать показники норми прибутку й рентабельності. Норма прибутку визначається як відношення річного прибутку до собівартості продукції, норма рентабельності — як відношення річного прибутку до вартості авансованих на її виробництво основних і оборотних фондів.
Поряд з науково-технічним прогресом, розвитком інноваційного процесу важливим засобом підвищення ефективності залишається традиційний — поглиблення поділу праці, спеціалізація трудової діяльності. Спеціалізація припускає кооперацію, тобто спільну діяльність людей, що виконують спільну роботу. Кооперація дає змогу виконати роботу, яка не під силу одній людині, створити продукт, виробництво якого потребує участі людей різних професій. Поділ праці на рівні окремого господарства і на макрорівні є продуктивним завдяки ефекту порівняльної переваги. Порівняльна перевага — це уміння виконувати якусь роботу при відносно меншій альтернативній вартості. Альтернативна вартість — це ціна заміни одного блага іншим, тобто вартість, яка виміряється утраченою вигодою у вигляді відмови від випуску якогось іншого товару, що потребує аналогічних витрат ресурсів. Наприклад, якщо готування біфштекса потребує однієї години, а шашлику — дві години, то ці дві години — альтернативна вартість готування біфштекса. Розглянемо приклад, що характеризує ефект відносної переваги. Два приятелі-студенти вирішили підробити під час канікул на збиранні яблук. Богдан витрачає на збирання ящика яблук 25 хвилин, на перебирання і закладення їх у сховище — 5 хвилин. За 10-годиний робочий день він збере й укладе 20 ящиків. Його приятель витрачає на збирання ящика яблук 40 хвилин, на переробку й укладання у сховище — 20 хвилин. Його результат за день роботи — 10 ящиків. Удвох, працюючи кожен окремо, вони управляються з ЗО ящиками. Та може їм краще було об'єднати свої зусилля? Альтернативна вартість збирання яблук у Богдана — 5 хвилин, у Олексія — 2 хвилини, тобто в 2,5 раза менша. Має сенс у разі кооперації Олексію зайнятися тільки збиранням яблук. Витрачаючи 40 хвилин на збирання одного ящика, він за 10 годин збере 15 ящиків, тобто на 5 ящиків більше, ніж до кооперації. Богдан на перебирання й укладання 15 ящиків витратить 75 хвилин. Залишиться ще 525 хвилин, які він поділить між збиранням яблук та укладанням у сховище. За весь час він збере й укладе 17,5 ящиків. Внаслідок кооперації загальна продуктивність обох складе 32,5 ящика, замість ЗО. Отже, наявний ефект порівняльної переваги. Він проявляється в усіх сферах господарської діяльності людини, поширюючись і на міжнародний поділ праці. Міжнародний, загальний, приватний і одиничний поділ праці через порівняльну перевагу забезпечує підвищення економічної ефективності суспільного виробництва.



загрузка...