загрузка...
 
17.1. Ринкова координація
Повернутись до змісту
Після споживача іншим найважливішим господарюючим суб'єктом, поведінка якого визначає економічну ситуацію на мікрорівні, є виробник. Його функція полягає у забезпеченні пропозиції, тобто постачанні на ринок необхідної кількості товарів та послуг. Виробництво благ і послуг — процес досить складний. Певні блага можуть бути вироблені та доставлені на ринок індивідуальними виробниками, але виготовлення переважної більшості благ потребує координованих зусиль багатьох осіб. Кожен із учасників загального трудового процесу виконує свою частку роботи (поділ праці), а кінцевий продукт є наслідком їхніх спільних зусиль і взаємодій (кооперація праці). Усе це здійснюється у певних організаційних формах, які дають змогу оптимізувати способи розв'язання економічних задач.
У реалізації проблем економіки, пошуку шляхів підвищення її ефективності важливу роль відіграє фірма. Фірма — організація, що здійснює господарську діяльність. Більшість фірм має у своєму складі одне підприємство, але значна частина фірм володіє та керує кількома підприємствами. Фірми створюються в усіх галузях економіки і з різною формою власності. Більшість фірм у країнах з ринковою економікою належить до малих та середніх підприємств. Фірми ж, що складаються з багатьох підприємств, можуть бути об'єднаннями горизонтального і вертикального типу — фірми-конгломерати. Але якою б не була форма організації фірми, вона завжди розв'язує одну задачу — координацію економічної діяльності, тобто прийняття відповідальних рішень про те що, як і скільки виробляти. Вирішуючи таку задачу, фірма має, по-перше, забезпечити взаємозв'язок між учасниками виробничого процесу і певну послідовність їхніх дій, по-друге, виробити систему інструментів, що спонукають трудову активність та підвищують її результативність.
Існують два способи координації — ринковий і управлінський.
Ринкова координація використовує як взаємозв'язок та інструмент спонукання систему цін. Орієнтуючись на зміни ринкових цін, фірма вирішує, що їй виробляти, у якій кількості, яке застосовувати устаткування і скільки залучати працівників. Ухвалення рішення у цьому випадку являє собою автоматичну реакцію на вплив деяких зовнішніх умов (ринкова кон'юнктура, що сигналізує про себе за допомогою цін).
Управлінська координація ґрунтується на прямих директивних вказівках вищих органів нижчим про те що, як і скільки виробляти. Робітники телевізійного заводу не приймають самі рішення про те, робити їм портативні чи великогабаритні приймачі залежно від стану ринкового попиту. Це рішення доводиться до них у вигляді завдання, поставленого керуючим органом фірми.
Який же спосіб координації найкращий? Виявляється, що фірма не може вибрати один і повністю відмовитися від іншого. Припустимо, на тому ж самому телевізійному заводі єдиний спосіб прийняття рішень — ринкова координація. Це означає, що виробництво кожної з численних деталей буде орієнтуватися на ринкову ціну, а включення її як елемента у кінцевий продукт опосередковуватиметься актом купівлі-продажу. По суті виробництво кожної деталі перетворюється на самостійну фірму, що працює за контрактом. Неминучим наслідком такої ситуації стане значне підвищення витрат обігу: витрат на збір інформації про стан ринку, укладання і підписання договорів, оплату поставок та готової продукції, зберігання нереалізованої и частини тощо. Усі ці витрати, включені до вартості кінцевої продукції, зроблять її надзвичайно дорогою й часто недоступною споживачеві. Уникнути такого становища можна, удавшись до управлінського способу координації. Виробництво телевізора у цьому разі зосереджується в межах однієї фірми і внутрішньофірмове виробництво та переміщення деталей не набуває форми товарної угоди, а здійснюється як виконання прямих директивних вказівок.
Якщо управлінська координація настільки ефективна, навіщо потрібна ринкова? Чому не перетворити всю економіку на єдину фабрику, управління якою здійснюється з одного центру? Тоді можна було б не тільки вирішувати проблему виробництва тієї чи іншої моделі телевізора, а й визначати, скільки потрібно підприємств у кожній галузі, де вони мають бути розташовані, скільки випускати продукції і куди її подіти. Проте управлінська координація теж має свої вади. Керуючому органу треба мати вичерпну інформацію про координовані ним роботи. Витрати на отримання інформації, необхідної центральному органу для прийняття рішення, істотно перевищують витрати на отримання інформації, необхідної самому виконавцю. Центральний керуючий орган, отримавши інформацію і прийнявши рішення, має передати її у вигляді ясних інструкцій середній управлінській ланці, яка потім передає вказівки виконавцям. Чим більший об'єкт управління, тим далі центральний керуючий орган від виконавців, більше проміжних ланок; тим дорожчим і тривалішим є процес координації, тим вищий ризик прийняття хибних рішень. У певний момент витрати управлінської координації стають настільки великими, що зникають її переваги над ринковою координацією.
Природно, фірмі доводиться застосовувати обидва методи координації. Управлінська координація використовується для регулювання внутрішньої діяльності фірми, а ринкова — для зовнішньої, бо виходить за її межі. Кожна фірма буде розширювати свою діяльність доти, доки витрати управлінської координації всередині неї не зрівняються з витратами на регулювання її зовнішніх стосунків через ринок. У такий спосіб фірма зможе забезпечити ефективне досягнення головної мети — максимізації прибутку. Отже, вирішуючи завдання максимізації прибутку, фірма має орієнтуватися на свої витрати.



загрузка...