загрузка...
 
2. Основні напрямки соціальної політики
Повернутись до змісту
Як уже відмічалось ринкова економіка не усуває соціальної нерівності, яка загрожує соціальній стабільності і може за певних умов знижувати економічну ефективність. Соціальна політика направлена на усунення крайніх проявів результатів дії ринкових сил. З цією метою держава проводить політику захисту окремих соціальних груп. Слід сказати, що потреба у соціальному захисті є практично у всіх соціальних груп, в тому числі і у підприємців. Останнім держава повинна гарантувати недоторканність їх власності, право на підприємницьку діяльність у будь-якій сфері ринкової економіки.
Основними напрямками соціальної політики є:
гарантія мінімуму заробітної плати і регулювання доходів у цілому;
забезпечення зайнятості населення і надання допомоги на випадок безробіття;
індексація фіксованих доходів і захист грошових заощаджень населення (вклади у банках, державні облігації, страхові поліси);
надання допомоги найбіднішим верствам населення;
створення умов для реалізації здатностей до праці включаючи сюди а) вільний вибір професії, сфери і місця праці, б) одержання бажаного рівня загальної і спеціальної освіти, в) матеріальна підтримка і перекваліфікація тимчасово непрацюючих осіб;
забезпечення охорони здоров'я населення незалежно від рівня доходів.
Розглянемо більш широко зміст соціальної політики саме у цих напрямках.
Політика доходів. Ця політика займає вісьове місце у державному регулюванні соціальних відносин. У першу чергу вона стосується рівня заробітної плати та її долі у ВВП, перерозподілі доходів на користь найбідніших верств населення.
Політика доходів населення розроблялась практично представниками усіх напрямків економічної думки. Загальні принципи цього напрямку соціальної політики були сформульовані у післявоєнний період і на початок 60-х рр. набули статусу неофіційних, але обов'язкових постулатів. До прихильників цих принципів відносяться (Дж.К.Гелбрейт, Р.Тіболд, П.Самуельсон, С.У.Уайнтраут, М.Фрідмен (США), М.Маршал, Ж.Лекайон (Франція), Р.Харрод, Н.Калдер (Великобританія) та ін.
Політика доходів соціальної держави грунтується на визнанні постійного і, по можливості, випереджального характеру її проведення. Неокейнсіанці та представники соціологічного напряму виступають за пряме втручання держави у процес розподілу доходів. Основним об'єктом впливу вважається заробітна плата. На основі індикативного програмування установлюються орієнтири приросту заробітної плати, державний контроль за цінами. Оскільки зростання заробітної плати вважається провідним чинником інфляції, то держава часто вдається до "заморожування" заробітної плати та цін. Така політика називається "політикою стримування". Протилежної їй є політика експансії", за якої стимулюється зростання доходів населення.
Враховуючи особливу соціальну значимість перерозподілу доходів соціальна держава намагається уникнути двох крайнощів, а саме, формування захребетницьких настроїв у малозабезпечених частинах населення та підриву прагнення до ефективної роботи у економічно активного населення.
В умовах ринку завжди виникає діалема, що вибрати з двої принципово різних варіантів - ринковий розподіл, який коректується державним регулюванням, чи державний розподіл, який коректується ринком. Якщо прагнути до рівності доходів, яка на думку багатьох є соціально справедливою, то неминучим є зниження економічної ефективності оскільки у краще працюючого індивіда суспільство відніме, а малоефективному працівнику допоможе. Розподіл за законами вільного ринку є високоефективним, але нерівним і соціально несправедливим. Тому рівний розподіл є соціально справедливим і економічно неефективним, а нерівний навпаки - соціально несправедливий але економічно ефективний.
"Чистий" ринковий розподіл, забезпечуючи високу ефективність економіки, створює можливість компенсувати цю несправедливість, продукуючи сукупний продукт в обсягах, які є достатніми для піднесення добробуту малозабезпеченого частині населення. "Справедливий", зрівняльний розподіл підриває стимули F ефективної праці і спричиняє невисокий обсяг сукупного продукту. Таким чином, нерівний ринковий розподіл має об'єктивні переваги перед рівним, "соціально справедливим" розподіл. Історичний прогрес зближує ці два підходи, але не усуває їх.
Нерівність доходів у ринковій економіці визначається за допомогою кривої Лоренца і коефіцієнта Джині. Крива Лоренца показує нерівномірність розподілу сукупного доходу суспільства між різними групами населення.

По осі Х відкладаються процентні групи населення, а по осі Y - проценти доходів, які одержують ці групи. Рівному розподілу доходів відповідає крива ОЕ. Якщо ж нанести фактичний розподіл доходів, то крива Лоренца вкаже на ступінь нерівності доходів. Чим більший розрив між лінією повної рівності і кривою Лоренца, тим вища ступінь нерівності.
Відношення заштрихованої площі до площі всього трикутника ОЕF називається коефіцієнтом Джині. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси повної рівності у розподілу доходів, тим ближче коефіцієнт Джині до 1. Чим вищий коефіцієнт Джині тим глибший розрив між бідними і багатими.
Між обсягом багатства, яке розподіляється, і стабільністю пропорцій розподілу існує певна залежність. Розподіл низьких доходів характеризується різкими і непередбачуваними коливаннями, а при досягненні більш високого рівня доходів пропорції розподілу є більш стабільними. Ця залежність отримала назву закону Парето.
Державне регулювання заробітної плати. Переважна доля доходів припадає на заробітну плату найманих працівників. Тому соціальна держава чітко регулює трудові відносини. Регулювання піддається мінімальна ставка заробітної плати, мінімальні ставки компенсаційних доплат (за роботу в несприятливих, шкідливих та небезпечних умовах, тарифні умови оплати праці робітників і службовців щодо традиційних професій та посад).
Розмір мінімальної заробітної плати та доплат залежить від рівня економічного розвитку країни, співвідношення політичних сил і т.ін. На жаль, в Україні рівень мінімальної заробітної плати нижче прожиткового рівня. З 1 липня 2002 р. рівень мінімальної зарплати сягне 160 грн. у той час я прожитковий мінімум дорівнює 340 грн.
В області регулювання заробітної плати держава прагне досягти такі основні цілі: 1) забезпечити кожній працюючій людині життєво необхідний рівень споживання; 2) утримувати певну відповідність в оплаті праці різних груп населення; 3) посилити відповідність заробітної плати і її продуктивності; 4) підвищувати рівень реальної заробітної плати.
Виплата мінімальної заробітної плати є обов'язковою для роботодавця. Теоретично це суспільно необхідна ціна робочої сили.
Законодавчо мінімальна заробітна плата почала встановлюватись ще з 30-х років ХХ ст. Спочатку відповідний закон був прийнятий у США (1938 р.), а у післявоєнні роки і в інших ринкових країнах.
В основі підрахунку мінімальної заробітної плати лежить вартість так званого "споживацького кошика", який охоплює мінімальний набір споживчих товарів і послуг, необхідних для задоволення фізіологічних та соціальних потреб некваліфікованого робітника та його сім'ї. Величина цього, споживацького кошика" у різних країнах різна. Так, у США до нього входить оплата наймання житла, купівля один раз у п'ять років уживаного автомобіля, вартість близько 20 видів м'ясопродуктів та ін.
Розмір мінімальної заробітної плати у розвинутих ринкових країнах становить від 40% до 50% величини середньої заробітної плати. За сучасних умов її розмір у США становить 5,15 дол. за годину.
На жаль, в Україні мінімальний розмір заробітної плати значно нижчий за прожитковий рівень, відповідно 160 грн. і 340 грн. В результаті цього значна частина населення опинилась за межею бідності. Так, за деякими підрахунками за 1996-1999 рр. 50% населення можуть бути віднесені до бідних; 10% - до зони ризику збідніти; 30% - до середньодохідних, а решта - 10% - до заможних.
Низький рівень оплати праці справляє крайнє негативний вплив на економічний розвиток. Оплата праці не надає можливість для нормального відтворення робочої сили. В Україні склалася ситуація, різкого розриву між вартістю робочої сили і оплатою праці. Це спричиняє відтворення робочої сили на звуженій основі. Формами прояву цього явища є скорочення середнього віку проживання населення, падіння рівня здоров'я нації, зниження освітнього і кваліфікаційного рівня працівників і зростання чисельності безробітних. Звичайно, що невисока заробітна сплата скорочує сукупний попит і не сприяє зростанню виробництва. Всяка економія на заробітній платі є несприятливою для економічного розвитку, оскільки обмежує можливості людського фактору виробництва.
Політика зайнятості. Ринкова система характеризується неповною зайнятістю населення, інакше кажучи, їй властиве хронічне безробіття. Саме тому уряди ринкових країн приділяють особливу увагу політиці забезпечення повної зайнятості, а якщо бути більш точним - утриманню її оптимального рівня. Певна кількість безробітних або резервної армії праці є необхідною умовою розширеного відтворення.
За умов ринкової економіки політика повної зайнятості включає систему заходів державного регулювання ринку праці, забезпечення на ньому оптимального співвідношення попиту і пропозиції для підвищення ефективності функціонування економіки. У післявоєнні роки політика зайнятості у західних країнах враховувала взаємозалежність рівня зайнятості та заробітної плати, яка складалась у короткостроковому періоді. Вона виходила з того, що падіння зайнятості, а звідси підвищення безробіття, викликає зниження заробітної плати і виливає на соціальну стабільність. Тому під час економічних спадів і криз штучно підтримувався високий рівень заробітної плати. Зрештою це спровоковувало інфляцію. Нерідко вона поглинала номінальне збільшення оплати праці. Уряду постійно приходиться маневрувати між рівнем зайнятості та рівнем цін. Економічне зростання, яке довгий час спостерігалось у післявоєнний період, забезпечувало у Західній Європі майже повну зайнятість. Зараз ситуація змінилась. У цих країнах з'явилась значна кількість безробітних. Їх поява пов'язана також з антиінфляційною політикою.
Забезпечення повної зайнятості тісно пов'язане з теоретичним розумінням причин безробіття. Дж.Кейнс і кейнсіаці цю причину приписують відставанню платоспроможного попиту населення від пропозиції споживчих товарів, оскільки зі збільшенням доходів росте гранична схильність до збереження. Зрештою, підприємці в недостатній мірі інвестують виробництво, а відповідно і не підвищуюють попит на додаткову робочу силу. К.Маркс визначає це явище як перенагромадження грошового капіталу. Воно породжене невідповідністю споживчої і продуктивної сили суспільства, яка є формою прояву внутрішніх суперечностей нагромадження капіталу.
Враховуючи вказані уявлення про причини безробіття сучасна політика повної зайнятості націлена на підвищення сукупного попиту населення. Вона рекомендує не боятись помірної інфляції; знижувати податки під час кризових явищ, підвищити обсяг соціальних виплат у відповідних фазах економічного циклу; посилити додатковий попит на робочу силу, стимулюючи інвестиції шляхом зниження податку на прибуток; здешевлення кредиту; збільшення обсягу державних замовлень приватному капіталу та інше.
Усунення структурного безробіття пропонується проводити шляхом диференціації рівня заробітної плати залежно від ступеня дефіцитності професій, створення гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів. Вважається необхідним забезпечити робочу силу більш повною і оперативною інформацією про наявні вакансії, покращити навчання та перекваліфікацію безробітних шляхом удосконалення роботи бірж праці. Державна політика націлена також на підвищення мобільності робочої сили шляхом оплати транспортних затрат; надання субсидій сім'ям, які переїжджають до нового місця роботи. Важливе місце займає і стимулювання будівництва підприємств у регіонах, які виділяються підвищеним рівнем безробіття. Зважаючи на більш високий рівень безробіття серед молоді, соціальна держава проводить програми виплати грошових сум фірмам, які набирають у штат випускників середніх шкіл. Широке розповсюдження набули нові форми організації роботи, які створюють умови для праці вдома, зайнятості неповний робочий день, стимулювання малого бізнесу і т.ін.
Боротьба з безробіттям за умов динамічного розвитку економіки є складним завданням. Не дивлячись на те, що ряд проблем важко розв'язати, сучасна соціальна політика у цілому більш менш успішно справляється зі створеням умов по забезпеченню населення робочими місцями.
Звичайно, що соціально орієнтована економіка не залишає безробітних самотужки вирішувати свої життєві проблеми. Всі вони є соціально захищеними людьми. Соціальний захист безробітних здійснюється у формі страхування від безробіття. З цією метою створюються спеціальні страхові фонди. Розмір виплат залежить від різних факторів: тривалості безробіття; трудового стажу; терміну надання допомоги; величини періоду зайнятості. Обсяг виплат від безробіття може бути різним. Так, у Швеції він складає 90-45% від попереднього заробітку. Проте мінімальний розмір отримує незначну кількість осіб. Строк виплат коливається від 300 днів для осіб, яким менше за 55 років, до 450 днів для осіб більш старшого віку. У США виплати від безробіття складають 50% заробітку на протязі 26-34 тижнів; у Німеччині - 68% заробітку на протязі року, а потім 58% без обмеження часу.
Перекваліфікація та програми працевлаштування. Важливу роль у соціальному захисту населення належить програмам працевлаштування та перекваліфікації. У багатьох розвинутих ринкових країнах функціонують системи освіти, які полегшують працевлаштування. У Швеції освітніми програмами одночасно охоплено до 5% робочої сили. Активна політика щодо якісної підготовки і перепідготовки робочої сили пояснює найбільш високий рівень зайнятості у цій країні. Працівник, який проходить підготовку на освітній програмі, не реєструється як безробітний. А у довгостроковому плані підвищення рівня освіти і кваліфікації покращує перспективи працевлаштування у майбутньому.
В останні десятиліття у західних країнах широке розповсюдження отримали програми так званої субсидійованої або заохочувальної підготовки. Вони полягають у тому, що при наймі певних категорій робочої сили (у першу чергу молоді і хронічно безробітних), держава у тій чи іншій мірі компенсує фірмам затрати з підготовки і оплати праці. Так, у Франції при наймі випускника середньої школи фірмам компенсують вартість їх виробничої підготовки від 30% до 100% мінімальної заробітної плати строком від 6 до 12 місяців. У Голландії при наймі фірмою безробітного випускника середньої школи їй виплачується 60 ф.ст. на тиждень для покриття затрат на його навчання. Подібні програми є і в інших країнах (Швеція, Великобританія і ін.).
Соціальна держава, таким чином, бере активну участь у регулюванні ринку праці. При цьому мають місце відмінності у політиці регулювання ринку праці між західноєвропейськими країнами та США і Японії. Вважається, що в Європі прийняті раніше закони та правила є надмірно жорсткими і їх потрібно лібералізувати. У США та Японії, навпаки, слід зміцнювати і утримувати систему захисту працівників від необгрунтованих звільнень.
За сучасних умов політика в області зайнятості все тісніше пов'язується з політикою в галузі загальної та професійної освіти. Перед значною частиною персоналу фірм стоїть діалема: або бути заміненими більш молодими працівниками, які мають більш високий початковий рівень освіти, або підвищувати свою кваліфікацію шляхом безперервного навчання. Другий шлях вважається більш перспективним і вигідним.
Політика держави на ринку праці в перехідній економіці України. Народжуваний в Україні ринок праці та проблеми зайнятості мають спільні тенденції та проблеми з розвинутими ринковими країнами. Поряд з цим має місце власна специфіка. Однією з них є недостатність спеціалістів у сфері управління зайнятістю за ринкових умов. На багатьох підприємствах і організаціях відчувається дефіцит у спеціалістах у галузі контролю, звітності, планування та організації. Але у країні відсутня єдина державна політика з підготовки спеціалістів такого рівня. Економіці потрібні не просто спеціалісти з вищою освітою, але такі спеціалісти, які б постійно і безперервно продовжували підвищувати свій професійний рівень.
Політика робочої сили повинна приділяти більше увагу програмам створення робочих місць, які мають чітко виражену антикризову націленість. Для цього підприємства повинні проводити політику "наступальної" конкурентоспроможності. Її проведення вимагає високої якості товарів та послуг, а це, у свою чергу, обумовлено високим рівнем освіти і кваліфікації робочої сили. А це ще раз підкреслює необхідність постійних зусиль по підвищенню кваліфікації робочої сили.
Соціальний захист в галузі зайнятості вимагає створення додаткових робочих місць. Прикладом може служити розв'язання цієї проблеми у США. У 70-80-х роках ХХ ст. тут було створено 31 млн. робочих місць в той час як у взятих разом Великобританії, Італії, Німеччині та Франції за більшої чисельності населення загальна кількість робочих місць майже не змінилась.
Перехід до ринку в Україні супроводжується закриттям багатьох промислових підприємств, особливо у сфері ВПК. Значна частина звільнених працівників могла б знайти роботу у сфері послуг. Ця сфера ще недостатньо розвинута і на створення у ній одного робочого місця потрібно у 2-3 рази менше грошових коштів.
Важлива роль у сфері зайнятості належить малому бізнесу. За його рахунок у США було створено більше половини робочих місць. Але малий бізнес відноситься до ризикового підприємництва. Серед малих підприємств частіше відмічаються банкрутства. Так, у США щорічно розоряється близько 10% малих підприємств. У Японії, де держава більше підтримує малий бізнес, число банкрутств не перевищує 1%. Тому український уряд повинен розробити комплексну програму розвитку цієї сфери діяльності.
Слід відмітити, що в Україні напруга на ринку праці виникла не зразу після проголошення курсу переходу до ринку. Спочатку ситуація на ринку праці була не настільки гострою щоб привертати до себе увагу. Але розпочинаючи з 1995 р. склалась чітка виражена тенденція до скорочення числа нових робочих місць. Вирішення цієї проблеми не може бути простим. Досвід Німеччини показує, що навіть скерування великих коштів на створення нових робочих місць як самоціль, не дає відчутних результатів і є у цілому неефективною. Основним засобом боротьби з безробіттям є формування умов для економічного зростання. У політиці зайнятості уряд України повинен перенести пріоритети з соціального захисту та збереження робочих місць на продуктивну зайнятість. За найбільш імовірним варіантом економічного розвитку України на найближчі роки передбачається, що рівень зайнятості у 2005 р. складе 63,95% проти 62,54% у 2000 р., а рівень реального безробіття відповідно 11,35% і 11,64%.
Досвід останніх десятиліть США і Європейського Союзу показує, що інтелектуальний капітал та інвестиції у сферу науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт стає не менш, а більш важливим фактором економічного розвитку ніж капітал та праця. Тому державна політика зайнятості повинна врахувати, що інвестиції у науково-дослідні та конструкторські роботи мають високу віддачу і їх ефективність зростає, якщо у цих затратах бере участь держава, а не тільки приватний капітал.
Підсумовуючи сказане слід відмітити, що Україна повинна створити нову модель зайнятості, спрямовану на формування розвинутого та соціального ринку праці. Основними напрямками державної політики зайнятості є слідуючі:
високий рівень зайнятості повинен забезпечуватись не штучними бар'єрами, які перешкоджають звільненню надмірної кількості працівників і підвищенню економічної активності, а шляхом створення нових робочих місць;
створенням умов для зближення оплати праці і необхідних затрат на відтворення робочої сили на базі ділових стимулюючих механізмів розподілу створеної вартості;
суттєве розширення сектору соціальної економіки. Останній охоплює некомерційні підприємства та організації, які виробляють товари та послуги, без орієнтації на збільшення прибутку;
заохочення розвитку гнучких форм зайнятості (добровільна частва зайнятість, вторинна зайнятість і т.ін.);
створення громадських робіт з оплатою праці, яка забезпечує відтворення робочої сили;
створення умов для розвитку малого бізнесу та самозайнятості (спрощена реєстрація, безпроцентні кредити, правове та консультативне забезпечення, скорочення податкового тиску і ін.).




загрузка...