Усе правління Ізяслава ІІ виповнила війна з князями. Спочатку Ольговичи, Володимирко Галицький, Юрій Довгорукий з половцями пішли до Києва визволяти Ігоря. На Ізяслава II готувався атентат. Коли кияни довідалися про це, величезний натовп кинувся до Федорівського манастиря, де Ігор прийняв схіму, і замордував його. Реакція на цей злочин прийшла негайно: почали ширитися чутки про чудеса біля Ігоревого тіла, по якомусь часі і Церква визнала його святим. Поруч із святими Борисом і Глібом ім'я Ігоря поминається й тепер. Страшна смерть Ігоря не припинила війни: вона точилася далі між Ізяславом II і Юрієм Довгоруким, який намагався заволодіти Києвом. Юрія Довгорукого підтримували Ольговичі, Володимир Галицький та половці
На боці Ізяслава стояли кияни, його брати — Святополк Волинський та Ростислав Смоленський, дядько Вячеслав Турово-Пинський, а з чужинців Великий князь польський Болеслав IV, одружений з племінницею Ізяслава Верхуславою, чеський король Владислав II, посвоячений із Святополком Волинським, а головне — Гейза II, король угорський, одружений з сестрою Ізяслава Євфросинією, яка мала великий вплив на його політику. Він кілька разів приходив на допомогу Ізяславові, і один раз заходив аж до Києва. Так міжусобна боротьба Мономаховичів та Мстиславичів захопила ввесь схід Европи, вплинула на Візантію і на Болгарію. За вісім років — 1146-1154 — два рази Ізяслав покидав Київ — здебільша добровільно — і престол посідав Юрій Довгорукий, щоб знов уступити його Ізяславові, при чому завжди симпатії киян були на боці Ізяслава. Року 1154 Ізяслав II, не мавши ще 60 років, помер саме в той час, коли, здавалося, переміг Юрія.
Літописець присвятив Ізяславові зворушливі слова: «плакала за ним вся Руська (Київська) земля, і всі Чорні Клобуки, не тільки як по своєму цареві й господинові. а й як по батькові». З ним зійшов з історичного кону справжній лицар, що прагнув привернути Києву його славу. У ставленні Ізяслава II до Церкви найкраще виявилася його даціональна та державницька свідомість. Всеволод залишив церковні справи невпорядкованими. Митрополит — грек Михайло, покинувши Київ, заборонив без себе правити в св. Софії. Ізяслав II наказав зібрати всіх єпископів для обрання митрополита. Після довгої дискусії — правосильні єпископи робили це без благословення візантійського патріярха — більшістю голосів обрано на митрополита Клима Смолятича, ченця Зарубського манастиря. Це був дійсно гідний свого посту кандидат, широко освічений «книжник і філософ», як характеризує його літопис. Настановлено його «главою св. Климента», папи Римського, яка спочивала в Києві.
Таким чином Ізяслав П, прагнучи поновити велич Київської держави, поновлював церковну незалежність від Візантії. Смерть Ізяслава в 1154 році — рівно через сто років гісля смерти Ярослава — започаткувала іншу добу. Київ утрачає значення столиці величезної держави, але ще на деякий час зазвішається культурною, а головно — церковною столицею, залишається об'єктом прагнення князів, які мріють торкнутися золотого київського престола. Протягом ста років з дня смерти Всеволода II в 1146 році в Києві було: 47 князювань, 24 князів з 7 ліній та 3 династій; з того числа один засідав 7 разів, 5—по 3 рази, 8 — по два рази. Щодо тяглости панування були: одно — 13 років, одно — 6 років, два — по 5 років, 4—по 4 роки, 3—по 3 роки, —7 по 2 роки і 36 — однорічних.