ВНУТРІШНІЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ-РУСИ ЗА КНЯЖОЇ ДОБИ; Політичний устрій українських земель X—XIII століть; Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1
Політичний устрій українських земель X—XIII століть
а) Князь. Носієм державної влади, репрезентантом держави України-Руси був князь. Князем міг бути тільки член фамілії Володимира Великого. За весь час існування Української держави був один лише випадок, коли «вокняжився» в Галичі не член цього роду, а боярин, Владислав Кормильчич. У розумінні людей ХІ-ХІІІ століть Україною правив увесь рід князів, і кожен член цього роду мав право на владу Ця єдність княжого роду сприяла ідеї єдності Руської землі, України. Київська Русь не мала певного спадкового права. Спочатку правив сам Великий князь київський з допомогою своїх синів, які цілком підкорялися йому. Після Ярослава встановлюється право всіх синів князя на спадщину в Руській землі, але протягом двох століть ішла боротьба двох принципів на слідства: по черзі всіх братів, а потім — по черзі синів старшого брата, або тільки по лінії старших синів, від батька старшому синові. Брак сталих норм наслідства викликав постійну боротьбу за Київський престол, в якій фактично перемагав не той, хто мав більше прав, а той, хто був міцніший, або кого підтримувало віче. Прагнення окремих земель мати свою династію було властиве й Київській землі. Київ бажав мати князя з династії Володимира Мономаха, пізніше — вужче: з династії Мстислава І, але цього не спромігся досягти, і протягом ХІІ-ХІІІ ст. ішла боротьба за Київ між Мономаховичами, Мстиславичами, Ольговичами, боротьба, мотиви якої добре зформулював у 1173 році Святослав Всеволодович Чернігівський: «ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені».
«Вокняження» супроводилося певними церемоніями. В літопису часто зустрічаються вказівки, що новий князь починав з того, що йшов до св. Софії, там приймав благословення митрополита і «сідав на столі дідів та отців». Очевидно, вживали при цьому коронаційного одягу й інсиґній. На монетах Володимир та Ярослав зображені в діядемах; Ярополк з жінкою — мініатюрах Трирського псалтиря — в коронах; Юрій І на печатці зображений в короні зі скіпетром; Данило дістав корону від папи. Року 1340 Казімір Великий захопив Львів, вивіз з нього коронаційні інсиґнії галицьких князів (корони, престол та ін.). Можливо, що коронаційний одяг переховувалося в церкві; під час руйнування Киева в 1203 році Рюриком, половці позабирали з церков одяг князів.
Характеристично, що населення не уявляло собі державного життя без князя. «Тяжко бяше кияном, не остал бо ся у них ни един князь», — писав літописець у-1155 році, і кияни запросили до себе княжити непопулярного Ізяслава Давидовича Чернігівського. Ще яскравіше складалися події в Галичині: навіть там боярство не уявляло життя без князя і в скрутних умовах боротьби з Данилом Галич запрошувало то Ігоревичів, то угорського короля.
Компетенція та влада князя були необмежені й залежали від його авторитетности та реальної сили, на яку вія спирався. Головним чином він був воєначальник, йому належала здебільшого ініціятива походів і їх організація. Походи проти половців підносили престиж князя, збільшували його авторитет.
Головну військову силу князя являла його дружина, пов'язана особисто -з князем, яку він сам утримував. Згодом поруч з дружиною з'являються «вої» — рушення з міської та селянської людности. Боїв, треба гадати, не міг примусити іти на війну сам князь: багато фактів свідчить, що віче вирішувало питання давати воїв чи ні? В часи боротьби Ізяслава II з Юрієм кияни заявляли, наприклад, що, не зважаючи на любов до Ізяслава, проти «Мономаховича»-Юрія вони не підуть, а проти Ольговичів — навіть з дітьми підуть."
Князь був адміністратором, суддею. Князь Київський мав вплив на церковні справи. З літопису видно, що Ярослав та Ізяслав П наказували скликати собор єпископів і обирати митрополита; треба гадати, що вказували вони й кандидатів.
б) Боярська рада. Прибічна рада бояр, а спочатку — дружини князя, була невідмінним учасником княжої управи. Радитися з старшими членами дружини, а пізніше — з боярами, було моральним обов'язком князя. В цьому лежав також інтерес князя: дружина завжди могла відмовити йому послуху, якщо він надумав щось без поради з нею. Коли Володимир Мстиславич, організуючи похід на Мстислава Ізяславича, не порадився з боярами, дружина відмовилася брати в ньому участь.
У своєму «Поученії» Мономах вказує на наради з боярами, як на постійні, щоденні. Літопис з докором згадує князів, які уникали нарад з боярами: Святослав Всеволодович Чернігівський не обміркував пляну війни з Ростиславичами в боярській раді, а тільки в приватній розмові з жінкою та улюбленцями; Святополк II, прийшовши до Києва, «не з дума с большею дружиною отнею». Всеволод Ярославич в старості «любаше совітуних» (юних), а не старих бояр. Галицьке боярство повстало проти Володимира Ярославича головним чином тому, що він «думи не любяшеть с мужми своїми». Іноді на раду запрошували князі єпископів, а також міське, купецтво.
Не зважаючи на моральну обов'язковість нарад, на фактичне існування їх, боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а ввесь час мали характер випадковий: бували на ній ті, кого запрошував князь, обговорювали питання, які стояли на черзі.
в) Віче. Віче являло собою орган влади старший, ніж князь. Ще Прокопій згадував про племінну самоуправу слов'ян. Згодом, з ростом влади князя, віча завмирають, і лише тоді, коли влада князів київських занепадає, — знову прокидається віче.
У Києві перший натяк на віче подає літопис під 1024 роком: переможець Ярослава, Мстислав, не посів Київського престолу, бо кияни його не побажали. Року 1068 кияни — супроти всяких прав — обрали князем Всеслава Полоцького, з іншої династії. Року 1113 — знову всупереч праву — закликали Володимира Мономаха, і т, д. Року 1151 кияни не побажали мати князем Вячеслава, а визнали його братанича, Ізяслава: «ми его не хочем, ти наш князь».
Здебільшого князі визнавали за вічем право обрання, затвердження або, навпаки, відмови. Дуже показова поведінка Ізяслава II: у боротьбі з Юрієм Довгоруким за Київ він кілька разів звертається до киян по підтримку, і не ставить їм за злочин відмову воювати з «Мономаховичем», себто Юрієм. Навіть коли, знемігши в боротьбі, кияни просили його в 1149 році добровільно відступити Київ Юрієві — Ізяслав покірно залишив його.
Князі визнавали волю віча, як певного роду імператив: Ізяслав Давидович пояснював Юрієві Довгорукому, що «не сам їхав у Київ, а кияни посадили його». Обраний населенням князь мусів «домовитися» з ним, укласти «ряд». Коли обраний вже князем Ростислав 1154 року пішов у похід, не уклавши «ряду», йому нагадували бояри, що ліпше «утвердитися з людьми», і мали рацію, бо він утратив престол.
Змісту цих «рядів» ми точно не знаємо. Треба гадати, що то був договір не давати волі тіюнам, самому правити суд, входити в усі справи. Принаймні так виглядав «ряд» з Ігорем року 1146. Теорію обов'язків князя супроти людности дав у своєму «Поученії» Володимир Мономах, який повчав синів входити самим у всі деталі правління.
Віче в Україні не набуло таких певних форм, як то було в Новгороді та Пскові. Воно не мало ані окресленої компетенції, ані порядку скликання. Іноді скликав віче князь. Так, Святополк скликав віче, щоб знати думку киян з приводу обвинувачення Давидом Василька в 1097 році; 1146 року скликає віче Ігор і мирно домовляється з ним; 1147 року Ізяслав II доручив братові скликати віче, по згоді з митрополитом ; Данило Галицький, під час боротьби за Галичину, скликав віче в Галичі й запитав, чи може числити на поміч людности. Таких фактів можна навести чимало. Поруч з такими, так би мовити, льояльними вічами, бачимо ще більше випадків, коли віче збирається без волі князя, стихійно, як було 1068 року в Києві, 1097 року в Володимирі, коли віче примусило Давида видати Ростилавичам бояр, що причинилися до осліплення Василька.
У Києві, якщо віче скликалося самочинно, то здебільшого збиралося воно на Подолі, На торговищу або біля Турової божниці. Віча, що їх скликали князі, відбувалися в княжому місті, на «Горі». Неясно, як проходили вічеві збори, хто головував. Можна припускати, що велися якісь записи, бо в літописах через сто років подається, про що і як говорено на вічу. На вічах голосів не підраховували: перемагали ті, що їх було наявно більше. Участь брали голови родин, господарі.
Крім Києва, віча відбувалися в інших містах. Відоме віче в Чернігові, яке 1138 року примусило князя Всеволода просити миру у князя Ярополка. Згадувалося вже віче у Володимирі 1097 року, в Галичі та інших містах. Не зважаючи на це, іноді на київському вічу порушувано справи пригородів: так, у 1146 році скаржилося воно Ігореві на здирства тіюна Вишгороду.
Оглядаючи діяльність боярської ради та віча, можна зробити висновки, що за час Х-ХПІ століть вони не набули парляментарних форм, не перетворилися на певні інституції і залишилися випадковими зібраннями. Навіть у Галичині, де була міцна верства боярства та міського патриціяту, вони не спромоглися надати вічу та боярським радам характеру певних інституцій.
г) Органи управління. Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя, і відповідали вони тільки перед ним. В разі незадоволення, віче скаржилося князеві на зловживання його урядовців. Перше місце в князівстві належало канцлерові-«печатникові», який не лише прикладав печать, але й виступав із складними дипломатичними дорученнями, а також виконував військові функції. Таким був Курил, чи Кирил, печатник Данила. Невідомо, чи були аналогічні посади в інших князівствах.
Головним урядовцем князя був тисяцький. Тисяцьких у перед-князівські часи обирала людність, але згодом перетворились вони на урядовців князя. Сиділи вони переважно в Києві, Чернігові, Переяславі, Турові, Володимирі, Галичі, Перемишлі. Під час відсутності князя були його заступниками. За тисяцькими йшли соцькі, десятські. Всі вони мали військово-адміністративний, а почасти й фінансовий характер.
Судові функції виконували княжі тікши та посадники. Нижчі судові урядовці звалися вирниками, метальниками, мечниками, отроками.
д) Військо. Головну частину війська становила княжа дружина, початок якої треба шукати ще в часах варязьких князів. Дружина була зв'язана безпосередньо з князем, і він її утримував, забезпечуючи зброєю, кіньми, одягом. Старші дружинники діставали в нагороду землю, а дружина — пайку з військової здобичі.
Другу частину війська становили «вої» — земське військо, головно із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти — добровільців, що йшли з власною зброєю, на власних конях. На відтинку від дружини, вої часто вирушали в похід пішо.
Коли Україна поділилася на окремі князівства, кожне з них виставляло свої полки, якими командував свій князь. Брак субординації, спільного командування часто спричинялись до великих невдач: року 1187 Ярослав Чернігівський під час спільного походу на половців повернувся додому; під час битви над Калкою Мстислав Галицький почав наступ, не порозумівшись з іншими князями — і це мало трагічні наслідки.
У перших відомостях Про походи Руси-України згадується про фльоту. Вона складалася з невеликих видовбаних із стовбура, дуже легких на ходу та поворотах «однодеревень» (греки звали їх «моноксилями»), урухомлюваних вітрилами й гребцями. Поруч з «однодеревнями» були й більші — «лодії» чи «суда», які вміщали від 40 до 100 осіб. З такими суднами ходили українці на Царгород, на Каспій. Аскольд мав 200 «лодій», таким чином залога його фльоти становила до 8 000 чоловіка. Так писав патріарх Фотій. Року 913 на Каспійське море йшло 500 судів, на кожному по 100 чоловіка. Майже в той же час скандинавські вікінги руйнували з фльотою в 800 душ Англію. Згадується й річкова фльота пізніших часів. Року 1151 Ізяслав II у боротьбі проти Юрія користався річковими судами.
Суходільні війська поділялися на кінноту та піше військо. До першого роду належала княжа дружина. Кіннота поділялася на тяжкозбройну та легку. Тяжкозбройна мала панцери, шоломи, щити, списи та мечі. Легка кіннота, або стрільці, з'явилися пізніше — у XII ст. — на зразок степовиків. Вона була озброєна луками і виконувала розвідувальну службу, або їдучи попереду іншого війська, розпочинала бій і переслідувала ворога.
Піхота поділялася також на тяжкозбройну та легку. Тяжко збройна піхота була озброєна так само, як і кіннота: панцери, толоки, списи (копія), мечі. Зброю їх везли на возах. їх називали «колійники».
Тяжко встановити навіть приблизно кількість княжого війська. У Святослава в другому поході на Болгарію було 60 000 вояків, з того числа полягло 38 000, 3 Борисом на печенігів ішло 8 000. Року 1068, під час нападу половців, Святослав зібрав 3 000 дружини та тяжкозбройної кінноти. Ізяслав Давидовим 1146 року мав 3 000 люду. Печатник Курило привів Данилові в 1241 році 3 000 піхоти та 300 кінноти. Року 1174 Андрій Боголюбський мав з різних місць: ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, білоозерців, муромців, новгородців і рязанців — 50 000 чоловіка.