загрузка...
 
14.1. Економічна природа і призначення соціальних гарантій
Повернутись до змісту
Соціальні гарантії — обов'язковий елемент економічної системи держави, важлива умова її економічної та соціальної стабільності. Без перебільшення можна стверджувати, що вищий рівень соціальних гарантій — основа суспільного добробуту й кінцева мета економічної діяльності держави.
Слід зазначити, що соціальні гарантії розглядаються фінансовою наукою в контексті забезпечення зростання суспільного добробуту. Основні принципи теорії суспільного добробуту були сформульовані на початку XIX століття англійським філософом Ієрамією Бентамам. Він писав: "Найбільше щастя найбільшій кількості членів суспільства — ось слина мета, до якої повинен прагнути уряд"10. Ці дещо наївні постулати свого часу справляли велике враження на широкі верстви населення, а також на політичні партії соціально-демократичного спрямування.
Проте в цілому теорія добробуту витримала випробування часом і стала основою для формування принципів суспільних відносин, спрямованих на зближення влади й людини, обмеження впливу зовнішніх умов і випадковостей на рівень її життя. Звичайно, теорія суспільного добробуту як наукова течія явище досить складне. Вона вміщує низку економічних, політичних, етичних, філософських понять. її пізнавальний потенціал недостатньо визначений. Так, досить складним є питання про те, як визначати ступінь соціального добробуту, як зіставити суспільний добробут із соціальною справедливістю, в чому полягає культура добробуту тощо.
Є підстави стверджувати, що словом "добробут" можна визначати все те, до чого прагнуть і чого бажають члени будь-якого суспільства, зокрема, природно, що метою конкретної людини є досягнення особистого матеріального благополуччя. Водночас треба зазначити, що добробут не можна розглядати з погляду кількісної кінцевої мети, тобто точно визначеного остаточного стану, тому що за математичним трактуванням добробут є функцією, що прямує до нескінченності. Прагнення до добробуту та його вимір кількісних і предметних кордонів не мають — це дія без обмежень.
У багатьох країнах Заходу добробут як суспільна мета зафіксована офіційно в конституціях. Після Другої світової війни 45 держав змінили свої конституції, включивши до них положення про право людини, соціальну орієнтацію економіки та державної політики на досягнення добробуту. Декларація соціального прогресу й розвитку, що була затверджена Організацією Об'єднаних Націй у 1969 році, проголошує: "... найперший обов'язок й абсолютна відповідальність кожного уряду — це забезпечення добробуту та соціального прогресу кожного громадянина". Далі в декларації зазначено, що будь-яке прогресивне суспільство прагне до досягнення принаймні таких суспільних цілей: відродження; благополуччя; прогресу; відповідності реальним умовам. Таким чином, сукупність зазначених цілей можна вважати визначенням загальнолюдської цінності добробуту.
Звичайно, не можна уявити суспільний добробут без справедливості, рівності та свободи як етичних принципів практичної соціальної політики, хоча окремі автори з цим і не згодні. Щоправда, ці ідеали ще не гарантують загального добробуту, але не має сумніву в тому, що без високих моральних критеріїв будь-який добробут був би неможливим і нездійсненним. Згідно з класичною традицією єдність усіх етичних принципів сприймається як уже щось усталене й існуюче, а добробут — як багатомірна концепція, що охоплює усі вищезгадані принципи.
З огляду на це слід зазначити, що в XX столітті класичні принципи суспільного добробуту досить успішно розвивав Джон Гобсон, якого часто називають пророком держави добробуту. Він писав: "Будь-яке багатство й будь-який прибуток повинні оцінюватися з урахуванням людських витрат на їхнє виробництво й корисності їх споживання". За допомогою цього твердження Д. Гобсон безпосередньо пов'язував суспільний добробут з оцінкою виробництва з погляду інтересів людини.
Йдеться про забезпечення усім без винятку однакової вигоди від господарської діяльності.
Гобсон наголошував, що справедливою є та економічна система, в якій продукти втілюють найнижчі сукупні витрати і найвищу сукупну корисність. Отже, згідно з визначенням Гобсона економіка добробуту — це колективні зусилля для максимального задоволення бажань, здійснення яких с можливим у даній економічній системі.
Не менш важливий висновок Гобсона про те, що здійснення принципів добробуту потребує від держави запровадження суспільного контролю над бізнесом, введення законів про мінімум заробітної плати, оподаткування прибутку, заохочення розвитку економіки, а також проведення антимонопольної політики. Можна стверджувати, що досягти «хорошого життя» можна лише за допомогою державної політики суспільного добробуту.
У зв'язку з цим соціальні гарантії, передбачені законодавством держави, є тією основою, на якій ґрунтується уся подальша модель суспільного добробуту. Теорія суспільного добробуту передбачає реальність досягнення кінцевих результатів лише за наявності відповідного фінансового забезпечення. Фінанси відображають процес виробництва й споживання, розподілу та перерозподілу специфічних суспільних благ, фінансованих за рахунок коштів бюджету.
У справі фінансового забезпечення суспільного добробуту на перший план виходить механізм державних фінансів. Завдяки фінансам економіка добробуту трансформується в державу добробуту.
Коли принципи економіки добробуту поєднуються з соціально вмотивованими напрямками державної діяльності при використанні фінансів, то йдеться вже про процес створення держави добробуту. На основі економічних досягнень держава добробуту бере на себе соціальний обов'язок захищати своїх економічно слабких громадян, піклуватися про повернення до повноцінного життя знедолених людей — малоімущих, безробітних, тих, хто потребує допомоги. У державі добробуту всім громадянам надаються рівні економічні можливості, але водночас усі громадяни мають браги участь у створенні всесуспільного добробуту відповідно до їхніх можливостей.
Держава загального добробуту є насамперед конституційною, в якій соціальні питання вирішуються відповідно до принципів легітимності та гарантованої соціальної справедливості. Це означає, що будь-який фінансовий закон, який стосується перерозподілу доходів, приймається за допомогою демократичного рішення після всенародного обговорення.
Слід зазначити, що використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту має свої раціональні межі. Підтвердженням цього є шведська модель держави суспільного добробуту. Аналіз "шведської моделі" дає підстави для розчарування з приводу використання фінансів для забезпечення суспільного добробуту. Багато зарубіжних вчених доходять висновку, що соціалізація розподілу, тобто перерозподіл через державний бюджет більшої частки валового внутрішнього продукту, багато в чому знівелювала вплив панівного у виробництві приватного сектора. Порушилась рівновага між соціальною справедливістю й економічною ефективністю. Така модель значною мірою втратила стимули й джерела економічного зростання.
Традиційна "шведська модель", на думку провідних західних економістів, вичерпала свої можливості, стала гальмом розвитку національної економіки. З огляду на історичний досвід Швеції з використанням його для майбутнього розвитку України можна дійти вагомого висновку щодо безперечного пріоритету вимог економічної ефективності над соціальними потребами.
Усе сказане вище підтверджує, що ідеї суспільного добробуту дуже суперечливі, їхнє застосування можливе лише в гармонійному суспільстві, в якому ефективно вирішуються економічні й соціальні конфлікти, а контроль над ними здійснюється на основі загальнонаціональної згоди між усіма політичними силами.



загрузка...