загрузка...
 
15.16. Рівень життя, його виміри
Повернутись до змісту
Рівень життя — багатоаспектне поняття, що охоплює широке коло
соціально-економічних, національних, релігійних та інших відносин, які
характеризують умови життєдіяльності людини, сім’ї, різних соціальних верств населення окремих регіонів і країни в цілому
Цей показник тісно пов'язаний зі структурою потреб людини та можливостями їх задоволення.
Потреби людей багатоманітні: матеріальні, духовні, соціальні. їхня структура визначається1"статтю, віком, місцем роботи, професією, освітою, рівнем культури тощо.
Зміст поняття «рівень життя» розглядається як через економічну, так і через соціальну складові.
Економічна складова рівня життя включає: обсяг фонду життєвих засобів тобто кількість споживчих благ (товарів
і послуг), призначених для споживання; реальну заробітну плату; рівень доходів населення і заощадження; структуру предметів споживання та послуг особи, сім'ї; структуру витрат доходів сім'ї; рівень зайнятості; житлово-побутові умови; умови праці та відпочинку.
Соціальна складова рівня життя визначається за такими критеріями: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її існування; реалізація права кожної людини на вільний розвиток особистості; гарантія прав на працю, освіту, охорону здоров'я, соціальний захист, безпеку життя; участь особи у громадсько-політичній і культурній діяльності; соціальна забезпеченість людини, сім'ї, соціальних і національних меншин; рівень соціально-комунальної інфраструктури.
Економічна наука аналізує першу складову поняття «рівень життя» — економічні потреби та ступінь їх задоволення в суспільстві. Для цього рівень фактичного споживання товарів та послуг зіставляють з мінімальними і раціональними стандартами їх споживання.
Для виміру рівня життя використовують інтегральні, натуральні та вартісні індикатори (рис. 121).

Важливе місце серед індикаторів рівня життя відводиться індикаторам диференціації доходів і заробітної плати.
Нерівність при розподілі доходів у суспільствах з ринковою економікою зумовлена такими чинниками: >- неоднаковими здібностями людей;
рівнем освіти;
компенсацією за малопрестижні види діяльності;
попитом па певні професії або конкретні якості особистості;
ризиком і наявністю тіньового сектору економіки;
нерівномірним розміщенням природних ресурсів тощо.
Диференціацію доходів визначають, використовуючи індекс (коефіцієнт) Джині, який пов'язаний з кривою Лоренца (рис. 122).

Для побудови кривої враховують номінальний рівень доходів, доходи, що включають трансфертні платежі. Часовий проміжок розрахунку становить один рік.
Пряма ОА показує абсолютно рівномірний розподіл доходів у суспільстві, коли 20 % сімей володіють 20 % доходів, 40 % сімей — 40 % доходів і т. ін.
Крива ОВ відображує реальний розподіл доходів за групами сімей. її називають кривою Лоренца. Посилення нерівності у розподілі доходів відображується у зміні конфігурації кривої у бік зростання її увігнутості відносно лінії абсолютної рівності.
Ступінь нерівності розподілу доходів вимірюється коефіцієнтом Джині. Він визначається відношенням площі фігури D, утвореної кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності ОА, до площі всього трикутника чина коефіцієнта може змінюватися від 0 до 100 %. При цьому, що вище значення показника, то нерівномірніше розподілено доходи у суспільстві.
У країнах з ринковою економікою розроблюється і реалізується політика розподілу доходів, що здебільшого спрямована на подолання нерівності доходів. Для цього використовують як економічні, так і адміністративні методи та інструменти. До них належать підвищення номінальної заробітної плати, диференціація оподаткування доходів, виплата трансферних платежів тощо. Така політика не тільки зменшує соціальну напруженість у суспільстві, сприяє вирівнюванню доходів, а й стає чинником економічного розвитку, створюючи тим самим матеріальну базу для подальшого підвищення рівня життя.
Для розробки та розв'язання поточних і стратегічних завдань політики доходів і заробітної-плати потрібні інформація про стан, динаміку і тенденції рівня життя в країні, регіонах, соціально-демографічних групах населення, зіставлення цих показників з показниками в інших країнах.
Рівень життя співвідносять зі ступенем відповідності фактичного рівня споживання суспільно необхідним та соціальним нормативам.
У світовій практиці до інтегральних індикаторів якості життя відносять: індекс розвитку людського потенціалу (індекс людського розвитку — ІЛР), індекс інтелектуального потенціалу суспільства (ІІПС), людський капітал на душу населення (ЛКДН), коефіцієнт життєздатності населення (КЖН)(рис. 123).

Для аналізу рівня та якості життя в країні використовують й інші показники: мінімальний середньодушовий доход;
ВВП на душу малозабезпечених верств населення; мінімальна заробітна плата;
динаміка захворюваності, народжуваності, смертності;
рівень безробіття;
міграція населення та її причини;
рівень охоплення дітей 6—15 років неповною середньою освітою;
рівень материнської смертності; частка витрат на екологію у ВВП.
У Декларації прав людини, прийнятій в 1948 p., зазначено, що кожна людина мас право на забезпечення рівня життя (включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і соціальне обслуговування), необхідного для підтримання здоров'я та добробуту її самої та її родини, в тому числі у разі втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини: безробіття, хворобу, інвалідність тощо. Ці»права порушуються стосовно бідних верств населення, оскільки економічні негаразди не дають можливості належно харчуватися, одягатися, мати нормальне житло, своєчасно і якісно відпочивати та лікуватися, забезпечувати високу професійно-освітню підготовку дітям тощо. Таким чином, забезпечення прав людини досягається завдяки ліквідації бідності.
За стандартами ООН межа бідності в країнах Центральної та Східної Європи визначається на рівні середньодобового доходу 4 долари.
Головною ознакою бідності с висока частка на харчування у витратах сім'ї. За міжнародними стандартами сім'ї, в бюджеті яких витрати на харчування перевищують половину сукупних витрат, вважаються бідними.
В Україні, як і в колишньому СРСР, а також у багатьох розвинених країнах світу бідність існувала завжди. Проте вона була скрізь різною. Як соціальна проблема бідність у Радянському Союзі була визнана наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. з появою статистики розподілу заробітної плати і доходів. Вибіркове обстеження доходів сімей робітників і службовців, яке почало здійснюватись у той час, давало певну можливість оцінити диференціацію життєвого рівня. З ідеологічних міркувань поняття «бідність» у той час не вживалось, адекватними йому були поняття «прожитковий мінімум» і «рівень малозабезпеченості». Офіційного визнання вони набули лише на початку 70-х років, водночас із розробкою програми допомоги дітям у малозабезпечених сім'ях.
Поняття «прожитковий мінімум» і «рівень малозабезпеченості» визначались як певна мінімальна межа, що забезпечувала біологічне і соціальне відтворення особи і працівника. На цій теоретичній базі в 1965 р. прожитковий мінімум було встановлено у розмірі 40 крб. Вважалося, що мінімум оплати праці має бути не меншим, ніж 1,5 мінімальних бюджетів, аби забезпечити відтворення працівника і половину утриманця. В 1975 р. мінімум було підвищено до 50 крб., а заробітну плату—лише до 70 крб. Наприкінці 80-х років прожитковий рівень (або межа малозабезпеченості) визначався у розмірі 100 крб., а мінімальна заробітна плата — 165 крб.
Встановлення величини прожиткового мінімуму в Україні за роки незалежності здійснювалось у кілька етапів:
перший — прийняття відповідного закону;
другий — склад набору («кошика») продуктів харчування, одягу, предметів широкого вжитку, ліків, що необхідні людині для забезпечення її мінімальних потреб;
третій етап — визначення вартості «кошика» (тобто грошової величини прожиткового мінімуму). Вартість таких наборів визначається з урахуванням кількості товарів і послуг, розрахованих у кілограмах, штуках, кіловатах, що закладено у «кошику», загальна кількість яких становить близько 300 найменувань.
Прожитковий мінімум в Україні розраховується для чотирьох основних соціальних груп.
Діти у віці до 6 років;
Діти у віці від 6 до 18 років.
Працездатні громадяни.
Особи, які втратили працездатність.
Окрім цього встановлюється середня величина прожиткового мінімуму.
Подолання бідності — першочергове завдання нашого суспільства. Його розв'язанню сприятиме встановлення офіційного статусу бідної сім'ї. Це дасть можливість надавати таким сім'ям адресну соціальну допомогу.



загрузка...