загрузка...
 
19.5. Державний сектор у перехідній економіці
Повернутись до змісту
Здійснення процесу роздержавлення і приватизації власності зумовлює потребу визначення пропорції (співвідношення) між формами власності, особливо між державною і приватною.
Повне скасування державної власності на засоби виробництва і перехід останніх до приватних власників може призвести до деформацій в економіці, зокрема до створення іншої монополії — приватної.
Чільне місце в перехідній економіці посідає державний сектор, який охоплює три основні сфери: управління, фінансів та підприємництва, які держава як суб'єкт політики використовує для регулювання економіки.
Державний сектор має два рівні власників: центральний уряд і місцеві (комунальні) органи влади. Нижній рівень влади інколи виокремлюють у комунальну форму власності. Разом вони становлять єдине ціле, розрізняючись як за місцем у сфері економіки, так і за масштабами діяльності.
Державний (згідно із західною термінологією — публічний) сектор призначений для того, щоб відтворювати публічні (суспільні) блага.
Суспільні блага — це те, що однаковою мірою доступно всім членам | суспільства і не потребує безпосередньої оплати
Такими благами можуть бути, наприклад, послуги у вигляді використання суспільних споруд— доріг, парків, бібліотек, маяків. Найважливішими послугами є освіта, медичне обслуговування, національна оборона тощо.
Між розвиненими і пост/соціалістичними країнами існують принципові відмінності щодо формування системи надання суспільних послуг. Вони зумовлені тим, що за часів адміністративно-командного управління народним господарством тлумачення поняття «суспільне благо» було надто широким. Якщо проаналізувати асортимент товарів і послуг, що споживалися населенням, то більшість із них пропонувалися як суспільні та псевдосуспільні. Держава виступала носієм пропозиції, оскільки через централізовану систему ухвалення рішень надавала споживачам ті блага і в такій кількості, які вважала за потрібне. Розвинута система державних дотацій і субсидій виробникам була основною ознакою віднесення товарів, що вироблялися, та послуг до псевдосуспільних благ. За таких обставин суспільні послуги втрачали своє природне призначення, що істотно знижувало стимули населення до продуктивної праці.
З початком ринкових перетворень відбувся процес виокремлення чистих економічних благ у структурі сукупної пропозиції. Стихійне поглиблення розмежування економічних (приватних) і суспільних благ вимагало свого офіційного визнання і законодавчого закріплення. Першим кроком у цьому напрямі стало прийняття у постсоціалістичних країнах нових конституцій, в яких уперше було офіційно визнано спеціальні функції держави в економіці, що трансформується в ринкову. Структуру державного сектору наведено на рис. 167.

Державний сектор виконує низку функцій, основними з яких є такі: >- забезпечення діяльності підприємств та галузей господарства, які є малорентабельними і традиційно не становлять інтерес для приватного капіталу, однак розвиток яких визначає загальні умови відтворення (це насамперед галузі економічної інфраструктури — енергетика, транспорт, зв'язок і житлово-побутове господарство); >- оздоровлення галузей, уражених кризою (чорна металургія, вугільна
промисловість, суднобудування тощо); >- підтримка окремих галузей економіки, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, зміцнення позицій національної економіки на зовнішньому ринку; >- охорона навколишнього середовища.
Питання про ефективність державних підприємств є дискусійним.
Так, на думку американського економіста Дж. Стігліца: «Твердження, що державні установи поступаються за ефективністю надання послуг приватним підприємствам, не завжди виправдане. Хоча можуть існувати проблеми з укладанням контрактів з приватними особами, останні все-таки залишаються реальною альтернативою державному виробництву для багатьох товарів і послуг».
Відтворення державним сектором суспільних благ, які спрямовані на задоволення нагальних потреб усіх членів суспільства, є аргументом на його користь. Однак велика частка державного сектору в економіці країни стримує розвиток інших форм господарювання, руйнуючи тим самим ринкове середовище.
Дж. Стігліц наголошує на відмінностях, які існують між приватними і державними підприємствами, що переслідують різні цілі. Приватні підприємства зацікавлені в максималізації прибутку. Уряд не може користуватися податковою та субсидійною політикою, а також регулятивними заходами для впливу на рівень зайнятості та заробітної плати на цих підприємствах.
На державних підприємствах можуть існувати різні системи стимулювання. Деякі з них зумовлені відсутністю конкуренції та можливістю банкрутства. Обмежене використання такого стимулу, як підвищення заробітної плати, та високий ступінь гарантії зайнятості можуть деякою мірою пояснити відмінності у поведінці осіб, які працюють на державних або приватних підприємствах.
Однією з основних переваг державного сектору є те, що завдяки його регулюючій функції зазвичай вдавалося запобігти катастрофічним кризам надвиробництва, захиститися від несподіванок стихії ринку.
Світовий досвід роздержавлення і приватизації показує, що, по-перше, невисока ефективність підприємств державного сектору в розвинених країнах спричинена не формою власності. Державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефективними тільки якщо вони функціонують в умовах конкуренції за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування, допомоги, пільги тощо. По-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через певний час змінюються націоналізацією і реприватизацією. Тобто ці процеси чергуються. По-третє, роздержавлення і приватизація використовуються не тільки для підвищення ефективності виробництва, а й як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві. Отже, при їх здійсненні потрібно враховувати як економічні, так і соціальні наслідки.
Як показує досвід нашої країни, державна власність за повного свавілля бюрократичного апарату може втратити не тільки ефективність, а й загальнонародний характер. Водночас надання основним ланкам господарства достатньої самостійності, звільнення їх від диктату відомств сприятиме конкурентоспроможності підприємств і трудових колективів.
Українська модель реформування власності на нинішньому етапі має ґрунтуватися на принципі комерціалізації державних підприємств, який дасть їм можливість стати реальними суб'єктами ринкових відносин.
Переведення державного сектору економіки в ринковий режим функціонування можна здійснити через розподіл функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом. Власник (держава) одержує лише частину прибутку, яка перераховується до бюджету, а решта його використовується для розвитку підприємства і стимулювання трудового колективу.
Рівень роздержавлення в Україні зумовлений потребою збереження за державою об'єктів медичного обслуговування, освіти, культури, утримання об'єктів фінансово-кредитної системи, музеїв, національних театрів, виставок, бібліотек тощо. Це досить велика частка суспільної власності, яка не може бути приватизована на сучасному етапі. Не можна також приватизувати майно органів державної влади та управління, правопорядку, державної безпеки, армії, золотий і валютний фонди, державні матеріальні резерви.
У приватну власність не передаватимуться унікальні природні об'єкти (ліси, парки, водойми) загальнонаціонального значення. Україна має зберегти єдину транспортну систему (залізничний, повітряний, водний транспорт). Тут поки що бажано мати одного господаря в особі держави.
Усе це свідчить про те, що рівень роздержавлення визначається такими положеннями: по-перше, необхідністю приведення форм господарювання у відповідність до характеру розвитку і структури продуктивних сил, що об'єктивно передбачає існування невеликих, середніх і великих господарств; по-друге, виокремленням загальнонародних потреб та інтересів, реалізація яких не може бути здійснена на іншому рівні, крім державного. До таких потреб належать: безпека країни, охорона навколишнього середовища, розвиток пріоритетних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатного населення. Важливість цих потреб, їх загальнонародний характер робить реалізацію потреб на основі державної власності необхідною засадою суспільного життя. З розвитком цивілізованості суспільства перелік цих потреб та інтересів може змінюватися, тобто він не має сталого характеру; по-третє, господарюючі суб'єкти повинні мати усі права товаровиробників, розвивати ініціативу, творчість, підприємництво, сприяти зростанню обсягів виробництва потрібних суспільству товарів тощо.



загрузка...