загрузка...
 
1. "Ордоліберальна концепція" і політико-ідеологічна боротьба
Повернутись до змісту
Видатні австро-німецькі економісти, соціологи та юристи (Альфред Мюллер-Армак, Вільгельм Репке, Александр Рюстов, Вальтер Ойкен, Франц Бьом та інші) прагнули розробити концепцію "ринкової економіки", сполученої з державою, завдання якої були б чітко вираженими і водночас забезпечували б свободу підприємств, фірм і споживачів.
Вони прагнули розробити соціально-економічну концепцію, яка б грунтувалася на ідеї свободи та орієнтувалася на людину, яка діє самостійно та з відчуттям власної відповідальності. Творчі здібності такої людини мають вільно розгорнутися у рамках права й порядку, що їх встановлює держава.
Духовним центром цих ідей став університет у місті Фрайбург (де і виникла т. зв. "фрайбурзька школа"), а самі члени "фрайбурзької групи" називали себе "ордолібералами" (за назвою однієї з їхніх публікацій).
Сама концепція "соціальної ринкової економіки" базувалась не лише на ліберальному ідейному доробку "фрайбурзької школи", а й багато в чому виходила з засад християнського соціального вчення. Духовні отці "соціальної ринкової економіки" в економічному житті головне значення надавали чітко визначеним завданням держави та переважно особистій заангажованості окремого громадянина. Вони відхиляли широке втручання держави в господарську діяльність, спираючись на досягнення економічної науки, а також на етичні міркування. Упродовж тридцятих та сорокових років XX ст. з усією очевидністю виявилось, що система управління економікою, що її практикували націонал-соціалісти та комуністи, не лише грубо зневажала особисту свободу людини в її рішеннях. та діях, а й однозначно поступалась ринковій економіці, що ґрунтувалась на засадах конкурентної боротьби. Водночас "ордоліберали" висловлювали й критичне ставлення до безладної та свавільної діяльності ринку. На відміну від деяких класиків політичної економії вони значно більшою мірою вважали за необхідне існування ефективних законодавчих рамочних умов та обмеженого державного втручання - особливо це важливо для забезпечення соціальної збалансованості. В такий спосіб виникла концепція "політичного врегулювання",* яка сполучала особисту свободу, економічну ефективність та соціальну заанганжованість. Подібний підхід становив, таким чином, концепцію, яка заперечувала як "державний дирижизм" (спробу регламентації державою економіки країни), так і зловживання економічною владою. "Ордоліберали" відхиляли обидві крайні позиції - "традиційного лібералізму" з його грою "розмаїтих сил" та про державу в ролі "нічного сторожу". Не поділяли вони і соціалістичну концепцію "всесильної держави", яка обмежує свободу громадян.
В основному нова концепція соціально-економічного устрою, запропонована "ордолібералами", спиралась на три підпори: по-перше, здатне функціонувати регулювання конкуренції, необхідної для динамічного розвитку господарства, по-друге, регулювання національної валюти, потрібне для забезпечення стабільності вартості грошей, а також, по-третє, соціальне регулювання, що гарантує безпеку, збалансованість та соціальну справедливість. Якщо в майбутньому треба буде надавати сприяння інноваційній діяльності та динамізму, якщо необхідно запобігти непередбачуваній концентрації влади на ринках, то мова може йти лише про один засіб забезпечення такого порядку: про конкурентну боротьбу. Однак саме для того, щоб конкурентна боротьба отримала можливість повною мірою досягти свого позитивного економічного та соціального впливу, її необхідно постійно захищати за допомогою відповідного правопорядку. В такому захисті конкуренції і полягало вирішальне завдання держави. Валютне регулювання, що ґрунтується на стабільності вартості грошей, повинне було врахувати досвід гіперінфляції в Німеччині 1923 -1924 років. З цієї причини треба було створити незалежний центральний банк, якому в законодавчому порядку слід було доручити виконання наступного завдання: надавати та обстоювати пріоритетне значення забезпеченню стабільності вартості грошей. Майбутнє соціальне регулювання повинне було піклуватись про соціальну збалансованість та сприяти досягненню більшої соціальної справедливості. Воно мало забезпечити гідне людини існування тим громадянам, які не мали можливості домогтися у господарській діяльності й через це -у конкурентній боротьбі - найкращих досягнень. Регулювання конкурентної боротьби, валютне регулювання та соціальне регулювання з самого початку розумілися як єдність. Така "взаємна залежність регулювань" (Вальтер Ойкен) вимагала не лише постійно тримати у колі зору їхню функцію суспільної інтеграції, а й зважати на принцип сумісності з ринковими правилами усіх дій держави.
Вже в перші дні після проведення валютно-грошової реформи (1948 р.) стрілки розвитку західнонімецького господарства було переведено у напрямку "соціальної ринкової економіки". На місце примусового господарювання, яке вдавалось до раціонування та регламентацій і практично лише управляло дефіцитом, тепер прийшли ринки, що на них ціни визначались пропозицією та попитом, а орієнтація при ухваленні виробничих рішень виходила з сучасного стану ринку. Втручання держави тепер передбачалось лише там, де це обов'язково зумовлювалось вищими соціальними або економічними вимогами. Як споживачі, так і виробники дуже швидко збагнули, що тепер все знов залежить від їхніх рішень та досягнень. Особистий успіх та національний успіх у масштабі народного господарства вже більше не залежали від державних розпоряджень чи ордерів на отримання раціонованих товарів, а переважною мірою залежали вже тільки від власної ініціативи та особистої активності. Це створило можливість не лише досягнення певного добробуту та соціальної безпеки, а й піднесення їх на суттєво вищий рівень. Людвиг Ерхард звільнив економіку та суспільство від надмірної зарегламентованості й при цьому продемонстрував усім переваги ринкової економіки. Завдяки цьому він допоміг утвердженню "соціальної ринкової економіки".
В новій економічній політиці Соціал-демократична партія Німеччини побачила підтвердження своїх побоювань щодо перемоги "жаги прибутків" над соціальною відповідальністю. Вона у категорічній формі висунула вимогу відставки Людвига Ерхарда. Перехід від примусу та раціонування до вільного економічного устрою насправді зробив друге півріччя 1948 року "одним з найдраматичніших періодів в історії німецької економіки" (Людвиг Ерхард). Виникла велика загроза того, що під час цього випробування на міцність нова система втратить підтримку. Після того, як було відпущено ціни, попит спочатку перевищив пропозицію товарів поточного виробництва або із складських запасів, що мало наслідком значне зростання цін. Політичні противники Ерхарда використали це як привід для того, щоб активізувати боротьбу проти нього та його моделі ринкової економіки. До цього слід додати складну і визначальну проблему безробіття. Для великої кількості демобілізованих солдатів, що намагалися знов знайти робочі місця, для більш як восьми мільйонів біженців та вигнанців, а також для військовополонених, що повертались додому, наявних потужностей не вистачало. Однак Ерхард зрозумів, що безробіття, рівень якого в Німеччині упродовж короткого часу суттєво зріс, становить не проблему кон'юктури, а структурну проблему. З великою мужністю та енергією, він відкинув пропозицію окупаційної влади: віддати перевагу повній зайнятості перед збереженням стабільності вартості грошей та започаткування фінансованих державою програм.
Ерхард звернувся до інших засобів. Після того, як було відпущено більшість цін, він скасував рішення про заморожування заробітної платні і в такий спосіб відкрив перед працюючими можливість самим вільно визначати свою заробітню платню в результаті переговорів з працедавцями. Тарифна автономія як одна з підпор нового соціально-економічного устрою перетворилась на реальність. Після цього Банк німецьких земель також з помітним успіхом почав застосовувати свої інструменти, призначені для боротьби з інфляцією. Було зроблено перші кроки в напрямку ефективної податкової реформи. Тут було поставлено наступну мету: шляхом значного й постійного зниження прибуткового податку для всіх категорій одержувачів прибутків та для підприємств і фірм створити кращі умови для підприємницьких інвестицій, споживання та приватного заощадження коштів. Підприємствам та фірмам знов стало вигідним виробляти продукцію та здійснювати інвестиції. Завдяки цьому надмірний попит незабаром скоротився, а високий рівень цін зменшився. Спочатку це призвело до відчутного зростання продуктивності праці на підприємствах завдяки раціоналізації, а також вивільнення робочої сили. Однак вже скоро працедавці почали брати на роботу більшу кількість людей, і безробіття стало помітно скорочуватись.


загрузка...