Ми коротко ознайомилися з суттю соціально-економічного устрою, який набув скороченої назви "соціальна економіка". Були розглянуті конкретні моделі "соціальних економік" в різних регіонах світу і наведено конкретний досвід успішної побудови названої системи в Німеччині, яка продемонструвала всьому світові взірець "економічного дива".
Чи означає це, що нам потрібно в усьому наслідувати досвід країн, які вже утворили свої "соціальні ринкові економіки"? Зовсім ні. СРЕ в різних країнах світу дуже істотно відрізняються одна від одної. Універсальними до певної міри є головні елементи конструкції, а все інше визначається соціальними, економічними, національними, історичними, природними, психологічними і безліччю інших особливостей кожної з країн. Повністю поділяючи тезу про необхідність і доцільність запозичення світового досвіду в цілому і окремих країн зокрема, слід зазначити, що Україні не підходить ані "американська", ані "німецька" чи "південнокорейська" моделі.
А що ж нам підходить? Одна і єдино можлива - наша, "українська" модель.
Україна початку нового століття й тисячоліття має свої . цілком конкретні і неповторні проблеми, вона має свою історію, її народ має свою ментальність, звички й риси національного характеру, свою психологію і свої устремління. Маючи свої, цілком конкретні і неповторні реалії, умови і проблеми, ми - народ України, - маємо торувати наш шлях у майбуття цілком конкретно: це наш - український шлях !!!
Водночас, вкрай нерозумно було б не скористатися досвідом найбільш успішних і цивілізованих країн світу, не оволодіти досягненнями загальнолюдської цивілізації і не адаптувати ці здобутки на благо народу.
Поставивши мету побудови "соціально-орієнтованої економіки" на зразок найпередовіших країн світу, ми маємо тверезо оцінити свій реальний соціально-економічний стан, зважити усі ті помилки й злочини, які ми скоїли в роки нашої "славнозвісної перебудови" і накреслити конкретні завдання за пріоритетністю розв'язання соціально-економічних цілей.
Констатуючи реальний стан речей в Україні після "реформацій" і "трансформацій" перебудовчого періоду, треба визнати, що їхнім наслідком стала нечувана за своїми масштабами системна криза - економічна, соціальна, ідеологічна, моральна, психологічна. Переважна більшість громадян України - це жертви соціально-економічних експериментів "перехідного періоду" - від командно-адміністративної до т. зв. "ринкової економіки". Результатом згадуваних експериментів, а головне - наслідком помилок - злочинів, скоєних нашими "реформаторами", стали нечувані злидні, горе й лихо, якого зазнала переважна більшість населення країни.
XXI століття Україна зустріла усе ще в кризовому стані. Український народ відноситься до однієї з найбідніших європейських націй. Рівень погодинної оплати праці в Україні (0,65 євро) значно нижчий порівняно з країнами ЄС (14-22 євро). Нарахована заробітна плата майже двох третин працівників, зайнятих в економіці не перевищувала прожиткового мінімуму (365 грн.). У 2002 р. понад 80 % "домогосподарств" здійснювало середньодушові місячні грошові витрати на суму меншу прожиткового мінімуму. Це є свідченням гострої проблеми "бідності" в Україні.
Споживання населенням продуктів харчування (м'ясопродуктів, молокопродуктів, рибопродуктів, яєць) в 1,6 - 2,6 рази менше раціональних норм. Це є свідченням гострої "продовольчої проблеми" в Україні.
За наявності перелічених проблем, в країні залишається значним розшарування населення за доходами. Співвідношення грошових витрат 10 відсотків найбільш та найменш забезпеченого населення у 2002 р. становило приблизно 12,5 разів. Ще більшим було розшарування населення за майновим станом. Це є свідченням гострої "соціальної проблеми".
Економічне провалля, політичні протистояння, духовне розчарування сформували атмосферу безвиході та апатії у більшості населення країни. Усе це - свідчення "системної кризи" в країні.
Цієї кризи можна позбутися лише глибокою системною "трансформацією". У справі побудови "соціально-оріентованої державно-регульованої ринкової економіки" першорядного значення набувають стратегічні цілі і завдання, а також пріоритетність їх розв'язання. Країна та її народ сплатили надзвичайно високу ціну за невірно обрані цілі та шляхи їх досягнення (славнозвісна "шокова терапія"). В основі стратегії національного розвитку мають лежати не міфічні гасла ("Ринок"! "Вільна ринкова економіка"!), з яких починалась наша "перебудова", а провідна соціально-економічна мета - піднесення народного добробуту. Якщо в центр усієї майбутньої соціально-економічної конструкції помістити Людину з її потребами, якість її життя, розвиток її особистості - тоді решта соціально-економічних, політичних та ідеологічних завдань розташується належним чином.
Видатний німецький реформатор Л. Ерхард свій головний твір назвав "Добробут для всіх"! Україна має здійснювати усю свою соціально-економічну реформацію під гаслом: "Справедливість, розвиток і добробут для всіх"! Це гасло цілком відповідає і український національної ідеї, яку можна окреслити як "велич України, добробут, духовність і демократія для громадян". Це і є "український шлях" модернізації і оновлення України через демократію, соціально справедливу, правову державу.
Конкретизуючи головну мету поступального руху України на перспективу (принаймі на першу чверть нового століття), треба позначити створення динамічної, самодостатньої, "соціально орієнтованої моделі суспільства", керованої соціально відповідальною державою. В основі діяльності такої держави має лежати реальна, а не формальна демократія, справедливий розподіл суспільного багатства на засадах економічної і політичної демократії.
Соціально орієнтоване і справедливе суспільство - це суспільство, яке базується на принципах економічної демократії. Це означає, що всі громадяне країни мають рівні права вільного доступу до загальнонаціональних ресурсів, мають право на підприємництво, на приватну власність і одержання доходів відповідно до результатів своєї діяльності. Необхідною і обов'язковою передумовою політичних перетворень в Україні, повинні бути соціально-економічні реформи, зокрема економічно ефективна і соціально відповідальна приватизація. Те, що сталося в Україні "перебудовчих часів", народ охрестив "приватизацією".
В проблемі "приватизації" перехрещуються корінні інтереси -політичні, соціальні, економічні, ідеологічні. Невірно вважати приватизацію суто економічним явищем. Значно більшою мірою - це політичний, соціальний та ідеологічний феномен. Наша "украінська приватизація" (приватизація "по-українські") носила відверто номенклатурний і кланово-олігархічний характер і була фактичним загарбанням державної власності невеликою купкою "спритників". Наслідки приватизації державного майна у період "перебудови" виявилися вкрай негативними. Вона не тільки одномоментно розшарувала суспільство на багатих і бідних, але різко загострила соціальну напругу в країні, спричинилася до актів громадянської непокори.
Проблема "приватизації" напряму пов'язана з проблемою т. зв. "середнього класу" в Україні. Досвід усіх, без винятку, успішних "соціальних економік" в різних країнах світу переконливо свідчать, що саме "середній клас" є найбільш продуктивною економічною силою в суспільстві (створює до 70-75 % ВНП), а також є найбільш впливовою політичною і соціальною силою. Нині соціально-економічне розшарування в Україні з його величезним перепадом між багатством незначної "верхівки" і бідністю переважної більшості населення при незначній частці "середнього класу" утворив загрозливу ситуацію політичного радикалізму і екстремизму в суспільстві. Звідси найпріоритетнішим завданням нашого суспільства є створення потужного "середнього класу" - 70-80 % економічно незалежних громадян, які водночас мають утворити найбільш впливову політичну і соціальну силу суспільства.
Одним з фундаментальних соціальних і політичних пріоритетів "соціальної економіки" як чинника консолідації громадянського суспільства, є спрямованість на створення "соціально відповідальної держави".
В "соціальній економіці", як відомо, держава безпосередньо не керує виробництвом і економікою, але використовуючи чисельні важелі і механізми (економічна і соціальна політика, податки, адміністративні заходи), реалізує функцію створення суспільного багатства, сприяє його нагромадженню, розподілу і перерозподілу.
Соціально відповідальна держава передбачає наявність у суспільстві рівності початкових можливостей - доступ до ресурсів, до кредитів та інвестицій, до освіти і медичної допомоги, мінімуму соціальної захищеності. Рівність початкових можливостей не заперечує особистих і соціальних відмінностей, змагальності і конкурентності, коли кожний отримує зарплату чи комерційний зиск відповідно з ефективністю своєї праці.
Соціально відповідальна держава має гарантувати людям мінімальний прожитковий мінімум і створити умови для їхньої соціальної активності. В "соціально орієнтованій економіці" держава створює умови для зайнятості та заробітку, але реалізація цих можливостей стає справою кожного громадянина. У такій державі кожний власник бачить гаранта своєї власності, а незахищені групи населення - гаранта певного прожиткового мінімуму і соціального забезпечення.
"Соціальна держава" відповідає за реалізацію відносин власності в країні, забезпечення соціальної стабільності і балансу інтересів. В класичному варіанті держава повинна гарантувати існування всіх форм власності - приватної, державної і колективної. Але пріоритетними в "соціальній економіці" є саме форми приватної власності - "дрібні" й "середні" бізнеси, які становлять основу громадянського суспільства. В цьому запорука надійної соціальної стабільності суспільства і забезпечення основних конституційних прав і свобод людини. "Соціальна держава" має не тільки забезпечити економічні й політичні свободи, рівноправність всіх форм власності, але водночас - нести відповідальність за підтримку найбідніших, соціально незахищених верств населення. В Україні проблема "бідності" - одна з найгостріших і найактуальніших. Національною прикметою "бідності" в Україні є те, що до цієї величезної "соціальної страти" потрапляють люди, які не тільки не працюють з тих чи інших причин і тому не можуть самі себе забезпечити, але й представники досить шанованих у суспільстві професій (вчителі, лікарі, науковці, певні категорії сфери послуг), які отримують заробітну плату настільки низьку й мізерну, що вона не може задовольнити навіть мінімальних потреб. Верховна Рада країни постійно піднімає (і часом приймає!) закони про мінімальний "прожитковий рівень", але цей рівень навіть для більшості працюючих лишається недосяжним.
Цілком зрозуміло, що рівень довіри до держави, свідома участь людей у реформах, соціальна активність населення визначаються, насамперед, матеріальними умовами його існування. Тільки створення реальних можливостей для існування, збалансування різнобічних інтересів всіх верств населення, дозволить забезпечити справжнє народовладдя, контрольованість усіх владних структур громадянами, вивільнить могутній потенціал народу і приведе до національного відродження України.
Національна стратегія побудови "соціально орієнтованої державно регульованої ринкової економіки" в процесі своєї реалізації передбачає принаймі два етапи, які пов'язані з реальним станом і наявними соціально-економічними проблемами і подальшим нашим соціально-економічним зростанням. На першому етапі, який умовно можна назвати "антикризовим", слід розв'язати найбільш нагальні проблеми, без чого неможливі якісні зрушення в нашому подальшому соціально-економічному прогресі.
Найважливішими проявами нашої національної системної кризи було карколомне падіння виробництва (промисловий і аграрний сектори) з подальшим хронічним недовантаженням і невикористанням усіх наявних ресурсів, падіння зайнятості з неминучими злиднями, голодом, безробіттям, невиплатами зарплати і зниженням частки оплати по праці.
Виходячи з того, що визначальним фактором добробуту в нинішніх умовах є зайнятість і можливість отримання пристойно оплачуваної роботи - це і є провідним напрямом і завданням національної стратегії на 1-му етапі.
Наявність і зайнятість ресурсів - найважливіший чинник соціально-економічного прогресу будь-якої країни. Національне багатство України включає величезні земельні ресурси її надр, які переважно ще чекають на свою розробку і використання. До промислового освоєння залучено від 40 до 75 % розвіданих запасів основних видів корисних копалин. В надрах України знаходиться лише розвіданих мінеральних ресурсів більш як на 7,5 млрд. трильонів доларів. На території України знаходиться близько 20 % світових покладів марганцевих руд і близько 15 % залізних руд. їх розвідані запаси становлять 33 трлн. тон.
З точки зору забезпечення своїх потреб в основних видах сировини і енергоносіїв Україна є цілком самодостатньою. Наше стратегічне завдання - раціональне використання землі і природних ресурсів.
Серед усіх національних ресурсів працездатне населення є найважливішим, а тому, якщо й надалі значна його частка буде невикористаною, на економічному відродженні і подальшому соціально-економічному прогресі країни можна ставити хрест. Звідси, провідним напрямком стратегії в "соціальній економіці" слід вважати тісно поєднані між собою ''політику зайнятості" і "політику доходів". Під цим кутом зору, як визначальними чинниками, слід розглядати й решту нагальних проблем (приміром розв'язання завдань зовнішньоекономічної стратегії "відкритості" і "закритості", "протекціонізму" і "конкурентоздатності", проблему пріоритетів експортно-імпортної політики, тощо).
Упродовж тривалого часу численні наші негаразди були пов'язані з бездарною державною "політикою доходів", краще сказати, з її відсутністю. В країні й досі відсутня цивілізована система захисту інтересів різних верств населення, що пов'язано з "нецивілізованістю" (нерозвиненістю) відносин нормального громадянського суспільства. Ми усе ще не бажаємо жити за Законами, і навіть маючи непогані закони, продовжуємо жити за "поняттями". В нормальних країнах "соціально орієнтованих економік" розподіл доходів відбувається на основі "факторів виробництва", механізмом чого є взаємодія трьох провідних сил суспільства - найманої праці (яка представлена профспілками), роботодавців (в особі їхніх "асоціацій") та держави (з її численними урядовими організаціями). Формально усі ці установи та заклади вже існують, але ефективної цивілізованої системи взаємин між названими силами усе ще нема.
Великою перепоною на шляху побудови "соціально орієнтованої економіки" є невиправдано низька оплата праці, а також падіння частки доходів по праці у ВВП. Під час нашої "реформації" відбулося "нецивілізоване зрушення" в розподілі доходів між найманою працею і "новими підприємцями" на користь останніх. Сталося це не внаслідок сплеску "підприємницьких талантів", а виключно за рахунок елементарного грабіжництва, обдурювання, спекуляцій різного роду, казнокрадства, корупції та злочинних привілеїв. Власники т. зв. "приватизованої власності" отримують невиправдано великий кусень "національного караваю". Тому найпріоритетнішим напрямом розбудови "соціальної економіки" в Україні має бути послідовна "соціальна політика" з усіма її складовими, зокрема "політикою зайнятості" і "політикою доходів".
До першочергових завдань України на першому етапі, який був позначений як "антикризовий", слід віднести відродження її загального економічного потенціалу, забезпечення ефективної реіндустріалізації країни на новій технологічній основі. Україна традиційно була і лишатиметься у найближчій перспективі індустріально-аграрною країною. Тому розв'язання земельної, а в широкому плані аграрної проблеми, в Україні є завданням не просто продовольчого забезпечення, але має численні аспекти - економічні, соціальні, політичні і навіть національної самоідентифікації.
За складністю свого розв'язання аграрна проблема (і земельна зокрема) - чи не найвагоміша у низці завдань побудови "соціально орієнтованої економіки". І на селі, і в містах, які нерозривно пов'язані із селами, необхідно розв'язати народну ініціативу, пробудити стимули до праці, до господарчої самодіяльності. Стратегічною метою є створення високомотиваційного середовища для національного товаровиробника, стимулювання і надання імпульсів реальному сектору економіки. Упродовж тривалого часу проблемою проблем нашого "лежачого виробництва" була і є проблема "інвестування", що дозволяє розв'язати і проблему "робочих місць". Для України, в силу її специфіки, проблема "малого" й "середнього бізнесу" найактуальніша. За деякими оцінками, питома вага малого бізнесу у ВВП України повинна становити не менш як 50 %. В містах і селах повинно бути не менш як 2,5 - 3 млн. малих підприємств, а сукупна частка "малого" й "середнього бізнесу" має становити принаймі 75 % ВВП (як у провідних країнах світу). Національний товаровиробник як основна і найбільш впливова економічна і політична сила суспільства (за умови його економічної ініціативи і господарчої самодіяльності) - це і є головна соціальна база "соціальнооріентованої економіки".
Якщо стратегічною метою вважати добробут населення у поєднанні із способами розподілу, то рівень реального ВВП на душу населення є надійним показником національного соціально-економічного розвитку. Виробляючи перспективне бачення соціально-економічного розвитку, треба брати до уваги, цивілізаційні зрушення. Людство неминуче перейде від кількісного до якісного розвитку. В недалекому майбутньому взірцем стануть не країни шаленого "масового споживання", а "якість людського життя" і "якість людського розвитку". Вже сьогодні численні міжнародні організації обраховують "індекси людського розвитку" (які є дуже багатогранними показниками). Освіта, медицина, наука, культура, духовність стануть найвищими цінностями людської цивілізації. Перед країнами світу постало завдання всебічного розвитку людини, родини, колективів і громад, всього суспільства в цілому.
Україна - одна з нечислених країн світу, яка має абсолютно усе необхідне, щоб стати світовим лідером за показниками "людського розвитку" на принципово новій, але власній ментально-інтелектуальній основі.
Побудова розвиненої "соціально орієнтованої економіки" в Україні може відбутися лише на основі нової Національної стратегії подальшого соціально-економічного розвитку і прогресу. Це найвища і найвідповідальніша мета.
Розробляючи принципово нову Національну стратегію, треба відмовитися від традиційного екстенсивного індустріального розвитку, "наздоганяючої філософії" і розпочати структурні зрушення в напрямі ефективних інтелектуально-інформаційних технологій. Нині економічне зростання у нас оцінюється лише з точки зору кількості створених матеріальних цінностей і отриманих доходів. Такий методологічний підхід в принципі неприйнятний для нової ери і реалій XXI століття.
Якщо ми хочемо створити конкурентноспроможну, експортно орієнтовану економіку XXI століття, нам доведеться відмовитися від інерційного традиційного промислово-аграрного розвитку. Нова стратегія розвитку має забезпечити якісну технологічну модернізацію усіх внутрішніх виробничо-економічних структур на інформаційно-інтелектуальній основі, що і забезпечить їхню міжнародну конкурентоспроможність.
Перехід до "технотронно-інформаційної", "інтелектуально-інформаційної" ери принципово трансформує і зміст основних економічних категорій - власність, вартість, ціна, прибуток, капітал. Якщо основоположною метою соціально-економічного прогресу визнати добробут людини і якість її життя в нормальному, гідному людини, середовищі, - тоді принципово по-новому звучатимуть традиційні категорії і цінності, кількість і якість природних ресурсів, фізичний і духовний потенціал людей. В міру розвитку "інтелектуальної ери" вирішального значення набуватиме не натурально-фізична, а інтелектуальна власність. Відбудеться і певна зміна природи прибутків: вони модифікуються в інтелектуальні здобутки суспільства. Принципово по-новому доведеться обраховувати і вартісно-ціннісні соціально-економічні показники: доведеться взяти до уваги необхідність охорони і відновлення природних ресурсів, збереження екологічної рівноваги, і фактор підвищення "якості проживання" як визначальні фактори соціально-економічного розвитку.
Методологія системного, цілісного погляду на розвиток "соціуму" має брати до уваги культурні цінності і надбання нації, її "людський і соціальний капітал", освітній рівень, стан природних ресурсів та екологічну безпеку. Чи не найважливішим показником розвитку людини як соціально-біологічної істоти вважають стан іі здоров'я. Здоров'я, за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВОЗ) - це стан найбільшого фізичного, духовного та соціального благополуччя. Можливості людини визначаються, насамперед, станом її здоров'я. Формування ефективної системи охорони здоров'я - провідний пріоритет національної соціально-економічної політики. Водночас здоров'я нації - це дуже важливий елемент "національного багатства". Тому обраховуючи показники національного багатства (ВВП, ВНП, НД та інші) в кожному аналітичному дослідженні треба брати до уваги оцінку реальних результатів і досягнень країни, дійсних прибутків і здобутків нації. Тоді з'ясується, що країни, навіть бідніші у суто економічному плані, можуть бути багатшими в плані культурних надбань і цінностей - освіті, мистецтвах, духовності, здоров'я, національних традицій, громадянської свідомості. Такий підхід з необхідністю потребуватиме нового розуміння підприємництва, економічної активності населення і прибутку. В синтетичний показник "добробуту людини і нації" увійде зростання внутрішнього духовного багатства людини, охорона природних ресурсів і середовища, турбота про здоров'я людини і захист всіх форм рослинного й тваринного життя.
Побудова "соціально орієнтованої економіки" нової технотронно-інтелектуальної ери потребує вивчення нових закономірностей соціально-економічного розвитку. Упродовж другої половини XX століття простежувалася стала закономірність зменшення кількості сировини та витрат енергії на одиницю продукції (приблизно 1 % на рік). На зміну технологіям, що потребували великої кількості сировини та енергії, почали приходити інформаційно-інтелектуальні технології з відповідними стратегіями подальшого розвитку. Як продукт економіки "інформаційні технології" стали важливішими від мільонів тонн виплавленої сталі, видобутого вугілля, і навіть вироблених автомобілів. Могутність і розвиненість сучасних країн починає визначатися кількістю проданих або задіяних патентів, ліцензій, технологій, тобто обчислюється кількістю і якістю продукту національного розуму.
Закономірною тенденцією початку XXI століття стало наближення вартості інтелектуального продукту до вартості товарної маси в сукупному обсязі виробленого продукту. В деяких прогресивних галузях витрати по статті "дослідження і розробки", тобто пов'язані з інформаційно-інтелектуальною діяльністю, вже сьогодні сягають трьох чвертей доданої вартості продукції цих галузей. Прикладом можуть бути комп'ютерні програми, останні моделі авіаційно-космічної техніки, деякі види найновіших ліків.
Отже, критеріями "соціальної орієнтованості" і "соціально-економічної розвиненості" у XXI столітті стануть соціально-економічні показники й чинники, які суттєво відрізняються від традиційних і усталених показників XX століття. Так само як поняття "коефіцієнт розумового розвитку" (КРР) зазнало корекції у більш широкому понятті "індекс людського розвитку" (ІЛР), так само категорії "людського капіталу" і "гуманітарного капіталу" доповнюються розумінням "інтелектуального капіталу" чи "соціального капіталу нації".
Під "інтелектуальним капіталом" розуміють суму знань, досвід, освіту і професійну підготовку всіх працівників кампанії, плюс інформація та інтелектуальна власність, плюс комп'ютерна мережа, яка миттєво передає інформацію всім працівникам організації, - тобто усе те, що дозволяє створювати нову вартість і забезпечує високу конкурентоздатність. "Інтелектуальний капітал" різко підвищує конкурентні позиції тих, хто його має: він дозволяє заощадити техніку, гроші, товари й матеріали, підвищує життєздатність підприємства.
Стосовно "соціально орієнтованої економіки" в цілому йдеться про "соціальний капітал нації", під чим розуміють кадрово-ціннісний потенціал нації, тобто освітній і кваліфікаційний рівень людей в країні, наявність творчих і підприємницьких талантів, культурний рівень нації, її інституціональні надбання, а, найголовніше те, що можна назвати "духом нації" в цілому.
Поєднання всього вищезазначеного дає певне уявлення про складність завдань щодо побудови "соціально орієнтованої і державно регульованої економіки" в Україні XXI століття.