Сім'я — одна з найдавніших форм спільності людей. Вона виникла значно раніше від класів, націй, держави ще в надрах первіснообщинної формації. У Київській Русі існували великі родини, в яких були діди, батьки і кілька одружених дітей зі своїми дітьми. Середньостатистична сім'я часів Київської Русі становила близько шести осіб. Ось як описує сімейні стосунки літописець: «Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а назавтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть. А древляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі і в'ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало у них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони».
Багатий матеріал про весільну обрядовість подає Густинський літопис. Автор описує вірування давніх слов'ян, у тому числі розповідає про богів шлюбу і роду, яким вклонялися наші предки, приносячи жертви, щоб шлюб був добрий. Таким божеством був Ладо: «Бог пекельний, сего вірили быти богомъ женитвы, веселія, утішенія і всякого благополучія, якоже Еллины Бахуса; сему жертвы приношаху хотящіи женитися, дабы его помощію брак добрый и любовный быль».
Деякі дослідники (Яків Головацький, Олександр Знойко та ін.) вважають Ладу жіночим божеством гармонії в природі і в любові, матір'ю-годувальницею. Лада була матір'ю близнят Лелі (Дани), що втілювала воду, і Полеля, що втілював світло (вогонь). Тобто, це була Богиня-мати, яка народила першопочатки, першопричини світобудови.
Мовознавці стверджують, що ім'я Лади в інших народів могло звучати як Рада, оскільки у давнину була поширена вимова Р замість Л (І. Підоплічко). Справді, в індоіранських мовах, коли всі слова були односкладові, Ра-Да означало «Сонце-Вода». Ідентичні за значенням цій Богині індійська Бгавані, Фрігійська Кібела, давньогрецька Афро-діта, римська Венера.
Згадки про Ладу (Ладо) збереглися до наших днів у піснях, веснянках. Так називають подружжя, кохану або коханого (звертання Ярославни у «Слові о полку Ігоревім»).
Чоловіче божество Ладо («Дід-Ладо») уособлювало вірогідно культ предка.
Здавна в Україні існували різні форми шлюбу:
1) викрадення дівчат;
2) шлюб-купівля;
3) договірне весілля;
4) матріархальний шлюб (сватання дівчини до хлопця) ;
5) сватання через сваху,
6) звільнення шляхом шлюбу від смертної кари.
Опис викрадення дівчини подає французький мандрівник XVII ст. Г. де Боплан у книзі «Опис України», виданій у Франції (1650). Під час танцю хлопець міг викрасти дівчину навіть з багатої родини: «Хоч хлібороби вважаються кріпаками, одначе здавна користуються правом і свободою викрадати під час танка шляхетних дівиць, навіть дочок свого поміщика. Але при цьому моторність і спритність необхідні: викрадач неодмінно повинен вислизнути із здобиччю в сусідній лісочок і переховуватися там не менше 24 годин. Тільки тоді прощають сміливця; інакше пропала його головонька. Якщо викрадена дівчина побажає вийти
за нього заміж, він зобов'язаний під страхом смертної кари одружитися з нею; якщо ж ні,— викрадач вільний від покарання».
Цікавим звичаєм є сватання дівчини до хлопця: відмовляти дівчині («дати їй гарбуза») вважалося гріхом, адже застосовувався цей звичай тоді, коли хлопець обманув дівчину. Ця форма шлюбу була рятівною для дівчини.
Звільнення від страти шляхом шлюбу — це народна українська традиція. У писемних правових статутах її не було, тобто, це був неписаний закон. Рятувати від страти могла дівчина або вдова, якщо мали стратити хлопця, а також хлопець, якщо засудженою була дівчина. При цьому шлюб дозволявся лише тоді, коли була взаємна згода. Зберігся такий переказ, записаний на Слобожанщині: юрбі, яка супроводила козака на місце страти, «назустріч вийшла дівчина під білим покривалом. Вона підійшла до засудженого і прилюдно заявила, що хотіла б вийти за нього заміж. Юрба пристає і чекає на відповідь засудженого. Козак зажадав, аби дівчина піднесла покривало. Коли вона піднесла, козак подивився і сказав: «Як мати таку дзюбу вести до шлюбу, ліпше на шибениці дать дубу!» — і зажадав, щоби його швидше вішали».
Шлюбний вік у XIX ст. для парубків становив 18—25 років, для дівчат 16—23 роки, але траплялося, що дівчата виходили заміж і в 14—15 років. Існував звичай спочатку віддавати заміж старших дочок, потім молодших. Якщо молодша виходила заміж раніше, це вважалося ганьбою для старшої дочки. Так само за старшинством одружували і синів. Найкращим часом для весіль вважалася осінь: з 15 серпня до 14 листопада, а також від 6 січня
до посту у березні. За стародавніми звичаями слов'ян весна була найкращим часом для шлюбу, часом, коли пробуджується природа, народжується рік. За законами народної
етики починати весілля серед тижня — непристойно, тому найчастіше їх проводять у вихідні або на свята, Весільний обряд — це справжня народна драма, яка потребує окремої розмови.