загрузка...
 
5. Світове значення античної культури. "грецьке диво"
Повернутись до змісту
Досягнення античної культури, зокрема грецької, не перестають дивувати світ. Афінська держава, вільні громадяни якої становили близько 200 тис. осіб, лише за V ст. до н.е. дало людству таких "вічних супутників" його культури, як Сократ, Платон і Арістотель, Есхіл, Софокл, Еврипід і Арістофан, Фідій і Фукідід, Перікл і Геродот. Дослідники пояснюють "грецьке диво" то розповсюдженням заліза, то національним характером, то соціальними умовами, то демократичним ладом. Національний характер стародавніх греків проникнутий агональним (полемічним, змага-льницьким) духом, зокрема бажанням слави. Цей дух пронизував усі сторони життя: політику, спорт, мистецтво, економічні стосунки. У давніх греків змагалися навіть боги. Культ слави, невгамовне бажання зберегти своє ім'я в пам'яті потомків (навіть як Герострат) були для грека вищим, духовним способом життя, непідвладним закону смерті. Духовні, моральні й інтелектуальні інтереси переважали над матеріальними. Це засвідчує виникнення філософії — теоретичного знання, якому греки віддавали багато часу і сил. Вони цінували істину заради істини, знання заради знання, а не задля практичної користі. Час показав, що саме безкорислива любов до істини і тяжіння до мудрості становить одну з психологічних передумов фундаментальних відкриттів і творчих досягнень взагалі. Перехід від емпіричних уявлень до понятійно-доказового знання знаменував відкриття науки як нового виду інтелектуальної активності.
Дух змагання і прагнення слави, що вимагали великого напруження духовних сил, сприяли досягненню численних значних результатів у різних галузях життя й культури греків. Проте це і заважало їм об'єднатися, створити міцну державу. На відміну від давніх римлян, давні греки — народ громадянської общини, а не державний. Вони так і не об'єдналися у федерацію чи конфедерацію, і дивує те, як цей талановитий народ винищував сам себе на ґрунті суперництва партій та громад — полісів. На думку істориків, Елладу знищила "любов до незгоди".
Дух суперництва, однак, породив "змагання в мові" — діалектику. Це становить оригінальний продукт грецької національної культури. Фундаментом тези про те, що "в суперечці народжується істина", була висока оцінка греками свободи як найвищого дару і впевненість у тому, що вільна людина може сама домогтися можливого щастя власними зусиллями. Свобода виділяла греків з-поміж інших людей. Зовнішнім виразом внутрішньої свободи греків стала їх демократія, хоча вона також могла, як зазначав Платон, призводити до тиранії.
Однак антична демократія як політичий устрій греків — унікальне явище у стародавньому світі. Повіривши у свободу як вищу цінність, греки обрали соціально-політичний устрій, назвавши його демократією. На такому шляху розвитку вони досягли успіхів у різних сферах життя і діяльності, яких немає ніде в історії. Демократична парадигма греків надихала людей у періоди Відродження і західноєвропейських буржуазних революцій. Вона й донині вселяє надію в людські можливості.
Генетичною передумовою надзвичайної обдарованості давніх греків, зокрема афінян, вчені вважають той факт, що в них були надзвичайно розвинуте логічне мислення — властивість лівої півкулі мозку та образно-художнє — правої. Платон слугує прототипом грецького генія. В його творчості поєднуються риси поета і мислителя, мрійники і політика. Проте в такій "універсальній обдарованості" греків дослідники вбачають джерело не лише успіхів, а й поразок і нещасть. Наприклад, спортивні ігри греків переважно мали на меті здобуття слави, а не утилітарно-військові цілі. Римляни, які створили могутню армію і завоювали півсвіту, вважали негідним воїна та громадянина заняття спортом чи атлетичні змагання. Якщо для грека "споглядання", філософські роздуми во ім'я істини і знання як такого без корисливої мети були найкращою формою життя, то для римлянина це вважалося втратою часу. Сократ, закинувши господарство, шукав істину як етичну цінність, а Катон Старший старанно займався господарством, хвалив селянську працю, хоча був відомим державним діячем. Тому саме римляни мали успіхи в політиці й юриспруденції. Можна стверджувати, що греки були певною мірою абстрактними мрійниками і теоретиками, а римляни — строгими реалістами і прагматиками. Вони не зраджували себе навіть тоді, коли зверталися до грецької філософії, запозичуючи переважно лише її практичну частину — вчення про мораль і державу, тобто те, що відповідало національному вподобанню і до сприйняття чого вони були підготовлені власною історією. Отже, греки, переважаючи римлян в одному напрямі, уступали їм в іншому. Елліни, які дали світові великих філософів і вчених, поетів і митців, були на диво висо-кообдарованим народом. Та це не забезпечило їм жодних переваг в історичній долі. Навпаки, римляни, котрі здавалися менш обдарованими інтелектуально, підкорили еллінів, довівши своєрідну перевагу здорового глузду, орієнтованого на практику, над теоретичним розумом. Та. це перевага у зовнішньому суспільно-політичному житті, а не у внутрішній сфері, тобто у власне культурній галузі.
Якщо стародавні греки не зуміли відповісти на виклик історії, подолавши свій партикуляризм, полісну систему, і тому врешті-решт потерпіли поразку, то римляни — народ державний, імперський. Завоювавши все Середземномор'я і створивши на основі нещадної експлуатації провінцій своєрідне суспільство масового споживання, римляни стали народом-паразитом, який вимагав "хліба і видовищ". Саме тому деградовані й розбещені в гедонізмі римляни не могли вистояти перед натиском "варварів" — германських племен.
Історія культури античного світу переконує в істинності слів Геракліта про те, що характер народу визначає його долю. У цьому полягає повчальний урок для всього світу, поданий народами античності.


загрузка...