Культура Галицько-Волинської Русі — одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Одним з перших звернувся до її дослідження Д.Зубрицький, який у 1852—1855 pp. опублікував наукову розвідку "История древняго Галичско-руського княжества" у 3 частинах. У Львові 1863 р. була видана праця І.Ша-раневича "Історія Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453". Дослідник провів ґрунтовні археологічні розкопки у Галичі, велику увагу приділив вивченню топоніміки західноукраїнських земель, глибоко проаналізував Галицько-Волин-ський літопис. Багато архівних пам'яток, грамот часів Галицько-Волинської Русі описав учений-джерелознавець А.Петрушевич. Глибоким знавцем західноукраїнського іконопису цієї доби був І.Свєнціцький. Він започаткував колекцію Національного музею у Львові, патроном якого став митрополит А.Шептицький. Ґрунтовні дослідження культури Галицько-Волинської Русі належать М.Грушевському, М.Возняку, І.Крин'якевичу, Б.Грекову, В.Пічеті, В.Пашуто, Я.Кісю, Я.Ісаєвичу. Про стійкий інтерес до цієї теми свідчать і численні публікації, що з'явилися останніми роками у вигляді монографічних досліджень і статей у журналах "Пам'ятки України", "Українська культура", "Дзвін".
Розглянемо основні риси культурного феномену, який пов'язаний з добою існування Галицько-Волинської Русі.
Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою. Образ "багатого Волиня — красного Галича" зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах. Наприкінці .XIV ст. митрополит Кипріян так описує землю Волинську: "Тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волинская, всяким оби-лієм і славою преимуща, аще ньші по многих ратехъ и не такова".
Вже в VI — VII ст. на широких просторах між ріками Горинем і Вепром утворилося об'єднання слов'янських племен на чолі з дулібами. В ньо>гу вбачають один із виявів початкового етапу фор>гування державності у східних слов'ян. Однак про подальший розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті збереглося небагато відомостей. Не пізніше ніж у X ст. на більшу частину цих земель поширився вплив Київської Русі, а з 981 р. Червенські міста та Перемишльська земля остаточно увійшли до складу Київської держави. В середині XII ст. у Волинському князівстві покладено початок місцевій династії. її родоначальником став онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич. Галицькому князівству довелося обстоювати своє право на існування у кривавих війнах з половцями, Польщею, Угорщиною. Найвищого розквіту воно досягло при сині Володимира Ярославові Осмомислі, батькові оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни.
Після смерті Ярослава Осмомисла Галицьке князівство 1199 р. перейшло у володіння волинського князя Романа Мстиславича, внаслідок чого утворилося Галицько-Волинське князівство. Землі, підвладні великому князю Роману, простяглися від Дніпра до Сяну, від рубежів Литви до нижнього Подунав'я.
Смерть Романа стала початком тривалої смути. Галицько-Волин-ське князівство розпалося на дрібні володіння, загострилися боярські усобиці. У внутрішні суперечки боярства з князями почали втягуватися польські й угорські феодали. Лише після того, як опір бояр було зламано, Данило Романович 123? р. остаточно укріпився у Галичі, а в 1239—1240 pp., напередодні нашестя Батия — й у Києві.
Після смерті Данила Галицького (1264) його сини значно розширили свої володіння, приєднавши до них на певний час Люблінську землю і частину Закарпаття. Проте постійне протистояння Золотій Орді, суперечки між боярством і князями поступово знесилювали державу, чим скористалися сильніші сусіди. У другій половині XIV ст. галицькі землі захопила Польща, яка остаточно закріпилася тут 1387 p., а волинські бояри визнали владу литовського князя Любарта Гедиминовича.
Галицько-Волинська Русь — край переважно землеробський, більшість її населення займалася сільським господарством. Водночас важливою галуззю було й солеваріння. З Галицько-Волинсь-кої Русі вивозили також хліб, віск, хутра, деякі ремісничі вироби.
Галицько-Волинська Русь стала важливим центром міжнародної торгівлі. Через Галич, Володимир-Волинський, Перемишль проходили торгові шляхи на землі Київської Русі, а також до найбільших міст Сходу — Багдада, Самарканда і навіть Пекіна.
Князі заохочували і підтримували міжнародну торгівлю, розуміючи, що це сприятиме збагаченню їхніх земель. Роман Мстис-лавич, Данило Романович, Володимир Василькович дозволяли поселятися у своїх містах іноземцям. Зокрема, у Львові в другій половині XIII ст. існували колонії вірмен і німців, у Володимирі-Волинському, крім корінного населення, жили також "немци і сурозці, і новгородці, Ь жидове". Такі колонії були і в Луцьку, Галичі та інших містах, про що пише, зокрема, поет XVI ст. С.Ф.Кльонович:
Тут, залишивши вітчизну, навік оселились вірмени, Давній, уславлений рід вільних і чесних мужів, їхні священики тут, із пишним начинням церковним, Тут за обрядом своїм храм збудували вони.
Поет не випадково згадує про специфіку релігійного життя на Підкарпатті.
В історії Галицько-Волинської Русі у зв'язку з певними історичними обставинами релігійному питанню належала особлива роль, що позначилося на подальшому розвитку культури західноукраїнських земель.
Західноукраїнські землі, які межували з традиційно католицькими державами — Польщею, Чехією, Угорщиною, — мали тісні контакти з Західною церквою. У багатьох містах Галицько-Волинської Русі поряд з православними жили "латиняни", існували "лядські божниці" (католицькі храми).
Відомо, що католицькі місіонери проводили активну проповідницьку діяльність на східнослов'янських землях. Буллою від 1232 р. Папа Григорій IX затвердив кількох "єпископів без постійної кафедри" із ченців-домініканців, які повинні були вивчити можливість створення католицького єпископату на руських землях. Домініканці стали посередниками у тривалих і складних переговорах Папи з князем Данилом, що мали на меті створення коаліції європейських держав. За допомогою цього політичного маневру князь мав намір захистити свої землі від нападів Тевтонського ордену і створити загальнохристиянський союз проти татар.
У 1248 р. Данило перервав переговори з Папою, однак 1252 р. вони відновилися. У Дрогочині 1254 р. князь прийняв від папських послів королівську корону, про що Іпатіївський літопис повідомляє: "Опіза же приде, венец неся, обещаваяся, яко помощь имети ти от Папи. Одинако же не хотящу, и убеди его мати его, и Болеслав, и Семовит и бояре Лядские, рекуще дабы приял венец, а мі есьмы на помощь противу поганым. Он же венец от Бога прия, от Церкви святых апостол и от стола святого Петра, и от отца своего Папы Некентія".
У 1299 р. грек Максим, "не терпя насилия татарського, остави митрополію, иже в Киеве", и "седе в Володимери и со всем кліром своїм".
Перенесення митрополичого уряду до Володимира-на-Клязьмі стало причиною спроб Лева Даниловича створити окрему митрополію у Галичі. На зламі 1302—1303 pp., за Юрія Львовича, цю митрополію було затверджено. (Створення Галицької митрополії, безсумнівно, сприяло піднесенню авторитету Галицько-Волинської Русі не лише у церковному, а й у політичному житті. Галицька митрополія з деякими перервами проіснувала до 1391 р. або 1401 р.
Особливості історичного розвитку Галицько-Волинської Русі визначаються також широкими зв'язками з іншими землями України, державами Східної та Західної Європи.
Традиційно міцними були її зв'язки з Києвом, що пояснюється потребами економічного життя і політичними інтересами княжих династій. Про це, зокрема, свідчить те, що Київський літопис наводить точні відомості про події на Волині й у Галичині, а Галицько-Волинський літопис — про події у Київській землі. Зі західних земель вийшли київські митрополити — Йоасаф, Кирило, Петро. На галицько-волинських теренах знайшли притулок утікачі зі спустошеного татарами Києва.
Спільність історичної долі сприяла тісним культурним зв'язкам із сусідніми білоруськими землями. Тісні зв'язки були також з Новгородом. Відомі, наприклад, не лише численні спільні військові походи з новгородцями, а й факти поселення новгородців у Володимирі-Волинському. Міцні взаємини тривали між Галицько-Волинською Руссю та Суздалем.
Традиційні культурні зв'язки Галицько-Волинської Русі й Угорщини. З історії відомо, що неодноразово їх правлячі династії з'єднувалися шлюбами. Так, Лев Данилович був одружений з донькою угорського короля Бели IV.
Багатовікову історію мають українсько-польські відносини на ниві політичного, економічного й культурного життя.
Глибини віків сягають культурні зв'язки України та Італії. Простежуються також усталені українсько-німецькі культурні зв'язки, про що нагадує, наприклад, побудований німецькими колоністами у Львові костьол Марії Сніжної — одна з нечисленних пам'яток готичного мистецтва в Україні.
Традиції культурного спілкування з'єднували Галицько-Волин-ську Русь і Чехію. Відомо, наприклад, що при дворі Юрія II було кілька вихідців із Чехії, окремі з них обіймали високі посади. Вихідці ж з України здобували освіту у Празькому Карловому університеті.
Значний внесок у культурний розвиток українських земель зробили й вихідці з Вірменії, з-поміж яких були талановиті зодчі, живописці та ремісники.
Становлячи своєрідний місток між Заходом і Сходом Європи, Галицько-Волинська Русь виробила особливий стиль життя, характерний толерантністю, відкритістю до інших культур і народів, здатністю запозичувати їх надбання, не втрачаючи при цьому індивідуальності. На думку українського філософа М.Шлемкевича, тут сформувався особливий тип українця (його "душевно-расова відміна"), який поєднав "могутню і прекрасну" стихійність, емоційність, ірраціоналізм, притаманний Сходу, з розумовою дисципліною, тверезістю, раціоналізмом Заходу, який обрав для себе "римську дорогу". Для прикладу назвемо князів, оспіваних "Словом про Ігорів похід" — Ігоря Святославича, його брата Буй-Тур Всеволода і порівняємо з королем Данилом. Отже, з одного боку — князі, серця яких заполонила "жадоба і тужне бажання" голову свою приклонити, але шоломом напитись блакитного Дону. Мотиви їх, за Шлемкевичем, ірраціональні — "жадоба і тужне бажання"; цілі — прекрасно романтичні. З іншого боку, "маємо боротьбу короля Данила, вперту, непохитну, хоч без вітхненних і романтичних первнів". Боротьба Данила реалістична: при потребі він п'є кумис, поданий рукою татарина, проте ні на мить не полишає думки визволитись від впливів ворога. "Є щось західницьке в тому славному князеві, щось характерно вперте, але без романтики, без особливого вітхнення навіть у великих задумах, як в ідеї хрестоносного походу Європи проти татар".
Незважаючи на ці відмінності, західне й східне українство не можна уявляти як два світи, розділені якоюсь непрохідною залізною завісою. "Життя тягле, і немає в ньому раптових перескоків, тільки повільні переходи", — з цим твердженням дослідника не можна не погодитись.