Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула ті традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі.
Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значна частина вищого духовенства походила з Греції, що також відбилося на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова.
Значними центрами тогочасної освіти були Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі твори рицарської поезії, які прославляли подвиги князів; Галич, де на початку XIII ст. жив "премудрий книжник" Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Особливою славою користувався Полонинський монастир. Його очолював ігумен Григорій, "чоловік святий, якого не було перед тим і по ньому не буде", та монастир Спаса (поблизу сучасного с.Спас Старосамбірського району Львівської області).
Покровителем освіти і письменства виступав волинський князь Володимир Василькович, "книжник великий і філософ".
Високий рівень освіти у Галицько-Волинській Русі засвідчують грамоти, що вийшли з князівської канцелярії. Дві з них — грамота Володимира Васильковича 1289 р. і Мстислава Даниловича 1289 р. — збереглись у складі Галицько-Волинського літопису. В оригіналі збереглись також грамоти останніх галицько-волинських князів Андрія і Лева Юрійовичів та Юрія II. З боярських грамот відома лише одна — грамота Дмитра Детька, управителя і старости Руської землі у 1341 — 1342 pp., з документів — лист громадян м. Володимира-Волинського 1324 р. Грамоти написані виразним почерком, їх текст складений за всіма правилами, що регламентували написання документів у добу Середньовіччя.
Те, що грамотні люди були не лише серед князів і бояр, а й серед ремісників, купців, дружинників, засвідчують клейма літер на глиняному посуді, свинцевих пломбах, які слугували товарними або митними знаками, на побутових речах — пряслицях, кістяних ручках ножів. Під час археологічних розкопок у Звенигороде Перемишлі, Галичі знайдено бронзові писала — "стилуси" для писання на вощених табличках, що застосовувались для навчання грамоті у тодішніх школах.
Поширенню освіти на руських землях сприяв розвиток шкільництва, започаткований Володимиром Великим. Ще з XI ст. існували церковно-парафіяьні школи на Волині — у Луцьку, Холмі, Овручі. Про рівень шкільництва на Волині засвідчує такий факт: князь Святослав посилав дружинника Василія на Волинь оглянути місцеві школи й ознайомитись з їхнім станом.
З ураховуванням державних потреб у тогочасних школах окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, головно грецьку і латинську. Давали також певні відомості з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба в перекладах та укладачах оригінальних місцевих книг і збірників. З уваги на це школи давали учням початкові знання з риторики, стилістики, теорії літератури. Навчали в школах також музики та співу. Навчання велося старослов'янською мовою.
З розвитком освіти і культури зростала потреба в книгах. Центром переписування книг став Володимир-Волинський. Саме тут була здійснена нова редакція Кормчої книги — збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні та Білорусі. Книги переписувались також в Онуфріївському та Святоюрському монастирях у Львові.
З-поміж рукописних книг того періоду згадується збірник повчань Єфрема Сиріна, списаний якимось Йовом у часи правління Володимира Васильковича. До пам'яток писемності Галиць-ко-Волинської Русі XII —XIV ст. належать Христинопільський Апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангеліє, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича.
Визначною пам'яткою писемності Галицько-Волинської Русі є Галицько-Волинський літопис. Він ґрунтується на джерелах, які засвідчують йогозв'язок із загальною тенденцією світової історіографічної культури Середньовіччя, з європейською традицією, а також визначають те, що становить його унікальність.
До цих джерел передусім слід віднести Святе Письмо. В літописі трапляються численні цитати з Біблії, сюжети, взяті з Вічної Книги, які дають змогу провести певні паралелі до описуваних подій. Проте цим зв'язок з Біблією не обмежується: саме на Святому Письмі грунтується своєрідна "філософія історії" літопису. Історичні факти і події є не стільки відображенням реальності, скільки спробою осмислити її на тлі вічності, одвічного божественного закону, який і визначає цю реальність. Історію літопис осмислює крізь призму одвічних моральних цінностей, головною з яких виступає добро. Цей притаманний Середньовіччю лане-тизм — аналіз будь-якої проблеми буття крізь призму моралі, етики — настільки яскраво виражений у літописі, що, на думку М.Гру-шевського, епіграфом до нього могли б стати слова з візантійського "Хронографа" — "Добродіянья въ вики святяться". "Се та ідея, яка проводить ним на протязі цілої його праці: закріпити і передати вікам добрі діла, в розумінні героїчних, політичних, а передусім — воєнних подвигів" (М.Грушевський). Очевидно, саме це пояснює незвичну для сучасного читача неуважність до хронології — вона може порушуватись, якщо цього потребує логіка моралізатора.
Зразком для літописця слугували і грецькі хронографи, зокрема "Хроніки" Іоанна Малали. Використані в літописі також західноєвропейські джерела з історії Литви, Польщі, Пруссії, Угорщини. Близькість до Заходу виявляється, зокрема, в тому, що автор не проводить межі між православними і католиками, називаючи всіх християнами.
Галицько-Волинський літопис, на думку дослідників, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років — від 1201 р. (або 1205) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261), у другій — події 1262 (?) — 1291 pp.
Літопис зазнав п'ять редакцій. Його редактори використовували окремі літописні записи, які складались у різних містах — Володимирі-Волинському, Пінську, Галичі, Холмі, Любомлі, вводили в нього окремі "повісті", зокрема оповідання про битву на Калці.
На думку М.Семчишина, Галицько-Волинський літопис це "особливий літературний звід історичних оповідань, що належать різним авторам". Одним з цих авторів — творцем його першої частини — був, очевидно, дружинник або служитель канцелярії — княжий друкар Кирило. Дослідники звернули увагу на те, що він не наводить відомостей з церковного життя, проте захоплюється ратною славою: літописець називає навіть масть коня, подарованого князем. Водночас текстовий аналіз дає підстави дійти висновку про високу освіченість автора, який знає й "Оміра" (Гомера), і Святе Письмо, і європейські хроніки.
М.Грушевський вважає, що автором повісті про Куремсу і Бурундая був "холмський мешканець, можливо, священик". З Холму, на його думку, походив і автор розповіді про українсько-литовські відносини і події 60-х років XIII ст. Автором же повісті про Володимира Васильковича він вважав писаря князя, який "мав... змогу дати такий багатий, детальний, живий образ старого княжого життя, якого більш не маемо в нашій літературі, і небагато взагалі знайдем в світовім письменстві".
Галицько-Волинський літопис є визначною пам'яткою нашої вітчизняної історії. Він розповідає про славного князя Романа Мстиславича, котрий переміг усіх погаників силою розуму, керуючись Божими заповідями. За словами літописця, він нападав на невірних, мов лев, сердитий був, мов рись, нищив їх, мов крокодил, переходив їхні землі, мов орел, і хоробрий був, мов тур. "їмже половцы діти свои страшаху", — говорить він.
Далі в літописі йдеться про тяжкі для династії Романовичів десятиліття, коли малолітні княжичі після смерті Романа залишились під боярською опікою і точилась запекла боротьба за князівський престол. Найкращі сторінки літопису присвячено опису правління князя Данила, його славних перемог, мудрих діянь, спрямованих на благо і процвітання рідної землі. Зворушують рядки літопису, які розповідають про подорож князя Данила до Орди: "О гірша від усякого лиха татарська пошана! Данило, син Романа, був князем великим, що панував над українською землею, над Києвом і Володимиром, і Галичем, з братом над іншими краями, а сьогодні сидить на коліні й холопом називається, і данини від нього хочуть, життя не жде і погрози приходять. О зла честе татарська".
У літописі йдеться про заснування князем численних міст, фортець. Саме з цього літопису, зокрема, став відомий і час заснування Львова: "Року... 6767 (1256 за новим літочисленням). Куре-мса вирушив війною на Данила і Василька... І коли Данило і Василько збиралися до бою з татарами, трапилось таке, як кара за гріхи. Зайнявся Холм через окаянну бабу... і полум'я було таке, що з усієї землі було видно заграву, також із Львова..."
"Повість про Куремсу і Бурундая" — одна зі складових частин літопису — описує напад татарського темника Куремси на Волинь 1256 р. і його наступника Бурундая, який у 1259 р. мав на меті знищити всі укріплення: "Прийшла звістка до князя Данила і до Василька, що наближається Бурундай, окаянний, проклятий. І засмутилися обидва брати. Бо Бурундай прислав послів з такими словами: "Якщо ви зі мною в мирі, зустріньте мене, а хто мене не зустріне — ті зі мною у війні..." Сказав Бурундай Василькові: "Якщо ви в мирі зі мною, to розкиньте всі свої міста". Лев розібрав Данилів і Стожок, а звідтіля пославши (людей) розібрав Львів. А Василько послав людей і розкинув Крем'янецьк і Лучеськ".
"Повість про Володимира Васильковича" охоплює події від 1267— 1268 pp. до 1289 р. У ній з великою повагою розповідається про князя — філософа, книжника, що був покровителем мистецтв, опікуном бідних і знедолених. Помер він у розквіті сил від невиліковної хвороби.
"Повісті про татарщину" висвітлюють Батиєве побоїще, мученицьку смерть у татарському стані чернігівського князя Михайла Всеволодовича, котрий згодом був зачислений православною церквою до лику святих.
Високу оцінку Галицько-Волинському літопису як твору історіографічному дали відомі російські історики Пипін та Ключев-ський. Польський історик А.Брюкнер писав: "...Свіже пластичне оповідання, епічність епізодів, демократизм, подібний, як в билинах, любов до правди, багатство й докладність переказів заставляє кожний народ завидувати Україні її хронік..."
Наголосимо, що Галицько-Волинський літопис — не просто виклад історичних відомостей. Це й визначна пам'ятка українського "красного письменства". Його естетизм виявляється і в самій композиції твору, і в тому, як викладені окремі історичні факти, і в тонкому психологізмі. Свої моральні сентенції автор нерідко викладає у формі притч, звертається до поетики Біблії.
Одна з наведених у літописі легенд розповідає: колись могутній князь Володимир Мономах переміг половецького хана Отрока і вигнав його до Обезів, за залізні ворота — на Кавказ, а Сирчан, брат хана, залишився над Доном. Після смерті Володимира відрядив Сирчан до Обезів співця свого Оря і наказав передати: "Володимир помер, вернися, брате, та йди в свою землю". Однак Отрок забув батьківщину і не захотів повертатися. Тоді Орь дав йому понюхати євшану, і запах рідного степу викликав сльози на очах молодого хана. "Та краще в своїй землі лягти кістьми, ніж на чужині бути славним", — промовив він. "І прийшов у землю свою, а від нього народився Кончак", — так закінчується ця поетична легенда, яку М.Грушевський назвав "чудовою квіткою української поезії". До цієї легенди звернувся у поетичній творчості І.Франко, її взяв за основу балади "Євшан-зілля" один з родоначальників української модерної поезї М.Вороний.
Інша легенда літопису — про перемишльського співця Дмитра Митусу, який через гордість відмовився служити князеві Данилу, — у XIX ст. надихнула на творчість українського поета-романтика і видатного громадського діяча Миколу Костомарова.
Сюжети Галицько-Волинського літопису слугували також основою багатьох прозових творів — романів О.Назарука "Осмо-мисл", І.Філіпчака "Іванко Берладник" і "Будівничий держави", С.Пушика "Галицька брама" та ін.
Отже, культура Галицько-Волинської Русі мала великий вплив на подальший культрурний розвиток України. їй належала істотна роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі колонії, коли відносно України проводилась політика національної асиміляції як польської держави, так і Російської імперії. То ж цілком природно, що саме на землях колишньої Галицько-Волинської Русі сформувалась ідеологія національно-культурного відродження Вітчизни, речниками якої стали М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Голо-вацький — славетна "Руська трійця", І.Франко та Леся Українка, М.Грушевський і багато їхніх однодумців та сподвижників.