загрузка...
 
8. Селянський рух.
Повернутись до змісту
Причини, характер і форми селянської боротьби.
У 1859—1861 pp. у Росії складалася революційна ситуація. Щоб запобігти революції, царський уряд скасував кріпосне право. Проведена кріпосниками реформа пограбувала селян і залишила їх станово нерівноправними.
Збереження в руках поміщиків величезної кількості земель, відібрання в селян значної частини наділів («відрізки»), позбавлення їх випасів, лук, лісів, вигонів, водопоїв, тимчасові зобов'язання, високі викупні платежі й численні податки, кругова порука й община, відробітки та кабала, рекрутська повинність і тілесні кари, жорстокий політичний, а в національних районах, в тому числі й в Україні, і національний гніт — душили селянина, унеможливлювали нормальне ведення селянського господарства й зумовлювали розорення його. До кріпосницьких пережитків додався гніт капіталу, і все це вело до розкладу, «розселянювання» селянства, робило життя селянських мас нестерпним і штовхало їх до боротьби.
Як і до реформи, селянські виступи мали стихійний, неорганізований, роздроблений і локальний характер. У селян продовжувала жити віра в «доброго царя». Селяни в цілому боролися за відібрання в поміщиків усіх земель та їх розподіл, за всю землю і волю, що означало об'єктивно — за розвиток капіталізму за фермерським американським типом.
Форми селянського протесту були різноманітними. Селяни припиняли виконувати панщину, виступали проти діяльності мирових посередників і органів селянського самоуправління, чинили опір введенню уставних грамот, власницьких записів і розмежуванню земель, не платили оброку, податків і викупних платежів, відмовлялися від земельних наділів, рубали поміщицькі ліси, чинили потрави посівів і сінокосів, захоплювали поміщицькі землі, хліб, сіно, майно, підпалювали маєтки поміщиків, вбивали їх, вступали в сутички з місцевими властями, поліцією, військами та ін. З кінця 80-х років, під впливом робітничого руху, селяни й сільськогосподарські робітники стали вдаватися і до страйків.
Селянські виступи проти реформи 1861 р.
Читання маніфесту й положень про реформу, що почалася в церквах України з 9—10 березня 1861 р., не тільки не припинило селянських рухів, а ще більше активізувало їх. Селяни, вірячи в добрі наміри царя, оголошували маніфест і положення підробленими поміщиками й місцевими чиновниками, відмовлялися відробляти панщину, платити оброк, всю землю вважали своєю. Поширилася чутка, що реформа не має остаточного характеру і що «справжня», «царська» воля прийде через два роки. У зв'язку з цим у багатьох місцях селяни відмовлялися підписувати й приймати уставні грамоти, бо думали, що, хто підпише угоду з поміщиком, той не матиме права на майбутню «справжню» волю. Уже протягом березня — травня 1861 р. в Україні відбулося 640 виступів, спрямованих проти реформи. Найбільшим їх числом і кількістю учасників відзначилися губернії, де до реформи були найвищий процент кріпаків і найсильніше малоземелля селян. Це — губернії Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська) і Лівобережжя (Чернігівська, Полтавська, Харківська).
У Чернігівській губернії типовими були виступи селян с Безуглівки Ніжинського повіту і Кам'янської Слободи Новгород-Сіверського повіту. Безуглівські селяни відмовилися працювати на поміщиків, а землю, що перебувала в їхньому користуванні, вважали своєю власністю. «І ця думка, — писав у своєму рапорті контр-адмірал Унковський, посланий на Чернігівщину для придушення селянського руху, — до того засіла у них в голові, що вони готові відстоювати її, хоч би й довелося заплатити життям за цю впертість». На заклик безуглівців до них приєдналося близько 3 тис. селян сусідніх сіл. До Безуглівки власті ввели 3 батальйони солдатів, але селяни з вигуками «Громада, вперед!» кинулися на солдатів. Тільки застосування зброї і тілесних покарань припинило селянський опір. Подібним до безуглівського був виступ 9 тис. селян 25 маєтків Новгород Сіверського повіту з центром у Кам'янській Слободі. І тут селяни відмовилися працювати на поміщиків, і виступ був придушений за допомогою військової сили.
У Київській губернії, в Бердичівському повіті, в 34 селах 12 тис. селян перестали виконувати повинності на поміщиків і вийшли з усякої покори місцевим властям. У села були введені військові частини.
У Подільській губернії, за офіційними даними, в квітні — травні 1861 р. відмовилися працювати на панщині селяни 159 сіл з 80 тис. ревізьких душ. У багатьох селах через упертість селян власті вдавалися до покарань із застосуванням військової сили.
Значного розвитку набрали селянські виступи в Бахмутському, Новомосковському, Павлоградському і Олександрівському повітах Катеринославської губернії. І тут селяни по-своєму тлумачили положення, відмовлялися працювати на поміщиків і коритися властям. Селяни вступали в сутички з військами, які били їх прикладами, шаблями, карали різками.
Після деякого спаду влітку 1861 р. селянський рух знову пішов на піднесення з жовтня 1861 р. у зв'язку із складанням і введенням у дію уставних грамот. З жовтня 1861 по січень 1863 р. в Україні відбулося 1048 виступів селян.
Усього ж з березня 1861 до кінця 1869 р. на Україні сталося 3093 селянських виступи, які охопили 4160 сіл з населенням 2 млн. чоловік.
Але в цілому селянські повстання того часу лишились одинокими, роздробленими, стихійними.
Селянська боротьба70-х роках. Виступи державних селян.
У 70—90-х роках боротьба селян проти залишків кріпосництва, і в передусім проти поміщицького землеволодіння, продовжувалася. У 70-х роках часто й різко селяни виступали проти примусового розмежування угідь, під час якого селянські наділи нерідко зменшувалися, поміщикам відходили кращі землі, у сільських громад відбирали луки, випаси, водопої і т. д. Селяни виганяли землемірів, знімали межові знаки, не приймали виділених наділів тощо. Типовим був виступ селян с. Топильного Звенигородського повіту Київської губернії в 1873 р. Селяни цього села рішуче виступили проти розмежування земель. Вони прогнали землемірів, побили сільського старосту й волосного старшину, поліцейських. Тільки введені до села два ескадрони драгунів придушили опір селян.
Одночасно з виступами проти розмежування земель селяни захоплювали поміщицькі землі, рубали ліси й чинили потрави посівів поміщиків, відмовлялися відробляти на пана, платити оброк, вносити податки й викупні платежі, чинили опір місцевим властям, поліції і військам.
Одночасно з поміщицькими протестували і державні селяни. Особливо активними були виступи під час введення власницьких записів та складання люстраційних актів, за якими за законами 1866 р. визначалися розміри селянських наділів і суми нарахованих на селян викупних платежів. Державні селяни домагалися збільшення земельних наділів і зменшення викупних платежів, а то й повного скасування їх. «Ми царські і земля царська, так нащо ж викуп», — говорили часто селяни. Вони посилали в державні установи скарги на дії царських чиновників, не визнавали проведеного ними розмежування земель, не хотіли брати кабальні власницькі записи чи люстращйні акти, чинили опір місцевим властям. Особливо широкими були виступи державних селян на Правобережжі, зокрема в Чигиринському повіті на Київщині. Тут ще в 1873 р. селяни с. Суботова, яких підтримали селяни ще 25 сіл, зажадали від люстраційної комісії замінити подвірне землеволодіння общинним і наділити їх землею по 5 дес. на душу. Вони перешкоджали розмежуванню земель. Виступ 1873 р. був придушений, але в 1875 р. знову охопив 40 сіл Чигиринського повіту з населенням понад 50 тис. чол. Селяни вийшли з покори властям. У села були введені війська. У 1876—1877 pp. чигиринські селяни виступили знову. Цей виступ київські народники використали для створення «Таємної дружини» і підготовки селян до повстання.
Отже, протягом 70-х років селянський рух продовжувався, хоч і з меншою силою. Всього за цей час в Україні відбулося понад 460 селянських виступів, що охопили понад 670 сіл з населенням близько 650 тис. чол. Селянська боротьба загострилася в час наростання другої революційної ситуації 1879—1880 pp. Тоді лише на Правобережжі, за неповними даними, виступили селяни близько 60 сіл. Селянський рух був складовою частиною загального революційного піднесення 1879—1880 pp.
Політика царизму в селянському питанні у 80-х — на початку90-х років.
Царський уряд в умовах наростання революційної ситуації 1879—1880 pp. поряд із репресіями і терором, змушений був вдаватися й до політики маневрування, деяких поступок, зокрема і в селянському питанні. 28 грудня 1881 р. було видано закон про припинення з 1 січня 1883 р. тимчасових зобов'язань всіх селян і перехід їх на обов'язковий викуп. На той час тимчасовозобов'язаними залишалися приблизно 15 % колишніх поміщицьких селян. Іншим законом від 28 грудня 1881 р. були знижені викупні платежі: у великоруських губерніях — на 1 крб. з душового наділу, в Україні — на 16 % загальної суми викупних платежів. З 1882 р. почалося скасування подушної податі (повністю припинилося її стягання з 1 січня 1887 р.). У 1882 р. було створено Селянський поземельний банк, який міг надавати кредити селянам. Діяв він в інтересах поміщиків і багатих селян.
Але поступово царський уряд Олександра НІ перейшов до відкритої реакції і став проводити контрреформи. Він ставив завданням зміцнити владу дворянства, зокрема над селянами, підтримати його землеволодіння й господарство. У 1885 р. було засновано Дворянський земельний банк, який давав дворянам кредити під 4,5 % річних, в той час як Селянський банк брав у селян 6,5 %. У 1886 p., щоб максимально забезпечити поміщицькі маєтки робочою силою, царський уряд видав «Положення про наймання на сільські роботи», за яким селянин, що наймався до поміщика на певний строк на роботу, не міг вільно залишити його, а якщо самовільно відходив, то суворо карався аж до арешту.
У 1889 р. було видано положення про земських начальників, за якими значною мірою відновлювалася вотчинно-поліційна влада поміщиків над селянами. В кожну дільницю, на які ділилася сільська територія повіту, з числа потомствених дворян призначався земський начальник, що наділявся адміністративною і судовою владою. Йому повністю підпорядковувалося селянське волосне й сільське самоуправління, він міг припинити виконання всякого рішення сходу й волосного суду, оштрафувати й заарештувати селянина або службову особу. Мировий суд було скасовано, а його функції передано земським начальникам.
У 1886 p., а потім у 1893 р. були видані закони, що мали метою ще більше утруднити вихід селянина з общини й прив'язати його до наділу. За законом 1886 р. родинний поділ міг бути проведений лише при згоді старшого в сім'ї й сільського сходу. За законами 1893 р. переділи могли проводитися не частіше, як один раз на 12 років, надільну землю заборонялося заставляти, а продавати можна було лише членам даної сільської громади.
Селянський рух у 80—90-х pp. Виступи чиншовиків.
Проте ніякі заходи царизму не змогли спинити наростання боротьби селян. Як і раніше, у 80—90-х роках селяни захоплювали землі поміщиків, перешкоджали розмежуванню земель, рубали поміщицькі й казенні ліси, спасували поміщицькі посіви й сінокоси, не платили податки і викупні платежі, розбирали майно поміщиків, палили їхні маєтки, самовільно усували неугодних сільських старост і волосних старшин, чинили опір поліції, військам, властям. З кінця 80-х і в 90-х роках під впливом робітничого руху дедалі частішими ставали страйки селян і сільськогосподарських робітників у економіях. Серед інших у другій половині 80-х років виділялися виступи селян-чиншовиків, пов'язані з проведенням на Правобережжі чиншової реформи 1886 р.
На Правобережжі — Київщині, Волині, Поділлі — чиншові відносини існували з XVI—XVII ст. Орендар-чиновик діставав наділ від поміщика, зберігав особисту волю й право спадкового користування наділом, а за це платив панові гроші — чинш. За неповними даними київського генерал-губернатора, на кінець 70-х років XIX ст. на Правобережжі було близько 85 тис. чиншових родин із загальною Кількістю населення близько 465 тис. чол.
Оскільки відносини між поміщиками та чиншовиками не були юридично оформлені і між ними йшла безперервна боротьба, царський уряд вирішив провести чиншову реформу. 9 червня 1886 р. він затвердив «Положення про поземельне влаштування вічних чиншовиків в губерніях західних і білоруських». Протягом трьох років землевласник і чиншовик мали укласти добровільну угоду про викуп наділу. Після трирічного терміну викуп ставав обов'язковим, але селянин мусив подати документи, які б підтверджували його чиншові права. Викупна сума вираховувалася на основі капіталізації чиншу з 6 %, держава давала позику, а селянин повинен був її сплатити протягом 49 років.
Багато чиншовиків ніяких документів не мали і через це при проведенні реформи позбавлялися землі. На 1895 р. з 124 тис. справ у 54 тис. випадків за селянами не було визнано чиншових прав.
Невизнання за багатьма чиншовиками їх прав, а отже, позбавлення їх землі, мізерні наділи, високий викуп викликали незадоволення селян і зумовлювали їх численні виступи проти поміщиків. Селяни захоплювали поміщицькі землі, відстоювали свої наділи, що їх мали відібрати, чинили опір поліції і місцевим властям. Типовим був виступ селян у селі Бубнах Новоград-Волинського повіту в 1887 р. Оскільки за селянами цього хутора (46 родин) не було визнано чиншових прав, вони мусили повернути поміщикові землю, садиби і навіть хати. Селяни цього хутора й навколишніх сіл (близько 1 тис. чол.) побили поліцейських, вигнали їх, і чиншовики не були виселені.
Отже, протягом 60—90-х років XIX ст. селянство України, пограбоване в час реформи 1861 р., вело разом з селянством усієї країни запеклу боротьбу за відібрання й розподіл поміщицьких земель, проти усіх пережитків кріпосництва, проти поміщицько-буржуазної експлуатації, сваволі царських властей, за революційне розв'язання аграрного питання, що об'єктивно повело б до розвитку капіталізму за фермерським, американським типом.
У цілому за 60—90-ті роки XIX ст. в Україні відбулося не менше 5054 селянських виступів, які охопили 6530 сіл з населенням понад 5,2 млн. чол. Розвиваючися хвилеподібно, селянський рух відзначався поступовим наростанням числа його учасників, розширенням охоплюваної території і дедалі більшою активністю і стійкістю селян, що піднімалися на боротьбу. Про це, зокрема, свідчить той факт, що в 60—90-х роках більше 2/3 селянських виступів були придушені збройною силою з допомогою військ та поліції і тільки близько 1/3 були припинені умовляннями і погрозами.


загрузка...