загрузка...
 
9. Становище робітників та їхні виступи проти капіталістичної експлуатації.
Повернутись до змісту
Становище робітників.
3 розвитком капіталізму погіршувалося становище робітників, посилювалася їх експлуатація. У Росії, в тому числі й в Україні, становище робітників було особливо тяжким, бо тут до капіталістичної експлуатації додавався гніт залишків кріпосництва. Царський уряд повністю підтримував капіталістів, ніякі закони майже до кінця XIX ст. не регламентували їх відносин з робітниками, які перебували у повній залежності від них, терпіли знущання й свавілля.
Намагаючись одержати якнайбільші прибутки, капіталісти при організації виробництва на підприємствах і будівництві не турбувалися про створення належних умов праці й життя робітників. У багатьох випадках найбільш важкі види робіт провадилися вручну, робітники були приречені на тяжку фізичну працю, працювали в непристосованих приміщеннях або просто неба, стояли у воді, витримували високу температуру, через відсутність вентиляції дихали вугільним або тютюновим пилом, повзали навпочіпки. Не було й охорони праці та техніки безпеки, через що часто траплялися нещасні випадки, які призводили до каліцтва й загибелі робітників. Медичного обслуговування робітників теж не було налагоджено. При підприємствах, як правило, не було ні лікарень, ні амбулаторій, ні лікарів, ні фельдшерів.
Робочий день тривав здебільшого 12—13 год, а на багатьох підприємствах, особливо невеликих.— цегельних, пиво- і медоварних, миловарних, винокурних, суконних, на будівництві залізниць — і 15—18 год.
При довгому робочому дні заробітна плата залишалася вкрай низькою. Заробітна плата коливалася в середньому від 12 до 20 крб., але в ряді випадків, особливо на цукрових, винокурних, цегельних, пивоварних заводах, вона була ще нижчою — від 5 до 8—10 крб. на місяць. А жінки і підлітки одержували половину, а то й менше половини того, що одержували чоловіки. До того ж підприємці часто затримували зарплату і змушували робітників брати у фабричних крамницях продукти гіршої якості і за більш високими, ніж ринкові, цінами. Частими були штрафи, які відбирали в робітників до половини, а то й більше заробітку.
Вкрай незадовільними були житлові умови робітників. Вони жили в казармах, балаганах, бараках, а часто, особливо на шахтах і рудниках Донбасу та Криворіжжя, у землянках («собачівках»). У всіх них — сперте повітря, бруд, вологість, неймовірна тіснота, паразити, відсутність світла. «Приміщення, в яких жили тоді шахтарі,— писав у своїх спогадах інженер А. Ауербах,— були дуже жахливими; у хорошого поміщика худоба розміщалась краще, чим нещасні шахтарі, які жили в землянках. Землянки ці були викопаними в землі ямами, вкриті земляним дахом». Надзвичайно погано харчували робітників на підприємствах. В їжу використовувалися продукти низької якості, часто вже зіпсовані.
Як і в усій країні, робітники України, поряд з нестерпним економічним гнобленням, зазнавали й небаченого політичного безправ'я, гніту царського самодержавства й чиновників.
В Україні економічне гноблення й політичне безправ'я робітників доповнювалися ще національним гнітом, жорстокими утисками з боку царського уряду української мови й культури, від чого страждав весь український народ, у тому числі й українські робітники.
Виступи робітників у 60—70-х роках.
Тяжкі економічні й політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Але в перший час, особливо в 60—70-і роки, коли тільки йшло формування пролетаріату, коли в нього ще не склалася класова свідомість, робітники часто вважали, що умови їх життя залежать від доброї чи злої волі їх хазяїна і, борючись проти свого хазяїна, не пов'язували свого виступу з боротьбою проти капіталістичного ладу в цілому. Виступи робітників набували форми заворушень, хвилювань, коли робітники поодинці або групами втікали чи самовільно переходили на інше виробництво, а то, доведені до відчаю жахливими умовами праці й життя, били власників і адміністрацію підприємств, ламали машини, громили заводські контори, крамниці, шинки і т, п. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Але в перший час і страйки й заворушення мали переважно стихійний, неорганізований, оборонний характер. Робітники виступали проти зменшення заробітної плати та за її своєчасну виплату, проти подовження робочого дня, накладання штрафів, за поліпшення харчування й житлово-побутових умов, проти свавілля адміністрації і т. д. Отже, робітники боролися за більш вигідні умови продажу своєї робочої сили капіталістам, а не проти класу капіталістів, не проти всього експлуататорського ладу.
З самого початку робітники України розгортали боротьбу проти капіталістів спільно з робітниками всієї країни. У 60-х pp. в Україні сталося 8 страйків і заворушень із 60 страйків та заворушень по Росії в цілому. 70-ті роки почалися великими страйками на Невській бавовнопрядильній фабриці в Петербурзі в 1870 р. і на Кренгольмській мануфактурі в Нарві в 1872 р. Ці страйки справили значний вплив на боротьбу робітників в інших місцевостях, в тому числі й в Україні.
У 70-х роках в цілому по Росії відбулося 326 страйків і заворушень, з яких на Україні — 64. У 1870 р. через затримку видачі підрядчиками заробітної плати застрайкували будівельники харківського вокзалу. У 1871 р. страйкували портові робітники Миколаєва. З 1874 р. активну боротьбу почали вести металурги й шахтарі Юзівки, що стала центром страйкового руху в Донбасі. Так, у квітні 1875 р. застрайкували дві тисячі робітників Юзівки, висунувши вимогу: «Получку — щомісяця». Страйкарі розгромили фабричні крамниці й шинки, вступили в сутичку з поліцією. Було викликано війська й заарештовано 30 найактивніших учасників страйку.
Кілька страйків (на заводах — механічному Белліно — Фендеріха і чавуноливарному Гульє — Бланшарда, в друкарні Бирюкова) відбулося у 1875 р. в Одесі.
Взагалі в 60—70-і роки найбільш активну участь у страйках і заворушеннях брали робітники, що працювали на будівництві залізниць і водяному транспорті, у харчовій, зокрема цукровій, промисловості, на металообробних і машинобудівних заводах. Усього в 72 відомих за 60—70-і роки виступах в Україні взяли участь понад 40 тис. робітників. Хоча ці виступи були, як правило, неорганізованими й стихійними, вони відіграли значну роль у політичному вихованні робітників.
Як і в цілому в країні, робітничий рух в Україні в 60—70-х роках мав ще стихійний характер і не був поєднаний з теорією наукового соціалізму, залишався в річищі «загальнодемократичного» руху і не виділився в окрему пролетарську течію.
«Південноросійський союз робітників».
Практика стихійної страйкової боротьби, яка не могла забезпечити докорінного поліпшення життя робітників, і досвід західноєвропейського робітничого руху дедалі більше переконували робітників Росії, в тому числі й України, в необхідності створення самостійних пролетарських організацій. На цьому ґрунті й з'являються перші робітничі організації — «Південноросійський союз робітників», заснований у 1875 р. в Одесі, і «Північний союз російських робітників», який був створений у 1878 р. в Петербурзі.
Одеса в середині 70-х років була великим торговельно-промисловим містом, в якому жило понад 200 тис. чол. і налічувалося 167 фабрик і заводів, де працювали понад 3,5 тис. робітників. Серед робітників одеських підприємств ще в 1872 р. почали створюватися гуртки, яких на середину 70-х років налічувалося близько 10. Під керівництвом народників або найбільш свідомих робітників вони організовували взаємодопомогу і підвищення освітнього рівня робітників. Найактивнішим був гурток, що працював з р. на механічному заводі Белліно — Фендеріха під керівництвом передового робітника Д. Ізотова. У травні в 1872 р. в цьому гуртку почав читати лекції з політекономії й історії революціонер-інтелігент Є. Заславський (1844— 1878), у світогляді якого поєднувалися ідеї дрібнобуржуазного соціалізму з зародками пролетарського соціалізму. Діяльність гуртка стала набувати революційного характеру.
Активну революційну пропаганду серед одеських робітників вів також В. Обнорський, що приїхав до Одеси з Петербурга в 1873 р. Рятуючись від поліцейських переслідувань, Обнорський у 1874 р. виїхав за кордон.
На початку травня 1875 р. на сходці на пропозицію Заславського на основі ощадно-позичкової каси, що існувала при чавуноливарному заводі Гулье — Бланшарда і включала кілька груп, було вирішено «заснувати товариство, яке б діяло проти уряду, а ощадно-позичкову касу перетворити в касу цього товариства». Так виник «Південноросійський союз робітників». «Статут братської каси» став статутом «Союзу». Із тексту видно, що його автори були знайомі з «Тимчасовим статутом Міжнародного товариства робітників» (І Інтернаціоналу), написаним К- Марксом, і статутом «Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції І Інтернаціоналу».
Статут починався із загальних положень, у яких вказувалося, що порядок, який встановився нині, не відповідає справжнім вимогам справедливості щодо робітників; що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного перевороту, який знищить всякі привілеї і переваги і поставить працю основою особистого і суспільного добробуту;
що цей переворот може відбутися тільки при цілковитому усвідомленні всіма робітниками свого безвихідного становища і при повному їх об'єднанні.
Виходячи з цих положень, статут ставив таку мету перед «Союзом»:
1) пропаганда ідеї визволення робітників з-під гніту капіталу і привілейованих класів;
2) об'єднання робітників Південноросійського краю;
3) майбутня боротьба з економічним і політичним ладом, що встановився.
Отже, як видно із статуту, уже перша робітнича організація визнала, хоча і в не дуже чіткому формулюванні, несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, боротьби за політичні свободи і потребу об'єднання робітників. Разом з тим статут не містив належної характеристики тодішнього суспільно-політичного ладу, ролі робітничого класу як керівника всього народу в революційному русі, боротьбу з існуючим ладом відкладав на майбутнє.
Статут визначав структуру «Союзу». У ньому говорилося, що «Союз» «поділяється на товариства, яких тепер два: Одеське і Ростовське». Товариства складалися з гуртків, керованих депутатами (представниками), які обиралися на один місяць. Обов'язки депутата — наглядати за внесками в касу (кожний член «Союзу» мав щотижня вносити 25 коп.), піклуватися, щоб у гуртку виконувалися всі правила, щонеділі бути присутнім на зборах депутатів, які були керівним органом «Союзу».
Членом «Союзу» могла бути кожна трудяща люди»», яка мала близькі стосунки з робітниками, готова боротися проти привілейованих класів за визволення трудящих. Обов'язки кожного члена до «Союзу» і «Союзу» до нього обумовлювалися так: один за всіх і всі за одного. Статут вимагав від членів «Союзу» активності й твердої дисципліни, зокрема в ньому визначалося, що член, який протягом п'яти тижнів не сплачував без поважних причин внесків, виключається із «Союзу».
Керував «Союзом» Є. Заславський, навколо якого групувалися 50—60 найсвідоміших робітників: ливарник Я. Рибицький, брати слюсар М. Наддачин і тесляр С. Наддачин, коваль П. Силенко, складач С. Наумов, слюсар С. Лущенко, робітники залізничних майстерень Ф. Кравченко і М. Короленко, конторщик М. Сквері та ін. Всього «Союз» об'єднував 200—250 робітників і в Одесі поділявся на 6 груп: одна — на заводі Белліно — Фендеріха, друга — на заводі Гульє—Бланшарда, третя — в залізничних майстернях і т. д.
Діяльність «Союзу» полягала насамперед у щотижневих — в суботу або неділю — зборах депутатів від гуртків, що були керівним органом організації. Збиралися вони на квартирах членів «Союзу» або в парках чи трактирах. На цих зборах обговорювалися й вирішувалися різні витання: про прийняття нових членів, про завдання «Союзу», про роботу окремих гуртків, розподілялася між групами нелегальна література і т. п. Так само в трактирах, парках або за містом збиралися й загальні сходки членів «Союзу», на яких читалися революційні відозви, книги, велася революційна пропаганда, обговорювалися політичні питання, конкретні завдання членів «Союзу» тощо. Члени «Союзу» вели революційну пропаганду серед робітників, зокрема безпосередньо на підприємствах. Вони читали нелегальну літературу, в якій розповідалося про тяжке життя трудящих, революційний рух робітників у Західній Європі, про І Інтернаціонал, Паризьку комуну тощо. Зокрема, передові робітники читали й перший том «Капіталу» Маркса в російському перекладі.
Уперше в історії робітничого руху в країні в 1875 р. члени робітничої організації — «Союзу» — керували страйками робітників в Одесі на заводах Белліно — Фендеріха, Гульє — Бланшарда і в друкарні Бирюкова.
«Союз» посилав своїх членів і відправляв видані ним революційні прокламації і в інші міста — до Ростова, Харкова, Керчі, Миколаєва, Таганрога, Херсона.
«Союз» був інтернаціональним як за своїм складом, так і за характером своєї діяльності. На зборах «Союзу» в 1875 р. було прийнято рішення посилати добровольців на допомогу слов'янським народам у їх боротьбі проти турецької неволі і збирати кошти на користь болгарських революціонерів.
Проте у грудні 1875 р. «Союз» був розгромлений. Заарештовано 40 чол., а до суду Особливого присутствія правительствуючого сенату, що відбувся в травні 1877 р. в Петербурзі, віддано 15 чол. Це перший судовий процес над членами робітничої організації. Є. Заславський, Я. Рибицький та Ф. Кравченко були позбавлені всіх громадянських прав і засуджені до каторжних робіт: Заславський — на 10 років, Рибицький і Кравченко— на 5 років. Інші були засуджені до поселення в Сибіру, виправно-арештантських робіт або до тюремного ув'язнення. Хворий на сухоти Заславський 13 червня 1878 р. помер у тюремній лікарні в Петербурзі.
Розгром «Південноросійського союзу робітників» не міг загасити прагнення робітників до організації. У 1878— 1880 pp. у Петербурзі діяв «Північний союз російських робітників», організаторами якого були передові робітники В. Обнорський і С Халтурін.
Ці перші робітничі організації відіграли велику роль в історії революційної боротьби пролетаріату. Робітники вперше створили свої окремі пролетарські організації. Вони стали усвідомлювати роль робітничого класу як провідного класу і, на відміну від революційних інтелігентів-народників, почали ставити завданням боротьбу за політичні свободи.
Робітничий рух у 80-х першій половині90-х років.
Криза, яка почалася в промисловості в 1882 p., різко погіршила становище робітників, утруднила їх боротьбу, але зовсім спинити її не могла. Проти зниження зарплати, свавілля адміністрації, наступу капіталістів на життєвий рівень працюючих активно протестували в першій половині 80-х років залізничники, передусім робітники залізничних майстерень, робітники цукрових заводів, шахт і рудників.
У 1880 р. страйкували робітники залізничних майстерень у Києві. До страйку призвели зменшення заробітку, дорожнеча і знущання начальника майстерень. Наступного року застрайкували робітники залізничних майстерень у Кременчуку, при цьому зав'язали начальника майстерень у мішок і вивезли його на тачці за межі підприємства. У 1884 р. страйкували робітники Полтавських залізничних майстерень, вимагаючи видати затриману зарплату. Того ж року робітники Марийського рудника Губоніна у Слов'яносербському повіті (Катеринославщина), протестуючи проти систематичної несвоєчасної видачі зарплати, внаслідок чого вони змушені були брати в рудничних лавках недоброякісні продукти, залишили роботу й розгромили дві продуктові крамниці. Поліція заарештувала 30 учасників заворушення.
Великий вплив на розвиток робітничого руху в усій країні, в тому числі й на Україні, справив страйк робітників Нікольської текстильної мануфактури Т. Морозова (в с Нікольському біля м. Орєхово-Зуєва Владимирської губернії), який спалахнув у січні 1885 р. під керівництвом передових робітників П. Мойсеєнка і В. Волкова. Переляканий страйковою боротьбою робітників, і насамперед Морозовським страйком, царський уряд 3 червня 1886 р. видав фабричний закон, який певною мірою регулював відносини між робітниками й підприємцями.
Під впливом боротьби російських робітників у другій половині 80-х — першій половині 90-х років посилювався страйковий рух в Україні, в якому дедалі активнішу участь брали шахтарі, залізничники, робітники машинобудівних, металообробних, цукрових заводів та інших підприємств.
У червні 1885 р. у зв'язку з погіршенням умов праці й зниженням заробітної плати застрайкували робітники залізничних майстерень станції Олександрівськ Лозово-Севастопольської залізниці, причому вперше в історії робітничого руху в Україні страйкарі вийшли на станцію з червоним прапором.
Впертим був страйк робітників кількох шахт, які належали французькому гірничому і промисловому товариству в Бахмутському повіті (в районі Юзівки). Страйк почався 5 травня 1887 р. 1500 робітників зібралися біля контори рудника й зажадали підвищення зарплати та звільнення найбільш ненависних іноземців-штейгерів, прикажчиків, табельників і т. п. Коли адміністрація відмовилася виконати пред'явлені вимоги, робітники ввечері запалили лампи, взяли кайла й рушили на Юзівку, громлячи по дорозі шинки. Виступ робітників придушили два батальйони солдатів.
В цілому за 1880—1894 pp. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень (усього 110 виступів) із 678 страйків і заворушень по Росії. Це було майже в два рази більше, ніж за 60—70-і роки разом.
У ході страйкової боротьби у робітників поступово зростало розуміння протилежності їх інтересів інтересам класу капіталістів, розуміння того, що робітники складають один клас, окремий від інших класів, і що їх інтереси однакові, спільні як у межах своєї країни, так і всього світу. Отже, у робітників вироблялися елементи політичної свідомості, з'являлося відчуття пролетарської солідарності й інтернаціональної єдності, що яскраво виявилося у листі одеських робітників до робітників французьких, прийнятого ними 18 березня 1878 р. на сходці, присвяченій пам'яті Паризької комуни, і у вітальному адресі харківських пролетарів делегатам І Конгресу II Інтернаціоналу, який працював у 1889 р. в Парижі.
Поширення марксизму.
Передова суспільна думка Росії, в тому числі й України, шукаючи правильну революційну теорію, ще з 40-х років XIX ст. почала ознайомитися з працями Маркса і Енгельса. Особливо велике значення для поширення ідей марксизму мало видання в 1872 р. в Петербурзі першого тому «Капіталу» в російському перекладі, здійсненому Г. Лопатіним і М. Данієльсоном.
Одним з перших економічне вчення Маркса ще в 1870 р. у студентських гуртках, а потім і на лекціях став викладати доцент політичної економії і статистики Київського університету М. Зібер (1844—1888). У своїй магістерській дисертації «Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо з деякими з пізніших доповнень і роз'яснень», яка була опублікована в Києві в 1871 р. і про яку схвально відгукнувся Маркс, назвавши її «цінною», в серії статей «Економічна теорія Маркса», в книзі «Давид Рікардо і Карл Маркс в їх суспільно-економічних дослідженнях» Зібер популяризував основні положення першого тому «Капіталу» Маркса.
Студентська молодь знайомилася з економічними ідеями Маркса з лекцій деяких професорів, які викладали їх, причому часто ці професори намагалися їх спростувати. Так, у Харківському університеті професори політичної економії Г. Цехановецький і К. Гаттенберг у своїх лекціях розповідали студентам про теорію вартості та інші положення економічного вчення Маркса. А магістр цього ж університету І. Кауфман написав і опублікував у 1872 р. у журналі «Вестник Европы» рецензію на перший том «Капіталу», виданий у тому ж році в Петербурзі.
Вивчав праці Маркса і Енгельса, зокрема «Капітал», і поширював марксистські ідеї в Україні видатний прогресивний учений і громадський діяч С. Подолинський. За походженням з поміщицької родини, ще студентом Київського університету включився до суспільного руху, в студентському гуртку слухав лекції М. Зібера про економічне вчення Маркса, брав участь у діяльності народників, а з 1871 p., після виїзду за кордон,— в діяльності революційної еміграції. Співробітничав у народницькому журналі «Вперед!», який редагував П. Лавров. У 1872 р. через Лаврова в Лондоні познайомився з Марксом і Енгельсом, у вересні того ж року в Гаазі був на засіданнях V конгресу І Інтернаціоналу, де виступали Маркс і Енгельс. У 1874— 1876 pp. Подолинський, перебуваючи на Україні, діяв разом з народниками і брав участь у роботі Київської громади. Разом з М. Драгомановим і М. Павликом у 1880 р. в Женеві підготував і видав два номери непідцензурного журналу «Громада». За своїм світоглядом Подолинський в цілому залишався соціалістом-утопістом, близьким до народників. Але на його погляди серйозний вплив справив марксизм, особливо економічне вчення Маркса, а також особисте знайомство з Марксом і Енгельсом. Одним з перших, грунтуючись на працях Маркса й Енгельса, Подолинський став вивчати розвиток капіталізму в Україні, формування й життя робітничого класу. Він написав і видав (у Відні) брошури «Про хліборобство» (1874), «Парова машина» (1875), «Про багатство і бідність» (1876) та ін. Але найважливішою була книга «Ремесла і фабрики на Україні», видана в 1880 р. у Женеві. У ній Подолинський популяризував економічні ідеї Маркса і на їх основі зробив одну з найбільш ранніх спроб розглянути процес розвитку капіталістичної промисловості в Україні і перші кроки становлення класу вільнонайманих робітників, з'ясувати їх становище, причини й характер капіталістичної експлуатації.
Щукаючи шляхів до поліпшення життя народу й перебудови суспільства, революційні народники вивчали праці Маркса й Енгельса «Маніфест Комуністичної партії», «Капітал», «Громадянська війна у Франції» та ін., пропагували їх окремі ідеї в гуртках студентів, інтелігенції і робітників. У 1883 р. народовольці навіть перевидали у Харкові «Маніфест Комуністичної партії». Розповсюджували марксистську літературу в Україні народники О. Бутов у працях «Катехізис економічного соціалізму» (1878), «Про гроіііі й скарби» (1883) та деяких інших І. Франко викладав марксистські положення з ряду питань. У 1879 р. Франко перший переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу» «Так зване первісне нагромадження» під назвою «Початок і історичний розвиток капіталістичної продукції в Англії» (опубліковано в журналі «Культура» (Львів), 1926, № 9), а також частину праці Енгельса «Анти-Дюрінг» про соціалізм під назвою «Початок і теорія соціалізму». Франко також написав популярну працю про марксизм — «До історії соціалістичного руху» — коментарі до «Маніфесту Комуністичної партії».
Величезне значення в поширенні марксистських ідей і утвердженні марксизму як самостійного напряму в суспільній думці Росії, в тому числі й України, належить першій російській марксистській організації «Визволення праці», заснованій у 1883 р. в Женеві Г. Плехановим. До неї входили: В. Засулич, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Ігнатов.
Протягом 1883—1894 pp. члени групи «Визволення праці» переклали російською мовою й видали понад 20 творів Маркса й Енгельса: «Маніфест Комуністичної партії», «Розвиток соціалізму від утопії до науки», «Наймана праця і капітал», «Злиденність філософії», «Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії» та ін.
Крім того, Плеханов у своїх працях «Соціалізм і політична боротьба», «Наші незгоди», «До питання про розвиток моністичного погляду на історію», «До питання про роль особи в історії» та ін. блискуче пропагував марксистські ідеї, застосовував їх до аналізу російської дійсності і викривав неспроможність народницьких теорій.
Видавані групою «Визволення праці» твори Маркса й Енгельса, а також Плеханова нелегально перевозилися в Росію і розповсюджувалися в багатьох містах, у тому числі й на Україні. Часто вони переписувалися від руки, передруковувалися на гектографі і перевидавалися.
Група мала зв'язок з революційними гуртками різних міст Росії, в тому числі Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, листувалася з ними, діставала від них грошову допомогу. Члени групи листувалися також з прогресивними і революційними діячами західноукраїнських земель, зокрема з І. Франком та М. Павликом, надсилали їм твори Маркса і Енгельса.
Група «Визволення праці» провела велику роботу по поширенню марксизму в Росії і вихованню в дусі ідей соціалізму російських революціонерів. Однак вона діяла у відриві від робітничого руху.
Перші марксистські гуртки і групи.
3 розповсюдженням творів Маркса та Енгельса й поширенням ідей марксизму, під впливом діяльності групи «Визволення праці» й наростання робітничого руху в середині і в другій половині 80-х років у Росії стали виникати перші марксистські гуртки і групи. У Петербурзі в 1883 р. почала діяти марксистська група під керівництвом Д. Благоева, у 1885 р.— гурток П. Точиського, у 1889 p.— група М. Бруснєва, в Казані в 1888 р. були організовані марксистські гуртки М. Федосєєвим і т. д.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років виникли марксистські гуртки на Україні — в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі. Вони складалися переважно з інтелігентів, студентів вищих та учнів середніх навчальних закладів, робітників. Члени їх вивчали твори Маркса, Енгельса, Плеханова, історію робітничого руху в Росії й у Західній Європі, писали й обговорювали реферати на політичні теми, розповсюджували нелегальну літературу, намагалися вести пропаганду марксизму на заводах і фабриках тощо.
Марксистські гуртки в Україні мали тісні зв'язки з марксистськими гуртками Петербурга, Москви, Іваново-Вознесенська, Ростова та інших міст Росії. Хоча поліція й жандарми арештовували учасників гуртків, але вони виникали знову й діяльність їх продовжувалася.
У Києві одним з перших у 1889 р. виник соціал-демократичний гурток, до якого входили близько ЗО робітників залізничних майстерень і друкарень.
Але через кілька місяців гурток зазнав провалу. Однак уже в 1890—1891 pp. у Києві працювало кілька марксистських гуртків. Д. Неточаєв, учень 1-ї київської гімназії, виходець з робітничої сім'ї, створив марксистський гурток (близько 15 чол.), в якому вів пропагандистську роботу серед робітників залізничного депо. У гуртку марксистів, що складався з учнів 1-ї київської гімназії, активну участь брав А. Луначарський, що вчився тоді у цій гімназії.
Важливу роль у поширенні пропаганди марксизму в Києві відіграв гурток, який утворився у 1891 р. спочатку переважно з студентів університету, а незабаром до його діяльності були залучені й робітники. Цей гурток дістав назву «Російської групи соціал-демократів». Керували ним Я. Ляховський і Б. Ейдельман. Члени гуртка, ведучи пропаганду марксистських ідей серед студентів, робили спроби встановити зв'язок з робітничим середовищем, намагалися створювати серед робітників гуртки на заводах і фабриках.
Для розгортання дальшої діяльності київських соціал-демократів велике значення мав приїзд до Києва наприкінці 1891 р. Ю. Мельникова (1868—1900), який був переконаним марксистом, до того вже працював у революційних гуртках Харкова, Ростова, Таганрога і мав значний досвід роботи серед робітників. Разом з членами «Російської трупи соціал-демократів» він на Лук'янівці, по вулиці Дорогожицькій (тепер вулиця Мельникова), 15, заснував школу-майстерню, яка стала центром соціал-демократичної роботи в місті і була названа «Лук'янів-ським клубом». У ній робітники, ремісники, інтелігенти навчалися слюсарної або токарної справи і готувалися до пропагандистської роботи. Після закінчення цієї школи її учні йшли на підприємства, де вели революційну роботу, організовували робітничі гуртки, пропагували в них марксистські ідеї.
У соціал-демократичних гуртках Києва активно працювали учень Київського реального училища П. Запорожець та висланий з Тифліса (тепер Тбілісі) семінарист В. Кецховелі (1894—1896) та ін.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років працювали марксистські гуртки і в Катеринославі. Розширенню їх діяльності сприяло прибуття до міста висланих з великих міст соціал-демократів, зокрема приїзд в 1889 р. з Петербурга досвідченого марксиста П. Точиського, а в 1894 р.— московських соціал-демократів О. Винокурова і Г. Мандельштама. Соціал-демократичні гуртки діяли серед ремісничих робітників (з 1893 р.), на Брянському заводі (з 1894 p.). Катеринославські соціал-демократи мали зв'язки з марксистами Москви, Києва, Харкова, Ростова та інших міст.
На початку 90-х років діяли марксистські гуртки в Харкові й Одесі. На 1894 р. в Одесі працювало близько 10 гуртків, у яких об'єдналися понад 200 робітників. У Херсоні марксистські гуртки організовував О. Цюрупа — тоді учень сільськогосподарського училища, в Полтаві — О. Шліхтер, висланий з Києва за соціал-демократичну пропаганду.
Хоч кількість соціал-демократичних гуртків і груп на середину 90-х років збільшилася, але вони ще діяли розрізнено, вели пропаганду серед вузького кола робітників і не були зв'язані з робітничим рухом.
«Союз боротьби за визволення робітничого класу».
Стихійна боротьба пролетаріату все з більшою настійністю вирувала необхідність створення політичної партії робітничого класу. Початком такої партії став створений у 1895 р. внаслідок об'єднання розрізнених марксистських гуртків (близько 20) Петербурзький «Союз боротьби за визволення робітничого класу», одним з організаторів і керівників якого був Ленін. «Союз боротьби» став переходити від пропаганди марксизму серед вузького кола робітників у пропагандистських гуртках до політичної агітації в широких робітничих масах. Він брав безпосередню участь у робітничому русі, керував страйковою боротьбою, тобто першим у Росії почав практичне з'єднання теорії соціалізму з робітничим рухом. Петербурзький «Союз боротьби» був зародком революційної партії, яка спиралася на робітничий рух і керувала класовою боротьбою пролетаріату.
Петербурзький «Союз боротьби» встановив зв'язки з соціал-демократами багатьох міст, в тому числі й України, і своєю діяльністю справляв великий вплив на їх організацію і розгортання роботи. Кількість соціал-демократичних гуртків і груп зростала, і в 1895—1898 pp. вони діяли більш як у 50 містах,— у Москві, Іваново-Вознесенську, Пермі, Омську і т. д.; в Україні — в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Херсоні, Миколаєві та в інших містах. За зразком і прикладом «Союзу» в ряді міст, зокрема в Україні— в Києві і Катеринославі, соціал-демократичні гуртки об'єдналися в «Союзи боротьби».
У Києві, як і в інших містах, у 1895—1896 pp. серед соціал-демократів точилися гарячі дискусії про характер дальшої їх роботи. Деякі з них стояли за те, щоб, як і раніше, вести лише пропаганду марксизму в гуртках. Більшість же спрямовувала увагу на розгортання широкої політичної агітації в масах. Ті, що виступали за політичну агітацію, у 1896 р. створили соціал-демократичну групу «Рабочее дело», назвавши її так на знак солідарності з напрямом петербурзького «Союзу боротьби», друкований орган якого мав таку саму назву. Група «Рабочее дело» (Б. Ейдельман, М. Вигдорчик, С Померанець, В. Крижа-нівська та ін.) вела політичну агітацію серед робітників Києва і почала видавати першу робітничу газету «Вперед», перший номер якої, написаний від руки і розмножений на гектографі, вийшов 8 грудня 1896 р.
17—18 березня 1897 р. на нараді в Києві в присутності представника петербурзького «Союзу боротьби» соціал-демократичні гуртки і групи Києва об'єдналися в київський «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Спочатку до нього входило близько 30 чол., потім число членів його виросло. Активну участь у роботі цього «Союзу» брали Б. Еїйдельман, П. Тучапський, П. Білоусов, М. Вигдорчик, В. Крижанівська, В. Перазич, С. Померанець та ін. Київський «Союз боротьби» підтримував тісні зв'язки з петербурзьким «Союзом боротьби» й соціал-демократами інших міст України і всієї Росії.
У грудні 1897 р. під керівництвом І. Бабушкіна і І. Лалаянца 10 марксистських гуртків Катеринослава об'єдналися в єдиний катеринославський «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Цей «Союз» налагодив зв'язки з петербурзьким і київським «Союзами боротьби» та соціал-демократичними організаціями інших міст країни.
За прикладом петербурзького «Союзу боротьби» члени київського і катеринославського «Союзів» розповсюджували серед робітників твори Маркса, Енгельса, Леніна, Плеханова, друкували й поширювали листівки й прокламації, в яких поряд з економічними висувалися й політичні вимоги, містилися заклики до організованої боротьби проти царизму й капіталу, розгорнули політичну агітацію в робітничих масах, брали безпосередню участь в організації масової, передусім страйкової, боротьби робітничого класу, вели підготовчу роботу до створення марксистської партії в Росії.
Лише з часу заснування київського «Союзу боротьби» і до кінця 1897 р. в Києві серед робітників було розповсюджено 6500 примірників революційних листівок більш як на 25 підприємствах, а всього з кінця 1896 по березень 1898 р. київські соціал-демократи видали близько 40 листівок. Із заснуванням «Союзу боротьби» газета «Вперед» з третього номера стала його органом, але з п'ятого номера вона потрапила до рук «економістів». Із 3 серпня 1897 р. київські соціал-демократи почали видання загальноросійської «Рабочей газеты», яка стала широко пропагувати ідею об'єднання соціал-демократичних гуртків і груп в єдину революційну партію.
Під впливом петербурзького, а також київського і катеринославського «Союзів боротьби» більш широкою і цілеспрямованою в 1897—1898 pp. стала діяльність соціал-демократів у Харкові, Одесі, Миколаєві, Херсоні, Полтаві, Кременчуку та в інших містах України.
Соціал-демократи Одеси восени 1896 р. зробили спробу об'єднати марксистські гуртки в «Південноросійський робітничий союз», але в січні 1897 р. він був розгромлений. Миколаївські соціал-демократи в квітні 1897 р. об'єднали 9—10 соціал-демократичних гуртків у «Союз миколаївських робітників», але й цей «Союз» у січні 1898 р. зазнав провалу».
I з'їзд РСДРП та участь у його підготовці й проведенні соціал-демократів України.
Перед соціал-демократами стояли завдання підготувати з'їзд представників марксистських гуртків та груп і створити єдину партію. Оскільки активні діячі петербурзького «Союзу боротьби» були заарештовані і заслані до Сибіру, підготовку до з'їзду продовжили київські соціал-демократи, зокрема члени добре законспірованої групи «Рабочее дело» (Б. Ейдельман, М. Вигдорчик, П. Тучапський, С Померанець та ін.). Разом з представником соціал-демократів Петербурга у березні 1897 р. в Києві вони провели передз'їздівську нараду, яка вирішила вести підготовку до з'їзду і організувати в Києві видання нелегальної загальноросійської «Рабочей газеты», перший номер якої, як відомо, вийшов у серпні, а другий — у грудні 1897 р. Київські соціал-демократи провели підготовчу роботу, виробили й розіслали соціал-демократичним організаціям порядок денний і проекти деяких рішень майбутнього з'їзду.
Перший з'їзд РСДРП працював 1—3 березня 1898 р. у Мінську. На з'їзді були представлені «Союзи боротьби» — петербурзький, московський, катеринославський, київський, група «Рабочей газеты» і Бунд, всього 9 делегатів. З'їзд проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), обрав ЦК з трьох чоловік, визнав «Рабочую газету» офіційним органом партії і доручив ЦК підготувати й опублікувати Маніфест партії.
Але вже в березні 5 із 9 делегатів з'їзду були заарештовані. Проте два члени ЦК, що залишилися на волі, організували написання, видання й розповсюдження «Маніфесту Російської соціал-демократичної робітничої партії», схвально сприйнятого соціал-демократичними організаціями.
Піднесення робітничого руху в другій половині 90-х років.
Швидкий розвиток капіталістичної промисловості і, як наслідок його, зростання чисельності робітників, зокрема на великих підприємствах, дедалі активніша діяльність соціал-демократів по керівництву їх боротьбою сприяли піднесенню робітничого руху. Про це свідчили передусім страйки робітників Петербурга 1895—1896 pp., особливо величезний страйк текстильників улітку 1896 р, Масова участь робітників у революційних виступах і керівництво ними соціал-демократами свідчили про те, що замість різночинної, демократичної, інтелігенції головним діячем визвольного руху ставав пролетаріат.
Робітничий рух в Україні також ставав дедалі масовішим і організованішим, у ньому почали виявлятися елементи політичної свідомості робітників. У цілому в Україні в 1895—1899 pp. відбулося 226 страйків і 14 заворушень — всього 240 виступів. Отже, п'ять останніх років XIX ст. дали страйків майже в два рази більше, ніж попередні 15 років. Всього в робітничих виступах у 1895—1899 pp. взяли участь понад 120 тис. чол., із них у страйках— більше 103 тис. чол. Характерною рисою робітничого руху цього часу стало те, що головну роль у виступах почали відігравати робітники важкої промисловості, тобто великих капіталістичних підприємств, і передусім металісти й машинобудівники, за ними йшли гірники й залізничники. Ці категорії робітників складали 85 % усіх учасників страйків. Поряд з економічними стали виникати й політичні страйки, і насамперед страйки, присвячені відзначенню 1 Травня — Дня міжнародної солідарності трудящих.
Робітничий клас виступав дедалі активніше на боротьбу проти капіталістів і царизму як самостійна політична сила, покликана очолювати боротьбу всіх трудящих.



загрузка...