Під структурою (від лат. structura — розташування, порядок) об'єкта розуміють порядок стійких зв’язків між елементами об’єкта дослідження, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі в процесі зовнішніх і внутрішніх змін. З тієї самої причини, з якої важко дати вичерпне визначення спілкуванню, так само важко визначити структуру спілкування. Водночас формалізація будь-якого явища, у тому числі й спілкування, виявлення в ньому стійких зв'язків між структурними компонентами, дає змогу глибше його зрозуміти й проаналізувати.
Відомі різні підходи до проблеми структури спілкування: через виокремлення рівнів аналізу цього явища, через аналіз структурних елементів спілкування в ситуаціях безпосередньої взаємодії або через перелік його основних функцій. Стосовно рівнів аналізу, то згадаємо класифікацію Б. Ломова, який запропонував три рівні:
• макрорівень: спілкування являє собою складну сітку взаємозв'язків індивіда з іншими людьми та соціальними групами й розглядається як важливий аспект способу життя особи (процес спілкування вивчається в інтервалах часу, що порівнюються, зіставляються з тривалістю людського життя; при цьому акцент робиться на аналізі психічного розвитку індивіда);
• мезарівень: спілкування розглядається як сукупність цілеспрямованих, логічно завершених контактів чи ситуацій взаємодії, які змінюються і в яких опиняються люди в процесі життєдіяльності на конкретних часових відрізках свого життя (акцент робиться на змістових компонентах ситуацій спілкування — «у зв'язку з чим» і «з якою метою»; навколо цього предмета спілкування розкривається динаміка спілкування, аналізуються вербальні й невербальні засоби, етапи спілкування);
• мікрорівень: увага зосереджується на аналізі елементарних одиниць спілкування як взаємодії поведінкових актів (взаємодія охоплює дію одного партнера і протидію іншого, наприклад «питання — відповідь», «повідомлення інформації — ставлення до неї» тощо).
Г. Андреева визначає структуру спілкування як виокремлення в ньому трьох взаємопов'язаних чинників: комунікативного (передбачає обмін інформацією між індивідами), інтерактивного (організація взаємодії між учасниками спілкування, тобто обмін не лише знаннями, ідеями, а й діями), перцептивного (процес сприймання й пізнання партнерами один одного і встановлення на цій основі взаєморозуміння). Б. Паригін розглядає структуру спілкування як взаємозв'язок двох аспектів — змістового й формального, тобто комунікацію та взаємодію зі своїми змістом і формою. О. Бодальов у структурі спілкування виокремлює гностичний (пізнавальний), афективний (емоційний) і праксичний (діяльний) компоненти.
Логічним підґрунтям для моделювання структури спілкування як процесу (передавання інформації, взаємовплив, пізнання один одного, обмін результатами діяльності тощо) може бути характеристика його стосовно автономних компонентів, таких як: мета, зміст, засоби спілкування; учасники процесу, тип зв'язку, що встановлюється між ними; мотиви, потреби, ціннісні орієнтації учасників спілкування; комунікативний потенціал суб'єктів спілкування; види й форми спілкування; соціокультурна та етнопсихологічна специфіка спілкування; етико-психологічні й тендерні особливості спілкування; стилі, стратегії і тактики спілкування; результат спілкування (див. рис. 17). В цьому контексті важливо підкреслити роль середовища, в якому реалізується взаємодія. Йдеться про соціальну ситуацію спілкування, передусім про присутність інших людей під час спілкування, які змінюють цей процес. Зокрема люди комунікабельні швидко орієнтуються в будь-якій ситуації, дістають задоволення й відчувають піднесення від «роботи на публіку», а ті, котрі мають труднощі в налагодженні контактів, губляться, діють імпульсивно, втрачають контроль над своєю поведінкою й тим, що говорять. У характеристиці безпосереднього спілкування варто розрізняти інструментальну спрямованість (на виконання соціально-значущого завдання, на справу, результат) і особистісну спрямованість (на задоволення особистісних потреб і бажань). Процес спілкування можна вважати повноцінним, якщо в ньому гармонійно поєднуються два взаємопов'язаних чинники: зовнішній (поведінковий, операційно-технічний) і внутрішній (ціннісні особливості індивіда). Зовнішній — проявляється в комунікативних діях учасників процесу, у виборі стилю, форми, стратегії спілкування, у мовній активності, інтенсивності дій, адекватності поведінки тощо. Внутрішній — відтворює суб'єктивне сприймання ситуації взаємодії, що виражається за допомогою вербальних і невербальних сигналів.
Щодо функцій (від лат. functio — виконання, здійснення) спілкування, то під ними розуміють зовнішній прояв властивостей спілкування, ті ролі й завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.
Відомі різні підходи до класифікації функцій спілкування. Одні дослідники, розглядаючи спілкування в контексті його органічної єдності із життям суспільства в цілому та з безпосередніми контактами людей і внутрішнім духовним життям людини, виокремлюють такі функції: спілкування є формою існування і прояву людської сутності; воно відіграє в колективній діяльності людей комунікативно-сполучну роль; являє собою найважливішу життєву потребу людини, умову її благополучного існування; має психотерапевтичне, підтверджувальне значення (підтвердження власного «Я» іншою особою) в житті індивіда будь-якого віку. Перелічені функції, з огляду на їхній інтегральний характер, є тими чинниками, які показують суттєво вагомішу роль спілкування для людини, аніж просте передавання інформації. І знання цих інтегральних функцій, які виконує спілкування в процесі індивідуального розвитку людини, дає змогу виявити причини відхилень, порушень процесу взаємодії, неповноцінної структури й форми спілкування, до яких була залучена людина впродовж усього життя. Неадекватність форм спілкування людини в минулому суттєво впливає на її особистісний розвиток, визначає проблеми, які постають перед нею сьогодні.
Значна частина дослідників виокремлює функції спілкування, пов'язані з обміном інформацією, взаємодією та сприйняттям людьми один одного. Так, Б. Ломов виокремлює у спілкуванні три функції: інформаційно-комунікативну (полягає в будь-якому обміні інформацією), регуляційно-комунікативну (регуляція поведінки й регуляція спільної діяльності у процесі взаємодії) і афективно-комунікативну (регуляція емоційної сфери людини). Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передавання та прийому інформації, її реалізація має кілька рівнів: на першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформова-ності людей, що вступають у психологічний контакт; другий рівень передбачає передавання інформації та прийняття рішень (тут спілкування реалізує цілі інформування, навчання та ін.); третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших (спілкування, спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів). Друга функція — регуляційно-комунікативна — полягає в регуляції поведінки. Завдяки спілкуванню людина здійснює регуляцію не лише власної поведінки, а й поведінки інших людей, і реагує на їхні дії, тобто відбувається процес взаємного налагодження дій. За таких умов виявляються феномени, властиві спільній діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються взаємна стимуляція й корекція поведінки. Цю функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін. Третя функція — афективно-комунікативна — характеризує емоційну сферу людини, в якій виявляється ставлення індивіда до навколишнього середовища, в тому числі й соціального.
Можна навести іншу, трохи подібну до попередньої, класифікацію — чотириелементну модель (А. Реан), в якій спілкування утворюють когнітивно-інформаційний (прийом і передавання інформації), регулятивно-поведінковий (загострює увагу на особливостях поведінки суб'єктів, на взаємній регуляції їхніх дій), афективно-емпатійний (описує спілкування як процес обміну й регуляції на емоційному рівні) та соціально-перцептивний компоненти (процес взаємного сприйняття, розуміння й пізнання суб'єктів).
Ряд дослідників намагається розширити кількість функцій спілкування за рахунок їх уточнення. Зокрема А. Брудний вирізняє інструментальну функцію, необхідну для обміну інформацією в процесі управління і спільної праці; синдикативную яка знаходить своє відбиття в згуртуванні малих і великих груп; трансляційну, необхідну для навчання, передавання знань, способів діяльності, оціночних критеріїв; функцію самовираження, зорієнтовану на пошук і досягнення взаємного розуміння. Л. Карпенко за критерієм «мета спілкування» виокремлює ще вісім функцій, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії і забезпечують досягнення в ньому певних цілей:
S контактну — встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому й передавання повідомлення та підтримки зв'язку під час взаємодії у формі постійної взаємоорієнтованості;
S інформаційну — обмін повідомленнями (інформацією, думками, рішеннями, задумами, станами), тобто прийом — передавання якихось даних у відповідь на одержаний від партнера запит;
S спонукальну — стимулювання активності партнера зі спілкування, що спрямовує його на виконання тих чи інших дій;
S координаційну — взаємне орієнтування й узгодження дій для організації спільної діяльності;
S розуміння — не тільки адекватне сприйняття й розуміння сутності повідомлення, але й розуміння партнерами один одного;
S амотивну — виклик у партнера зі спілкування потрібних
емоційних переживань і станів, зміна з його допомогою власних
переживань і станів; *
S встановлення стосунків — усвідомлення й фіксування свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків, в яких належить діяти індивідові;
S здійснення впливу — зміна стану, поведінки, особистісно-зміс-тових утворень партнера (намагань, думок, рішень, дій, потреб, активності, норм і стандартів поведінки тощо).
Серед функцій спілкування вчені вирізняють також соціальні. Основна з них пов'язана з управлінням громадсько-трудовими процесами, інша — із встановленням людських стосунків. В утворенні спільноти полягає ше одна функція спілкування, яка спрямована на підтримку соціально-психологічної єдності в групах і пов'язана з комунікативною діяльністю (сутність діяльності у створенні й підтримці конкретного взаємозв'язку людей у групах; вона допускає інформаційний обмін знаннями, стосунками й почуттями між людьми, тобто має на меті передавання—сприйнятгя індивідом громадського досвіду). Серед соціальних функцій спілкування важливими є функції наслідування досвіду та зміни особистості (остання здійснюється на основі механізмів сприйняття, наслідування, переконання, зараження).
Вивчення специфіки суспільно-політичної діяльності дає змогу вирізнити такі основні функції спілкування в цій галузі знання (А. Деркач, Н. Кузьміна):
? соціально-психологічного відображення. Спілкування виникає як результат і як форма свідомого відображення партнерами особливостей протікання взаємодії. Соціально-психологічний характер цього відображення проявляється в тому, що передусім через мовну й інші форми сигналізації елементи ситуації взаємодії, що сприйняті й перероблені окремою людиною, стають реально дійсними для його партнерів. Спілкування стає не стільки обміном інформацією, скільки процесом спільної взаємодії і впливу. Залежно від характеру цих взаємовпливів відбувається узгодження, уточнення, взаємне доповнення змістового й кількісного аспектів «індивідуального» відображення з утворенням групової думки як форми колективного мислення людей або, навпаки, зіткнення думок, їх нейтралізація, стримування, як це буває в міжособистісних конфліктах і неадекватних взаємовпливах (припиненні спілкування);
? регулятивну. В процесі спілкування здійснюється безпосередній або опосередкований вплив на члена групи з метою зміни або збереження на тому ж рівні його поведінки, дій, стану, загальної активності, особливостей сприйняття, системи цінностей або стосунків. Регулятивна функція дає змогу організувати спільні дії, планувати і узгоджувати, координувати і оптимізувати групову взаємодію членів колективу. Регуляція поведінки й діяльності є метою міжособистісної комунікації як компонента предметної діяльності й кінцевим її результатом. Саме здійснення цієї важливої функції спілкування дає змогу оцінити ефект спілкування, його продуктивність або непродуктивність;
? пізнава,іьну. Названа функція полягає в тому, що внаслідок систематичних контактів у ході спільної діяльності члени групи оволодівають різними знаннями про самих себе, своїх друзів, способи найраціональнішого вирішення поставлених перед ними завдань. Оволодіння відповідними вміннями й навичками, можлива компенсація недостатніх знань в окремих членів групи й досягнення ними необхідного взаєморозуміння забезпечуються саме пізнавальною функцією спілкування в поєднанні з функцією соціально-психологічного відображення;
? експресивну. Різні форми вербального й невербального спілкування є показниками емоційного стану й переживання члена групи часто всупереч логіці й вимогам спільної діяльності. Це своєрідний вияв свого ставлення до того, що відбувається через звернення до іншого члена групи. Деколи незбіг у способах емоційного регулювання може призвести до віддалення партнерів, порушення їхніх міжособистісних стосунків і навіть до конфліктів;
? соціального контролю. Способи вирішення завдань, певні форми поведінки, емоційного реагування і стосунків мають нормативний характер. їх регламентація за допомогою групових і соціальних норм забезпечує необхідну цілісність і організованість колективу, погодженість спільних дій. Для підтримки погодженості і організованості групової діяльності використовуються різні форми соціального контролю. Міжособистісне спілкування здебільшого виступає в ролі негативних (осуд) або позитивних (схвалення) санкцій. Слід, однак, зазначити, шо не тільки схвалення чи осуд сприймається учасниками спільної діяльності як покарання або заохочення. Нерідко і відсутність спілкування може сприйматись як та чи інша санкція;
? соціалізації. Ця функція — одна із найважливіших у роботі суб'єктів діяльності. Прилучаючись до спільної діяльності і спілкування, члени групи засвоюють комунікативні вміння й навички, що дає їм змогу ефективно взаємодіяти з іншими людьми. Хоча вміння швидко оцінити співбесідника, орієнтуватись у ситуації спілкування і взаємодії, слухати й говорити відіграють важливу роль в міжосо-бистісній адаптації людини, ще більше значення мають вміння діяти в інтересах групи, доброзичливе, зацікавлене й терпляче ставлення до інших членів групи.
Аналіз особливостей спілкування у сфері ділових взаємостосунків також вказує на його багатофункціональність (А. Панфілова, Є. Руденський):
• інструментальна функція характеризує спілкування як соціальний механізм управління, що дає змогу отримати й передати інформацію, необхідну для здійснення певної дії, прийняття рішення тощо;
• інтегративна — використовується як засіб об'єднання ділових партнерів для спільного комунікативного процесу;
• функція самовираження допомагає самоутвердитися, продемонструвати особистісний інтелект і психологічний потенціал;
• трансляційна — слугує для передавання конкретних способів діяльності, оцінок, думок та ін.;
• функція соціального контролю покликана регламентувати поведінку, діяльність, а іноді (коли йдеться про комерційну таємницю) й мовні акції учасників ділової взаємодії;
• функція соціалізації сприяє розвиткові навичок культури ділового спілкування;
• за допомогою експресивної функції ділові партнери намагаються виразити і зрозуміти емоційні переживання один одного.
В. Панферов вважає, що основні функції спілкування часто характеризують, не вдаючись до аналізу функцій людини як суб'єкта взаємодії з іншими людьми у спільній життєдіяльності, що призводить до втрати об'єктивованих основ їх класифікації. Аналізуючи класифікацію функцій спілкування, запропоновану Б. Ломовим, дослідник ставить запитання: «Чи вичерпними є ряди функцій за їх кількістю? Як багато може бути таких рядів? Про які підвалини класифікації може йти мова? Як різні основи пов'язані між собою? Принагідно нагадаємо, що Б. Ломов виокремив два ряди функцій спілкування за різними основами. Перший з них містить три класи відомих вже функцій — інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну, а другий (за іншою системою основ) — охоплює організацію спільної діяльності, пізнання людьми один одного, формування й розвиток міжособистісних стосунків.
Відповідаючи на перше поставлене запитання, В. Панферов серед основних функцій спілкування виокремлює шість: комунікативну, інформаційну, когнітивну (пізнавальну), емотивну (ту, що викликає душевні переживання), конативну (регуляцію, координацію взаємодії), креативну (перетворювальну). Всі наведені функції трансформуються в одну головну функцію спілкування — регуляторну, яка проявляється у взаємодії індивіда з іншими людьми. І в цьому смислі спілкування є механізмом соиіально-психологічної регуляції поведінки людей в їхній спільній діяльності. Виокремлені функції, на думку дослідника, варто розглядати як одну з підвалин для класифікації всіх інших функцій людини як суб'єкта спілкування.
Слід вести мову про властивості людини, які залучаються до процесу спілкування у вигляді психічних відправлень як функцій мозку, соціально-психологічних явищ як функцій людських стосунків, соціальних проявів індивіда як функцій суспільно-трудової життєдіяльності. При цьому низка психічних функцій у процесі спілкування набуває значення функцій-засобів, клас соціально-психологічних функцій розкриває процес міжособистісної взаємодії, а низка соціальних функцій охоплює зовнішні цілі спілкування (до цих функцій-цілей належать такі: утворення спільноти, наслідування досвіду, формування самосвідомості, формування та прояв між-особистісних стосунків, організація та управління, виховання й навчання). Отже, підвалинами класифікації функцій людини як суб'єкта спілкування автор вважає психічні, соціально-психологічні й соціальні властивості особистості з диференціацією їх за шістьма основними функціями індивіда як суб'єкта спільної діяльності. В ролі ше однієї основи класифікації функцій дослідником використовується внутріишяьлогіка проблем, шо розв'язуються людиною в процесі спілкування. Йдеться про гносеологічну формулу спілкування, яка передбачає послідовну залежність таких явищ: людина — канал — знак — значення — смисл — ставлення — поведінка — особистість. Загалом в табл. 6 представлена логіка взаємозалежностей у розгляді рядів функцій по «вертикалі й горизонталі», а також ілюструється відповідь на четверте-запитання, яке поставив перед собою В. Панферов (як різні підвалини пов'язані між собою).
В цілому, узагальнюючи підходи вчених до проблеми структури й функцій спілкування, не важко помітити багатоаспектний характер цього феномену: спілкування є потребою людини й умовою її виживання; воно мас інформаційно-комунікативне та інтерактивне навантаження; спілкування передбачає процес обміну цінностями й соціальним досвідом; виступає як специфічна знакова система й посередник у функціонуванні різних знакових систем (ідеться про семіотичний аспект спілкування); воно є засобом нормативного регулювання поведінки індивідів; формує ставлення до себе, до інших і суспільства тощо (див. рис. 18). Структурно-функціональні можливості спілкування можна розглядати як взаємозв'язок різних рядів і рівнів (оцінюючи спілкування як важливий чинник розвитку психіки, на соціальному рівні функціонування суб'єкта спілкування, на рівні життєдіяльності конкретної людини, на рівні розв'язання конкретної ситуації взаємодії та ін.), враховуючи особливості соціально-психологічного сереловища, соціальну ситуацію спілкування, змістовий і цільовий характер взаємодії. В єдності структурно-функціональних компонентів спілкування не втрачається відносна самостійність кожного з них. Залежно від реальної ситуації взаємодії, змістового контексту спільної діяльності кожен з елементів може набувати характеру автономності чи домінування.
Численні функції спілкування, безперечно, породжують велику кількість його видів. Вра-ховуючи складність спілкування, кпасифікувати його види можна за багатьма ознаками. Зупинимося лише на окремих з них, які, на нашу думку, мають науково-практичний інтерес.
За результативністю спільної взаємодії та досягнутим ефектом існує необхідне (міжособистісні контакти, без яких спільна діяльність стає практично неможливою), бажане (міжособистісні контакти, що сприяють успішнішому вирішенню виробничих, виховних та інших завдань), нейтральне (міжособистісні контакти, які не заважають, але й не сприяють розв'язанню проблем) і небажане спілкування (міжособистісні контакти, які ускладнюють досягнення завдань спільної взаємодії). Зазначений кіас видів міжособистісного спілкування має стосунок до питання про продуктивність і непродуктивність міжособистісних контактів і до критеріїв їх оптимальності.
Учасниками спілкування можуть бути як безпосередні конкретні індивіди, так і опосередковані групи людей. Ідеться про міжосо-бистісне й масове спілкування. Міжособистісне спілкування проявляється в безпосередніх контактах, які, своєю чергою, визначаються й регулюються всією системою суспільних відносин, умовами суспільного виробництва, інтересами людей і груп. У міжосо-бистісному спілкуванні зазвичай застосовують мовні й немовні засоби обміну інформацією, механізми психологічного впливу та ін. Воно передбачає встановлення прямих контактів між партнерами зі спілкування, дає змогу безпосередньо реагувати і впливати на процес взаємодії. Саме тому міжособистісне спілкування ше називають прямим, безпосереднім на відміну від опосередкованого масового спілкування (масове спілкування має анонімний характер; воно спрямоване не на певного індивіда, а на великі маси людей і здійснюється найчастіше за допомогою засобів масової комунікації). Важливо підкреслити емоційний характер міжособистісного спілкування, адже в ньому люди зорієнтовані передусім на свої внутрішні цілі, цінності й потреби. І хоча зміст такого спілкування, його форми можуть гнучко змінюватися та пристосовуватися до того образу партнера, який формується у процесі взаємодії, водночас воно надає своїм учасникам значну свободу у виборі способу спілкування, в прийнятті рішення про його продовження чи припинення. В цій ситуації міжособистісне спілкування базується на емоційній привабливості, схожості партнерів і мало залежить від їхніх соціальних ролей і статусів.
В ситуації опосередкованого спілкування між учасниками взаємодії наявна певна просторово-часова дистанція. За таких умов спілкування має переважно однобічний характер: людина може лише сприймати інформацію, яка надходить до неї від інших генерацій, суспільств або епох, але не може передавати якусь інформацію їм сама. Таке опосередковане спілкування, яке здійснюється, наприклад, завдяки літературі, творам мистецтва або іншим витворам культури, має надзвичайно важливе значення для збагачення стосунків людини зі світом, виводить її за межі безпосереднього оточення, робить особистість причетною до всієї людської культури й до всіх подій, шО" відбуваються у світі. Завдяки різноманітним формам опосередкованого спілкування індивід може усвідомити свою єдність із суспільством, в якому він живе, або з людством загалом, відчути себе їхньою невід'ємною частиною.
Якщо спілкування організовується навколо власне психологічних проблем (встановлення емоційних стосунків з іншою людиною, створення умов для розвитку індивіда та ін.), його називають особистісно орієнтованим. У тому випадку, коли спілкування обмежується взаємодією лише на діловому рівні, воно має характер формального й називається офіційним (рольовим).
Особистісно орієнтоване (або особистісне) спілкування передбачає виокремлення в ньому суто психологічного аспекту, тобто внутрішнього світу людини. Це зовсім не означає, що йдеться тільки про одного партнера спілкування. Саме у стосунках з іншою людиною індивід повною мірою може виступати і проявитися як особистість, як суб'єкт взаємодії. Отож, особистісне спілкування передбачає такі ситуації взаємодії, в які учасники спілкування входять особистісно. Основне призначення цього виду спілкування — забезпечення існування внутрішнього світу особистості, сприймання себе й іншого як особистостей, відстоювання прав на особистісне ставлення до явищ зовнішнього світу. Йдеться не про егоїстичні устремління, не про обстоювання «власних» домагань, а про утвердження загальнолюдських прав і властивостей людини як особистості. Як і в будь-якому іншому виді спілкування, в осо-бистісному спілкуванні партнери обмінюються інформацією про власні переживання, оцінки, почуття, зовнішні події тощо. Однак зводити особистісне спілкування лише до інформаційного процесу навряд чи доцільно. Інформаційний аспект спілкування тут скоріше має другочерговий характер, а на перший план виступає внутрішній світ людини. М. Бобнєва з цього приводу зазначає, що хоч би якою цікавою й важливою для партнерів була інформація, вона вводиться у зміст особистісного спілкування лише тією мірою, якою її презентація дає змогу проявитися справжнім властивостям і якостям людини, наприклад альтруїзму, властивості не лише слухати, а й чути. Те ж саме, на думку дослідниці, можна сказати і про значення спільної діяльності для особистісного спілкування чи зовнішнього стосовно людини світу: виконання будь-якої діяльності охоплює особистісне спілкування тією мірою, якою в ній проявляються, реалізуються властивості особистості; зовнішні події так само введені в особистісне спілкування тією мірою, якою у зв'язку з їхньою оцінкою, осмисленням, переживанням реально проявляється особистість учасників спілкування, тобто тією мірою, якою зовнішні події стають змістом внутрішнього світу партнерів і можуть бути презентовані як такі в спілкуванні. Виходячи з цього, спілкування (за М. Бобнєвою) оцінюватиметься партнерами як справді особистісне лише в тому разі, коли доброта як властивість людини, що вступає в контакт, безпосередньо проявиться у процесі спілкування. В такій інтерпретації особистісне спілкування різниться від довірливого спілкування, основною^характеристикою якого є повідомлення особливо значущої інформації. Водночас довірливість як риса особистості є суттєвою ознакою всіх видів спілкування, у тому числі й особистісного.
Офіційне (рольове) спілкування передбачає стосунки, що опосередковуються соціальними чи професійними ролями. Цей вид спілкування може мати елементи особистісного, однак вони актуалізуються настільки, наскільки не розходяться з обмеженнями, які накладаються діловими стосунками. Рольове спілкування надзвичайно поширене в сучасному суспільстві. Воно забезпечує взаємодію в таких ситуаціях, як «керівник — підлеглий», «учень — учитель», «покупець — продавець», «лікар — пацієнт» та ін. Саме роль, рольові очікування учасників спілкування визначають, як сприймається партнер, як оцінюється його поведінка, як оцінюється індивідом власна поведінка, яким він є як виконавець ролі. В ситуації рольового спілкування людина не вільна у виборі стратегії своєї поведінки, вона позбавлена певної спонтанності своїх реакцій, дій, почуттів, а іноді й внутрішнього реагування. І хоча кожна людина вносить індивідуальність і неповторність у свої соціальні ролі (однакових лікарів, лекторів, учителів немає й не може бути), образи, дії, уявлення задаються особистості ззовні, соціальною позицією: «В даний час я керівник, отже...», «Я — лікар, відповідно...». Формальне (рольове) спілкування дає змогу людині реалізувати себе як члена суспільства, певної групи, виразника інтересів певного соціального прошарку, творця різних соціальних відносин. Будучи учасником офіційного спілкування, людина набуває низку важливих цінностей — почутгя належності до спільноти, соціальної захищеності тощо.
Ділове (рольове) спілкування неоднорідне за своєю природою. Наприклад, рольове спілкування у сфері економіки різниться від спілкування в правоохоронних органах та ін. Якщо людина не дотримується правил ведення службових переговорів, це свідчить про серйозні проблеми в професійній підготовці спеціалістів тієї чи іншої галузі. Невміння вирізнити в офіційній розмові основне, лаконічно і грамотно викласти свої думки може обернутися значними втратами робочого часу. Різновидом ділового спілкування є представницьке спілкування, яке передбачає взаємодію людей як представників тих чи інших держав, соціальних груп чи інституцій. Особливість такого спілкування полягає в тому, що воно здійснюється зазвичай у формі переговорів. За таких умов стосунки симпатій — антипатій зведені до мінімуму порівняно з умінням людей представляти свою спільноту, організовувати і планувати спільні дії. За іншою класифікацією різновидами ділового спілкування є пізнавальне (його метою є розширення інформаційного фонду партнера, передавання необхідної для професійної діяльності інформації тощо), переконув&гьне (викликає у ділових партнерів певні почуття, формує ціннісні орієнтації і установки, переконує в правомірності тих чи інших стратегій взаємодії та ін.), експресивне (формує у партнера психоемоційний настрій, спонукує до необхідної соціальної дії), сугестивне (має на меті вплинути на ділового партнера з метою зміни мотивації, ціннісних орієнтацій, поведінки тощо) і ритуальне (закріплює й підтримує конвенціональні стосунки в діловому світі, забезпечує регуляцію соціальної психіки у великих і малих групах, зберігає ритуальні традиції установи, фірми; цінність індивідуальності в ритуальному спілкуванні мінімізована, учасники є рівними у своєму праві задовольнити ті важливі соціальні потреби, заради яких вони вступили в ритуал) спілкування.
За типом зв'язків, які встановлюються між учасниками взаємодії, розрізняють монологічне й діалогічне спілкування. Монологічне спілкування характеризується одностороннім спрямуванням інформації. Тобто один із учасників взаємодії викладає свої думки, ідеї, почуття, не відчуваючи при цьому необхідності в отриманні зворотного зв'язку від партнера. Така ситуація може передбачати позиційну нерівноправність партнерів зі спілкування: один учасник є особою впливовою, яка наділена активністю, усвідомлюваними цілями і правом їх реалізувати, а інший — розглядається першим як особа пасивна, та, яка, хоча й має цілі, але не Настільки значущі, ніж його власні. За таких умов ми маємо справу з «суб'єкт-об'єктним» спілкуванням. Виокремлюють два різновиди монологічного спілкування: імперативне і маніпулятивне.
Під Імперативним спілкуванням зазвичай розуміють авторитарну, директивну форму впливу на партнера з метою примушення до певних дій чи рішень, а також досягнення контролю над його поведінкою, установками. Як правило, імперативне спілкування використовується для встановлення контролю над зовнішньою поведінкою партнера, адже внутрішній світ учасника спілкування є передусім власністю особи і вплинути на нього з метою зміни надзвичайно складно. Кінцева формула імперативу є чіткою й не завуальованою: «Роби так, як я накажу!» При цьому засобами впливу є накази, вимоги, заохочування, команди, заборони, залякування тощо. Сказане не означає, шо імперативне спілкування має тільки негативне навантаження й забарвлення. Є чимало соціальних діяльностей і ситуацій, в яких використання імперативу цілком виправдане і з позицій мети, і з етичного боку взаємодії/Приміром, імперативний вид спілкування є поширеним у військових статутних стосунках, особливо за екстремальних умов. Водночас у ситуаціях інтимно-особисгісних, дитячо-батьківських, подружніх застосування імперативу є не лише неетичним, але й доволі проблематичним, адже порушується суб'єкт-суб'єктна основа міжособистісних стосунків.
Стосовно навчально-виховної практики, то тут можливості застосування імперативного виду спілкування також обмежені. Хоча за Допомогою наказів, команд, заборон («не кричи», «не бігай» та ін.) можна досягти зовнішнього виконання дитиною певних вимог дорослих, однак норми й цінності, що передаються в такий спосіб, не стають її внутрішніми особистісними переконаннями і, отже, залишаються зовнішніми проявами поведінки у відповідний проміжок часу. Саме тому вони легко втрачаються, коли дитина опиняється в іншому соціально-психологічному просторі. У вихованні прийнятними є принаймні дві ситуації, коли можна застосовувати імперативний вид спілкування: не роби того, шо є загрозою для твого життя й життя іншої людини; не завдавай шкоди державному та власному майну, цінностям власної родини та своєї країни. Щодо решти норм поведінки (не принижуй гідності іншої людини, стався до себе й до інших як до найбільшої цінності та ін.), то вони мають прищеплюватися інакшим шляхом, у процесі співпраці, співпереживання, спільного обміну інформацією тощо.
Маніпулятивне спілкування, будучи найпоширенішим різновидом монологічного спілкування, передбачає вплив на партнера зі взаємодії з метою досягнення своїх прихованих намірів і цілей. Як і імператив, маніпуляція має на меті досягти контролю над поведінкою й думками іншої особи. Однак основна різниця полягає в тому, що за умов маніпулятивного спілкування партнер не інформує свого співбесідника про істинні цілі їхньої розмови, які приховуються або завуальовуються чи підміняються іншими. Отож маніпуляцію можна ще визначити як приховане управління людьми та їхньою поведінкою. Прихованими є як сам факт впливу, так і його мета. При цьому в партнера має зберегтися ілюзія самостійності у прийнятті рішення чи здійсненні вчинку.
Ефективність (про ефективність ідеться лише в контексті аналізу цього виду спілкування як такого й не більше; моральний аспект проблеми при цьому не враховується) маніпуляції залежить від уміння маніпулятора використовувати психологічно уразливі позиції людини, її риси характеру, звички, бажання, її достоїнства, тобто все те, що спрацьовує автоматично, без витрати часу на свідомий аналіз ситуації і себе в ній. Якщо ж подивитися на маніпуляцію з позиції моральних норм спілкування, мотиваційного й когнітивного аспектів, то стає очевидною проблема наслідків у стосунках між партнерами: у маніпулятора формується уявлення про людину як про засіб досягнення особистісних цілей, що з часом оформлюється в бажання, звичку розпоряджатися партнером, мати над ним перевагу; партнер сприймається не як цілісна особистість, найвища цінність, а як носій певних, потрібних маніпуляторові властивостей, рис і якостей; врешті-решт у маніпулятора виникає егоцентризм, одностороннє бачення партнера й себе, нездатність і небажання індивіда реально оцінити ситуацію, зосередженість на власних інтересах. За таких обставин сам маніпулятор часто-густо опиняється в тенетах цього виду спілкування: себе починає сприймати фрагментарно, лише в контексті стереотипних форм поведінки, керуючись удаваними мотивами, цілями й інтересами. Із зазначеного може скластися враження, що маніпулятивне спілкування має лише негативний характер. У багатьох випадках це так і є. Однак мають місце ситуації, за яких маніпуляції скоріше стають благом, особливо там, де ними намагаються підмінити диктат, насилля, домінування. Тобто щодо останніх видів спілкування, маніпулятивне тут є гуманнішим. Загалом є цілі галузі соціальних відносин, де маніпуляція застосовується й має «дозволений», «узаконений» характер. До них передусім належать сфера бізнесу, політика, ідеологія, пропаганда.
Практика спілкування показує, що широке використання маніпу-лятивного впливу, маніпулятивних засобів у діловій сфері зазвичай переноситься на сферу дружби, неформальних міжособистісних стосунків, що призводить до руйнації близьких, довірливих зв'язків між людьми. Зокрема до професій, які найбільш підпадають під маніпуля-тивну деформацію, можна віднести професії вчителя, викладача, педагога, тобто ті, які мають справу з навчанням, в якому завжди наявні елементи маніїгуляції — зробити семінарське заняття чи урок цікавішими, привернути увагу студентів або учнів тощо. І якщо у сфері предметного навчання маніпулятивне спілкування є виправданим, то перенесення стійкої особистісної установки навчити, переконати у сфері неформальних міжособистісних стосунків може зруйнувати ці зв'язки або негативно на них позначитися.
Е. Шостром, автор відомого бестселера про людину-маніпулято-ра, вважає, що в кожному з нас «сидить» маніпулятор і навіть кілька, на різній глибині, у різних іпостасях і в ті чи інші моменти життя то один, то інший береться нами керувати. Е. Шостром виокремлює такі типи маніпуляторів:
• диктатор (перебільшує свою силу, домінує, наказує, цитує авторитетів, робить усе, щоб жорстко управляти своєю жертвою);
• легкодуха людина (жертва диктатора, розвиває велику майстерність у стосунках з ним: не чує, мовчить, забуває; перебільшує свою чуттєвість);
• калькулятор (перебільшує необхідність усе і всіх контролювати; говорить неправду, намагається перехитрити й вивести на чисту воду);
• причепа (протилежність калькулятора, перебільшує власну залежність; намагається бути об'єктом турбот);
• хуліган (гіперболізує свою агресивність, жорстокість, недоброзичливість; погрожуючи, отримує вигоди);
• славний хлопець (перебільшує власну турботу, любов, прив'язує до себе своєю підкресленою турботою; у конфлікті з хуліганом найчастіше виграє);
• суддя (гіперболізує власну критичність, нікому не вірить, важко пробачає, всіх звинувачує);
• захисник (протилежність судді, пробачає помилки інших; замість того, щоб опікуватися своїми справами, турбується про потреби інших; псує людей, не дає їм стати самостійними й самокритичними до себе і своїх дій).
У практиці взаємодії людина, будучи маніпулятором певного типу, є чуттєвою до партнерів протилежного типу. Наприклад, керів-ник-диктатор обирає собі заступника-ганчірку й установлює з ним стійкий зв'язок, де один управляє іншим за допомогою зручних йому способів. Загалом людина-маніпулятор — це все те в нас, шо свідомо, підсвідомо й неусвідомлено застосовує облудні трюки, які дають змогу нейтралізувати, приглушити нашу справжню природу, звівши себе й своїх близьких до рівня речей, підвладних управлінню й контролю. Водночас не всяке маніпулювання є злом, іноді воно, на думку Е. Шостром, стає необхідним з погляду боротьби за існування. Однак у більшості випадків воно завдає безсумнівної шкоди, маскуючи реальну мету спілкування і взаємодії, що може проявитися у вигляді понівеченого життя, розбитої родини або зруйнованих стосунків чи кар'єри. З погляду гуманістичної психології справжньою трагедією є той факт, що в результаті свого маніпулювання сучасна людина цілком втратила спонтанність: від здатності творчо переживати власне існування й виражати себе людина перетворилася в заклопотаний автомат, що вбиває відведений їй час на постійні спроби зберегти минуле й застрахувати майбутнє; людина говорить про свої почуття, але рідко їх випробовує; вона дуже балакуча щодо своїх тривог, але не здатна стати перед ними віч-на-віч; індивід навпомацки пробирається по життю, використовуючи цілий арсенал масок і ухильних заяв, не усвідомлюючи справжнього багатства буття в соціумі. Як вважає Е. Шостром, психологія призначена зовсім не для виправдання маніпулятивної поведінки, що не дає змоги індивідові жити, максимально використовуючи свої можливості. її метою є не стільки пояснення поведінки, скільки сприяння нашому самопізнанню, самодопомозі й саморозвиткові в соціальній ситуації спілкування.Діалогічне спілкування передбачає ставлення до іншої людини як до цінності, неповторної індивідуальності. Йдеться про стосунки між двома індивідами, які є активними суб'єктами. Тобто кожний учасник помічає активність у своєму партнерові, а не дивиться на нього як на об'єкт, і, посилаючи інформацію до нього й аналізуючи його мотиви, цілі, установки, чекає від нього відповіді. На противагу монологічному видові спілкування відбувається зміна акцентів від домінанти на себе до домінанти на іншого (О. Ухтомський). Таким чином, маємо новий, неможливий для маніпулятора, рівень спілкування, який у вітчизняній психології отримав назву «діалог», а в західній — гуманістичне спілкування. Діалогічний вид спілкування допомагає людині відкрити реальність, яка різниться від власної: реальність іншої людини, її почуттів, уявлень, думок, загалом — реальність навколишнього світу таким, яким його бачить партнер зі взаємодії.
Згідно з гуманістичними принципами людина є найвищою цінністю й основним суб'єктом історичного суспільного розвитку, активним творцем соціального та культурного прогресу. І важлива роль у формуванні й розвиткові такої людини належить її найближчому оточенню, у взаємодії і спілкуванні з яким вона набуває людяності, стає особистістю. У зв'язку з цим перед психологами постає завдання виявлення й аналізу такого типу міжособистісних стосунків, який сприятиме найбільш повному й гуманному розкриттю творчих можливостей учасників комунікативного процесу, задоволенню їхніх потреб у самовихованні та самовдосконаленні. У цьому твердженні важливим моментом є той факт, шо активність людини, її потреба в самовдосконаленні розглядаються не ізольовано, а за умов стосунків з іншими співрозмовниками, побудованих на гуманістичних засадах, основними нормативами яких є емоційна та особистісна розкутість партнерів зі спілкування, психологічне настроювання на актуальний стан один одного, гуманне ставлення до партнера, довірливість і щирість у вираженні почуттів. К. Роджерс, аналізуючи гуманістичне спілкування, виокремлює в ролі основних певні його принципи.
? Конгруентність (від лат. congruentia — відповідність, узгодженість) партнерів зі спілкування, тобто відповідність соціального досвіду, його усвідомлення й засобів спілкування одного учасника взаємодії досвідові, його усвідомленню й засобам спілкування іншого. Така позиція дає змогу людині поводитися адекватно своїм переживанням, вона відкриває їй саму себе, робить індивіда вільним у сприйнятті й розумінні іншого. Отож умовою діалогу є налашто-ваність на актуальний психологічний стан самого себе та партнера в ситуації «зараз» і «тепер».
? Довірливе сприйняття особистості партнера без оцінки його якостей і рис, прийняття іншого як певної цінності.
? Сприймання іншого учасника взаємодії як рівного, такого, який має право на власну думку і власне рішення. Йдеться не про фактичну рівність партнерів, особливо в тих ситуаціях, де є різна соціальна позиція (вчитель — учень, лікар — пацієнт тошо). Береться до уваги рівність людей у їхній справжній людській суті, тобто нерівність в актуальному стані й потенційна рівність.
? Проблемний, дискусійний характер спілкування, розмова на рівні позицій, а не на рівні догм. Де немає дискусії, уточнення поглядів, там відсутній діалог.
? Персоніфікований характер спілкування, розмова від імені власного «Я»: «Я так думаю», «Я переконаний» та ін. Водночас, коли люди використовують такі узагальнені звороти, як «Є думка», «Всім відомо», то вони намагаються захистити себе від партнера зі взаємодії, захистити власну неготовність до діалогу, до обстоювання своєї позиції.
За традицією вітчизняної психології діалог розглядають у кількох площинах. Діалог — це:
• первинна, родова форма людського спілкування, яка визначає повноцінність психічного розвитку особистості;
• провідна детермінанта цього розвитку, що забезпечує функціонування механізму інтеріоризації, коли зовнішня первинна взаємодія переходить «всередину» людини, визначаючи тим самим її індивідуальну психологічну своєрідність;
• принцип і метод вивчення людини, які реалізуються шляхом реконструкції змісту внутрішніх смислових полів суб'єктів діалогічної взаємодії;
• комунікативний процес, що відбувається за своїми законами й за своєю внутрішньою динамікою;
• певний психофізичний стан, що розгортається в міжособис-тісному просторі між людьми, які спілкуються; цей стан є спорідненим до інфантильного переживання стану емоційного комфорту під час фізичного контакту матері й дитини;
• вищий рівень організації стосунків і спілкування між людьми, який найбільш органічно близький до первинної природи людської психіки, а тому є оптимальним для нормального психічного функціонування й особистісного розвитку людей, реалізації їхніх потреб, прагнень і намірів;
• найефективніший метод педагогічних, ідеологічних, інтимних, психокорекційних та інших впливів;
• творчий процес спільного пошуку істини, краси й гармонії.
Будучи адекватним суб'єкт-суб'єктному характерові самої людської природи, діалог є найприйнятнішим для організації продуктивних міжособистісних контактів між людьми. З цього приводу Г. Ковальов наголошує, шо дві особистості у стані діалогу утворюють певний спільний психологічний простір та часову тривалість, створюють єдину емоційну подію, коли вплив (у звичайнохму, «об'єктному», «монологічному» розумінні цього поняття) перестає існувати, поступаючись місцем психологічній єдності суб'єктів, в якій і розгортається творчий процес взаєморозкриття, взаємороз-витку, створюються умови для саморозвитку. Отже, діалог — це рівноправне суб'єкт-суб'єкти є спілкування, яке має на меті пізнання один одного, а також самопізнання й саморозвиток партнерів зі спілкування. А. Хараш визначає діалог як стан контакту «Я» з конкретним іншим, який залишається до кінця непізнаним. Саме тому спілкування з ним перетворюється на безперервний творчий процес розкриття один одного, розуміння іншого й себе в ситуації взаємодії, прийняття погляду на світ, який різниться від власного. Основою діалогічного спілкування є принципово інші підвалини, аніж монологічного. Передусім ідеться про цілі діалогу й засоби реалізації діалогічного мислення. Стосовно цілей діалогу, то вони, по-перше, спрямовані на саму людину, на самопізнання, саморозвиток, задоволення власної потреби в розумінні; по-друге, метою діалогу є інша людина й ставлення до неї як до цінності дає змогу досягти цілей, які стосуються самого себе. Щодо засобів реалізації діалогічного мислення, то діалогічні технології визначаються, за А. Харашем, доволі влучно: «слухати — чути», «дивитися — бачити».
Той великий інтерес, який викликає діалогічне спілкування в соціально-психологічній теорії і практиці, змушує звернутися до витоків вивчення діалогу в науці.
Одним з перших, хто усвідомив важливість діалогічного спілкування людей для забезпечення процесу пізнання, був філософ Сократ. Його знамениті бесіди з друзями і недругами ввійшли до золотого фонду людської культури. Діалог як форма спілкування в Сократа доведений до рівня високого мистецтва. До своїх співрозмовників філософ ставиться (за його визначенням) як «повивальна бабка», яка допомагає народженню істини в опонентів. Допомагаючи народженню істини в людині, Сократ вірить, шо кожний учасник діалогу, хоч і своїм власним шляхом, здатний прийти до неї; в цій можливості він рівноправний з усіма, навіть з дурнями. Постановка питання саме таким чином є прикладом психолого-педа-гогічної позиції мислителя, яка виходить із визнання універсальних можливостей людини. Щодо поблажливого тону бесіди з опонентами, то він не означає терпіння до іншого й усепрощення, відсутності оцінок і застосування покарань; суть такої форми спілкування в тому, щоб знайти найправильніший для даної людини метод «повивальної бабки» — пробудити совість, добрі почуття, продумані рішення і вчинки.
Іншому філософові Платону можна завдячувати в появі класичного філософського діалогу як протилежної між усним і письмовим словом форми передавання знань, зразків пошуку істини, як передавання вміння осмислити сутність речей. Коли вивчаєш спадщину Платона, спочатку здається, що вибір цієї форми викладу думки грунтується лише на тих істотних суперечностях, на які неодноразово звертав увагу сам мислитель. Приміром, у «Федрі», розповідаючи єгипетську легенду, спрямовану проти писемності, Платон зауважує, що писемні твори тим подібні до живописних, що стоять, мов живі, а запитай їх — вони велично й гордо мовчать або завжди відповідають одне й те саме. Однак це тільки зовнішній бік проблеми вербалізапії знання, а внутрішній — виявляється в тому феномені, шо має назву пізнавальної традиції, або, іншими словами, регулятивного образу світу. Вибір філософом діалогічної форми творів — це момент продовження пізнавальної традиції, яка виникає в античній культурі і ґрунтується на критиці первісного, «живого», тотожного собі міфу.
Занурення в текст допомагає Платонові представити мислення як процес, як форму самоусунення, уявлення буття поза ним самим. Натомість вибір діалогу як форми мовлення у вигляді запитання — відповідь — запитання дає, як зазначає Т. Флоренська, змогу бачити людське буття як буття суб'єкта й допомагає спрямовувати внутрішній діалог, який є формою перетворення у психіці суб'єкта зовнішнього, граматично-правильного мовлення. При цьому найважливішою, вирішальною формою відповіді на питання буття стає ідея, сфера існування якої — не індивідуальна свідомість, а діалогічне спілкування свідомостей. Отож ідея — це жива подія, шо розгортається в точці діалогічної зустрічі двох або кількох свідомостей. У Платона ідея стає формою вирішального діалогу про смисл буття, зрозумілого тільки в його цілісності. Зіткненням усталених поглядів, ілюстрацією динаміки мислення і стає форма діалогу, але філософського діалогу, що є моментом переходу від ідеї свідомості (як двох свідомостей) до ідеї мислення як форми існування двох мислень, двох логік, двох (і більше) розумів. Діалогічна структура мислення, головною ознакою якої є пошук істини у взаємодії та спілкуванні, зумовлює можливості нового становлення.
В основу концепції Л. Фейербаха про діалогічні стосунки між людьми покладено антропологічний принцип, згідно з яким людина — це передусім природна істота, її сутність складають тілесність, почуття, воля й мислення. На думку філософа, людська сутність проявляється тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною, в єдності, яка спирається лише на реальність різниці між Я і Ти. Таким чином, людина з її природними характеристиками стає універсальним і найвищим предметом філософії, а антропологія — філософською наукою.
Розробляючи ідею діалогічності людських стосунків, група вчених створила філософський напрям — діалогізм, який ставив за мету глибоко осмислити людські стосунки як діалогічні й таким чином знайти основи людського існування. Книга М. Бубера «Я і Ти» вважається основною працею цього філософського напряму. Людина, спілкуючись, не завжди'чскає активності від свого партнера, а навпаки, прагне його «приспати», підкорити собі й використати. У зв'язку з цим М. Бубер вважає, що в стосунках між людьми можна виокремити два фундаментальні відношення: відношення Я—Ти і Я—Воно. Відношення Я—Ти — це суб'єкт-суб'єктне відношення (тут слід зазначити, що М. Бубер не обмежує його міжособистісни-ми стосунками; у подобі Ти, на його думку, виступає не лише інша людина, а й природа, справа, духовна реальність). Відношення Я—Воно охоплює стосунки пізнання й використання, панування й підкорення, тобто одна людина дивиться на іншу, виходячи зі своїх потреб, і прагне використати її у своїх цілях. Це й руйнує саму людину, бо той, хто живе ввесь час у відношенні Я—Воно — не людина. Людиноутворюючими є відношення Я—Ти, які діють на периферії, а для того, щоб вони змістилися в центр, необхідна зустріч. Отож, як стверджує М. Бубер, справжнє буття людини — це зустріч. Іншими словами, людина — істота, яка покликана до зустрічі, здатна ввійти в ситуацію зустрічі. Таким чином, те, що йде до мене із глибин своєї реальності, зустрічається з моїми глибинами, у результаті чого я стаю іншим ніж був до того, я стаю Людиною. Натомість будь-яке Ти в цьому світі ризикує перетворитися на Воно, тобто людина не може весь час жити у відношенні Я—Ти, вона часто «скочується» до зв'язку Я—Воно. При цьому відношення Я—Ти не зникає, а живе в латентному вигляді, щоб знову відродитися.
Як бачимо, у вченні М. Бубера основними категоріями діало-гізму є відношення Я—Ти і Я—Воно. Відношення Я—Ти, за його концепцією, — це інтимне відношення, яке людина переживає всім своїм єством. Воно ґрунтується на цілісному сприйнятті іншого й виникає шляхом раптової зміни точки зору. Таке відношення є справжнім людським відношенням, проте воно не вічне. Коли виникають пізнавальне або оціночне відношення до іншого, Я—Ти зникає. На думку М." Бубера, відношення Я—Ти зароджується не на полюсах Я і Ти, а в проміжній сфері між ними. При цьому для кожного з партнерів діалогу шлях до самого себе є не коротким, а, навпаки, довгим, який проходить крізь іншого партнера і світ.
М. Бубер не абсолютизує діалогічне відношення Я—Ти. Він зазначає, що окрім інтимно-діалогічного діє ще й когнітивно-практич-не відношення Я—Воно, призначення якого — допомогти діалогові здійснюватися в утилітарно-практичній сфері на школу своєму найвищому сутнісному проявові. Як вважає автор, відношення Я—Воно є суб'єкт-об'ектним і його наявність заперечує існування водночас відношення Я—Ти. Обидва відношення можуть проявлятися тільки послідовно, тобто можливість виникнення відношення Я—Воно зумовлюється наявністю відношення Я—Ти, але не навпаки. Відношення Я—Ти обов'язково має перетворюватись у відношення Я—Воно, яке може, але не обов'язково повинне, стати відношенням Я—Ти. Названі два відношення співвідносяться між собою так само, як актуальність і латентність [від лат. ialens (latentis) — прихований; той, що не виявляє себе видимими ознаками]. Незалежно від сфери прояву діалогічного відношення Я—Ти, загальними ознаками його, за концепцією М. Бубера, є повна симетричність; безпосередність; неповторність, унікальність; виникнення діалогічного відношення тільки в теперішньому часі; існування діалогічного відношення лише в проміжній сфері; нестійкість міжособистісного діалогічного відношення, яке обов'язково перетворюється на суб'єкт-об'єктне відношення типу Я—Воно; спонтанність появи діалогічного відношення.
Узагальнюючи розгляд позиції М. Бубера, слід зазначити, що в його концепції стосунки між людьми базуються на двох внутрішньо суперечливих вихідних моментах, які граматично можна позначити як Я—Ти і які дослідник називав інтимно-діалогічними та Я—Воно, що класифікуються як когнітивно-практичні. При цьому у відношеннях Я—Воно інший є для людини протиставленою ззовні емпіричною істотою, яка проявляє свою певну визначеність завдяки сукупності конкретних властивостей та якостей. Ці якості можна пізнати, оцінити (пробудити симпатію, антипатію, захоплення, зневагу) та використати у своїх інтересах. Саме тому стосунки типу Я —Воно М. Бубер називає суб'скт-об'сктними. Щодо стосунків Я—Ти, то тут іншу людину принципово неможливо звести до якихось остаточно визначених характеристик, вона пов'язана з суб'єктом, поєднана з ним зсередини, тобто може бути тільки суб'єктом у спілкуванні та ставленні до неї. У чистому вигляді ці два типи стосунків не можуть діяти, вони постійно зливаються один з одним. Отож, очевидно, людина не здатна жити без пізнання та намагання використовувати інших, але людські стосунки не слід обмежувати лише цими чи будь-якими іншими конкретними функціями. Коли зникає «Ти», тоді й тільки тоді зникає діалогічне відношення «Я» до «Ти», тобто заперечується наявність між ними внутрішньої спільності.
Вважається, що теорія М. Бахтіна є найбільш розробленою теорією діалогу. В ролі діалогу М. Бахтін визнає передусім той специфічний і досконало ним вивчений тип спілкування, який він відкрив у художніх творах Ф. Достоєвського. Діалогічна концепція дослідника містить два значення поняття «діалог». По-перше, під діалогом розуміється певна загальнолюдська реальність, початкова умова людської свідомості й самосвідомості, а також основна форма їх реалізації. Щодо другого, більш вузького свого значення, то діалог розглядається як конкретна подія спілкування, в ході якої ніби відбувається «розкриття» ціннісного світу людини, її самовиявлення в конкретній взаємодії у відповідь на відповідне посилання партнера. В такому своєму значенні діалог постає як конкретна життєва подія, яка може відбуватись або не відбуватись залежно від ситуації. Тобто йдеться про його різні ступені — про більшу або меншу діалогічність у спілкуванні. За М. Бахтіним, основною умовою виникнення діалогічних стосунків визначається наявність комунікативної інтенції, установки на повідомлення, «на слово». При цьому логічні і предметно-змістові відносини, щоб стати діалогічними, мають втілитися, стати словом, тобто висловлюванням. І тільки тоді, коли предметне значення наділяється «голосом», висловлюється як усвідомлена позиція особистості, виникають діалогічні стосунки. Водночас вони «переходять в іншу сферу буття», «втілюються» в інші якості, тобто наявність комунікативної інтенції — установки на повідомлення — змінює їхню сутність. Отже, виникає комунікативна ситуація, яка є системоутворюючим чинником, умовою, шо робить можливим виникнення діалогічних стосунків. Відповідно до діалогічної концепції М. Бахтіна, мінімальною одиницею мовного спілкування є висловлювання, яке розуміється вченим широко: і як коротка репліка побутової розмови, і як великий роман або науковий трактат. Звісно, висловлювання закінчується передаванням слова іншому. При цьому між висловлюваннями (репліками) діють специфічні стосунки: запитання — відповідь, ствердження — заперечення, ствердження — згода, наказ — виконання. Стосовно першої і основної особливості висловлювання як одиниці мовного спілкування, то це зміна мовних суб'єктів. Щодо другої особливості, то її складає специфічна завершеність висловлювання, яка дає змогу відповісти на нього й зайняти певну позицію (зокрема виконати наказ). Вчений вважає, ЩОІІЯ завершеність або цілісність визначається трьома чинниками:
• предметно-смисловою вичерпністю висловлювання (на даний момент діалогу);
• мовним задумом або мовною волею того, хто говорить;
• типовими композиційно-жанровими формами завершення (тобто залежно від мовних жанрів діалогу — побутової розповіді, листа, військової команди та ін.).
В цілому будь-яке висловлювання, на думку М. Бахтіна, охоплює стосунки, по-перше, до того, хто говорить (автор), по-друге, до інших учасників мовного спілкування, по-третє, до предмета, про який сперечаються.
Узагальнюючи вчення М. Бахтіна про діалог, слід підкреслити, що дослідник вважав діалог не засобом, а самоціллю, тобто не тільки способом формування особистості, але й самим буттям людини, її самобутністю. Будь-який діалог — це складна взаємодія рівноправних індивідуальностей, які відкриті до сприйняггя, розуміння та переживання почуттів, думок і діяльності інших людей. У діалогічному спілкуванні людина не лише проявляє себе в зовнішньому світі, а стає тим, чим вона с і не лише для інших, але й для себе. Твердження вченого про те, що один голос нічого не завершує і нічого не розв'язує, що два голоси — мінімум життя, мінімум буття, мають соціальне звучання. Тобто бути — не означає фізично існувати, бути — це вести діалог, стверджуючи свою індивідуальність, творити себе і свої стосунки.
До проблеми діалогу, аналізуючи творчість Ф. Достоєвського, звертається й інший великий гуманіст О. Ухтомський, який створив учення про «домінанту», тобто про основні напрями діяльності людини. Щодо питань методології пізнання особистості, то М. Бахтін і О. Ухтомський рухалися туї в одному напрямку, досліджували загальні проблеми, важливі для розвитку сучасної психології, які особливо гостро постають нині в психологічній практиці індивідуального виховання, консультування, психотерапії, де розроблення діалогічних принципів життєво необхідне. Незалежно один від одного два видатні мислителі, які працювали в різних галузях науки, прийшли до єдиного розуміння унікальності людської особистості, яка народжується і проявляється тільки в діалогічному спілкуванні. Так, у працях про Ф. Достоєвського М. Бахтін, як зазначалося вивіє, стверджував, що тільки в спілкуванні, у взаємодії людини з людиною розкривається «людина в людині» як для інших, так і для себе. При цьому діалог розглядається вченим не як засіб формування особистості, а як саме її буття. Тобто ідея унікальності особистостей, що спілкуються, для дослідника є найвагомішою. І тут його думка наближається до розуміння людини О. Ухтомським, котрий зазначав, що людина сприймає реальність такою, які має домінанти, тобто основні напрями власної діяльності. Йдеться про те, що людина не бачить інших людей такими, які вони є, а спрямовує на них свої погляди, установки, тобто помічає в іншому саму себе. Іншими словами, індивід бачить довкола не людей, а власних двійників, на яких і спрямовує свої ідеї. В такому переключенні Домінанти на іншого людина дістає і власне «обличчя», свою неповторну індивідуальність. Виховати в собі «домінанту на співрозмовника», досягти цього можна тільки за допомогою наполегливої, систематичної праці на шляху переорієнтації свого світосприйняття. Водночас, якшо, за О. Ухтомським, основний принцип особистісного спілкування — домінанта на співбесідника, то для М. Бахтіна основний принцип діалогу виражений у понятті «поза-знаходженості» («вненаходимости»). Позазнаходженість у розумінні М. Бахтіна — це певна життєва позиція учасника діалогу, це позиція безкорисливості, відсутності прагматичної заінтересованості в співрозмовникові, а також особистісно-емоційної прив'язаності до людини. Лише поверхневий розгляд зазначених підходів може продемонструвати їхні суперечності: в першому випадку від співрозмовника вимагається повна зверненість до іншого, розчинення себе в іншому, у другому — дистанція, відокремлення, автономія партнерів зі спілкування. Такі очевидні суперечності установок М. Бахтіна і О. Ухтомського — установки на єдність і установки на відокремлення людей, що спілкуються, — є по суті відображенням суперечності індивідуального і всезагального, їхньої діалектичної єдності.
У психології вчення про діалог дістало розвиток у працях Б. Ананьева, О. Бодальова, Г. Ковальова, Б. Ломова, А. Хараша, Г. Буша та ін. Аналіз різних підходів до вивчення діалогу показав, що склалися два основні уявлення про нього. Перша група дослідників розглядає діалог як безпосереднє мовне спілкування двох людей, підкреслює специфічність цієї форми спілкування і вбачає її в низці відмінних рис, зумовлених тим, шо процес спілкування розвивається спільними зусиллями двох суб'єктів. Друга група вважає, що взаємодія двох суб'єктів ще не означає діалогу, який з'являється там, де є взаємодія двох різних змістових позицій, які можуть належати як двом особам, так і одній. Ці уявлення скоріше перебувають не в стані суперечностей, а доповнюють одні одних, що відіграє свою роль у розробленні загального поняття про діалог.
Загалом у вченні про діалог стосунки, які склалися між конкретними людьми, часто поділяються на діалогічні, антидіалогічні та індиферентні. При цьому діалогічні стосунки є суб'єкт-суб'єктними, індиферентні та антидіалогічні — суб'єкт-об'єктними. Діалогічні стосунки виникають тоді, коли один учасник спілкування сприймає цілісний образ іншого як бажаного партнера взаємодії на основі визнання його належності до певної спільноти, до якої він зараховує і себе самого. Звідси випливає думка, що сторони діалогічної взаємодії утворюють колективний суб'єкт спілкування. Наявність діалогічних стосунків не означає, що між партнерами мають зародитися тільки почуття дружби та любові (хоча ці почуття не заперечуються за певних обставин). Діалогічні стосунки умовно поділяються на кілька підвидів:
• інтимно-міжособистісні, де взаємодія між партнерами спрямована на розвиток самого процесу виявлення та підтримання міжособистісних стосунків (дружби, любові);
• стосунки кооперації, за яких наявність діалогічного спілкування та діяльності спрямована на досягнення єдиної мети;
• агоністичні стосунки, які характеризуються змаганням у досягненні спільної мети, але кожен наближається до цієї мети окремо, при цьому кожна сторона, рухаючись до досягнення мети своїм шляхом, суворо дотримується певних правил;
• антагоністичні стосунки, що виникають за наявності принципово непримиренних суперечностей між партнерами; вони намагаються усунути ці суперечності різними способами, ставлячи перед собою різні цілі, але за обов'язкового дотримання спільних правил гуманної поведінки.
Слід зауважити, що діалогічні стосунки на зразок антагоністичних часто-густо призводять до гострих конфліктів, особливо коли справа стосується життєво важливих для обох сторін проблем. Трапляється, що одна із сторін нерідко порушує правила гуманної діалогічної взаємодії. У такому разі діалогічні стосунки перетворюються на антидіалогічні, антигуманні, тобто такі, за яких один або обидва партнери взаємодії сприймають один одного як об'єкт, річ, принципово заперечуючи наявність будь-якої спільності між ними. Недостатньо виражена форма взаємодії між партнерами, коли заперечується наявність хоча б якоїсь спільності інтересів і цілей, призводить до того, що партнери уникають діалогічної взаємодії. Стосовно інших різновидів антидіалогічних стосунків, то вони допускають взаємодію сторін, але характеризуються наявністю імперативних прав у однієї сторони та відсутністю будь-яких прав у іншої; невизнанням жодних спільних правил для будь-якої взаємодії. Що стосується індиферентних стосунків, то їм властива відсутність у партнерів хоча б якоїсь зацікавленості у взаємодії — як у співробітництві, так і в боротьбі. За сприятливих обставин при індиферентних стосунках допускається наявність формального контакту.
За іншою класифікацією діалогічні стосунки між партнерами поділяються на міжособистісні (міжгрупові) та функціонально-рольові діалогічні стосунки. При цьому для міжособистісних стосунків предметом діалогу є, власне, самі діалогічні стосунки (їх виявлення, розуміння, інтенсифікація тощо), а для функціонально-рольових — предметна діяльність. Вважається, що функціонально-рольові діалогічні стосунки виникають між людьми в процесі їхньої практичної та