загрузка...
 
ТЕМА 6. КОНТИНУАЛЬНІСТЬ БУТТЯ
Повернутись до змісту
Що? де? коли? — такі три питання бентежать нас найчастіше у повсякденному житті. Перше питання стосується самого факту наявності, буття чогось, з чим нам доводиться мати справу (у найбільш загальному розумінні то цілий світ, усе суще, видиме й невидиме, актуальне й потенційне тощо). Друге питання стосується місця, котре «щось» (або «хтось») посідає у просторі. Третє питання стосується часових координат отого «щось» (чи «когось»): від з'ясування певного відтинку часу, відведеного йому для існування, — до з'ясування того, є згадане «щось» скінченним чи нескінченним.
Філософія вивчає найуніверсальніші вияви буття та його просторово-часових координат.
Просторово-часова структура реального світу
В історії культури людства уявлення про простір і час як найзагальніші форми буття всього існуючого завжди пов'язані зі способами освоєння світу. Люди відчувають та усвідомлюють світ у межах своєї епохи й культури, національного та історичного менталітету, вбачають його у формах «свого» часу та простору, вироблених даною культурою. Саме тому аналіз цих категорій лише засобами природознавства (як це було традиційним для нашої філософії в недавньому минулому) значною мірою спрощував розуміння простору й часу, прив'язуючи їх лише до руху матерії (руху нескінченного, знелюдненого, безсуб'єктного та бездуховного).
Простір і час відіграють важливу роль у відокремленні кожної речі від іншої, конкретизації універсальних зв'язків кожної речі або явища з усім світом. Тому не можна навіть уявити собі цей світ позапростором і часом. Від простих механічних рухів та процесів до найскладніших — людського буття й мислення — простір і час зберігають свої визначальні властивості: простір є найзагальнішою формою сталості, збереження об'єкта чи явища, його змісту; час — форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення. Завжди в єдності (континуумі) час і простір функціонують як універсальна, цілісна (континуальна) форма організації всього розмаїття нескінченного світу. Отже, кожний фрагмент світу має свої власні час і простір, які й «творять» його якісну специфіку.
Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його часово-просторові форми, які не тільки набувають нових властивостей, а й зберігають найбільш загальні свої функції, тобто основу свого філософського усвідомлення. Як відомо, справді філософським знання може бути лише в тому разі, коли його предметом є «людина — світ». Простір і час — це засоби визначення людини в історії та культурі, пізнання людини як суб'єкта свободи та творчості.
Об'єктивність світу відображається людиною через її суспільність, діяльність, суб'єктивність. Тому й вивчення часу та простору з природничої, «наукової» точки зору має своїм «контекстом» конкретний рівень культурно-історичного розвитку суспільства, в якому і створюються умови для наукового пізнання об'єктивної реальності разом з її простором і часом. Науковий «горизонт» пізнання — це завжди горизонт історично конкретний, історично мінливий. Конкретна історична епоха живе в межах «свого» часу та простору — саме в цих межах та умовах виникають і можливості наукового підходу до світу.
Якщо XVII чи XVIII ст. виробило у європейців механістичну картину світу з відповідним розумінням часу та простору, то, наприклад, X або XI ст. не мало такої «моделі», оскільки панівним на той час був релігійний світогляд. Це свідчить про історичну вторинність природничого пізнання світу порівняно з більш глибинними факторами суспільно-культурного буття. Тому й природничий рівень вивчення часу та простору має водночас своє первипне культурно-історичне «тло» або контекст, від якого цей рівень залежить.
Ігнорування такого контексту призводить до спрощень. Так, людський організм учені XVII—XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну «мангану», не розуміючи властивостей і специфіки біологічних часу та простору. Ще приклад: бюрократична система в колишньому СРСР спиралася на механічне розуміння часу та простору, ігноруючи культурно-національну специфіку народів, їх історично-етнічні традиції, досвід, який розвивається в соціально-культурному, а не в календарно-механічному просторі та часі.
Пізнання особливостей простору й часу — це історичний процес, пов'язаний із особливостями практичної діяльності людей, їхнього досвіду. Суспільно-історичні зміни відчутно позначаються на зміні уявлень про час і простір. У найзагальнішій формі ці уявлення подибуємо в історії культури та філософії, де вони осмислюються в конкретних типах світогляду. Так, уявлення про час і простір в античній філософії були істотно відмінними від, наприклад, аналогічних уявлень філософії Нового часу. Саме відношення, в якому людині «дається» світ, є породженням історичного розвитку суспільства, а зміни цього відношення відображають логіку розвитку людини, її виходу з природи у світ свободи.
Які ж основні уявлення про час і простір були зафіксовані в історії філософії? Якщо не брати до уваги період міфології (котра ще не є філософським світоглядом), де час тлумачиться як ні з чим не пов'язаний ні в минулому, ні в майбутньому, ні з чого не випливає та ні в що не виливається, то значні досягнення в знаннях про ці форми буття пов'язані з філософією античного світу. Саме тут набули розвитку чотири основні погляди на час і простір (динамічний, статичний, субстанційний та релятивний). Зазначені концепції були «варіантами» загальної установки античного світогляду, згідно з якою форма предмета сприймалась як його сутність, як закон організації (перетворення) світового хаосу в космос, де панує упорядкованість, гармонія.
Античне суспільство «виробляло» таке бачення світу на основі механічної праці (тобто механічними засобами), шляхом простої обробки речовини природи. Саме форма перетворювала цю речовину в конкретний предмет, надавала йому суспільного значення (для чого існує даний предмет, які функції він виконує). Тому такі філософи, як Платон і Арістотель, котрі узагальнили зміст античної культури, твердили, що саме «форма» створює матерію, оскільки з невизначеної субстанції світу вона породжує конкретні речі та якості. Вплив античного суспільства на уявлення про час і простір знайшов своє відображення в уявленні, що засіб виробництва нібито моделює циклічний характер сільськогосподарського процесу: існує «світовий рік» як повернення того, що є; час не біжить у майбутню нескінченність, а немовби замикається в межах циклу. Подібного роду «переважання» форми над змістом постає «просторовим» типом мислення, де час сприймається в термінах простору. Зазначені вище чотири концепції розуміння часу та простору цілком вичерпують цей підхід. Так, «динамічна» модель часу, звернута до процесу становлення світу, фіксувала «свободу» лише в межах циклу. Тільки західноєвропейське мислення XVI—XVII ст. стверджує лінійний характер часу — його нескінченність і неповторюваність як форми руху, хоча перші здогадки про «лінійність» часу знаходимо в середньовічних теологів, які запропонували оригінальну концепцію історії (від гріхопадіння до страшного суду).
Отже, за статичного підходу, час тлумачиться через простір, за динамічного — через розвиток дійсності. Субстанційний підхід намагається визначити властивості часу та простору через них самих, а релятивний —через взаємодію різних об'єктів. Ці тлумачення створювали різні «моделі» космосу, були засобами розв'язання теоретичних проблем. Так, Геракліт вважав, що світ завжди виникає (і зникає) «мірами», що він є «живим вогнем». Елеати, навпаки, вважали, що космос є чимось нерухомим (просторовим), конечною кулею, де час замикається і зникає в просторі разом з рухом.
Своєрідною «синтезою» став атомізм Левкіппа — Демокріта, в якому простір постає ніби «розщепленим» на атоми та порожнечу. Атоми рухаються в цьому просторі, але самі вони існують як «вічні», тобто за межами часу (не створюються й не руйнуються). До цієї концепції повернувся вже у Новий час І. Ньютон, який досліджував у «порожньому» просторі механізм взаємодії тіл. На думку московського філософа М. Д. Ахундова, «атомістичне вчення Левкіппа — Демокріта було розвинуте як синтетична доктрина. В ній набувають дальшого розвитку раціональні тенденції піфагореїзму, математичний атомізм, доктрина порожнього простору, множинність Анакса-гора, динамізм Геракліта, але все це за умови врахування критичних аргументів елеатів»1.
Більш глибокої розробки проблема простору й часу набула у Платона та Арістотеля, які розглядали ці категорії в контексті співвідношення загального та одиничного, статусу існування «ідей» тощо. Насамперед, переосмислюється зміст і структура простору. Так, у Платона простір — це декілька «шарів» буття різної досконалості. Верхній шар — сфера нерухомих зірок; тут панує вічність. Під ним — сфера руху планет, де й існує час. Ще нижче (в земних умовах) час стає ілюзією, оскільки зникають і розпадаються окремі речі. Час, за Платоном, не існував до створення світу Богом і є «рухомим образом вічності», її зразком. Це немовби засіб «дотикання» до вічності, яка й виступає головною формою існування «ідей».
Найбільш глибоке вчення античності про час і простір залишив Арістотель, концепція якого мала великий вплив на середньовічну філософію, а в діалектичному аналізі часу навіть перевершувала філософію XVII—XVIII ст. Відмовившись від платонівської концепції «ідей», Арістотель розробив субстанційну концепцію простору. Він знаходить у просторі «природні місця», куди з необхідністю рухаються речі. Кожне таке «просторове місце» стає причиною перебування там певних речей і тому «гарантує» порядок у світі — порядок ієрархії. «Місце» — суттєве, а річ, яка має його «заповнити», — випадкова. «Те, що місце є щось, — писав Арістотель, — це ясно із взаємної перестановки речей: де зараз є вода, там після її виходу з посудини знову міститься повітря, а іноді це ж місце займає інше тіло; саме ж воно здається чужим для всього, що укорінюється в ньому та змінюється»1. Тому й тіла рухаються в напрямку своїх «природних місць»: це — мета їхнього руху. «Переміщення простих фізичних тіл, наприклад вогню, землі та подібних до них, показує, що місце є не тільки щось, але й має якусь силу. Адже кожне з них, якщо не заважати, мчить до свого власного місця, одне вгору, інше вниз, а верх, низ та інші з шести вимірів є частинами й видами місця».
Арістотелівська концепція «місця» багато віків гальмувала дослідницьку думку, перешкоджала баченню єдності земної та небесної сфер, вивченню загальних властивостей руху. Це було наслідком ототожнення повсякденного бачення світу та науково-теоретичної думки. Лише в Новий час Кеплеру, Галілею та іншим ученим удалося довести єдність цих двох сфер, однорідність їхнього простору, що забезпечило створення теоретичної механіки, вивчення інерційності руху тощо.
Глибоко досліджує Арістотель природу часу. Він порушує питання про докази його існування й розвиває тут діалектичний підхід: минулого вже немає, майбутнього ще не існує, а теперішнє — момент єдності буття й небуття. «...Важко побачити, — зазначає Арістотель, — чи є «тепер», яке, очевидно, розділяє минуле з майбутнім, завжди єдиним і тотожним, чи (стає) щоразу іншим. Якщо воно завжди інше, й у часі жодна частина разом з іншою не існує... то «тепер» разом з одним не буде (існувати), а попереднє завжди повинно знищитися». Мить «тепер» — не тільки точка розриву, а й зв'язку. Час двоїстий, тому що він складається як із розривів між моментами «тепер», так і зі зв'язку між ними.
Зазначений діалектичний підхід привів Арістотеля до необхідності дослідження зв'язку часу та руху. Мислитель показав, що час, хоч і не тотожний рухові (бо він плине рівномірно, а швидкість руху змінюється), все ж невіддільний від руху. Арістотель визначав час як «число руху у відношенні до минулого та майбутнього», як «міру руху та спокою».
У цілому тлумачення часу й простору, вироблені Платоном та Арістотелем, були сприйняті середньовіччям і лягли в основу християнських богословських уявлень. Проте тоді була відкрита й суб'єктивна природа часу та простору. Як зауважує російський історик М. Барг, «оскільки в християнстві... проблема людини вирішується за допомогою ідеї Бога — творця й основи Всесвіту, остільки людська драма перетворювалась у драму космічних сил добра та зла, віри та невір'я, — драму, яка розгорталась у просторі й часі. Але тим самим реальна цінність і значення подій визначаються в християнстві не шляхом їх залучення до ритму Всесвіту, як це відбувалося в античній думці... а шляхом розгляду всього історичного світу під кутом зору лише однієї лінії: «людина та її творець»1.
Вчення християнства про те, що кожна людина робить свій вибір сама стосовно Бога, виявляло нове розуміння часу, як часу історичного. Це пов'язувало час із внутрішнім світом людини. Одним із перших зазначений історичний крок зробив Аврелій Августин, який вважав, що Бог разом зі світом створив і час. Але Бог продовжує творити світ разом із часом, і людина, перебуваючи в цьому процесі, «залучається» до сприймання часу, який стає її власним досвідом як переживання тривалості. Саме людська душа зв'язує вічність і час. Минуле фіксується через пам'ять, майбутнє —як сподівання, передбачення; теперішнє — як споглядання. «Зараз ясно стає для мене, — писав Августин, — що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про часи, коли кажуть: минуле, теперішнє, майбутнє; а було б точніше... висловлюватись так: теперішнє минулого, теперішнє майбутнього. Лише в нашій душі є відповідні цьому три форми сприймання, а не в іншому місці. Так, для теперішнього минулих предметів ми маємо пам'ять або спогад; для теперішнього теперішніх маємо погляд, споглядання, а для теперішнього майбутніх речей ми маємо сподівання, надію» .
Августинівське уявлення про досвід переживання людиною тривалості відкрило нові обрії світоглядного розуміння часу, евристичну продуктивність яких засвідчено згодом художньо-філософськими роздумами Марселя Пруста (відома семитомна епопея «У пошуках втраченого часу»). Чималими є також здобутки психологічних досліджень простору й часу.
Зазначене розуміння часу стало суб'єктивним за змістом. Воно відтворювало нові «виміри» людини, передусім таке відношення до світу, коли вона сама вже здатна відповідати за своє буття в часі, вибирати в житті шлях гріха або чесні, моральні вчинки. Суб'єктивний час — основа для надії та віри. Ще раз наголосимо, що нові якості часу та простору, відкриті середньовіччям, були лише формою того нового стану, в якому опинилася тоді людина.
Епоха Відродження та перехід до Нового часу (XV—XVII ст.) позначилися поступовим відходом від схоластичного світосприймання, посиленням ролі експерименту, виникненням перших «моделей» механічної картини світу. Християнське трактування часу й Всесвіту змінюється поворотом до вивчення природи, прагненням до точного знання. Об'єктивною основою цих змін були знову-таки суспільні процеси, які й відкрили природу для людини як об'єктивний процес.
Реальність економічного життя, котре набуло форми всезагаль-них речових відносин капіталізму, що відкинули все «сентиментальне» й персональне, стає основою розвитку природничих наук, передусім механіки, фізики, астрономії. Ці науки «моделюють» процес пізнання крізь призму діяльності як нового виміру людини. «Світ» як об'єкт пізнання античної та середньовічної науки «розпався» на фізичну, механічну та інші види реальності — предмети відповідних наук. Власне, в цих фрагментах реальності, відповідних поняттєвих системах і народжуються риси простору й часу як відповідних форм руху. Найчіткіше відтворив простір і час цього «механічного» світу Ісаак Ньютон.
Сформульовані Ньютоном властивості простору й часу становлять основу принципів створеної ним класичної механіки. Час і простір постають як «порожні» форми, котрі «не заважають» дослідженню взаємодії окремих тіл. Ньютон розрізняв абсолютні та відносні час і простір. Абсолютний, істинний математичний час, згідно з Ньютоном, плине рівномірно й інакше називається тривалістю. Абсолютний простір залишається завжди однаковим і нерухомим. Це тлумачення часу та простору остаточно зруйнувало арісто-телівську концепцію «природних місць».
Абсолютні простір і час — поняття абстрактно-теоретичні. Для вимірювання конкретних об'єктів Ньютон вживає поняття відносних простору та часу. Це — міра тривалості, яка базується на повсякденному досвіді та вживається в повсякденному бутті. Відносні простір і час — це емпіричний рівень сприймання абсолютного простору та часу. У системі Ньютона простір і час відокремлені один від одного й від власного змісту. Вони — абстрактні умови механічного руху, позбавлені будь-якої суб'єктивності. Система Ньютона панувала понад два століття, доки не була замінена (як «модель світу») теорією відносності А. Ейнштейна. Ця остання визначила власні межі Нью-тонової картини світу — рух у макросвіті.
На противагу Ньютону релятивну концепцію простору й часу розвивав його сучасник В. Ляйбніц, який вважав, що це питання треба пов'язувати з буттям монад — живих, рухомих одиниць, які відтворюють у собі весь Всесвіт. Сприймаючи нескінченність зв'язків, монади діють синхронно, в єдиній координаті часу. Ньюто-нівська концепція «далекодії» (тобто миттєвої взаємодії тіл на будь-якій відстані одне від одного) замінюється в Ляйбніца концепцією «наперед установленої гармонії», що забезпечує досконалість світу. Саме взаємодія монад, як вважав філософ, і породжує властивості простору й часу. Простір — це порядок існування, час — порядок послідовностей. Хоч релятивна концепція Ляйбніца й не була такою поширеною, як ньютонівська, вона вказувала, зі свого боку, на обмеженість концепції Ньютона з часу її виникнення.
Значним етапом у вивченні властивостей простору й часу в історії філософії була концепція І. Канта, який включив категорії часу й простору до механізму пізнавального процесу. Кант вважав, що свідомість не відображує реальну дійсність, а створює світ явищ. При цьому простір і час постають формами свідомості, даними їй як і судження (мислення). Простір і час у Канта з'єднують досвід (тобто чуттєві сприйняття) та мислення (дію розсудку). Як і в Ньютона, в Канта простір і час — «порожні» форми. Проте в Канта вони суб'єктивні, причому час «організовує» внутрішнє бачення (сприйняття), а простір —зовнішнє для людини. Кант зазначав, що «простір є необхідним апріорним (таким, що передує нашому досвідові. — Авт.) уявленням, яке знаходиться в основі всіх зовнішніх споглядань... є <...> формою всіх виявлень зовнішніх почуттів, тобто суб'єктивною формою чуттєвості, за якої лише й можливі для нас зовнішні споглядання»1. Час, у свою чергу, є «формою внутрішнього почуття, тобто спогляданням нас самих і нашого внутрішнього світу... Час є апріорною умовою всіх явищ узагалі»2.
Концепція Канта — це спроба «змоделювати» функції простору й часу, виходячи з людської діяльності як такої. Кант першим збагнув, що даний світ створюється людиною завдяки її власній активності, й це відповідало реальному місцю та ролі людини в суспільстві. Він висунув дуже важливе положення про роль часу, за допомогою якого взагалі для людини виникає світ предметів.
Поняття «схеми», яке вводить Кант, є механізмом породження предметності через різні судження, в основі яких лежить час: «схема є нічим іншим, як апріорним визначенням часу, підпорядкованим правилам»3. Схема кількості є породженням (синтезом) самого часу в послідовному схопленні предмета; схема якості є «наповненням» часу як синтезу відчуттів і уявлення часу. Так створюється світ досвіду, який ми пізнаємо.
Кант, на думку В. Ф. Асмуса, розробив концепцію, згідно з якою «розум вносить за допомогою «схематизму часу» і відповідно до правил категоріального синтезу єдність у розмаїття чуттєвих споглядань і таким чином немовби породжує природу — щоправда, тільки як предмет знання. Він породжує не природу як таку, а лише форму знання про природу, оскільки це знання загальне й необхідне»1. Кант не досліджує час і простір як форми культурної діяльності, а лише як діяльності пізнання.
Наступний крок у цьому напрямі зробив Гегель, який вийшов на рівень розуміння історичного процесу як наслідку духовної діяльності самих людей (хоч і пов'язував це з саморозвитком «абсолютної ідеї»). Безпосередньо про час і простір Гегель міркує у «Філософії природи», де природу він розглядає як існуючу в просторі, а не в часі. Протиставлення природи та історії він здійснює шляхом розмежування простору й часу. Взагалі історія, на думку Гегеля, є проявом духу в часі, подібно до того, як ідея (та природа) виявляється в просторі. Цим протиставленням він підкреслює, що природу не можна вимірювати однаковим з історією часом, що є цілком слушним застереженням. Далі Гегель доходить висновку, що найважливішою формою розвитку історичного процесу є час, а не простір.
Заслугою Гегеля є також розвиток діалектичної концепції простору й часу. «Не в часі все виникає й минає, — писав він, — а сам час є цим становленням, виникненням та зникненням». Час, щільно пов'язаний з простором, взаємодіє з ним (усупереч концепції Ньютона). Минулим і майбутнім часом, згідно з Гегелем, є простір, тому що він є часом, який підлягає запереченню, як і навпаки, знятий простір, розвинутий для себе, є часом. Таким чином, Гегель «угадав» взаємодію простору й часу як власних форм практики, праці: час відповідає рухові, «процесу» праці, простір — її «матеріалізації» в предметах.
Наголошуючи на об'єктивності простору й часу, марксистська філософія, особливо у формі діалектичного матеріалізму, наданої їй Леніним, виявляє певну однобічність. Адже сама практика, як твердить Маркс, є суб'єктивною, а об'єктивний світ дається нам у суб'єктивних, історично конкретних формах діяльності. Тобто час і простір об'єктивно-суб'єктивні, оскільки без людини, її власної діяльності та інтересів, її свободної творчості взагалі неможливе пізнання природи, формулювання її законів. У Енгельса й Леніна об'єктивізація часу та простору завершується відриванням їх від людської суб'єктивності. Водночас для розвитку природознавства об'єктивістські філософські уявлення про час і простір мали певну цінність. Саме для природознавства важливими стають такі властивості простору і часу, як їх абсолютність (як атрибутів матерії), нерозривний зв'язок їх один з одним та з рухом матерії, залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах, єдність у них перервного й неперервного. Простір і час мають також властивості, притаманні тільки їм. Час виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем: одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загального та особливого, неперервності та дискретності. Для простору — це протяжність (як співіснування й рядоустановленість різних елементів змісту), зв'язність і неперервність разом з відносною перервністю, тримірність, симетричність, взаємодія загального та особливого. Цілком природно, що як простір зв'язаний із часом і рухом матерії, так і час — із простором.
Які ж конкретні риси мають простір і час у таких формах руху, як фізичний, біологічний та соці альний? Розвиток уявлень про час і простір у су часній фізиці йшов одночасно зі зламом механічної картини світу, тобто зі спростуванням концепції Ньютона про «порожні» час і простір як єдино можливі форми руху в природі
Більш грунтовно теорія електромагнітного поля досліджена в теорії англійського фізика Д. Максвелла, де порушуються такі питання: чи рухається ефір? як узгодити його властивості з властивостями електромагнітного поля? Після кількох десятиліть суперечок експеримент Майкельсона — Морлі, де була поставлена мета виявити рух ефіру відносно Землі, так і не дав якихось певних, значущих результатів.
Досліджуючи ці проблеми, А. Ейнштейн у 1905 р. сформулював свою спеціальну теорію відносності, де відмовлявся від поняття абсолютного спокою, що означало поширення принципу відносності на закони електромагнітних явищ і призводило до суперечності з головним постулатом (припущенням сталості швидкості світла у «порожньому» просторі) — однією з підвалин концепції Ньютона. Власне цю .суперечність і розв'язала концепція Ейнштейна. У своїх дослідженнях учений отримав результати, які доводили відносність протяжності та тривалості (тобто скорочення довжини та «уповільнення» часу буття матеріальних частинок, коли швидкість останніх наближалася до швидкості світла). Тут доводиться змістовість простору та часу, властивості котрих стають властивостями матеріальної частинки разом з її рухом.
Поглиблюючи отримані результати, Ейнштейн розробив загальну теорію відносності, яка поширювала принцип відносності на будь-які системи, що рухаються. Відкрилися нові властивості простору, передусім його «кривизна», під впливом сильних гравітаційних полів (такий простір описує геометрія Рімана та Мінковського). Ці результати підштовхнули до нових досліджень Всесвіту. Як пишуть сучасні дослідники, «просторово-часовий світ загальної теорії відносності є неоднорідним та анізатропним, що наочно свідчить про вплив поля тяжіння на метрику простору-часу... В загальній теорії відносності тяжіння ототожнюється з викривленням простору—часу, а закон всесвітнього тяжіння фактично виражає нерозривну єдність матерії та простору—часу»1.
| Рівняння тяжіння, які розробив Ейнштейн, розкривають власти-| вості сталої, статичної «моделі» Всесвіту, тотожної самій собі. Проте І А. Фрідман сформулював «динамічну» модель Всесвіту, де речовина І рухається під впливом гравітаційних сил. Справді, спостереження ефекту «червоного зміщення» кольорового спектра, який вказує на «роз-| бігання» галактик, підтверджує правильність наведених положень Фрід-1 мана. Проте в сучасній космології розглядаються й варіанти нерухомого І Всесвіту, хоча більшість астрофізиків і космологів додержується кон-I цепції «великого вибуху» (припущення, згідно з яким близько 16— І 18 млрд років тому виникла спостережувана частина Всесвіту, який | продовжує «розбігатися» від якогось вірогідного «центра»).
Можливість просторової «замкненості» Всесвіту спонукає замислитись над змістом поняття «нескінченність Всесвіту». Тут ідеться не про масштаби простору, а про невичерпність буття, яке виявляє все нові якості та властивості. Ця проблема є однією з тих, що зближує дослідження мікросвіту з дослідженням Всесвіту. Як зауважив В. Ба-рашенков, «чим далі ми намагаємося зазирнути у Всесвіт, тим глибше застряємо в проблемах мікросвіту»2.
Справді, сучасна фізика елементарних частинок виявляє межі своїх досліджень через «кванти» простору й часу,;— відстань приблизно
7 х 10 см та інтервал часу приблизно 2х 10 сек. Подальше заглиблення в мікросвіт відкриває зону, де зникає різниця між часом і простором. Так, на відстані ИГ33 см у вакуумі відбуваються такі бурхливі | процеси спонтанного народження й перетворення речовини у випро-| мінювання, що простір стає якимось «кипінням» порбульб, які утворю-| ються й миттєво зникають. Інтервали 10~33 см — це сьогодні у фізиці І найменші «кванти» простору.
Величезна роль «мікропростору» та «мікрочасу» для вивчення елементарних часточок, структури атома тощо. Приблизно з початку 60-х років було доведено, що врахування координат простору —часу дає важливу інформацію про внутрішню структуру часточок і зони їхньої взаємодії. Фізики спробували також обгрунтувати твердження про те, що простір матеріальних взаємодій є тримірним. Виявляється, що «лише у тримірному просторі можливе вирішення хвильового рівняння у вигляді сферичної хвилі. У п'ятимірному або семи-мірному уявному світі сферичні хвилі неодмінно викривлювалися в процесі їх поширення і лише в тримірному просторі можливе їх докладне передавання»1. Тобто лише тримірний простір забезпечує передавання інформації без викривлення, що було дуже важливим, насамперед для розвитку живих організмів. Так властивості часу та простору входять у наше знання про Всесвіт і мікрокосм.
Які ж уявлення про час і простір існують у сучасній біології? Одним із перших специфіку біологічного часу та простору визначив В. Вернадський, який вивчав специфіку просторової симетрії живого. На це звертав увагу й М. Вавилов, котрий наголошував, що без досліджень просторових і часових зв'язків неможливе пізнання ні суті, ні специфіки тварин та рослин. Сучасна біологія всебічно досліджує роль часу та простору в розвитку живої природи. Так, тримірним є розміщення атомів у молекулі; як тримірна гратка постає кристалографічна структура клітини. Тримірною є також об'ємна модель ДНК, яку запропонували Д. Уотсон і Ф. Крік.
Значне місце в дослідженні біологічного часу та простору посідає проблема симетрії та асиметрії. Як вважають учені, суперечність симетрії та асиметрії визначає (детермінує) розвиток усього живого. Головна причина змін у співвідношенні цих моментів — взаємодія організму й середовища, в процесі якої розвиваються й просторові особливості існування організму (реагування на сигнали, розвиток органів чуття тощо). Якщо перша форма симетрії (як форма кулі) з'явилася разом з першими елементами живого —краплями-коацер-ватами, то ускладнення організмів супроводжувалося й ускладненням зв'язків між симетрією та асиметрією в організації більш складного простору буття цих видів живого. Дослідження свідчать, що симетрія та асиметрія проявляються не тільки на рівні зовнішньої структури організмів, а й на рівні клітин. Так, явна асиметрія характерна для організації білків і нуклеїнових кислот.
Виходячи з поняття симетрії біологічних систем, учені припускають наявність безлічі «співіснуючих» біологічних просторів, які поки що не здатна описати жодна з відомих геометрій (простір клітинних процесів, середовища й організму, історичний простір популяцій тощо).
Проблема біологічного часу є однією з найактуальніших у сучасній біології. Справді, часова організованість та упорядкованість, послідовність біологічних процесів є однією з корінних умов існування (живих організмів). Найважливіша проблема — дослідження в організмах так званих біологічних годинників. Адже «біологічний час виражає часові відношення подій, які були наявні в просторі біологічних годинників»1. Біологічний годинник — це такий механізм, який керує реакціями організмів, їхньою функціональною поведінкою. Завдяки такому механізмові в організмі закріплюються ритми природного середовища. На думку вчених, «власне через наявність внутрішньої ритмічності біофізичних та біохімічних процесів, їх узгодження за допомогою зворотного зв'язку із зовнішньою ритмікою середовища виникла можливість саморегулювання живих організмів, виробились активні відношення живих організмів до навколишньої дійсності»2.
Біологічний час незворотний. Це означає, що організм може лише зростати або старіти, але не навпаки. Навіть народження нових організмів є не повторенням часу кожного індивіда, а такими «спіралеподібними» крапками в розвитку, де «повернення» відбувається на вищому й складнішому рівні взаємодії із середовищем. Крім того, біологічний час не завжди адекватно фіксується в метриці фізичного часу. Наприклад, тривалість життя метелика-одноденки та папуги в календарному часі різні — години й десятки років. Проте в біологічному часі вони адекватні, оскільки фіксують однакові стадії розвитку організму — зростання, зрілість, старіння тощо. Біологія ще має виробити метрику власного часу та простору. В цілому біологічний час, як і фізичний, виявляє також щільний зв'язок з біологічним простором. Тобто своєрідність часу й простору тут зростає, як і їхня роль у формуванні біологічних процесів.
Механічний та біологічний час і простір існують не тільки в модусі пізнання, а й буття людини. Механічні час і простір — це вимір діяльності людини в природних макропроцесах. У повсякденному бутті астрономічний, календарний час, у якому «синхронізовані» нескінченні події людей, їх спілкування на виробничому, політичному, побутовому та інших рівнях, має велике значення для координації відношення між суспільством та природними процесами, у самих суспільних процесах. Усі ми живемо в хвилинах та годинах, у місяцях тощо, як і міряємо просторові характеристики кілометрами, гектарами та ін. Руйнування такої часової та просторової координації породжувало б у суспільстві хаос, деструкцію його структури.
Не менш значущим є й біологічний час. Ми ще не навчилися використовувати власний «біологічний годинник» для гармонізації нашого існування з ритмами природи, ще не вміємо (як це вже давно роблять люди східної культури) контролювати внутрішні ритми нашого організму, його біологічні резерви й потенціал. Уже доведено, що оволодіння можливостями біологічного часу — це шлях до міцного здоров'я та бадьорого самопочуття людини, підвищення її працездатності, наближення до цілющої природи.
Найбільш складним та маловивченим виявляється соціальний час і простір. Саме ці форми нашого буття охоплюють найважливіші сфери буття людей — їх суб'єктивний світ, соціальні зв'язки, історичну й культурну творчість тощо. Матеріально-виробнича діяльність, у ході якої створюються та змінюються суспільні відносини, їх носії (соціальні й національні групи, спільноти) породжують і свої власні форми — час і простір, де реалізується історичне буття та розвиток суспільства.
Суспільні час і простір — це форми, які виникають саме в суспільстві, породжуються його внутрішніми процесами, і саме вони (а не час астрономічно-календарний) регулюють цілеспрямовану ді-, яльність людини, її духовний світ. Отже, соціальні час і простір є формами буття соціальних процесів, людей як суб'єктів різних форм діяльності. На сьогодні серед учених ще немає згоди в тлумаченні природи й суті соціального часу та простору, їхніх функцій. Досліджено багато аспектів прояву цих часу та простору — світоглядний, психологічний, історичний, соціально-культурний тощо, але синтезу тут ще немає. Особливо важливим є з'ясування особистісних модифікацій простору й часу.
Дослідники мають різні погляди на специфіку носіїв цих форм, джерела їх походження (з діяльності чи суспільних відносин), на їх природу (об'єктивну чи суб'єктивно-об'єктивну). Так, М. Трубников розрізнює час історичний, соціальний і час індивідуально-людський. В. Яковлев поділяє соціальний час на час індивіда, час життя покоління і час ходу історії. Г. Зборовський в основу соціального простору ставить соціальні відносини (разом із Черніковим та ін.), а українські філософи В. Шинкарук, О. Яценко та інші у розумінні соціального простору виходять з людської діяльності, яка створює цей час і простір.
Перспективнішим, на нашу думку, є розгляд цих форм під кутом зору об'єктивності буття соціальних суб'єктів, які породжують усю сукупність відношень до реальності (природної та суспільної), встановлюють історичні, естетичні, етичні, світоглядні, культурні та інші виміри суспільної реальності. Соціальні час і простір —це внутрішня «міра зрілості» соціально-історичних спільнот — нації, народності, страти тощо, відносин між ними, засобів побудови структур соціального буття, структуралізації власного досвіду соціальних суб'єктів, людства в цілому.
Час, на думку В. Іванова, є найважливішим фактором, який структурує специфічність досвіду. Ця структуралізація означала висунення різних ідей, програм, цілей (як майбутнього), визначення важливого й менш важливого, актуального та неактуального, ви-різнення в минулому того, що має сенс та актуальність у теперішньому, критику віджилих і застарілих структур, відносин, інститутів, збереження культурних надбань минулого та ін.
Цей процес означає також стале формування «системи координат», у центрі якої завжди перебуває даний суб'єкт (страта, нація, покоління людей та ін.). У соціальному часі та просторі розгортається діяльність, спрямована на реалізацію різних інтересів людей, виникає культурна творчість, формуються різні норми спільного буття. Інакше кажучи, функцій соціального часу та простору дуже багато, й усі вони так чи інакше пов'язані з архітектонікою суспільного буття.
Загальні властивості соціального часу — поліритмічність (різні процеси в суспільстві відбуваються з різною «швидкістю»); єдність минулого, теперішнього та майбутнього; єдність часу, який існує в продуктах культури минулого й живого (суб'єктивного) часу діяльності людей; детермінація майбутнім; знакова природа часу тощо. Загальні властивості соціального простору — відсутність «тримір-ності» (соціальні час і простір вимірюються смисловими, функціональними відношеннями речей і людей, комунікативно-інформаційними «одиницями» тощо); багатошаровість (соціальний час, як і простір, має «внутрішні» та «зовнішні» вираження); знаково-інформаційна «насиченість»; зв'язок із природним простором тощо. Безперечно, соціальний час і простір безпосередньо зв'язані з робочим та вільним часом, географічним простором.
Оскільки свідомість людей відображує світ і через ці форми, вона має конкретно-історичний характер. Сучасний світ змінюється з такою величезною швидкістю, що різні покоління (батьки й діти) не завжди розуміють одне одного. Взагалі сучасна епоха відкриває небачене раніше прискорення історії, немовби ущільнення соціального часу та простору: за одиницю календарного часу відбувається така велика кількість різних подій, що осягнути їх усі майже неможливо. «Інформаційний вибух» у XX ст. нерозривно пов'язаний з небаченою «інтенсифікацією» соціальних простору й часу. Дуже важлива функція соціальних часу та простору в створенні та збереженні національної культури. У кожній такій культурі «свої» часові та просторові «виміри», і це — один із проявів їх унікальності. Так, українська культура історично створила свою символіку життєвого часу та простору. Наприклад, в історичних піснях і думах ворожий полон — це особливий простір, де немає волі, а головне — це позбавлення людини своєї батьківщини, її цінностей і духовного змісту. Тому козаки, які потрапляють до турецького полону, втікають з нього, перетинаючи ворожий простір. Розроблена в цих піснях і тема змісту життєвого часу людини, який вона повинна віддати людям. Так, старий козак на могилі, згадуючи свій життєвий шлях і розуміючи, що вже не здатний битися з ворогами, залишає на могилі кобзу, яка своїм співом буде ще служити людям, нагадуючи про нього.
В українській культурі час і простір — це засоби згуртування людей, розгортання гідностей кожного «на миру», у світлі громадських обов'язків і цінностей. Безперечно, що вивчення специфіки часу та простору в українській культурі конче необхідне саме тепер, коли розпочався процес розбудови нашої державності, відновлення національно-культурного буття. Адже соціальні час і простір забезпечують дію механізму історичної спадкоємності. Саме через ці форми люди продовжують, розвивають буття, яке їм залишають попередні покоління. Соціальний час «проймає» продукти культури й мистецтва, як і знаряддя виробництва, переходячи з потенційної форми в актуальну через діяльність наступних поколінь.
Таким чином, соціальні час і простір є формами руху та буття соціально-історичних процесів, суб'єктами яких є соціальні спільноти, групи, покоління, індивіди. Соціальний простір — це «розміщення» сукупності різних соціальних відносин, взаємозв'язок їхніх носіїв, зміст і структура мовних, інформаційних та інших процесів. Цей простір виникає разом із соціальними відносинами: це простір вулиці та залізниці, міста й села, змісту книги або архітектурного ансамблю. Протяжність соціального простору вимірюється не кілометрами чи гектарами, а «дистанцією» відносин типу «мета —засіб», «ідеальне — матеріальне», «дійсне — можливе» та ін. «Проходження» соціального простору — це перетворення суспільства в історичному процесі через колективну практику людей, їх спілкування. Соціальний простір — це також історичні зв'язки поколінь, епох, культур.
Соціальний час «вимірюється» такими «одиницями», як історична епоха, життя конкретної нації чи народу, покоління, індивіда. У соціальному часі актуальним постає не тільки теперішнє, ай минуле та майбутнє. Це — цілісність, взаємозв'язок усіх форм часу. Саме це відповідає універсальному відношенню людини до світу, універсальності самої людини. Соціальний час «плине» з різною швидкістю. Чим більше людей залучається до історичної діяльності, тим швидшими виявляються рух історії, зміна соціального часу.
Соціальний час має своїх «носіїв» минулого, теперішнього й майбутнього. Вони не задані жорстко, а розрізняються функціонально, через процес діяльності. Так, минуле в соціальному часі — це те, що перестало бути актуальним для людей, виявилося «знятим» подальшим розвитком суспільства — відсталі техніка або технологія, наукові знання, соціальні відносини, політичні форми тощо. Однак елементи минулого здатні переходити в модус «теперішнього», ставати актуальними. Це завжди відбувається з творами літератури та мистецтва.
Теперішнє як фаза соціального часу постає живою діяльністю даних поколінь, їх активністю в досягненні поставлених завдань, реалізації інтересів. Це — переживання та оцінка соціального буття, розгортання різних напрямів свободи людей.
Майбутнє — це світ можливого, який увійшов в інтереси людей, актуалізується в їхній діяльності. Це різні перспективи, плани, проекти, існуючі, але ще не реалізовані програми, зміст наукових знань, котрі ще не ввійшли в життя, виробництво тощо. Саме тут функціонують моральні цінності та ідеали, які детермінують людську діяльність у бік прогресу.
Вирішення сучасних глобальних проблем людства значною мірою залежатиме від того, чи зможе стати людина хазяїном свого життєвого часу, опанувати його. «Опанування часу — це процес, який складається не тільки з пізнання часу... а й з урахування чинника часу в діяльності, спілкуванні, мисленні, поведінці в різних сферах суспільного буття та діяльності»1. Оволодіння соціальним часом необхідне для своєчасного розв'язання суперечностей суспільного буття, гармонізації суспільних відносин, інтересів, керування темпами розвитку нашого суспільства, знаходження оптимальних пропорцій для розвитку форм власності, поділу праці тощо. Тому міра опанування соціального часу постає мірою зрілості суспільства.
Соціальний, «людський» час як носій гуманістичних тенденцій, культурних детермінант людського спілкування не тільки між індивідами, а й поміж державами, народами щобільш охоплює буття людства. Людський час — це також провідник впливу загальнолюдських цінностей на розвиток людини, підвищення рівня її духовності, гуманності, культури.
Те саме стосується людського змісту простору. М. Гайдеггер дуже влучно відмітив, що для людини «відстань» до якогось предмета набуває значення «близькості» (такими є речі, що з ними ми «спілкуємося» щоденно, знаряддя праці тощо).
Таким чином, розвиток суспільства нерозривно пов'язаний з розкриттям властивостей, функцій різних форм часу та простору, культурно-практичним опануванням цих форм. Не тільки соціальні, а й біологічні, фізичні, хімічні властивості простору й часу мають бути використані в сучасному виробництві, пошуках нових технологій, лікуванні людей, опануванні космосу, розв'язанні екологічних проблем. Вдосконалення суспільства, його гуманізація пов'язані з наближенням простору й часу до людини, її соціально-історичного буття, в якому найціннішим постає створення простору для панування людяності, культури, взаємоповаги та взаєморозуміння поміж людьми, їхньої творчої активності та свободи. Саме цей простір і буде перетворюватися в історичний час подальшого життя людства, його досягнень через сферу свободи та творчості.


загрузка...