загрузка...
 
ТЕМА 10. ПІЗНАННЯ ЯК ТВОРЧІСТЬ. ПРОБЛЕМА ІСТИНИ
Повернутись до змісту
Пізнання є процесом ідеального освоєння реального світу. Реалізуючись у ході відображення його свідомістю, пізнавальний процес постає принципово творчим відображенням об'єктивної реальності, оскільки його результатом не є створення ідеальної копії наявного стану речей, «повторення» в ідеальній формі того, що є (а саме так уявлялася суть пізнання в матеріалізмі, та й багато хто з природодослідників саме так уявляє зміст пізнання). Пізнання виявляє об'єктивний зміст реальності як діалектичної єдності дійсності (того, що є) і можливості (того, що могло бути в минулому, але не здійснилося, і того, що буде чи може бути в майбутньому).
Таким чином, пізнання відображає не тільки дійсно існуючі (або ті, що дійсно існували чи будуть дійсно існувати) предмети, процеси і явища, а й усі їх можливі модифікації. Інакше кажучи, пізнання відображає загальне.
Згадаймо у зв'язку з цим полеміку середньовічних номіналістів і реалістів щодо статусу існування загального. І ті, й інші мали рацію і водночас помилялися. Головна помилка обох сторін полягала в ототожненні поняття «існування» з існуванням у формі наявного, дійсного. Звідси прагнення реалістів ствердити існування «будинку взагалі» як однопорядкового з існуванням конкретних одиничних будинків (звичайно ж, «будинок взагалі» в такий спосіб не існує, він існує як єдність дійсного існування разом з усіма можливими). Номіналісти ж, цілком справедливо заперечуючи існування «будинку взагалі» лише як дійсного існування, помилково заперечували на цій підставі, що загальне (будинок взагалі) не існує як таке (адже можливе теж існує).
Ідея тотожності дійсного («чуттєвого») існування з існуванням узагалі міцно трималася у свідомості філософів і природодослідників аж до недавнього часу. Так, відомий природодослідник англієць Т. Г. Гекслі (1825—1895) наприкінці минулого століття робить агностичний висновок стосовно пізнаваності матерії — «не знаємо і не можемо знати» —лише на тій підставі, що матерія як така не існує в статусі дійсного існування. «Що нам, в кінцевому рахунку, відомо, —розпачливо запитує Гекслі, —про цю жахливу «матерію», крім того, шо це назва невідомої гіпотетичної причини станів нашої свідомості?»
Для відображення, яке фіксує лише дійсне («чуттєве») існування (а саме до такого, «дзеркального», відображення і зводив свідомість старий матеріалізм), загальне просто недосяжне. Не випадково природні форми відображення і не фіксують загальне. Лише свідомість, яка завдяки практичному своєму походженню орієнтується на відображення «конструктивної схеми» реальності, виявляє здатність відобразити специфічне існування загального. «Конструктивна схема» тієї чи іншої речі (ми вже розкривали її зміст на прикладі аналізу поняття трикугника), по суті, вказує на ту множину можливостей, яку здатен реалізувати певний спосіб діяння, тому, відображаючи «конструктивну схему» речей, свідомість відображає можливості.
Отже, пізнавальний процес відображає не саму реальність як таку, а «конструктивні схеми» речей і процесів, що складають її, і тому відображає не тільки «здійснені» варіанти цих «схем» (дійсність, наявний стан речей), а й одночасно всю сукупність нездійснених варіантів, тобто можливості.
Як можуть відображуватися можливості? Адже щоб реалізуватися у практиці, вони мають буги зафіксовані в усьому своєму розмаїта, проаналізовані з точки зору їх відповідності інтересам людини, щоб на цій основі зробити вибір саме тих можливостей, які цим інтересам відповідають, і після цього запропоновані практиці (як мета, що визначає спосіб діяння). Таке відображення, як уже говорилося, реалізується завдяки мові. Саме в ній можливості набувають статусу своєрідного «чуттєвого» (у субстраті звуків усної чи знаків писемної мови) існування.
Водночас таке їх «чуттєве» існування не є їх справжнім перетворенням у дійсність (зазначене перетворення принципово неможливе — і не тільки тому, що таких можливостей дуже багато, але головним чином через те, що реалізація однієї можливості робить принципово неможливим, заперечує реалізацію цілої групи інших), оскільки їх існування в мові є ідеальним існуванням у матеріальній «оболонці» слова. Адже, як вже неодноразово наголошувалося, «мова є безпосередня дійсність думки», зауважимо, «безпосередня дійсність» саме думки, а не речі чи явища.
Здійснюючись постійно в «чуттєвій» мовній оболонці, пізнання, так би мовити, «відчутно» фіксує свої результати, залишаючись водночас ідеальним процесом. Завдяки «перевдяганню» можливостей у мовну оболонку вони стають цілком доступними для аналізу й вибору, зберігаючи водночас свій «можливісний» статус існування. І пізнаючий суб'єкт (учений, мислитель тощо) безпосередньо має справу саме із специфічним «світом» людських значень процесів і явищ навколишнього світу, а не з самим цим світом.
Говорячи про минуле (про те, чого вже немає в дійсності) або про майбутнє (про те, чого ще немає), ми фактично безпосередньо маємо справу зі знанням про минуле чи майбутнє, яке відчутно існує для нас у вигляді «мовної реальності». Та й про теперішнє ми говоримо, значною мірою маючи на увазі не стільки дійсні, скільки можливісні його аспекти. Як уже зазначалося, цю реальну обставину помітив і влучно використав проти натуралістичного тлумачення пізнання матеріалізмом (Дж. Локком) англійський філософ Дж. Берклі ще в XVIII ст.
Про це ж фактично говорили вже в XIX ст. представники Мар-бурзької школи неокантіанства, які стверджували, що наукові проблеми виникають із неузгодженості в наявній системі знань, а їх розв'язання вчені шукають не в дослідженні самої дійсності (як вони самі гадають), а в такій «перебудові» системи знання, яка б ці неузгодженості ліквідувала. І нарешті, в XX ст. неопозитивізм фактично ототожнює реальний світ з мовною реальністю, а родоначальник постпозитивізму К. Поппер навіть говорить про сферу знання як про одну з найважливіших і самостійну сферу реальності — «третій світ».
До фактичного ототожнення мовної реальності з реальністю взагалі приходить в останній період своєї творчості й екзистенціаліст М. Гайдеггер, а його учень Г. Г. Гадамер робить таке ототожнення вихідним принципом своєї герменевтики. Ототожнення реальності з мовною реальністю стає однією з провідних ідей філософії XX ст.
У міркуваннях названих мислителів є багато цікавого й плідного, оскільки опосередкованість пізнання реальності «мовною реальністю» справляє істотний вплив на сам пізнавальний результат (невра-хування цього впливу може призвести до істотного спотворення істини). Так, джерелом наших знань про минуле є стародавні тексти і залишки матеріальної культури (будівлі, знаряддя праці, предмети побуту тощо, які також є своєрідним «текстом»). Однак їх треба правильно витлумачити. Зміст понять минулого та аналогічних понять сучасності далеко не ідентичний. Навіть близькі покоління — батьки й діти, наприклад, часто по-різному тлумачать одні й ті самі поняття й принципи. Отже, великого значення для адекватного знання про минуле набувають такі, по суті, мовні проблеми, як «розуміння» і «тлумачення». Саме філософське дослідження цих проблем становить головний зміст герменевтики.
Аналогічні оцінки можна дати й іншим аспектам питання про мовну реальність, які розробляються названими мислителями і школами.
З характеристики пізнавального процесу як відоОб'єктивні браження навколишньої реальності випливає на суб'єктивні рактеристика істини як правильного, адекватного її
характеристики відображення. Якщо ж з якихось причин адекватістини ність відображення порушується, деформується, результат пізнання набуває протилежного характеру заблудження. Однак, як уже зазначалося, наше відображення ніколи не є дзеркальною копією реального світу, а якщо між реальним предметом і його пізнавальним образом не існує такої абсолютної («дзеркальної») подібності, то виникає питання про критерії розрізнення між правильним і деформованим відображенням, між істиною і заблудженням.
Старий матеріалізм свідченням істинності знання вважав найповнішу міру його об'єктивності. Для того щоб досягти високої міри об'єктивності відображення, з його змісту прагнули максимальною мірою вилучити суб'єктивні моменти, під якими розуміли все те у змісті відображення, що має своїм джерелом пізнаючого суб'єкта. Якоюсь мірою подібний захід мав певний сенс, адже той чи інший емоційний стан, індивідуальні особливості будови органів чуття, вплив на результати відображення лабораторних приладів та установок тощо здатні справляти негативний вплив на результати пізнання.
Проте абсолютне протиставлення об'єктивному суб'єктивного як виключно «руйнівного» щодо адекватності відображення чинника є принципово неправильним. Адже за своєю природою суб'єктивне в пізнанні — це не тільки (і не стільки) «перешкоди» і «деформації», що їх спричиняє суб'єкт у процесі пізнання (до речі, об'єкт не меншою мірою здатний на аналогічний «спотворюючий» адекватність відображення вплив), скільки сама основа пізнавального процесу — практика.
Об'єктивність істини, безперечно, є однією з найістотніших її характеристик. Однак об'єктивність істини не означає її «загально-значущості», згоди всіх чи, принаймні, більшості людей стосовно того чи іншого твердження. Наприклад, у стародавні часи всі люди були згодні з твердженням про пласку форму земної поверхні, але ця «згода» аж ніяк не означала об'єктивної істинності такого твердження.
Об'єктивність істини правильніше тлумачити як незалежність змісту нацного знання від людей і людства в цілому. Зауважимо, «незалежність змісту знання», а не самого знання (тобто істини, оскільки вона і є знанням) від людини. Тим-то неможливо відділяти об'єктивний зміст істинності знання від неминуче суб'єктивного способу його існування. На всіх етапах свого історичного існування людське знання виступало діалектичною єдністю об'єктивного і суб'єктивного, єдністю, в якій вони настільки тісно взаємодіяли і взаємопроникали, що ні про яку «глуху стіну» між ними, тим більше про якесь «протистояння» не може бути й мови.
Відомий французький психолог А. Валлон (1879—1962) зазначав: «Інтелектуальний тип сучасної науки не є більше типом картезіанської науки. Якщо ж ми повернемося ще на кілька століть назад, тип знань зміниться ще глибше, до такої міри, що ми піддамося спокусі вважати, що тут йдеться більше не про знання, а про ілюзії, передсуди і в кінцевому рахунку про міфи»1. Продовжуючи думку Валлона і враховуючи перспективи поступального розвитку науки, замислимося: а чи не здасться з позиції науки далекого майбутнього і наше сучасне знання чимось таким, що нагадуватиме «ілюзії» чи «міфи»?
Точнішим, на наш погляд, буде виявлення тієї функції, яку здійснювали міфологічні (антропоморфні) уявлення про німф, русалок, стародавніх богів та ін. Усі ці міфологічні образи виявляли себе не стільки як фантастичні уявлення про людиноподібних істот, що «управляли» навколишньою природою, скільки як своєрідні «категорії», за допомогою яких осмислювався й упорядковувався наявний пізнавальний матеріал.
На думку російського філософа Ю. М. Бородая, антропоморфізм був не просто теорією, а способом (схемою) уявлення. «Сучасна людина бачить у міфі, — писав Бородай, — лише продукт уяви. І інакше вона не може, як не може вона бачити й Місяць з людським носом. Але для первісної людини міф був далеко не продуктом вільної фантазії «художника». Первісна людина взагалі ще майже не відрізняла свою уяву від реального існування, саму себе (з усією своєю свідомістю) від природа в цілому. Міф для неї був цілісною, остаточною, єдино реально існуючою... дійсністю»2.
Для сучасної людини міфологічні уявлення здаються просто за-блудженнями, оскільки для неї здебільшого залишається невідомим зміст тих відношень, які виражали міфологічні образи. Так, аналізуючи приклад із праць відомого французького психолога і етнографа Л. Леві-Брюля (1857—1939) про те, що люди 3 племені іуїчолів ототожнюють оленів і пір'я птахів, оленів і пшеницю і т. п., російський психолог О. М. Леонтьев зауважує неприйнятність тлумачення цього факту самим Леві-Брюлем, який робив з нього «висновок» про принципову відмінність логіки первісної людини від логіки людини сучасної.
Заперечуючи Леві-Брюлю, О. М. Леонтьев пише: «Зближення значень «олень» — «пшениця» є... вочевидь лише формою усвідомлення переносу їх смислу, тобто переносу практичних відношень колективу з оленя на пшеницю. Цей перенос, що відображає перехід від панівної ролі полювання і скотарства до панівної ролі вирощування рослин... і закріплюється ідеологічно...»1
Отже, навряд чи можна оцінювати міфологічні уявлення як «суцільне» заблудження. Слід, мабуть, говорити лише про менший обсяг знання первісної людини, про більш поверховий його характер порівняно з сучасним. Проте інколи твердять, що міфологічні образи, будучи своєрідною формою первісного знання, все ж не можуть йти ні в яке порівняння за ступенем об'єктивності з такими категоріями наукового мислення XVIII—XIX ст., як «маса», «енергія» та ін., оскільки в останніх менше суб'єктивності й тому вони істинніші від знань первісної людини. Спробуємо розібратися в цій ситуації.
Антропоморфізм створює уявлення про світ як про поле діяльності «людиноподібних» сил, які люблять і ненавидять, радіють і страждають. Наукове мислення XVIII—XIX ст. уявляє світ у «вигляді якогось величезного механізму, поведінку якого можна цілком точно описати, задавши положення всіх його частин у просторі й зміни положення з часом» (Де Бройль).
Обидві картини світу — антропоморфічна й механічна, як бачимо, визначаються тим способом практичного діяння людини на навколишній світ, який був панівним у відповідний історичний період. У первісну епоху людина діяла на світ головним чином природними органами свого тіла. Звідси й антропоморфізм, що базується на уявленні про «людиноподібний» характер стихійних рушійних сил навколишнього середовища.
У XVIII—XIX ст. людина діє на світ головним чином за допомогою машин і механізмів. Звідси й механістичний підхід, що базується на уявленні про світ як про грандіозну машину. В обох випадках картина світу створюється за образом і подобою способів людського діяння на реальність. До речі, багато категорій наукового мислення не так вже й виграють (навіть зовні) у своїй «об'єктивності» під час порівняння їх з категоріями первісного мислення.
Механістично-раціоналістична картина світу, згідно з якою Всесвіт уявлявся велетенським «механізмом», який управляється строгими детерміністичними законами, через що увесь подальший розвиток може бути передбачений за допомогою диференціальних рівнянь механіки, вже на початку XX ст. переживає глибоку кризу. Образно змальовуючи цю ситуацію, американський філософ Дж. Сантаяна (1863—1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королівське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези... Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці» .
Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу підготовка природничо-наукових кадрів (не кажучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (СІЛА), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % у навчальних програмах.
Об'єктивність істини, незалежність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означають її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людини. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищенням самої істини. Абсолютні й відносні характеристики істини
Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини — її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність — заблудження.
Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на такому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільствах люди були переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та при цьому постає питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?
А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика — далеко не одне й те саме.
Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея та ін.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів та Одіссея, якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.
Якщо розміри такої ділянки порівняти з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина —об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.
Образно змальовуючи цю ситуацію, американський філософ Дж. Сантаяна (1863—1925) писав: «Коли я був молодшим, те, що помпезно іменується наукою, мало імпозантний вигляд. В інтелектуальному світі існувало благополучне королівське сімейство, яке розраховувало правити протягом невизначеного строку: суверенні аксіоми, незмінні закони й управляючі гіпотези... Нині в нас демократія теорій, що обираються на короткий строк служби, розмовляють на діалекті крамарів і навряд чи здатні бути представленими широкій публіці»1.
Сьогодні формується нова картина світу, у змісті якої досить чітко вирізняється тенденція до відмови від жорстко натуралістичних схем буття, прагнення серйозного ставлення до гуманістичних цінностей. Ця обставина виявляється в рішучій перебудові всієї системи підготовки спеціалістів у вищих навчальних закладах. Сьогодні в провідних університетах світу підготовка природничо-наукових кадрів (не кажучи вже про гуманітарні спеціальності) передбачає ґрунтовну гуманітарну освіту. В Гарвардському університеті (СІЛА), Токійському (Японія), Боннському (ФРН), Сорбонні (Франція) гуманітарні дисципліни на природничих факультетах становлять до 20 % у навчальних програмах.
Об'єктивність істини, незалежність її змісту від людини й людства, отже, ніяк не означають її незалежності від інтересів і потреб людини. Навпаки, істина завжди була й залишається однією з найвищих гуманістичних цінностей людини. Будь-яка спроба відділити істину від суб'єктивно-практичного, гуманістичного контексту людської життєдіяльності (вже не йдеться про протиставлення її цьому контексту) неминуче обертається не просто трагедіями й катастрофами, а й знищеїшям самої істини.
Абсолютні й відносні характеристики істини
Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характеристика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне. Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою істини — її відносністю. Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до зникнення істини, перетворення її на свою протилежність — заблудження.
Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на такому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільствах люди були переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та при цьому постає питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) уявлення?
А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже й неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля і в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика — далеко не одне й те саме.
Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, на одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея та ін.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася надзвичайно невеличкою її (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів та Одіссея, якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.
Якщо розміри такої ділянки порівняти з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина —об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо, що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи не вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.
І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, плоскою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних межах (у межах нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за межі його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою величиною. Це межі, залишаючись у яких та стосовно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).
Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних меж, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в межах своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона щодо самого факту існування таких меж є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та сама істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення меж відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження.
Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли на підставі аналізу легенд, стародавнього епосу знаходили у цих фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що в основі давньогрецького міфу про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5 тис. років тому велетенського метеорита.
Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фройда. Та особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізніше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом «Іліади» (у визначенні місця, де слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.
З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взає-мовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи ішсідливий дощ, отримаємо таку загальну відповідь: і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь: і плоска, і сферична. Звернімося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським Імператором Петром І у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: «Изменник, богоотступник, вор... для собственной своей тщетной славы и властолюбия учинил, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ»1. Ці слова на століття стали офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історичному контексті «зрадником» був не Мазепа, а Петро І, оскільки саме він порушив «Березневі статті» 1654 р., підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: «Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної свободи України... Спроба Мазепи знищити чужинське панування на Україні справжня й щира»2.
Таким чином, будучи об'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектично суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.
Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як уже наголошувалося, істина не є «байдужим відображенням» усього існуючого, вона є «відображенням реального світу як «поля потреб та інтересів» людини.
Істина ніколи не постає «істиною-результатом», вона — і в цьому її чи не найголовніша характеристика — завжди є істиною-процесом.


загрузка...