загрузка...
 
3. Україна в планах та політиці іноземних держав у міжвоєнний період
Повернутись до змісту
У міжвоєнне двадцятиліття народ України зазнав тяжких випробувань. Це був період боротьби українського народу за виживання в умовах жорстокої сталінської диктатури й окупаційних режимів Польщі, Румунії та Чехословаччини. Незважаючи на високу питому вагу, українське населення не мало політичної влади (якщо не брати до уваги формально "незалежної" УСРР) на своїй території, його інтереси не захищало міжнародне право. Безумовно, національну політику згадані держави проводили не в інтересах українського населення, а для задоволення політичних цілей тих сил, які могли нав'язувати волю іншим народам.
На міжнародній арені в цей період такими силами були, насамперед, уряди європейських країн Великобританії, Франції та Німеччини. Керівництво цих держав розробляло у зовнішньополітичних концепціях "українське питання" і проводило певну "українську політику", яка відрізнялася і за ступенем її активності й за роллю у подальших європейських подіях.
Останнім зовнішньополітичним актом уряду УСРР, що формально призвів до занепаду і без того кволої "суверенності", була нота 19 серпня 1923 p., згідно з якою Україна зреклася міжнародної правочинності на користь новоствореного Союзу РСР. Тому безпосередня участь України у міждержавних відносинах СРСР (не кажучи про інші країни, де українці становили національні меншини) у міжвоєнний період не простежувалась, оскільки її могли здійснювати між собою лише незалежні країни. У цей період історії Європи, коли всі міждержавні угоди, що стосувалися територіальних питань, були насильницькими й ігнорували інтереси навіть тих народів, які мали державність, для поневолених націй у міжнародній політиці не знайшлося гідного місця. У відносинах між СРСР, Польщею, Румунією, Чехословаччиною з іншими державами фігурували лише питання, спрямовані на зміцнення державності панівних націй, а не на підтримку національно-визвольних прагнень, скажімо, українських патріотичних сил.
Єдине, на що міг сподіватися народ, позбавлений державного формування, це можливості брати участь у політичному й економічному житті країн, до яких він територіально належав.
Основну частину території західноукраїнських земель мали чотири воєводства Західної України (Львівське, Волинське, Тернопільське, Станіславське), що належали до складу Польської держави, становили 25% території і майже 28% населення всієї країни. Українці були найчисленнішою меншістю міжвоєнної Польщі, яка в цей період належала до країн із найвищим відсотком національних меншин.
З часу окупації краю українська проблема стала для Польської держави однією з найскладніших. Вона посідала важливе місце у внутрішній і зовнішній політиці, а також у суспільно-політичній діяльності різних партій і організацій тогочасної Польщі.
У 20-30-х роках XX ст. провідна роль у державному управлінні країною, а отже, і в суспільно-політичному житті Другої Речі Посполитої належала двом таборам - народовій демократії (ендемам) та пілсудчикам. У східній політиці загалом, і в "українському питанні" зокрема вони дотримувалися різних концепцій:
1. Ендеки відстоювали "інкорпораційну" програму, метою якої був ідеал "єдиної національної "Великої Польщі", "Польщі для поляків" шляхом примусової асиміляції поневолених упродовж 1918-1923 pp. народів так званих східних кресів, насамперед українського населення. Реалізувати свою програму колоніального грабунку і денаціоналізації населення цих земель ендеки мали намір від 1923 р. до 1926 p., посідаючи провідне місце в польському уряді. Таку політику вони обґрунтовували теорією про повноцінні народи і нації, намагаючись довести цивілізаційну місію Польської держави стосовно населення "східних кресів" і показати її як охоронця і захисника західної культури.
2. Пілсудчики прагнули реалізувати завдання зміцнення багатонаціональної Польської держави і здійснити широкі імперіалістичні плани за допомогою гнучкіших і прихованих методів. Вони висували гасло "федерації" Польщі й України, щоб створити в українському середовищі ілюзії національної незалежності. Суть "федералістичної" програми пілсудчиків (відома в 20-30-х роках XX ст. як доктрина польського прометеїзму) полягала в тому, що народам колишньої Російської імперії, які ще недостатньо визріли в політичному і національному відношеннях для державної самостійності, потрібна допомога "цивілізованої" держави, такої, як Польща. За цю допомогу звільнені народи повинні були ввійти до складу польської "федерації". Головну роль у здійсненні федералістичної програми відводили українській проблемі, розглядаючи її в двох аспектах: як національну і міжнародну щодо СРСР і УРСР, і як "кресову", внутрішню справу Польської держави стосовно Західної України. У зв'язку з цим пілсудчики висували різні методи та засоби розв'язання української проблеми в СРСР і в Польщі. Щодо Радянського Союзу, то її мали вирішувати військовим нападом Польщі й українських військових з'єднань на СРСР, внаслідок чого сталося б розчленування СРСР і була б створена держава - Велика Україна. За цю послугу остання повинна була б, з одного боку, відмовитись від Західної України, а з іншого - укласти унію з Польщею, тобто увійти до складу польської федерації.
Провал національної політики ендеків і пошуки нових методів зміцнення влади стали причинами, що зумовили здійснений Ю.Пілсудським у травні 1926 р. державний переворот. Після цього виникли сподівання на лібералізацію національної політики уряду, які ґрунтувалися на теоретичних постулатах пілсудчиків. Практично переворот не приніс змін на краще в урядовій політиці стосовно українців. Уже з другої половини 20-х років XX ст. польська політика значно обмежила демократичні свободи, оскільки на першому плані знову опинилося бажання якомога швидше інтегрувати Західну Україну, денаціоналізувати її населення.
Західна Україна залишилася аграрною окраїною, внутрішньою колонією Польської держави. Уряд поділив територію країни на дві частини: Польщу "А" (корінні польські землі) та Польщу "Б" (східні окраїни - Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі "А" виділялась більша частина капіталовкладень, тут зосереджувались основні галузі промисловості. Польща "Б" стала джерелом дешевої сировини і ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості.
Стабілізація польської дійсності після рішення Ради Амбаса-дорів змусила українські політичні партії пристосуватися до нових реалій. Упродовж 1923-1930 pp. відбулося перегрупування політичних сил Західної України, внаслідок якого на перший план виступили дві організації, що відображали основні напрями в українському національно-визвольному русі 30-х років XX ст.:
• національно-демократичний - Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) обстоювало легальний парламентський шлях боротьби за національне визволення;
• національно-революційний - Організація українських націоналістів (ОУН) вважала, що Українську державу можна здобути лише революційним шляхом.
З 1930 р. режим Ю. Пілсудського перейшов у відкритий наступ проти демократичної опозиції. Найбільших репресій зазнав український національно-визвольний рух. Кульмінацією антиукраїнського наступу стала сумнозвісна пацифікація 1930 р.
Влітку 1930 р. ворожнеча між українськими селянами і польськими колоністами досягла критичної межі. Почастішали напади на маєтки польських осадників і підпали майна. Здебільшого це були стихійні акції, але деякі з них організували члени УВО-ОУН.
Польська влада і преса оголосили УВО головним організатором "саботажу". Скориставшись цим, уряд Ю. Пілсудського здійснив жорстокі погроми мирного населення, що увійшли в історію під назвою "пацифікації" ("замирення"). Впродовж вересня - листопада 1930 р. підрозділи польської поліції та війська вчинили погроми майже 800 населених пунктів у 450 громадах Східної Галичини, руйнуючи громадські установи, кооперативи і бібліотеки, конфісковуючи майно, застосовуючи засоби фізичної розправи над населенням. За офіційними даними, було ув'язнено 1739 осіб, з яких 1143 віддано до суду. За українськими джерелами, заарештовано понад 2 тис. українців, переважно школярів, студентів і молодих селян, майже третина з яких була ув'язнена на різні терміни. Варварство "пацифікації" ще більше поглибило прірву між українцями і поляками.
Окрім цього, справа набула широкого розголосу в світі, оскільки Українська парламентарна репрезентація (УПР) звернулася зі скаргою до Ліги націй. Проте її голос не був почутий, а спеціально створена Комісія Ліги націй звинуватила в усьому "українських екстремістів". "Пацифікація" 1930 р. надовго загострила польсько-українські відносини.
Поступово авторитарний режим Ю. Пілсудського знищував рештки демократії, посилюючи водночас репресії проти національних меншин.
До середини 30-х років XX ст. керівництво УНДО остаточно дійшло висновку про безперспективність дальшої опозиції, заявивши про готовність припинити боротьбу з польською владою ціною створення в Західній Україні "П'ємонту", тобто бази для визвольних змагань на Наддніпрянщині.
З польського боку теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. У 1933 р. уряд почав видавати "Українсько-польський бюлетень" ("Biuletyn polsKO-UKrainsKi") - часопис, який висвітлював позитивні сторони українсько-польських відносин. Невдовзі Прем'єр-міністр Вацлав Єнджевич публічно визнав, що помилок допустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але вбивство оунівцями Міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького у червні 1934 р. прискорило процес зближення, оскільки УНДО рішуче засудило цей акт.
Результатом переговорів (травень - липень 1935 р.) між представниками УНДО і польського уряду стала угода, що започаткувала "політику нормалізації". Представники уряду обіцяли розглянути українські "постулати": надання позики і субсидій українським господарським, культурно-просвітницьким і спортивним організаціям; припинення осадницької колонізації західноукраїнських земель; прийняття українців на державну службу тощо. Проте головну вимогу УНДО - надання Західній Україні територіальної автономії - правлячі кола Польщі відхилили відразу. Але певні позитивні кроки стосовно українських домагань польський уряд все-таки зробив. В. Мудрого обрали одним із п'яти віце-маршалів сейму, було звільнено чимало в'язнів-українців з концтабору в Березі-Картузькій. Деякі українські економічні й кооперативні інституції отримали державні кредити.
Однак ці поступки були мізерними. Загалом політика дискримінації українців продовжувалася. Місцева польська адміністрація при потуранні уряду продовжувала антиукраїнську політику, намагалася розділити українців за конфесійними й етнічними групами, продовжувала надавати землю в Галичині й на Волині польським осадникам, витісняла українську мову з усіх сфер життя, руйнувала або передавала католикам православні церкви на Холмщині та Волині.
Вичерпавши всі спроби досягти порозуміння зі санаційним урядом упродовж 1935-1938 pp., УНДО в лютому 1939 р. відмовилося від політики "нормалізації" і знову перейшло в опозицію, зробивши сумний висновок, що "ні ендеки, ні навіть прометеївці ... економічно не підготовлені до великих подій на Сході" й унаслідок цього "справа нормалізації позбавлена об'єктивних умо-вин реального існування".
Отже, в умовах остаточного утвердження авторитарного режиму в Польщі, загострення міжнародних відносин, поширення антипольських настроїв в українському суспільстві спроби поміркованих перевести польсько-український конфлікт у русло конструктивної співпраці не могли мати успіху. УНДО бачило в партнері лише уряд, який домагався від українців беззастережної лояльності, практично нічого не даючи замість того. Водночас не була використана можливість співпраці з польською демократичною опозицією, оскільки українські партії вважали, що боротьба за демократію в Польщі українців не стосується. Провал нормалізації призвів до занепаду впливів УНДО й інших легальних партій і розчарування в парламентаризмі, це штовхало частину українців, особливо молодь, до радикальніших методів боротьби, які застосовувала ОУН. У виграші від "нормалізаційної" політики був польський уряд - він досягнув своєї головної мети, схиляючись до угоди з провідними діячами українського руху, що активізувався внаслідок загострення соціальних і національних суперечностей - створити перешкоди національно-визвольному рухові.
Отже, на практиці всі провідні політичні кола міжвоєнної Польщі не визнавали прав українців стосовно Західної України і різнились між собою лише методами боротьби проти українського населення. Дальший розвиток подій засвідчив, що на всі зусилля уряду Польщі поневолити українців вони відповідали масовими акціями протесту.
Значна частина українських земель у міжвоєнний період перебувала у складі Румунії. Скориставшись розпадом Російської й Австро-Угорської імперій, Румунія окупувала українські землі: Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину і частину Мармарощини - Сигітщину в Закарпатті. Міжвоєнна Румунія була багатонаціональною державою: з 16 млн населення 1/4 становили національні меншини - угорці, німці й українці (875 тис. осіб, або майже 5% населення). Українці в Румунській державі поділялися на три групи.
Перша група (понад 45 тис.) проживала на придунайських землях Бессарабії, які в минулому належали Росії. Спроби Радянського Союзу повернути ці землі на Віденській та Лондонській конференціях (весна 1924 р.) із врегулювання спірних питань між СРСР і Румунією завершилися безрезультатно. У вересні 1924 p., коли румунський уряд відхилив пропозицію СРСР провести плебісцит у Бессарабії, тут спалахнуло Татарбунарське повстання. На його придушення румунський королівський уряд кинув війська, артилерію і Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 300 повстанців. Над арештованими учасниками повстання було організовано "процес 500", проте під тиском громадської думки суд виправдав більшість арештованих, і лише 85 з них було засуджено на різні терміни ув'язнення. Друга група (майже 30 тис. осіб) українців проживала в повіті Марамуреш (Мармарош) і не виявляла політичної активності.
Третя (понад 310 тис. осіб) населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була найінтенсив-нішою. Це пояснюється тим, що місцеве населення ще за Австрії домоглося певних національних прав (Буковина була автономною провінцією), які й стали основою національного розвитку: порівняно сильне політичне представництво у Відні, національна курія в буковинському сеймі, самоуправа в галузі народної та середньої школи, кафедри української мови й літератури в Чернівецькому університеті, адміністративне самоуправління в середовищі православної церкви.
З огляду на велику кількість українського населення, Румунія була зобов'язана договором про охорону національних меншин (9 грудня 1919 р.) надати йому всі громадянські та політичні права нарівні з румунами, зокрема: право користуватися українською мовою в адміністрації й суді; право мати публічну українську народну школу, право засновувати приватні українські школи (від народної школи до університету). Гарантом їх виконання повинна була стати Рада Ліги націй, а всі ці права мали увійти в румунську конституцію. Проте румунська Конституція 1923 p., проголосивши "рівність усіх громадян, незалежно від їх походження, мови та релігії", не врахувала права українців.
Найбільших утисків від румунської влади зазнали буковинці. До 1928 р. на Буковині зберігався (з 1918 р.) воєнний стан, умови якого були використані урядом для знищення українського національного життя: до 1927 р. усі українські народні та середні школи було закрито або румунізовано; кафедру української мови й літератури в Чернівецькому університеті ліквідовано; церковну самоуправу ліквідовано, а православну церкву перетворено в знаряддя румунізації (урядовців і священиків української національності звільняли зі служби або переводили на румунську етнографічну територію, а на їх місце присилали урядовців, священиків -румунів, які здійснювали румунізацію українського населення): українську мову було заборонено, а українську пресу піддано жорсткій цензурі: заборонено перевезення літератури через кордон, щоб відрізати українське населення від спілкування з іншими українськими землями; колонізація (під виглядом "аграрної реформи") також була засобом румунізації.
До 1927 р. усі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край уже розглядали румунською провінцією. Для обґрунтування румунізації уряд створив особливу теорію (вперше викладена в законі про шкільництво від 26 липня 1924 p.), згідно з якою українське населення вважали "громадянами румунського походження, що забули рідну мову".
Певна лібералізація режиму у 1928 - 1938 pp. дала змогу частково відродити українське громадське життя. Частина буковинських діячів схилялася до компромісу з владою. У 1927 р. вони створили Українську національну партію (до 1940 р. єдина легальна українська партія в Румунії), що намагалася захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1930 р. вона уклала виборчу угоду з правлячою націонал-цараністською партією, внаслідок якої українцям було надано декілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство у справах національних меншин. Національний рух, який розвинувся на Буковині, у 30-х роках XX ст. жорстоко переслідувався і використовувався румунською владою для чергового наступу на всі вияви українського суспільно-політичного життя.
У лютому 1938 р. король Кароль II встановив у Румунії військову диктатуру. Законодавчо це було оформлено прийняттям нової Конституції, яка проголошувала принцип "єдності румунської нації" і надавала румунам привілеї (на противагу національним меншинам) у всіх сферах суспільно-політичного життя.
Отже, режим, що встановила Румунія на окупованих українських землях, був ще жорстокішим, ніж у Західній Україні: територіальна, чисельна і культурна сили були значно менші, вони не могли протистояти румунським окупантам через те, що боролися проти польської окупації на західноукраїнських землях. Румунський уряд займався винищуванням української національної культури, румунізацією української землі, позбавляв українське населення будь-яких прав, жорстоко переслідував.
У міжвоєнний період "українське питання" стало об'єктом уваги великих держав. На початку 20-х років XX ст. політичний інтерес до західноукраїнських земель виявляла Франція. її політики, "будуючи нову післявоєнну Європу", намагалися завоювати ключові позиції у східноєвропейських країнах. Передбачалося, що за умови французької гегемонії вони зможуть утворити політичний блок, який буде, з одного боку, бар'єром проти російського більшовизму, а з іншого - бар'єром реваншистських тенденцій Німеччини. До його складу повинні були увійти Польща, Чехословаччина, Румунія і, можливо, Югославія, Болгарія, Австрія та Греція. Серед "карт", які розігрувалися у цій грі, були і "буковинська", і "карпатська", і "галицька", якими французька дипломатія", заохочувала майбутніх учасників блоку". "Буковинську карту" використовували для тиску на Румунію, яка без Заходу не почувала себе впевнено ні на кордонах з Україною, визнаних урядом УРСР, ні на угорському кордоні, де напруженість була спричинена претензіями Угорщини на Трансильванію.
Ще активніше відбувалася дипломатична гра довкола Закарпатської України, що входила до складу Чехословацької держави, на яку відверто претендувала Угорщина. У претензіях остання намагалася спертися і на Польщу, котра також конфліктувала з Че-хословаччиною за Тешинську Сілезію. Це загрожувало встановленим під егідою великих держав післявоєнним кордонам і суперечило планам Франції щодо створення східноєвропейського блоку з участю Польщі та Чехословаччини.
Засобом тиску на Польщу було "східногалицьке питання", розв'язання якого навмисне затягувала Франція. Це, у свою чергу, змушувало Польщу шукати у ньому підтримки в Румунії, навіть в Угорщини. У всіх цих хитромудрих комбінаціях, що супроводжувались активною таємною дипломатією, шантажем, нещирими обіцянками або прямими погрозами, західноукраїнські землі були лише "розмінною монетою", з допомогою якої "заохочували" та "лякали" інших. Становище корінного населення, умови його життя під окупацією, настрої та прагнення при цьому до уваги не бралися. Французький план виявився надто прямолінійним. Він не брав до уваги значних протиріч, що існували між країнами Східної Європи і внаслідок цього зазнав поразки. Єдиним реальним результатом стало утворення Малої Антанти (1920-1921 pp.) - воєнно-політичного союзу в складі Чехословаччини, Румунії та Югославії, але для будівництва бажаного "санітарного кордону'' цього було замало. До того ж провідна роль у союзі належала не Польщі, як планувалося, а Че-хословаччині. Відносини між країнами були напруженими. Зауважимо, що згаданий союз залежав від Франції. Маючи сильні політичні й економічні позиції в цьому регіоні, Франція всіляко підтримувала окупаційні режими Польщі, Румунії та Чехословаччини на західноукраїнських землях. Саме тому в період між двома світовими війнами Франція виступала проти іреденти в Східній Європі й захищала статус-кво, ухиляючись від підтримки безпосередньо чи на форумі Ліги націй справедливих домагань українців під Польщею, Румунією чи Чехословаччиною. Водночас Франція віддавала перевагу єдиному Радянському Союзові, розглядаючи його як потенційно стримуючий фактор німецьких амбіцій. Ще 1922 р. вона уклала з СРСР договір про ненапад і невтручання, а 1924 р. (уряд Е. Ерріо) встановила з ним дипломатичні відносини. З огляду на це, Франція не допускала на своїй території діяльності ворожих Радянському Союзові організацій, її офіційні кола не могли відкрито висувати "українське питання". Так, її прем'єр Едуард Ерріо, відвідавши в 1933 р. радянську Україну, заявив, що ніякого голодомору там немає, чим допоміг сталінському керівництву приховати інформацію про голод і загибель мільйонів людей на десятиліття.
Підписання Францією і СРСР пактів про ненапад (1932 р.) та про взаємодопомогу (1935 р.) змогло лише тимчасово послабити відносини Радянського Союзу з Німеччиною, оскільки Париж не був здатним надати Москві належної економічної допомоги і підтримати її у питанні західних кордонів, тобто наполягати на передачі Бессарабії, Західної Білорусі та Західної України.
Офіційна політика Англії на Сході Європи загалом вирізнялася великою гнучкістю й обережністю. Лондон уважно стежив за розвитком подій у реґіоні, але уникав оцінок національної політики урядів СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Основні зусилля він спрямовував на посилення впливу на правлячі кола Варшави, Бухареста і Праги, що не сприяло змінам їх внутрішньої політики. Зацікавлення ж українською проблемою ніколи не було надто широке, що пояснювалось фрагментарністю історичних зв'язків України з Великобританією. У міжвоєнний період британці цікавились Україною посередньо через Радянський Союз, який був найбільшою і найвідомішою силою на Сході Європи.
За таких умов "українське питання" своєю віддаленістю, політичною нечіткістю і невизначеністю тривалий час не викликало широкого і ґрунтовного зацікавлення. А в нестійкому політичному кліматі, що домінував у Європі впродовж кінця 20-х -початку 30-х років XX ст., це питання, яке вимагало зміни політичної мапи Європи, розглядалося Великобританією, котра прагнула збереження європейського статус-кво, як дестабілізуючий фактор. Прагнення українців до створення власної держави урядовці в Лондонському Уайт-холі дедалі настирливіше кваліфікували "австро-німецьким витвором". Враховуючи це, вони намагалися довести, що вимоги українців незаконні, а отже, їх можна ігнорувати. Ця думка остаточно утвердилася тоді, коли стало зрозуміло, що німецькі амбіції на Сході знову почали загрожувати миру в Європі.
Поштовхом до посилення уваги до "українського питання" в Англії стали події 1930 p., зокрема українська підпільна акція і польська "пацифікація", які широко відображалися в британській дипломатичній кореспонденції. Матеріали про "пацифікацію" МЗС Великобританії отримало від британського консула у Варшаві Сейвері (14 сторінок спеціального звіту від 19 листопада 1930 p.), a також від Василя Панейка (через посла Британії в Польщі В. Ерс-кіна).
Англійська преса приділяла значну увагу становищу в Східній Галичині. Лише за останні місяці 1930 р. на її сторінках різним аспектам "українського питання" було присвячено майже 160 статей. Жвавий інтерес до подій у Західній Україні виявила чимала група парламентарів із лейбористського та ліберального таборів, що гуртувалися навколо депутата нижньої палати парламенту Сесіля Л. Делона. Вона засудила польську політику "санації". Англійські політики вжили низку офіційних заходів, спрямованих на підтримку українського населення, що мали певний вплив на подальший розвиток справи на міжнародному рівні. Так, 65 депутатів британського парламенту 16 грудня 1930 р. надіслали на адресу генерального секретаря Ліги націй заяву з пропозицією провести детальне розслідування подій у Західній Україні. Водночас ця група парламентарів звернулася із заявою до міністра закордонних справ Англії А. Гендерсона, де, зокрема, його просили надавати офіційну підтримку в Лізі націй усім петиціям, що стосувалися української меншості в Польщі.
Однак А. Гендерсон, котрий тоді був і головою Ради Ліги націй, не зважився прямо підтримувати українське населення. Єдине, на що спромоглася Рада, - це створити комітет трьох у складі представників Англії, Італії та Норвегії. Він повинен був вивчати ситуацію в Західній Україні. Очолив комітет, згідно з чинною процедурою, сам А. Гендерсон. Характерно, що члени Ради не хотіли сприяти офіційному захисту інтересів українського населення, а без такої підтримки годі було сподіватися на позитивні наслідки. До того ж, скориставшись перевагами статусу непостійного члена Ради Ліги націй, Польща зуміла нав'язати членам комітету свою версію оцінки подій осені 1930 р. та становища в краї. Показово, що на засіданнях, які відбулися 21 і 22 травня 1931 p., комітет обмежився розглядом інформації, поданої йому польським урядом.
Невдача була відчутною, але українські політичні лідери від УНДО не втрачали надії полагодити свої справи у Лізі націй під час наступної сесії, що мала відбутися восени 1931 р. Щоб домогтися зміни настроїв у комітеті трьох на свою користь, вони знову почали шукати підтримки в офіційних колах Лондона. В червні 1931 р. сюди прибула М. Рудницька. За посередництвом групи діячів, що цікавились "українським питанням", їй вдалося встановити контакти із впливовими політиками і провести достатньо значну роботу в справі роз'яснення ситуації в Західній Україні.
Британські політичні діячі співчували українському населенню і радили його політичному проводові звернутися до Ліги націй з новою петицією, в якій домагатися надати Східній Галичині автономію. Безпосереднім наслідком візиту Рудницької у Лондон були поїздки в Західну Україну англійських парламентарів і журналістів, які на місці ознайомилися зі становищем українського населення. Влітку 1931 р. тут, зокрема, побували депутати Р. Девіс і Дж. Барр.
Британські політики декілька разів порушували в парламенті питання про позицію уряду в справі становища української національної меншини у Польській державі.
Візит М. Рудницької до Лондона чіткіше окреслив контури складної і суперечливої позиції правлячих кіл Великобританії з української проблеми. Підсумовуючи враження від проведених розмов, М. Рудницька пояснювала активізацію уваги англійських політиків до становища українців у Польській державі зростанням їх зацікавленості всім комплексом східноєвропейських проблем. "Вони (англійці. - Авт.), мабуть, передбачають, яким чинником на Сході Європи буде в недалекому майбутньому Україна, та зрозуміли, що ключем розв'язання української проблеми є наша вужча батьківщина". У Лондоні насправді розглядали "українське питання" в контексті зовнішньополітичної стратегії в районі Центральної та Східної Європи, одним із основних пунктів якої було завдання боротьби з більшовизмом. Проте оцінка лідерами УНДО політичних розрахунків британських правлячих кіл хибувала однобічністю. Перебільшуючи значення гіпотетичного українського" чинника, вони водночас недооцінювали вагомість реально існуючої Польської держави. А тим часом у зовнішньополітичній калькуляції англійського уряду Польща фігурувала як важливий і кінцевий фактор. Звідси зрозумілою є та обережність і стриманість, яку виявляв офіційний Лондон у ставленні до загострення ситуації в Східній Галичині.
Небажання британського уряду опротестувати антиукраїнські акції в Польщі пояснювалося, насамперед, відродженням німецьких політичних і територіальних амбіцій, а також власними інтересами Британії в збереженні балансу сил у світі, де на той час вона мала сприятливі позиції. Оскільки Польщі належала тоді важлива роль у Східній Європі, було зрозуміло, що Великобританія нізащо не ризикуватиме цим важливим союзником через "українське питання". Британія також віддавала перевагу Радянському Союзові, що виступав потенційно стримуючим фактором німецьких амбіцій.
Усвідомлюючи важливість деяких із цих складних факторів, керівництво українських націоналістів усе-таки відтоді, коли стало зрозумілим, що визнання Англії змогло б значно просунути справу української незалежності на міжнародній арені, шукало в неї підтримки.
Саме таку мету мав приїзд до Лондона (1933) представника ОУН Євгена Ляховича. Найвагомішими в його діяльності були заходи зі створення Українського бюро в Лондоні, а також відвідини 13 червня 1935 р. Північного департаменту МЗС і розмова з урядовцем цього департаменту Дж. П. Лябушером, під час якої Є. Ляхович висловив вдячність Англії за її зацікавлення українською справою.
Євген Коновалець 15 червня 1935 р. надіслав листа на адресу Міністерства закордонних справ Англії, в якому зазначив позитивні моменти створення суверенної Української держави у Східній Європі. Він закінчував його так: "... Українці вдячні за симпатії, які виявлялися нам англійською нацією протягом останніх років. Ми сподіваємося, що в майбутньому стане можливим пов'язати інтереси Великобританії з інтересами України таким чином, щоб обидві країни дістали з цього вигоду".
Проаналізувавши лист Є. Коновальця і погоджуючись з його думками з приводу німецько-польського зближення, голова Північного департаменту Лоренс Кольєр писав: "Німецько-польське "визволення" України від більшовиків стоїть в суперечності до справжніх інтересів українського народу і тому мусить бути відкинуте. Якщо б я був українцем, я висловився б так само".
Ще раніше, 1934 p., відомий англійський журналіст Л.Лонтон зазначав у одній із своїх статей : "...Ідея включення України в західноєвропейську систему справді спокуслива... Незалежна чи автономна Україна є неминучою для європейського економічного прогресу і для світового миру". З приводу німецько-польського зближення автор висловився так: "Проникнення Німеччини й Польщі в Україну було б на шкоду економічним та стратегічним інтересам Великобританії".
Помітне зростання інтересу британського зовнішньополітичного відомства до "українського питання" засвідчують численні дипломатичні звіти, повідомлення, оцінки міжнародної ситуації та меморандуми МЗС першої половини 30-х років XX ст., які відображають ступінь розуміння і зацікавлення Англії українською проблематикою. Наприклад, у детальному звіті від 31 травня 1934 р. посол Великобританії у Москві лорд Чілстон стверджував, що в Україні, можливо, більше, ніж в інших частинах Союзу, відчувається вороже ставлення до режиму. Там діють автономісти й націоналісти, поширене релігійне світосприйняття, існує численна суспільна верства працьовитих селян. Ніхто не має підстав виявляти любов до "совєтської системи". В повідомленні від 18 травня 1934 р. він зазначав: "Україна далі викликає турботи й тривоги Москви. Ментальність українця не може ніяк погодитися з совєт-ською системою правління,... подає докази контрреволюційної діяльності, яка є далі джерелом тривоги для центральних властей".
Аналізуючи інформацію, що надходила з СРСР, експерти МЗС Англії підтверджували: "опозиційні елементи є більше наявні в Україні, ніж в інших місцях", а голова Північного Департаменту Лоренс Кольєр своє бачення сформулював так: "Головним чином тому, що Україна використовується як дійна корова Союзу, і економічне незадоволення є там найбільш поширене".
Хоч дипломатичні і розвідувальні джерела забезпечували уряд достатньою інформацією, щоб зрозуміти розмір страждань, яких зазнало населення радянської України в період голодомору 1932-1933 pp., він практично не заявив про свій протест. Коли, наприклад, сер Вальдон Семізерс і лорд Чарнвуд улітку 1934 р. порушили питання про голод в Україні у британському парламенті, відповідь Форін Офісу була стриманою. Л. Кольєр сказав: "Суть справи полягає в тому, що ми маємо певну інформацію про умови голоду на півдні Росії, подібну до тієї, що з'являється у пресі, і що ми не маємо зобов'язань не робити публічних заяв з цього приводу, але ми справді не хочемо робити ці заяви, тому що радянський уряд міг би образитися, і це негативно позначилося б на наших стосунках з ним. Тому ми не можемо дати це пояснення публічно".
Політичні діячі Великобританії, які виявляли інтерес до України і підтримували прагнення її народу до створення суверенної держави, 29 травня 1935 р. утворили "Англо-український комітет", який звернувся до англійської громадськості із заявою про важливість "українського питання". Голова Комітету Сесіль Малон чітко висловив ставлення до державницьких прагнень українців. На його думку, розвиток українського самостійницького руху доцільно розглядати з позиції британських інтересів, оскільки самостійна, дружня Україна сприяла б усуненню багатьох труднощів Англії на Сході.
Подібні аргументи, співзвучні ліберально-демократичним поглядам, що висловлювалися в британських політичних колах, висували також представники українських націоналістів. Однак їхні спроби встановити взаємовідносини з офіційним Лондоном зазнали поразки. Внаслідок цього український національний рух виявився обмеженим у виборі тих, хто міг би надати йому політичну підтримку.
Лише ревізіоністські держави, здавалося, могли б охоче сприяти подібним політичним і територіальним змінам, які б посилили ймовірну можливість справи української незалежності. Небажання погодитися із законністю ідеї української державності пояснюється такими упередженнями стосовно природи і намірів національного руху, як, наприклад: застосування націоналістами насильницьких дій проти польських державних установ і їх представників та переважання думки, згідно з якою український ірре-дентизм міг бути певним способом використаний Німеччиною.
Коли стало зрозумілим, що український націоналізм зможе бути потенційною політичною силою, англійські політики вирішили придивитися до нього уважніше. Саме напередодні Другої світової війни вони повідомили американських колег про цю можливість. Останні майже з нею погодилися. Канадські власті взяли під контроль українську меншість у Канаді, щоб запобігти будь-яким ускладненням у галузі національної безпеки, до яких могли б призвести політичні уподобання українських громад.
Англо-американські держави у той час турбувались про те, чи існує зв'язок між українським націоналістичним підпіллям у Європі й українською еміграцією у таких далеких країнах, як Куба, Канада, Аргентина, США та Еквадор.
Розуміючи, що серед української еміграції дуже поширені переконання стосовно створення незалежної Української держави, уряди англо-американських держав почали проводити політику, метою якої було встановлення контролю за відповідними українськими громадами. З наближенням початку європейської війни вони особливо дбали про отримання виявів зовнішньополітичних симпатій українців у своїх країнах, що могло призвести до посилення військового напруження. Однак ці заходи, спрямовані на забезпечення внутрішньої безпеки, часто мали згубні наслідки для українських громад.
На особливу увагу заслуговує "українська політика" Німеччини, її треба проаналізувати в декількох взаємопов'язаних площинах: відповідно до особливостей політичного розвитку міжвоєнної Німеччини періоду Веймарської республіки (1919-1933) і періоду Третього Рейху (з 1933); з огляду на її спрямованість у ці періоди - стосовно радянської України (в контексті німецько-радянських відносин) і стосовно західноукраїнських земель та українського національно-визвольного руху.
Уряд Веймарської республіки першим у Європі пішов на встановлення дипломатичних та економічних відносин із радянською Росією (Рапалльський договір від 16 квітня 1922 р.) і окремо з радянською Україною, підписавши Берлінську угоду від 5 листопада 1922 р. про поширення дії Рапалльського договору на Україну. Проте ставлення до радянської України в німецькій політиці Веймарського періоду мало вичікувальне, перестрахувальне спрямування. В її конкретній зовнішній політиці нічого не вказує на систематичні підготовчі заходи з метою зміни політичної чи соціальної системи СРСР або на те, що німецький уряд мав якусь
мирну концепцію трансформації СРСР або Східної Європи. Загалом радянську Україну уряд Веймарської Німеччини розглядав як можливе економічне Ельдорадо на випадок непередбаченої незалежності.
Об'єднуючими факторами між СРСР і Німеччиною були, на думку деяких західних політиків, "несправедлива Версальська система, нерівне економічне та політичне становище в світі" ("Політика Антанти в Європі робить їх нерозривними спільниками", -писав один із експертів угорського МЗС). Радянсько-німецький Рапалльський договір повністю встановив дипломатичні та консульські відносини між Росією і Німеччиною. За договором передбачався також розвиток взаємних торгових, господарських і правових відносин на основі принципу найбільшого сприяння. Зв'язки Німеччини з СРСР не обмежувалися лише політичною, економічною та культурною сферами. Незадоволена умовами Версальського миру, Німеччина шукала можливостей обійти накладені на неї обмеження і в галузі військового будівництва, що штовхало її на розширення співпраці з СРСР. Так, ще 1922 р. вона уклала з тодішньою радянською Росією таємну угоду, відому під назвою "договору Радека фон Секта", яка передбачала підготовку на території СРСР кадрів рейхсверу та виробництво заборонених у Німеччині видів озброєнь. Німеччина й СРСР 24 квітня 1926 р. підписали в Берліні договір про дружбу і нейтралітет, який можна назвати "друге Рапалло", шо засвідчило відхід обох країн від Версальської системи мирних договорів.
Угоди 1922 р. і 1926 р. XX ст. стали основою для тісної співпраці, яка існувала в 20-х роках і на початку 30-х років XX ст. між рейхсвером і РСЧА. Так, уже з 1923 р. між ними відбувався обмін технічною інформацією. В СРСР проходили підготовку німецькі пілоти, артилеристи і танкісти, а в Німеччині - офіцери Генерального штабу Червоної армії. Радянські військові діячі систематично відвідували Німеччину, були присутні на маневрах, а представники німецького генералітету нерідко навідувалися в СРСР. Співпраця з рейхсвером у 20-х роках XX ст., за оцінками зарубіжної преси, була "офіційною політикою керівництва Червоної армії".
З 1926 р. співробітництво поширилося і на сферу озброєнь, унаслідок чого Німеччина в обмін на патенти, які вона надавала Червоній армії, отримала дозвіл на будівництво авіаційних та інших оборонних заводів на території СРСР. Зазначимо, що взаємні господарські справи, поряд з іншим, - це і замовлення Німеччини на військову техніку радянським підприємствам. Це стосувалося й України. У Миколаєві, наприклад, було налагоджено будівництво для німецького флоту підводних човнів і броньованих надводних кораблів. СРСР, у свою чергу, замовляв німецькій промисловості потрібні йому стратегічні матеріали й обладнання. За деякими даними, товарообіг між СРСР і Німеччиною на початок 1931 р. "досяг 300 млн марок і мав тенденцію до подвоєння...".
У 20-х роках XX ст. успішно розвивалися економічні україно-німецькі зв'язки. Так, 1922-1923 р. Німеччина посідала друге місце в українському імпорті товарів; до того ж у цьому році УСРР у торговому обороті з Німеччиною мала яскраво виражений активний баланс. У 1925-1926 pp. до Німеччини було вивезено з України 40% загальноукраїнського експорту й імпортовано з Німеччини в Україну 23% всього німецького імпорту в СРСР. З багатьох експортних товарів Україна посідала майже монопольне становище в радянському торгпредставництві в Німеччині. Налагоджували зв'язки і реалізацію певних видів продукції в Німеччині такі українські трести, як Південнотрубний, Донвугілля, Пів-денсталь, Хімвугілля, Коксобензол, Південмаштрест, Укрметалтрест, що були базою оборонної промисловості СРСР; кондитерські, консервні й інші підприємства та промислові об'єднання. Вони співпрацювали з такими відомими німецькими фірмами, як "Отто", "Копперс", "Крупп", "Дейче Верке", "Гартіг", "Штіль", "Тіссен", "Зульцер", "Юнкере верке Дессау", АЕГ тощо.
В цей період поширювалися й інші форми економічних зв'язків України з Німеччиною. Проводилися жваві переговори німецьких підприємств і фірм через торгпредставництво України в Берліні з Укрдержпланом про: надання їм концесій на розробку фосфоритів в Подільській губернії; надання концесій на вирощування і продаж бурякового насіння та виробництво цукру; створення німецько-українського складувального і транспортного товариства ("Деуктра"); можливість побудови залізниці від Сімферополя до Ялти; утримання на Південному березі Криму одного чи двох санаторіїв на засадах змішаного концесійного товариства або на правах оренди; організацію німецько-українського суднобудування тощо.
В період Веймарської республіки дедалі зміцнювалися науково-технічні зв'язки у гірничорудній, металургійній, машинобудівній, інших галузях промисловості та сільському господарстві. Україна запрошувала німецьких вчених, які виступали перед українською технічною інтелігенцією, ділилися найновішими досягненнями у сфері науки і техніки. Українські інженери і техніки виїжджали до Німеччини для вивчення досвіду та підвищення кваліфікації. Німецькі робітники й інженери брали безпосередню участь у спорудженні народногосподарських об'єктів і в роботі промислових підприємств України.
Інтенсивними та плідними в цей час були українсько-німецькі взаємозв'язки у галузі науки, зокрема, медицини, біології, хімії, математики, астрономії, технічних і гуманітарних наук. Значна роль у встановленні та розвитку культурної співпраці між українським і німецьким народами належала представництву Народного комісаріату освіти України в Німеччині. Поглиблювалися українсько-німецькі зв'язки в різних ділянках культури по лінії Всеукраїнського товариства культурних зв'язків із закордоном, створеного 1926 р. Плідними були контакти бібліотек обох країн, музеїв, літераторів, художників тощо.
У Москві 24 червня 1931 р. посол Німеччини Герберт фон Ді-рксен та заступник Міністра закордонних справ СРСР М. Крес-тинський продовжили радянсько-німецький договір про дружбу та нейтралітет 1926 р. Набуття чинності цього договору можна розцінити і як свідчення того, що зближення між Німеччиною і СРСР перейшло у більш якісну фазу. Зокрема, на думку експертів зовнішньополітичного відомства Угорщини, "історія не знає кращих відносин, ніж ті, що склалися між Німеччиною і СРСР останнім часом; віднині будь-який бойкот економічний чи політичний, звідки б він не виникав, цим двом країнам нічим не загрожує".
Особливо дружніми радянсько-німецькі відносини не були, проте обидві сторони розраховували на взаємну вигоду, яка полягала в тому, що і СРСР і Німеччина прагнули наприкінці 20-х років XX ст. досягти такого економічного розвитку, щоб у політичному житті Європи відігравати роль на рівні з Антантою. Широкомасштабна співпраця між Німеччиною та СРСР скінчилася 1933 р. після приходу до влади А. Гітлера.
Німеччина періоду Веймарської республіки неабиякий інтерес виявляла і до становища на українських землях, що входили до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини. Права опозиція відверто висловлювала свою незгоду з післявоєнними німецькими кордонами і вимагала їх перегляду. Ці настрої знаходили певну підтримку і в урядових колах країни, зокрема серед генералітету. Оскільки йшлося, насамперед, про кордони з Польщею, то зрозумілим є зацікавлення цих кіл у тих силах в Польщі, які також були незадоволені її новими кордонами. Насамперед це стосувалося українських організацій, що боролися за державне самовизначення Східної Галичини. Форми підтримки їх були різними.
Міністерство закордонних справ Веймарської республіки акцентувало на співпраці з Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО), яка відбувалася на стику двох проблем - ревізія польських кордонів і права німецьких та українських меншин у Польщі. УНДО співпрацювало з німецькою меншиною в Польщі у межах Комітету непольських націй, брало участь у виданні журналу ''Natio", створеного за ініціативою німецького сенатора Ервіна Госбаха з метою висвітлення становища національних меншин у Польщі. Співпраця відбувалася спочатку через Є. Петрушевича (до переходу його на радянофільські позиції), після нього - через о. прелата Леонтина Куниць кого, який мав приватні розмови зі спеціалістом МЗС Німеччини по Східній Європі Гербертом фон Дірксеном, з німецьким державним секретарем і коротку аудієнцію у німецького канцлера. На цих зустрічах він наголошував: "Зміцнення українського національного елементу в Західній Україні є в інтересах німецької національної меншини в Польщі і цілої німецької нації...". З березня 1927 р. зв'язок МЗС Німеччини з УНДО підтримувався через уповноваженого УНДО для постійних зв'язків із німецьким урядом Володимира фон Шілінга-Сінгалевича, колишнього посла ЗУНР в Австрії. В оцінці німецьких урядових чинників (МЗС і державної канцелярії) УНДО вважалося однією з найсильніших українських політичних партій з тих, які підтримують контакт з німецькими колами. Такі взаємини з УНДО тривали і після падіння Веймарської республіки. Однак вони не виходили за межі обміну інформацією, що могла бути основою координації політичної акції після того, як Німеччина (1925) стала членом Ліги націй.
Єдиним українським політичним рухом, який МЗС підтримувало морально і матеріально та вважало найбажанішим українським державним центром у майбутньому, був гетьманський рух. Особливо активно цю підтримку надавали в 1926-1927 pp., коли, за оцінками німецького уряду, українська проблема в СРСР і Польщі "набула ваги". Допомога гетьманові П. Скоропадському і його рух виявилась у формі виділення грошей особисто гетьманові (впродовж грудня 1926-липня 1927 pp. -45 тис. німецьких марок) й у створенні Українського наукового інституту в Берліні, на діяльність якого 1927 р. було асигновано 64 тис. німецьких марок, а потім виділялося щорічно 10 тис. німецьких марок на стипендіальний фонд для українських студентів.
Міністерство оборони Німеччини та військове командування надавали підтримку Українській військовій організації (УВО) під проводом Є. Коновальця для проведення підривних терористичних акцій, що дестабілізували внутрішньополітичну дію у Польщі. Оцінюючи ставлення Міністерства оборони та армії до української проблеми загалом і до УВО (ОУН), зокрема у період Веймарської республіки, треба враховувати, що їх симпатії не були однозначними:
1. Шеф німецької армії генерал Ганс фон Сект дотримувався проросійської орієнтації та був прихильником німецько-більшовицької військової співпраці.
2. Міністр оборони генерал В. Гренер був особистим прихильником гетьмана П. Скоропадського, отже, не міг симпатизувати ОУН. Із виданого щоденника генерала В. Гренера випливає, що його ставлення до незалежної України було скептичне, а під час німецької окупації України він дотримувався думки, що Україна повинна стати сателітом Німеччини й об'єктом її економічного визиску.
3. 3 УВО й ОУН співпрацювали молодші офіцери з відділу військової розвідки (Абвер), котрі вважали, що ОУН, маючи вплив на маси, може стати повновартісним партнером Німеччини у східній політиці, особливо щодо Польщі. Значення цієї групи зросло на короткий час безпосередньо після занепаду Веймарської республіки, коли вплив консервативних кіл у німецькій армії і в МЗС дещо послабився. Так, наприкінці 1933 р. у Берліні відбулася конференція, присвячена виробленню політики стосовно "українського питання" за участю представників НСДАП, МЗС, Міністерства культури та Міністерства оборони (група пов'язана з ОУН), головним питанням якої була підтримка ОУН як єдиної групи, що заслуговує на увагу і підтримує політику Німеччини проти Польщі.
Були використані й публічні пропагандистські кампанії анти-польського спрямування. З середини 20-х років XX ст. у Німеччині почали широку пропаганду права націй на самовизначення, метою якої було нагадати світовій громадськості про існування німецької національної меншини у Польщі й, відтак, довести неминучість ревізії німецько-польських кордонів. Прагнучи надати цим деклараціям ширшої основи, у Берліні вирішили поширити вплив на всі національні меншини в європейських країнах. З цією метою з 1925 р. щорічно у Женеві почали скликати конгреси національних меншин європейських країн. Провідна роль в їх організації належала німцям. До цього руху приєдналися і керівники впливової серед українських політичних партій у Польщі -УНДО, які сподівалися таким способом спонукати польський уряд надати Західній Україні автономію.
Для посилення тиску на Польщу не могли не скористатися в Берліні й таким зручним приводом, як згадувана вже "пацифікація" українського населення Галичини 1930 р. Німецька преса систематично публікувала повідомлення про жорстокі розправи польських військ над українцями. Це питання порушували у німецькому рейхстазі. Щоправда, офіційні німецькі власті вели себе стримано, боячись бути звинуваченими у навмисному нагнітанні напруження навколо "українського питання" у своїх зовнішньополітичних інтересах.
Ситуація дещо змінилася після приходу до влади в Німеччині нового уряду на чолі з А. Гітлером. Націонал-соціалістична влада відрізнялася від Веймарської республіки не стільки формально, скільки вихідними засадами стосовно внутрішньополітичного розвитку суспільства і міжнародних відносин. Висунення А. Гітлером одним із головних гасел своєї політики завоювання "життєвого простору" для німців на Сході, куди входили і Польща, і Чехословаччина, і Радянський Союз із Україною, засвідчило про неможливість співжиття з Німеччиною ні держав, ні народів, які територіально мали входити до складу цього "життєвого простору".
Стосовно української проблеми, то ідеологія "життєвого простору" на перший погляд здавалася двозначною, коли порівняти висловлювання з цього приводу А. Гітлера і головного ідеолога НСДАП А. Розенберга.
Якщо А. Гітлер у "Майн Кампф" не згадує України в державному розумінні й ставить під сумнів мирне співіснування українського та німецького народів взагалі, то А. Розенберг у книзі "Головні засади німецької зовнішньої політики" висуває ідею незалежної Української держави, яка в союзі з Німеччиною могла б стати точкою опори німецької зовнішньої політики. Проте це не повинно викликати жодних ілюзій, бо в підсумку, критикуючи німецьку політику стосовно українців, А. Розенберг ніколи не відмовлявся від остаточної німецької мети стосовно українського народу чи інших народів, які входили в сферу "життєвого простору" рейху. Отже, в суттєвих ідеологічних засадах А. Розенберг не відрізнявся від Гітлера. Була лише певна відмінність у методах і в часовому плануванні, де, як відомо, вирішальний голос мав А. Гітлер.
Лідер нацистської Німеччини чітко розмежував найближчі та перспективні завдання у реалізації однієї з головних складових своєї зовнішньої політики, що відбилося і на ставленні офіційних кіл до "української проблеми". Насамперед, потрібно було зламати післявоєнну Версальську систему союзів, на яку спиралася Франція, - основний на той час суперник А. Гітлера. З цією метою він вирішив спочатку вивести з лав противників Польщу -найсильнішого союзника Франції у Східній Європі. Результатом німецько-польського зближення було підписання в січні 1934 р. німецько-польського пакту про ненапад.
Обидві країни урочисто оголосили початок "вічного миру" та "дружби двох народів". У Берліні Польщу називали "великою державою" і натякали на можливість здійснення спільної акції на Сході, зокрема в Україні. Так, під час напівофіційних відвідин Польщі в 1935 р. Г. Герінг ознайомив Ю. Пілсудського з пропозицією фюрера про спільну німецько-польську кампанію проти СРСР, до того ж Польща мала б мати "вільну руку в радянській Україні". Характерно, що пропозиція Г. Герінга не передбачала жодних умов щодо українських інтересів. Проблеми Західної України більше не згадувалися. Місія Герінга не увінчалася успіхом, але й не натрапила на категоричну відмову. Ю. Пілсудський погодився на співпрацю польських і німецьких збройних сил, а це означало, що Польща не буде серйозно протистояти відновленню німецьких збройних сил, яке суперечило б Версальському договору.
Намагання А. Гітлера схилити на свій бік Польщу, а також його підготовка до походу на Схід призвели до переоцінки зв'язків німецьких урядових кіл із українськими еміграційними групами та політичними організаціями. З-поміж заходів нацистської партії, спрямованих на створення доброзичливої атмосфери серед польських урядових кіл, назвемо такі:
1. Передано Український науковий інститут у Берліні з-під юрисдикції МЗС у відання Міносвіти й одночасно замінено в інституті "культурно-політичну діяльність" на суто "наукову" працю.
2. Німецька армія формально розірвала зв'язки з ОУН.
3. У 1935 р. укладено договір між польською поліцією і гестапо щодо спільної боротьби з комуністичними організаціями й ОУН (після вдалого замаху ОУН на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького німецький уряд видав М. Лебедя польській поліції).
Водночас Східна секція Бюро закордонних справ НСДАП підтримувала неофіційні зв'язки з українськими організаціями різних ідеологічних і політичних напрямів, аргументуючи відсутність офіційної співпраці ось чим: "Німецький уряд не вірить, що та чи інша організація репрезентує маси і що народ на своїх рідних землях вирішуватиме свою долю, а не еміграційні організації". Насправді ж причина полягала в іншому. Не в інтересах Німеччини було створення єдиного українського державного центру, який би міг налагодити ефективний політичний контакт з українськими масами незалежно від Німеччини.
Отже, для гітлерівської Німеччини українська проблема вбачалася переважно як фактор у дипломатичній грі на арені світової політики, а не як фактор внутрішнього розкладу ворожих Німеччині держав. "Українське питання" було важливим у гітлерівській зовнішній політиці, оскільки Україна за всіма ознаками посідала центральне місце в планах німецької експансії. Це підтверджує, зокрема, запис розмови А. Гітлера зі швейцарським ученим Буркхардтом 11 серпня 1939 p., під час якої він заявив: "Мені потрібна Україна, щоб ми не голодували, як під час останньої війни". Якщо в ідеології націонал-соціалізму доля українського народу була чітко окреслена ще на початковій стадії руху, то питання, в який спосіб і коли Україна буде введена в німецький "лебенсраум" ("життєвий простір"), напередодні війни остаточно не викристалізувалося. Це давало змогу німецьким урядовим колам маневрувати українською проблемою і водночас слугувало поясненням їх непослідовної політики щодо українських політичних груп.
Окупувавши Австрію й Чехословаччину та санкціонувавши окупацію Закарпатської України Угорщиною, А. Гітлер відновив переговори з Польщею (друга половина грудня 1938 р. - перша половина січня 1939 р.) про спільний похід проти СРСР, які знову завершилися невдачею. Ця невдача, з погляду А. Гітлера, вимагала знищення Польщі, щоб відкрити дорогу на Схід. Тому першим серед розроблювальних планів експансії на Схід став план нападу на Польщу. Європа вступила у період гострої політичної кризи. Одним із сюжетів її знову постало "українське питання".
Першою державою Європи, яка хотіла виявити конкретні плани А. Гітлера щодо Східної Європи і намагалася схилити Німеччину "нововпорядкувати" Схід Європи "на принципі національностей" у співпраці з нею, була Італія. Домігшись за римським протоколом 1934 р. від Угорщини й Австрії зобов'язання про узгодження останніми з нею питань своєї зовнішньої політики, Італія мала свою мету, підписуючи з Німеччиною в жовтні 1936 р. угоду про спільні дії з основних питань міжнародної політики і про розмежування сфер впливу в центральній і Південно-Східній Європі ("вісь Берлін - Рим"). Так, італійці постійно нагадували керівництву Третього Рейху, що Італія не може не цікавитися німецькою східною політикою, а розчленування СРСР на національні держави, забезпечення італійських торговельних зв'язків з Україною та Кавказом належить до цілей італійської зовнішньої політики. Ця спрямованість італійської зовнішньої політики утверджувалась до 1939 р. і переважно залишалася незмінною після підписання радянсько-німецького пакту та приєднання Західної України до СРСР.
Велику увагу "українському питанню" приділяла італійська преса 30-х років XX ст., висвітлюючи думки керівників країни, які з огляду на геополітичну ситуацію не могли відверто їх висловлювати. Найузагальненіше спрямованість цих публікацій відображена у статті журналіста Джанчінто Тревізоно "Інтереси Європи в українському питанні". "Україна має більшою мірою, ніж інші більшовицькі республіки, свою власну традицію, - зазначав автор. - У Середземноморському басейні вона є ринком контактів із Заходом... Вона має величезний запас харчових продуктів і сировини та володіє невичерпними резервами на межах Заходу. Україна являє собою тягарець, який є вирішальним на вазі між Сходом і Заходом. Українській культурі однозначно властивий західноєвропейський характер". Розвиваючи цю думку, Джанчінто Тревізоно наголошував, що присутність української державності, пов'язаної з Італією спільними ідеями і приязню, означає зміцнення позиції Риму на Егейському морі й має істотне значення для італійської політики в Середземноморському басейні. Отже, ігноруючи національне питання у сферах власної територіальної експансії, Італія відчувала небезпеку німецької експансії в Європі, тому вбачала в підтримці самовизначення на Сході Європи, зокрема України, своєрідну гарантію проти німецького панування.
Всі країни, до яких входили частини території України у міжвоєнний період, використовували її людські й сировинні ресурси для задоволення власних державних інтересів, всіляко зміцнювали свої позиції на її землях і ослаблювали (різними методами) національно-визвольний рух українського народу.
В міжвоєнне двадцятиліття "українське питання" було об'єктом уваги і великих держав, зокрема Англії та Франції, які використовували його для зміцнення своїх позицій у східноєвропейських країнах і збереження статус-кво в Європі. Водночас ці держави віддавали перевагу єдиному Радянському Союзові, розглядаючи його як потенційно стримуючий фактор німецьких амбіцій.
Серед реваншистських держав на особливу увагу заслуговує "українська політика" Німеччини, що використовувала українську проблему як фактор у дипломатичній грі на арені світової політики, а не як фактор внутрішнього розкладу ворожих їй держав.
Становище розчленованої України набуло трагізму, коли територія стала предметом торгу між тоталітарними режимами (Німеччини, Угорщини, СРСР, Польщі й Румунії), а потім перетворилася в арену Другої світової війни.


загрузка...